Начальник і його дядько ще багато про це говорили, інколи пошепки.
Через кілька днів "експедиція з дослідження Ельдорадо" ввійшла у безмовні нетрі. Спливло чимало часу, перш ніж Марлоу дістав звістку, що всі віслюки загинули. Про долю менш цінних тварин він нічого не знав. Поза сумнівом, їх спіткало те, на щó вони заслуговували.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Нарешті Марлоу почав мандри горіріч, які нагадували повернення до перших днів сотворення світу, коли рослинність буяла на землі й великі дерева були її владиками. Безлюдна ріка, непорушна тиша, непрохідний ліс… Повітря було тепле, густе, важке, сонне. Марлоу доводилося невідривно стежити за протоками, інтуїтивно вгадувати місцезнаходження мілин, виглядати підводне каміння. Не раз пароплаву доводилося пробиратися "плазом", а двадцять канібалів підштовхували його. Дорогою мандрівники записали кількох із них у матроси. Канібали прихопили з собою харчі – бегемотяче м'ясо, яке загнилось, і гидко пахло.
Чимраз ближче й ближче вони добувалися до серця Пітьми. Іноді вночі мандрівники чули бій барабанів, бачили очеретяні стіни й гострі дахи із трави. Пароплав поволі сунув, проминаючи це чорне незбагненне божевілля. В проміжках між всіма справами Марлоу ще й доводилося стежити за дикуном, який був у нього за кочегара. Кілька місяців навчання зробили з нього славного хлопця.
Здолавши п'ятдесят миль униз річкою від Внутрішньої станції, мандрівники побачили курінь із очерету, поруч була акуратно складена купа дров. Вони пристали до берега й на одному поліні знайшли дошку з напівстертим написом: "Дрова для вас. Покваптеся. Підходьте обережно". Далі був підпис, не "Курц", якесь довше слово. Житло було покинуте, проте, поза сумнівом, тут не так давно мешкала біла людина. Біля дверей Марлоу знайшов книгу, його вразили позначки олівцем на полях, які були схожі на шифр.
Вирушивши далі, пароплав, здавалося, рухався з останніх сил. До вечора другого дня вони перебували на відстані близько восьми миль од Курцової станції. Вгорі потоку показалися підозрілі брижі. Марлоу кинув якір посередині ріки. Зранку скрізь прослався білий туман, а коли він піднявся, мандрівники побачили неозорі та непрохідні джунглі. Раптом зусібіч їх обступив бентежний і скорботний рев, який перейшов у вереск. Дехто з чоловіків схопив вінчестери. Білі люди налякалися, а негри були стривожені, однак їм був притаманний цілковитий спокій. Ватажок негрів попросив Марлоу зловити тих, що верещали, щоб з'їсти. Звичайно, негри мали зі собою гниле м'ясо бегемота і кавалки чогось схожого на напівсире тісто брудно-лавандового кольору, та це була погана їжа. Марлоу дивувався, що ці дикуни не розправилися з ними від голоду (їх же було тридцять п'ять!) і не влаштували собі гарної вечері бодай раз у житті.
Марлоу відмовився рушати далі, хоч начальник боявся нападу тубільців. Згодом вони рушили і опинилися на відстані десь зо півтори милі нижче станції Курца. Там Марлоу помітив острівець, від якого тяглася довга піщана коса, а точніше – ланцюжок дрібних острівців, які виступали посередині ріки. Марлоу повідомили, що станція розташована на західному боці, тому він скерував судно в західний прохід. Та цей прохід виявився значно вужчий. Судно просувалося дуже повільно.
Пароплав скидався на палубну плоскодонку. На палубі розмістилися два будиночки,що мали двері та вікна. Котел був на носі, а машини – на кормі. Понад усією палубою тяглося легке накриття. Труба проходила крізь це накриття, а перед трубою піднімалася маленька будка, що правила за капітанську каюту. Там був штурвал, кушетка, два складаних стільці, крихітний столик, а в кутку стояла наладована "мартіні".Спереду ця буда мала широкі двері, а праворуч та ліворуч — великі віконниці. Але вони ніколи не зачинялися. Й цілі дні Марлоу стирчав там, на самому краєчку накриття, перед дверима.
Атлетичний негр із якогось прибережного племені був рульовим. Марлоу вважав його найбезнадійнішим дурнем, бо той кермував доволі рівно, поки за ним наглядали. Проте варто було Марлоу відвернутися, як він одразу ж піддавався якимсь нападам паніки. Раптом негр кинув роботу і розпластався на палубі, а перед судном виринув корч. У повітрі почали пролітати палички. Це були стріли!
Марлоу кинувся до своєї каюти і зачинив вікно з боку берега, а потім крикнув керманичу вести прямо. Та в нього закотилися очі, а на губах виступило трохи піни. Подорожні дали залп зі своїх "вінчестерів" і просто зрешетили кулями кущі. Стріли все одно летіли. Марлоу метнувся до штурвалу. Керманич-негр усе покинув, ні з того ні з сього відчинив віконницю і стрельнув з "Мартіні-Генрі". Марлоу підвів пароплав до самого берега, бо там було найглибше. Повз нього пролетіла стріла, влетівши в одне вікно буди та вилетівши в інше. Раптом Марлоу побачив, що в боці стернового-негра стирчить спис. Негр тривожно глянув на Марлоу, стискаючи списа, як щось дорогоцінне. Тоді Марлоу намацав понад головою паровий свисток і похапцем сіпнув за мотузок кілька разів поспіль. Тубільці перелякалися і розбіглися. Стерновий помер, а агент за наказом Марлоу став за стерно.
…Марлоу у своїй розповіді на яхті "Неллі" забіг наперед і поча розповідати морякам про Курца. Він сказав, що справжній Курц почасти здобував освіту в Англії, і – як він часто сам любив повторювати – його коріння було в правильних місцях. Курцова мати була наполовину англійкою, а батько – наполовину французом. Його творила уся Європа. "Міжнародне товариство з викорінення дикунських звичаїв" доручило йому написати звіт, який можна було б використовувати у подальшій роботі. І він написав. Марлоу його бачив, читав, вважав, що Курц неймовірно красномовний, але надто пишний. Марлоу довідався, що Курц примусив чорношкірих здійснювати неймовірні церемоніальні обряди на його честь. Курц розвивав думку, що білі вже досягли певної стадії розвитку, а відтак "повинні здаватися дикунам істотами надприродними за своєю природою. Він мав здатність чарами чи страхом змусити примітивні душі влаштувати відьомський танок на його честь, міг також вселити гіркі побоювання у ниці душі подорожніх; він набув принаймні одного відданого друга, завоював бодай одну душу в світі, яка не була ні примітивною, ні розбещеною прагненням до самоствердження.
…Марлоу досі не може забути погляду стернового-негра, коли той помирав. Витягнувши списа, Марлоу скинув тіло негра за борт. Вони йшли на невеликій швидкості, тримаючись середини річки. Інші подорожні втратили надію побачити Курца і станцію. Всі вважали, що Курц був мертвий, а станція спалена. Та нарешті вони побачили станцію Курца.
Марлоу взяв бінокль і побачив схили пагорба, де стояла довга, почасти зруйнована будівля. Жодної огорожі чи паркану довкола не було, але колись щось схоже там таки існувало. Берег ріки був розчищений, а на ньому Марлоу помітив білого чоловіка в капелюсі, що нагадував колесо: той наполегливо махав рукою.
Начальник закричав тому чоловікові, що на них напали. Але той крикнув, що знає, і що все добре. Зовнішність чоловіка на березі нагадувала Марлоу арлекіна. Його одяг з коричневого полотна був увесь покритий яскравими латками синього, червоного і жовтого кольорів. Чоловік мав дуже веселий і навдивовижу акуратний вигляд: можна було розгледіти, як вправно нашиті всі ці латки та облямівки. У нього було безбороде хлоп'яче обличчя, дуже світле, без жодних видатних рис, маленькі сині очі і ніс, шкіра на якому майже повністю облізла від спеки. Цей молодий чоловік розмовляв Марлоу, поки усі інші, добре озброївшись, пішли до Курца. Арлекін сказав, що тубільці дуже прості люди, яких треба відлякувати гудком пароплава. Також він сказав, що є росіянином, сином протоієрея з Тамбовської губернії. Марлоу довідався, що він утік зі школи, пішов у море на російському кораблі, знову втік, певний час служив на англійських суднах.
Тут він зустрів містера Курца, а перед цим блукав берегами цієї ріки майже два роки, відрізаний геть од усіх і всього. Йому було двадцять п'ять років. Саме він наготував дров біля старого будинку. Марлоу віддав йому книгу, яку там знайшов і забрав. Виявилось, що на полях були нотатки російською мовою. Новий знайомий Марлоу розповів, що тубільці не хочуть, аби Курц від'їжджав. Сам хлопець також був відданий Курцу, сприймав того з пристрасним фаталізмом. Схоже, що їхнє спілкування переривалося дуже часто і з різних причин. І молодик гордо повідомив Марлоу, що двічі доглядав Курца під час хвороби, але, як правило, Курц волочився самотою, далеко в глибині лісу. Хлопчина твердив, що Курц виявив чимало сіл і озеро, але не знав точно, де саме (а ставити йому багато запитань було небезпечно), проте, здебільшого, метою експедицій Курца була таки слонова кістка. Марлоу припустив, що Курц робив наскоки і змусив плем'я мандрувати за ним. Арлекін сказав, що плем'я обожнювало його, бо Курц прийшов до них із громом і блискавкою. Він умів бути дуже страшним. Сам хлопець теж віддав усю свою слонівку (слонову кістку) Курцові, бо той пригрозив смертю. Але хлопець залишився тут, бо не міг залишити Курца, який здебільшого жив у селах на березі озера. Коли спускався до річки, то іноді бував приязний з хлопцем, а іноді арлекіну було краще остерігатися його.
Росіянин пояснював Марлоу, що пан Курц спустився до ріки лише нещодавно, а за ним пішли і всі воїни озерного племені. Його не було кілька місяців, — мабуть, збирав дань обожнення, — і з'явився він несподівано, вочевидь, маючи намір вирушити у рейд через річку або вниз за течією. Напевне, апетит до слонівки переважив інші. Але раптово йому стало набагато гірше.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Раптом Марлоу звернув увагу на стовпи паркану. На палях були людські голови. Ці голови лише показували, що Курцу бракувало стриманості у задоволенні різних його забаганок. Росіянин пояснив, що влада Курца тут надзвичайна, а голови належать повстанцям.
Коли з будинку винесли на ношах Курца, відразу з'явилися тубільці. Росіянин сказав Марлоу, що коли Курц не скаже тубільцям слова, то прибулим мандрівникам кінець.