Їдучи додому, він бачить велику комету 1812 року, ту саму, котра, як говорили, віщувала всякі жахи і кінець світу.
ТОМ ТРЕТІЙ
Частина перша
З кінця 1811 року почалося посилене озброєння і зосередження сил Західної Європи, і 1812 року сили ці — мільйони людей (рахуючи й тих, що перевозили і годували армію) рушили із Заходу на Схід, до кордонів Росії, до яких точно так само з 1811 року стягалися сили Росії... 12 червня сили Західної Європи перетнули кордон Росії, і розпочалася війна, тобто "сталася противна людському розуму і всій людський природі подія". Мільйони людей здійснювали одне проти одного таку численну кількість злодіянь, обманів, зрад, крадіжок, підробок і випуску фальшивих асигнацій, грабунків, підпалів і вбивств, якої через цілі століття не збере літопис усіх судів світу і на які в цей період часу люди, що їх чинили, не дивилися як на злочини. І справді: "Для нас, нащадків, ...не зрозуміло, щоб мільйони людей-християн убивали і мучили одне одного, тому що Наполеон був властолюбний, Олександр твердий, політика Англії хитра, а герцог Ольденбурзький скривджений. Не можна зрозуміти, який зв'язок мають ці обставини із самим фактом убивства і насильства; чому внаслідок того, що герцог скривджений, тисячі людей з іншого краю Європи вбивали і розоряли людей Смоленської і Московської губерній" . Для початку війни було недостатньо волі Наполеона й Олександра, "необхідний був збіг незліченних обставин, без жодної з яких подія не могла б відбутися". Є дві сторони життя у кожної людини: життя особисте, яке тим більш вільне, наскільки більш абстраговані її інтереси, і життя стихійне, в якому людина невідворотно виконує запропоновані їй закони. Людина свідомо живе для себе, але служить несвідомим знаряддям для досягнення історичних загальнолюдських цілей. Здійснений вчинок незворотний, і дія його, збігаючись у часі з мільйонами дій інших людей, набуває історичного значення. Що вище перебуває людина на суспільних сходинках, то з більшою кількістю людей вона пов'язана, то більше влади вона має на інших людей, то очевидніша визначеність і неминучість кожного її вчинку". "Серце цареве в руці Божій". "Цар є раб історії".
29 травня Наполеон виїхав із Дрездена і став на чолі своєї армії. Де б він не з'являвся, його зустрічали захопленим криком. Незважаючи на дружні листи до імператора Олександра, незважаючи на зусилля дипломатів щодо збереження миру, Наполеон просувався на схід чимраз ближче до кордонів Росії, віддаючи накази, які наближали війну. 13 червня він на чистокровній арабській кобилі галопом поскакав по одному з мостів через Неман під захоплені крики тисяч людей. Потім він повернув назад і поскакав до річки Вілії. Зупинившись, Наполеон оглянув місцевість і звелів шукати броду через річку, а сам сів на колоду і задумливо підпер голову рукою. Старий офіцер, уланський полковник-поляк, попросив у ад'ютанта дозволу перейти річку без броду — тут, на очах імператора Наполеона. Сотні уланів кинулися у воду, тонули, пливли, але були горді від того, що "вони пливуть і тонуть на очах людини, яка сиділа на колоді і навіть не дивилася, що вони роблять". Наполеон звик, що "присутність його на всіх кінцях світу, від Африки до степів Московії, однаково вражає і валить людей у безумність самозабуття".
Російський імператор уже понад місяць жив у Вільні, роблячи огляди і маневри. Від чекання усі втомилися. "Всі прагнення людей, що оточували государя, здавалося, були спрямовані тільки на те, щоб змушувати государя, приємно проводячи час, забути про майбутню війну". У той самий день, коли Наполеон дав наказ перейти Неман, імператор Олександр розважався на балі, який улаштували на його честь генерал-ад'ютанти. Елен Безухова, яка приїхала серед інших дам з почтом государя, звернула на себе увагу, навіть удостоїлася танцю з государем. Активну участь у підготовці балу брав Борис Друбецькой, який залишив свою дружину в Москві. "Борис був тепер багатою людиною, що далеко пішла в почестях", "він уже не шукав заступництва, а на рівній нозі стояв із вищими зі своїх перевесників". Борис бачить, як під час балу генерал-ад'ютант Балашов щось повідомляє государю. Борис виходить на балкон і, ніби випадково, чує, що Наполеон без оголошення війни вступив у Росію. "Государ із хвилюванням особисто ображеної людини" говорив, що замириться з Наполеоном тільки тоді, коли жодного озброєного неприятеля не залишиться на моїй землі". Цей вислів сподобався государю і згодом став популярним. Але імператору Олександру не сподобалося, що Друбецькой став свідком розмови, і він натякає, що Борису краще помовчати про те, що чув. Придворні веселяться, государ через півгодини залишив бал. Борис, який першим почув звістку про порушення російських кордонів, все ж таки. мав нагоду натякнути деяким важливим сановникам, що багато з того, що приховане від інших, йому, Борису Друбецькому, добре відомо, — це надало йому ваги в очах тих сановників.
Наступного дня цар Олександр пише французькому імператору листа, у якому нагадує, що Наполеон "ще має можливість позбавити людство лихоліття нової війни". Імператор Олександр не написав у листі свої слова, що йому так сподобалися і які чув Борис, але Балашов, який береться доставити листа Наполеону, мав наказ переказати ці слова усно. На шляху до французькою імператора Балашов зустрічається з Мюратом, який нещодавно був призначений неаполітанським королем. "Обличчя Мюрата сяяло дурною пихою, у той час як він слухав, навіщо посланець російського імператора їде до Наполеона. Балансова перепроваджують далі — до маршала Даву, що був "Аракчеєв імператора-Наполеона". Балашов мав наказ передати листа імператора Олександра особисто в руки Наполеону; Даву демонструє зневажливе ставлення до російського посланця, забирає листа, а самого Балашова "просить" залишатися на місці, ні з ким не розмовляти, а коли буде наказ, їхати разом з багажем маршала. Через чотири дні Балашова привезли у Вільну, тепер зайняту французами, на ту саму заставу, з якої він виїжджав з дорученням свого імператора. А наступного дня Балашов був прийнятий Наполеоном "у тому самому домі у Вільні, з якого його виряджав Олександр". Балашова вражає розкіш і пишність двора французького імператора. Наполеон приймає Балашова перед прогулянкою верхи. "Вся його потовстіла, коротка фігура із широкими товстими плечами і мимоволі виставленим уперед животом та грудьми мала той представницький, ставний вигляд, що мають сорокарічні люди, які живуть пестощами долі... Він... одразу ж став говорити як людина, що дорожить кожною хвилиною свого часу і не зневажається до того, щоб підготовляти свої промови, а впевнений у тому, що він завжди скаже добре і те, що потрібно". Наполеон починає пояснювати, що не він винуватий у розв'язанні війни, пригадує всі "провини" російського імператора, головна з яких та, що імператор Олександр провадить власну державну політику, а не підтримує політику Наполеона. Поступово імператор дратується дедалі більше і більше. "Чим більше він говорив, тим менше він міг керувати своєю промовою". Посланець шанобливо слухає, як Наполеон дедалі більше розпалює себе, намагаючись лише піднести своє значення і принизити імператора Олександра. Балашов не зміг передати Наполеону тих слів, що звелів цар Олександр, бо йому взагалі не дали й слова сказати. Наполеон сам говорив і слухав тільки себе, він думав не про мир, а лише про війну. Балашов гадав, що Наполеон не захоче його бачити, бо то був скривджений посланець, свідок бурхливого і нестримного настрою імператора. Проте до обіду Балашова запрошують до імператора, який зовсім не ніяковіє, впевнений у тому, що він не може зробити помилки, бо він завжди бездоганний і винятковий. Наполеон ставиться до Балашова так, наче той Вже переконався у нікчемності свого імператора і присягнув Наполеону на вірність. За столом він виявляє інтерес до Росії, цікавиться, скільки мешканців у Москві, скільки будинків, чи правда, що в Москві дуже багато церков. Дізнавшись, що в Москві понад 200 церков, Наполеон дивується, навіщо так багато, але одразу додає, що "велика кількість монастирів і церков є завжди ознакою відсталості народу". Балашов відповідає, що в Іспанії теж багато церков. То був натяк на поразку Наполеона у воєнній кампанії проти Іспанії. Але всі вдали, що не зрозуміли цього натяку. Говорячи про Олександра, Наполеон дивується, навіщо той очолив військо: "Війна — моє ремесло, а його справа — царювати, а не командувати військами! Навіщо він взяв на себе таку відповідальність?" Балашов мовчав. Наполеон підійшов до нього і, взявши за вухо (бути відтягнутим за вуха імператором вважалося за честь при дворі Наполеона), запитав, чому ж мовчить придворний Олександра. Потім звелів подавати посланцеві коней: "Дайте йому моїх, йому далеко їхати". "Лист, що привіз Балашов, був останнім листом Наполеона до Олександра. Всі подробиці розмови були передані російському імператору, і війна почалася".
Після побачення в Москві з П'єром князь Андрій поїхав до Петербурга. Домашнім він говорить, що їде у справах, але мета його — розшукати Анатоля і викликати того на дуель. Про справжні наміри Болконського здогадується П'єр, який і попередив Курагіна. Той виїхав із Петербурга, отримавши призначення в молдавську армію. У Петербурзі князь Андрій зустрічає Кутузова, який пропонує йому місце в молдавській армії, на що Андрій одразу погоджується, оскільки сподівається зустріти там свого кривдника. Князь Андрій розуміє, що Курагін — мерзотник, але, незважаючи на все презирство, не може не викликати його на дуель. У молдавській армії князь Андрій Курагіна не застає — той знову поїхав у Росію. Болконський вирішив далі Анатоля не переслідувати, але знав, що викличе Курагіна на дуель, де і коли б не зустрів. Всю свою злість князь Андрій спрямував на роботу. Коли до князя Андрія дійшла звістка про вторгнення Наполеона, він подав прохання Кутузову про переведення у Західну армію. "Кутузов, якому вже набрид Болконський своєю діяльністю, що служила йому докором у ледарстві", дуже охоче відпускає його і навіть дає рекомендаційний лист до Барклая де Толлі. По дорозі князь Андрій заїжджає в Лисі Гори, де усе залишилося як і раніше, "ніби в зачарованому замку".