По дорозі князь Андрій заїжджає в Лисі Гори, де усе залишилося як і раніше, "ніби в зачарованому замку". Тільки його син змінювався і. зростав. Старий князь як і раніше тероризує княжну Мар'ю, скаржиться Андрієві на її безглуздість. Князь Андрій вперше береться судити батька і, дратуючись, каже, що батько чинить несправедливо, віддаливши від себе дочку і замість неї наблизивши до себе "неварту француженку". Батько у. розпачі виганяє сипа. Перед від'їздом Андрій розмовляє з княжною Мар'єю. Та скаржиться йому на свою долю. Андрій скрикує: "Ах, боже мій!.. І як подумаєш, хто — якась нікчема — може бути причиною нещастя людей!" Княжна Мар'я розуміє, що, "говорячи про людей, яких він називав нікчемами, він мав на увазі не тільки мадемуазель Бур'єн... але і того, хто згубив його щастя". Княжна Мар'я нагадує йому, що треба прощати своїх ворогів, на що князь Андрій заперечує: "Коли я був би жінкою, я б це робив. Це чеснота жінки. Але чоловік не Може і не повинен забувати і прощати".
Князь Андрій прибув у штаб армії наприкінці червня. "Всі були незадоволені загальним станом справ у російській армії; але про небезпеку навали у російські губернії ніхто й не гадав, ніхто не передбачав, що війна може бути перенесена далі західних польських губерній". Барклай де Толлі знаходився у таборі на річці Дріссі; прийняв Болконського він сухо і холодно, сказав, що доповість імператору, аби той призначив кудись князя Андрія, а поки запропонував служити при штабі. Курагіна в армії не було, він поїхав до Петербурга. Андрій із задоволенням сприйняв цю новину, бо вже втомився від злості і хотів хоча б на деякий час звільнитися від цього почуття. Князь Андрій намагається розібратися у ситуації, що склалася в армії. Він об'їздив укріплення дріссінського табору, який викликав суперечки серед російських військових, але не зміг зробити певні висновки стосовно доцільності табору і його недоліків. Наполеон все наступав, а у російській армії не було єдиного центру. При штабі нараховується близько десятка "партій", що не сходяться в поглядах на ведення війни. Перша партія була: Пфуль і його послідовники, теоретики, "які вірять, що є наука війни і що в цієї науки є свої незмінні закони". Друга партія була протилежна першій, її члени вимагали нічого не планувати заздалегідь, а вплутуватися в бійку і вирішувати усе в ході подій. До неї належали — Багратіон, Єрмолов та інші. Вони вважали, що "треба не думати, не наколювати голками карту, а битися, бити супротивника, не впускати його в Росію, не давати сумувати війську". З усіх цих "партій" виділялася одна, до складу якої входили люди старі, розумні, "державно-досвідчеиі". Вони вважали, що все дурне відбувається переважно від присутності государя з військовим двором при армії, через це "в армію перенесена та невизначена, умовна хиткість відношень, що зручна при дворі, але шкідлива в армії". Представники цього угруповання пишуть листа государю, що погоджуються підписати разом із ними Балашов (той самий посланник, що відвозив лист Олександра Наполеону) і Аракчеєв. Зваживши на це, государ складає маніфест, відозву до народу, і залишає армію.
Лист цей ще не передали імператору, коли той побажав побачити князя Андрія, аби розпитати його про армію у Молдавії. Князь Андрій прибув до государя і став свідком невеликої неофіційної військової ради. Государ зібрав деяких високопоставлених військових, аби знати їхню думку про дріссінський табір і плани подальшого ведення війни. На параді слово надається Пфулю, головному тактику російської армії, теоретику, який упевнений у тому, що війну виграють завдяки правильній теорії, а програють, коли відступають від теорії. Головна мета Пфуля — довести на практиці правильність своєї теорії. "Пфуль був один із тих безнадійно, незмінно, до мучеництва самовпевнених людей, якими тільки бувають німці, і тому саме, що тільки німці бувають самовпевненими на ґрунті відверненої ідеї — науки, тобто мнимого знання кінцевої істини. Француз буває самовпевнений тому, що він вважає себе особисто, як розумом, так і тілом, непереборним-чарівним як для чоловіків, так і для жінок. Англієць самовпевнений на тій підставі, що він є громадянин найблагоустроєної держави у світі і тому, як англієць, знає завжди, що йому робити потрібно, і знає, що усе, що він робить, як англієць, безсумнівно добре. Італієць самовпевнений тому, що він схвильований і забуває легко і себе, й інших. Російський самовпевнений саме тому, що він нічого не знає і знати не хоче, тому що не вірить, щоб можна було цілком знати що-небудь. Німець самовпевнений найгірше, тому що він уявляє, що знає істину, науку, що він сам видумав, але яка для нього є абсолютна істина".
У Пфуля багато опонентів, кожен з яких хоче показати у присутності царя, що має свою власну думку. Князь Андрій розуміє непотрібність і безглуздість усієї цієї метушні. "Заслуга в успіху військової справи залежить не від них, а від тієї людини, що у рядах закричить: "Пропали!" або закричить: "Ура!", і тільки в цих рядах можна служити з упевненістю, що ти корисний!". Князь Андрій міркував про це і навіть не помітив, як ця дивна нарада закінчилася. "Наступного дня на огляді государ запитав у князя Андрія, де той бажає служити, і князь Андрій назавжди втратив себе для придворного світу, бо не попросив залишитися при особі государя, а, навпаки, попросивши дозволу служити в армії".
Ростов служить у своєму полку. У той час, поки він перебував у відпустці, він отримав звання ротмістра. Через деякий час він одержує листа від батьків із звісткою про хворобу Наташі і з проханням приїхати. Проте він відмовляє, тому що вважає неможливим під час початку військової кампанії їхати у відпустку. Саме це утримує його від одруження з Сонею, до якої він пише ніжні листи, Ростов вже досвідчений вояка, який опікується молодим офіцером Ільїним. "Офіцер цей, шістнадцятирічний хлопчик, що недавно вступив у полк, був тепер у ставленні до Миколи тим, чим був Микола у ставленні до Денисова сім років тому". До гусар доходять чутки про бої, що йдуть далеко від них. Офіцер, що приїхав із-під Вільни, розповідає про подвиг Раєвського, що, за його словами, разом із двома своїми синами захищав міст і підняв солдат в атаку своїм особистим прикладом жертовності. Ростов слухає скептично, розуміючи, що все це в більшій своїй частині вигадка, тому що під час бою звичайно буває така плутанина, що навряд чи хто зміг би помітити цей "подвиг", а тим більше впізнати синів Раєвського серед великої кількості молодих людей. Слухаючи розповідь цього офіцера, Ростов думає, що ніколи не зміг би не тільки брата Петю наражати на небезпеку, а навіть Ільїна, чужого, але доброго хлопчика, не пустив би у таке діло.
Незабаром і гусарам прийшлося побувати в ділі. Колись Ростов, йдучи в бій, боявся; "тепер він не відчував ні найменшого почуття страху, ...він вивчився управляти своєю душею перед небезпекою". Ростов помічає французьких драгунів, що переслідують російських уланів, Микола почувається, як на полюванні, покладається більше на інстинкт, ніж на розум. Ростов відчув, що вдарити потрібно негайно, інакше буде пізно. Він каже про це начальнику, той коливається, і Ростов без наказу веде ескадрон в атаку. Він наздоганяє французького офіцера, як робив це з вовком на полюванні. Ростов вже заніс руку з шаблею, коли побачив обличчя цього француза, помітив блакитні очі, ямочку на підборідді. Рука його на мить завмерла, але опустилася на ворога, поранивши шаблею. Француз з жахом дивиться на Ростова, здається у полон. За цю вдалу атаку Ростова представляють до нагороди Георгіївським хрестом. Ростов, очікуючи покарання за те, що повів ескадрон у бій без наказу, мав би радіти, але щось підсвідомо його мучить. Він пригадує французького офіцера, якого взяв у полон. Декілька днів Ростов ні з ким майже не розмовляв і "усе думав про цей свій блискучий подвиг, що, до подиву його, придбав йому Георгіївський хрест і навіть зробив йому репутацію хороброго вояки,— і ніяк не міг зрозуміти чогось. "Так вони ще більше нашого бояться! — думав він.— Так те і є все, що називається геройством? І хіба я робив це для Батьківщини? І в чому він винуватий із своєю ямочкою і блакитними очима? А як він злякався! Він думав, що я уб'ю його! За що ж мені вбивати його? У мене рука здригнулася. А мені дали Георгіївський хрест. Нічого, нічого не розумію..."
Графиня Ростова, довідавшись про хворобу Наташі, приїхала з сином Петром у Москву. Стан здоров'я Наташі погіршувався, і нікому з близьких не спадало на думку дорікати їй тим страшним вчинком, що привів до розриву з князем Андрієм. До Наташі ходили лікарі, поодинці і консиліумами, але дієвих результатів лікування не приносило. Вона мало їла, мало спала, була у пригніченому настрої. Життя своє Наташа вважала понівеченим назавжди. Вона згадувала Минуле безтурботне життя: дядечка, полювання і святки, дні в Отрадному. І знала, що все це скінчилося і не повернеться ніколи, а що чекає її в майбутньому, Наташа не могла вгадати. Безухов постійно буває в Ростових, він дуже ласкавий і ніжний у ставленні до Наташі, але вона не розуміє його почуттів. Наташа вирішила, що словами про те, що якби він був вільний, то просив би її руки і серця, П'єр просто хотів розрадити її. Через хворобу Наташі літом 1812 року Ростови не виїжджали з Москви. Молитися у московських церквах приїздить набожна знайома Ростових. Незважаючи на пораду лікарів стерегтися ранкової прохолоди, Наташа, з дозволу графині, ходить з цією знайомою на всі ранкові служби. Вона пристрасно молиться, зміст її молитви — каяття. Наташа просить простити те зло, що вона заподіяла князю Андрію і всім своїм рідним. Цей тиждень говіння вплинув на Наташу: вона не стала веселіша, але якось заспокоїлася, майбутнє вже не здавалося їй таким жахливим.
"На початку липня у Москві поширювалися все далі тривожніші чутки про хід війни: говорили про звернення государя до народу, про приїзд самого государя з армії у Москву ...говорили, що государ від'їздить тому, що армія у небезпеці, говорили, що Смоленськ віддали, що у Наполеона мільйон війська і що тільки диво може врятувати Росію".