На боязкі запитання П'єра Андрій відповідає, що знову просити її руки і бути великодушним він не може, потім добавляє, що якщо П'єр хоче бути його другом, то він ніколи не повинен згадувати про Ростову. Старий князь Болконський і князівна Мар'я не приховують своєї радості з приводу розстроєного одруження.
Того вечора П'єр поїхав до Ростових. Наташа хотіла його бачити, незважаючи на те, що почувалася дуже слабкою. П'єр у душі своїй звинувачував Наташу і намагався ставитися до неї презирливо. Але, побачивши її, не міг втриматися від жалю. Наташа у відчаї, вона розуміє, що між нею і князем Андрієм усе скінчено. Просить П'єра передати, аби князь Андрій простив її за те зло, що вона йому заподіяла. Наташа не могла більше говорити, заплакала. П'єр просить Наташу вважати його своїм другом, який завжди прийде на допомогу. Наташа крізь сльози говорить, що не варта співчуття, що життя її згублене. П'єр, дивлячись на ці сльози, відчай Наташі, несподівано для себе говорить, що "коли б я був не я, а гарніший, розумніший від усіх, краща людина у світі, і був би вільний, я б цієї ж миті на колінах просив би руки і любові вашої". Наташа вперше відчула, що відчай і жах наче трохи відступили, знову плаче, але то сльози подяки і розчулення. П'єр виходить від Ростових, йде бульваром і бачить комету, ту саму, що була в 1812 році і яка, як говорили, віщувала всякі жахи і кінець світу.
ТОМ ТРЕТІЙ
Частина перша
"З кінця 1811-го року почалося посилене озброєння і зосередження сил Західної Європи, і в 1812 році сили ці — мільйони людей (рахуючи тих, що перевозили і годували армію) рушили із Заходу на Схід, до меж Росії, до яких точно так само з 1811-го року стягалися Сили Росії... 12 червня сили Західної Європи перетнули кордон Росії, і почалася війна, тобто здійснилася противна людському розуму і всій людський природі подія". "Для нас, нащадків, ...не зрозуміло, щоб мільйони людей-християн вбивали і мучили один одного, тому що Наполеон був властолюбний, Олександр твердий, політика Англії хитра, а герцог Ольденбургський скривджений. Не можна зрозуміти, який зв'язок мають ці обставини із самим фактом убивства і насильства; чому внаслідок того, що герцог скривджений, тисячі людей з іншого краю Європи вбивали і розоряли людей Смоленської і Московської губерній". Для початку війни було недостатньо волі Наполеона й Олександра, "необхідний був збіг незліченних обставин, без жодної з яких подія не могла б відбутися".
29-го травня Наполеон виїхав з Дрездена і став на чолі своєї армії. Де б він не з'являвся, його зустрічають захопленими лементами. 13-го червня він на чистокровній арабській кобилі і галопом поскакав по одному з мостів через Неман під захоплені крики тисяч людей. Потім він повернув назад і поскакав до ріки Вілії. Зупинившись, Наполеон оглянув місцевість і велів шукати броду через річку, а сам сів на колоду і задумливо підпер голову рукою. Старий офіцер, уланський полковник-поляк, попросив у ад'ютанта дозволу перейти річку без броду — тут на очах імператора Наполеона. Сотні уланів кинулися у воду, тонули, пливли, але були горді від того, що "вони пливуть і тонуть на очах людини, яка сиділа на колоді і навіть не дивилася, що вони роблять". Наполеон звикнув, що "присутність його на всіх кінцях світу, від Африки До степів Московії, однаково уражає і валить людей у безумність самозабуття".
Російський імператор уже більш місяця жив у Вільні, роблячи огляди і маневри. Від чекання усі втомилися. "Всі прагнення людей, що оточували государя, здавалося, були спрямовані тільки на те, щоб змушувати государя, приємно проводячи час, забути про майбутню війну". У той самий день, коли Наполеон дав наказ перейти Неман, імператор Олександр розважався на балі, який улаштували на його честь генерал-ад'ютанти. Елен Безухова, яка приїхала серед інших дам з почтом государя, звернула на себе увагу, навіть удостоїлася танцю з государем. Активну участь у підготуванні балу приймав Борис Друбецький, який залишив свою дружину в Москві. "Борис був тепер багатою людиною, що далеко пішла в почестях", "він уже не шукав заступництва, а на рівній нозі стояв із вищими зі своїх перевесників". Борис бачить, як під час бала генерал-ад'ютант Балашов, щось повідомляє государю. Борис виходить на балкон і, ніби випадково, чує, що Наполеон без оголошення війни вступив у Росію. "Государ із хвилюванням особисто ображеної людини" говорив, що замириться з Наполеоном тільки тоді, "коли жодного озброєного неприятеля не залишиться на моїй землі". Цей вислів сподобався государю, згодом став популярним. Але імператору Олександру не сподобалося, що Друбецький став свідком розмови, і натякає, що Борису краще помовчати про те, що чув. Придворні веселяться, государ лише через півгодини залишив бал. Борис, який першим почув звістку при порушення російських кордонів, все ж таки мав пагоду натякнути деяким важним сановникам, що багато з того, що приховане від інших, йому, Борису Друбецькому, добре відомо — це надало йому ваги в очах тих сановників.
Наступного дня цар Олександр пише французькому імператору лист, у якому нагадує, що Наполеон "ще має можливість позбавити людство від бідувань нової війни". Імператор Олександр не написав у листі свої слова, що йому так сподобалися і які чув Борис, але Балашов, котрий береться доставити лист Наполеону, мав наказ переказати ці слова усно. На шляху до французького імператора Балашов зустрічається з Мюратом, що нещодавно був призначений неаполітанським королем. "Обличчя Мюрата сіяло дурною пихою у той час, як він слухав", навіщо посланник російського імператора йде до Наполеона. Балашова перепроваджують далі— до маршала Даву, що був "Аракчеєв імператора Наполеона". Балашов мав наказ передати лист імператора Олександра особисто в руки Наполеону; Даву демонструє зневажливе ставлення до російського посланника, забирає лист, а самого Балашова "просить" залишатися на місці, ні з ким не розмовляти, а коли буде наказ, їхати разом з багажем маршала. Через чотири дні Балашова привезли у Вільну, тепер зайняту французами, на ту саму заставу, з якої він виїжджав з дорученням свого імператора. А наступного дня Балашов був прийнятий Наполеоном "у тому самому домі у Вільні, з якого його відправляв Олександр". Балашова уражає розкіш і пишність двора французького імператора. Наполеон приймає Балашова перед прогулянкою верхи. "Вся його потовстіла, коротка фігура із широкими товстими плечами і мимоволі виставленим уперед животом і грудьми мала той представницький, ставний вигляд, що мають сорокалітні люди, які живуть пестощами долі... Він ...відразу же став говорити як людина, що дорожить усілякою хвилиною свого часу і не зневажається до того, щоб наготовлювати свої промови, а упевнений у тому, що він завжди скаже добре і що потрібно сказати". Наполеон починає пояснювати, що не він винуватий у розв'язанні війни, пригадує всі "провини" російського імператора, головна з яких та, що імператор Олександр проводить власну державну політику, а не підтримує політику Наполеона. Поступово імператор дратується усе більше і більше. "Чим більше він говорив, тим менше він міг керувати своєю промовою". Посланник шанобливо слухає, як Наполеон все більше розпалює себе, намагаючись тільки піднести своє значення і принизити імператора Олександра. Балашов не зміг передати Наполеону тих слів, що велів цар Олександр, бо йому взагалі не дали й слова сказати, Наполеон сам говорив і слухав тільки себе, він думав не про мир, а тільки про війну. Балашов гадав, що Наполеон не захоче його бачити, бо то був скривджений посланник, свідок бурхливого і нестримного настрою імператора. Проте до обіду Балашова запрошують до імператора, який зовсім не ніяковіє, впевнений у тому, що він не може зробити помилки, бо він завжди бездоганний і винятковий. Наполеон ставиться до Балашова так, наче той вже переконався у нікчемності свого імператора і присягнув Наполеону на вірність. За столом він виявляє інтерес до Росії, цікавиться, скільки жителів у Москві, скільки будинків, запитує,, чи правда те, що в Москві дуже багато церков. Узнавши, що в Москві більш 200 церков, Наполеон дивується, навіщо так багато, але відразу добавляє, що "велика кількість монастирів і церков є завжди ознака відсталості народу". Балашов відповідає, що в Іспанії теж багато церков. То був натяк на поразку Наполеона у воєнній кампанії проти Іспанії. Але всі зробили вигляд, що не зрозуміли цього натяку. Говорячи про Олександра, Наполеон дивується, навіщо той очолив війська: "Війна — моє ремесло, а його діло — царювати, а не командувати військами! Навіщо він взяв на себе таку відповідальність?" Балашов мовчав. Наполеон підійшов до нього і, взявши за вухо ( бути відтягнутим за вуха імператором вважалося честю при дворі Наполеона), запитав, чому ж мовчить придворний Олександра. Потім велів подавати посланнику коней: "Дайте йому моїх, йому далеко їхати". "Лист, що привіз Балашов, був останнім листом Наполеона до Олександра. Всі подробиці розмови були передані російському імператору, і війна почалася".
Після побачення в Москві з П'єром князь Андрій відправляється в Петербург. Домашнім він говорить, що їде у справах, але мета його — розшукати Анатоля і викликати того на дуель. Про справжні Наміри Болконського здогадується П'єр, який і попередив Курагіна. Той виїхав із Петербурга, отримавши призначення в молдавську армію. У Петербурзі князь Андрій зустрічає Кутузова, який пропонує йому місце в молдавській армії, на що Андрій відразу погоджується, тому що сподівається зустріти там свого кривдника. Князь Андрій розуміє, що Курагін — мерзотник, але, незважаючи на все презирство, не може не викликати його на дуель. У молдавській армії князь Андрій Курагіна не застає — той знову поїхав у Росію. Болконський вирішив далі Анатоля не переслідувати, але знав, що викличе Курагіна на дуель, де б і коли б не зустрів. Всю свою злість князь Андрій направив на роботу. Коли до князя Андрія доходить звістка про вторгнення Наполеона, він подає прохання Кутузову про переведення у Західну армію. "Кутузов, котрому вже набрид Болконський своєю діяльністю, яка служила йому докором у ледарстві", дуже охоче відпускає його і навіть дає рекомендаційний лист до Барклая де Толлі.