Ніч була темна, навіть коней не було видно. Наташа і Микола довго мовчали. Кожен думав про своє. Тільки коли вже під'їхали до дому, вони заговорили. Наташа сказала, що, напевне, ніколи не буде вже така щаслива, як тепер. Микола назвав це нісенітницею, а сам подумав, що кращого друга, ніж Наташа, він не матиме.
Старий граф Ростов так заплутався у грошових справах, що графиня не бачить іншого виходу залагодити справи, як знайти для Миколи багату наречену. Графиня написала листа до своєї давньої приятельки Карагіної, пропонуючи одружити її дочку Жулі зі своїм сином. Карагіна погодилася. З того дня графиня Ростова то говорила, що могла б померти спокійно, якби син її одружився, то радила Миколі їхати до Москви на свята, відновити старі знайомства, повеселитися. Син здогадався, до чого веде мати, і вирішив поговорити відверто. Графиня сказала, що тільки шлюб з Карагіною врятує їх від розорення. Микола хотів "показати своє благородство" і запитав у матері, невже він повинен нехтувати своїми почуттями заради грошей. Мати заплакала. Він згоден був "принести свої почуття у жертву", але мати не хоче жертви, вона хоче, щоб він був щасливий. Та відверта розмова не допомогла. Тільки графиня від того часу почала без причини сердитися на Соню, а більше на себе через те, що сердилася на нещасну дівчину, яка не мала ніякої провини, крім тієї, що не мала ні посагу, ні грошей. Микола чекав кінця своєї відпустки, аби повернутися в полк і покласти край мовчазним докорам матері. Прийшов лист від князя Андрія, у якому той сповіщав, що мусить ще затриматися, бо відкрилася його стара рана. Наташа, яка чекала свого нареченого чотири місяці, засумувала. У такому настрої в домі Ростових зустрічали святки. На третій день свята, по обіді, Наташа нудилася. Її життєва енергія не мала ніякого виходу, вона тинялася з кімнати в кімнату, "як безпритульна". "Ніхто у домі не розсилав стільки людей і не давав їм стільки роботи, як Наташа... Вона наче пробувала, чи не розсердиться... на неї хтось із них, проте нічиїх наказів люди не любили так виконувати, як Наташиних. І тепер вона розсилала прислугу, наче випробовувала свою владу. Всі розбіглися виконувати Наташині примхи, а їй все одно було нудно. І після, чаю Наташа, Микола й Соня сіли у куточку для тихої "душевної розмови". Вони пригадували дитинство, порівнювали свої враження, говорили про сни і безсмертя душі. Наташа і Микола цілком розуміли одне одного. Соня не пам'ятала багато з того, що з радістю і задоволенням пригадували вони, а те, що пам'ятала, не викликало у неї такого поетичного почуття, яке вони відчували. Графиня просить Наташу заспівати, і, хоч Наташі й не хотілося переривати розмову, вона заспівала, й заспівала так, як ніколи раніше. Всі заслухалися. Наташа ще не закінчила співати, коли до кімнати забіг радісний Петя і закричав, що прийшли "ряжені". Наташа раптом зупинилася, закричала на брата і розплакалася так, що її довго не могли заспокоїти. Графиня материнським серцем відчувала, що Наташа — незвичайна дівчина, що в ній надлишок життя, через який, думала мати, вона не буде щаслива.
Спочатку сором'язливо, а далі сміливіше у вітальню увійшли переодягнені дворові люди. Почалися святочні пісні й ігри. Незабаром між ними з'явилися і нові обличчя: Микола, переодягнутий старою пані, Соня — черкесом, Наташа — гусаром. Костюми були такі гарні, що вирішили їхати до сусідки-поміщиці Мілюкової, взявши з собою чоловік із десять дворових. Старий граф теж збирався переодягатися і їхати з молодими, але графиня його не пустила. Їхали на двох санях, і дорогою до Мілюкових Микола, який правив своїми новими кіньми, відчув справжній захват, коли мчав крізь сніг і ніч. Сонине вбрання було найкраще і дуже їй пасувало. Їй личили і чорні брови й вуса, що дівчата собі намалювали, а найбільше їй Личила жвавість, якої у звичайному вигляді їй завжди бракувало. Микола наче вперше за свою відпустку побачив її і здивувався, як це він раніше міг не помічати такої краси. У Мілюкових було ще веселіше. Коли сіли вечеряти, заговорили про ворожбу. Соня сказала, що нічого не 684 боїться і погодилася йти ворожити до клуні. Микола перестрів її на стежці. Соня теж ніколи не бачила Миколу таким, як тепер, з новою для неї щасливою посмішкою. Вона кинулася до нього, і він пригорнув її, поцілував. Вони разом підбігли до клуні і повернули назад. Наташа, яка все помічала, зрозуміла, що сталося, і так розсадила людей у сани, аби Миколі і Соні ніхто не заважав бути поруч. Десь на половині дороги Микола зупинив коней, підбіг до саней, де сиділа Наташа, і сказав їй, що він вирішив одружитися з Сонею.
Невдовзі після святок Микола розповів матері про свій намір. Графиня відповіла, що ні вона, ні граф не благословлять його на цей шлюб. Граф, відчуваючи свою провину перед сином за розлад у господарстві і відсутність грошей, не міг опиратися, бо знав, що якби Микола був багатим, то кращої дружини, ніж Соня, йому годі було б і шукати. Але графиня була невблаганна. Через кілька днів після цієї розмови вона покликала Соню до себе і жорстоко дорікала їй за невдячність. Микола пішов до матері "з'ясувати стосунки". Графиня назвала Соню "інтриганкою". Микола так образився на це слово, що ладен був наговорити казна-чого. Мати і син відчували, що вже не можуть зупинитися. Справу хоч якось зарадила Наташа. Вона увійшла до кімнати і попросила Миколу замовкнути, до матері ж звернулася із лагідними словами, які не мали особливого змісту, але були щирі і заспокійливі. Графиня, яка відчувала, що може втратити сина, сховала своє обличчя на грудях дочки. Микола схопився за голову і вийшов. За допомогою Наташі мати і син домовилися: вона не буде утискати Соню, він же нічого не зробить таємно від батьків. З твердим наміром, залагодивши в полку свої справи вийти у відставку, приїхати й одружитися з Сонею Микола, смутний і серйозний, у розладі з рідними, але, "як йому здавалося, жагуче закоханий", на початку січня поїхав у полк. Здоров'я графині похитнулося, але відкладати надалі поїздку до Москви вже було неможливо: треба було готувати посаг, а для того продавати дім під Москвою тощо. Наприкінці січня граф разом із Сонею і Наташею поїхав до Москви.
Частина п'ята
Після заручин князя Андрія з Наташею П'єр раптом без усякої видимої причини відчув, що жити таким життям, яким він жив раніше, неможливо. Він не робить більше записів у щоденнику, уникає товариства братів-масонів, починає знову їздити в клуб, багато пити, відвідувати парубоцькі вечірки "і вдався до такого життя, що графиня Олена Василівна визнала за необхідне зробити йому суворе зауваження". П'єр знав, що вона мала рацію, і вирішив їхати до
Москви, "аби не компрометувати дружини". Стара Москва здалася йому на диво затишною, "йому стало у Москві спокійно, тепло, звично й брудно, як у старому халаті". Тут його прийняли "як довгожданого гостя", тут його знали як доброго, розумного, чудного, веселого, щирого, "старого крою" пана. Він усім роздає гроші, танцює на балах, "якщо немає кавалера", з усіма однаково люб'язний. "Якби П'єру сім років тому, коли він тільки-но повернувся із-за кордону, сказали, що не треба нічого шукати і видумувати, що його колія давно пробита і визначена", що він вестиме таке життя, він би жахнувся. Хіба не він то "бажав зробити республіку в Росії, то самому бути Наполеоном, то філософом, то тактиком, переможцем Наполеона... А замість усього цього — ось він — багатий чоловік зрадливої дружини, камергер у відставці, що любить попоїсти, випити і, розстебнувшись, злегка посварити уряд, член московського Англійського клубу й усіма улюблений член московського товариства". П'єр розуміє безглуздість свого існування, але не може нічого змінити. Він читав, аби не думати про своє життя, пив вино, аби приспати свою совість, бував у товаристві, аби не залишатися на самоті з самим собою. І всі люди здавалися йому такими. Усе, що вони робили (писали закони, грали у карти, кохали жінок, займалися політикою тощо), здавалося П'єру, робили лише з однією метою — врятуватися від життя.
На початку зими у Москву приїздить і старий князь Болконський з княжною Мар'єю та онуком. Незважаючи на те, що князь Болконський дуже постарів за останній рік, навколо нього гуртується московська урядова опозиція, ушановуючи в його особі непідвладний політичним інтригам патріотизм старої російської аристократії. Відвідувачам подобався цей старомодний дім, гордий і розумний старий князь, тиха і покірна княжна, гарненька француженка Бур'єн, бо було то для всіх лише "велично-приємне" видовище. І ніхто не знав, що за цим видовищем приховуються справжні страждання. Княжні Мар'ї було дуже самотньо, бо в Москві вона не мала навіть тих втіх, що в селі: не було тут божих людей, не було можливості усамітнитися на природі, як у Лисих Горах. Княжна пережила ще одне розчарування: протягом довгих років вона листувалася з Жулі Карагіною і вважала ту за подругу. Тепер у Москві вони зустрілися, і княжна зрозуміла, що Жулі зовсім не та, за кого вона її мала. Нового горя завдавало їй навчання маленького сина князя Андрія: із жахом вона помічала, що у її характері і ставленні до маленького князя Миколи проступають риси батька. Старий князь дедалі прискіпливіше ставився до княжни Мар'ї, особливо тепер, коли щодня чекали повернення князя Андрія. Якось старий князь злісно пожартував, що одружиться з Бур'єн, коли князь Андрій візьме шлюб з Наталією. Тепер княжна бачила, що батько дедалі більше прихиляється до молодої француженки, виказуючи так невдоволення дочкою. Одного разу у присутності княжни старий князь поцілував руку і пригорнув до себе, пестячи, француженку. Княжна вискочила з кімнати. Коли ж мадемуазель Бур'єн увійшла до княжни і почала щось говорити, наче нічого не сталося, княжна Мар'я майже закричала, що підло користуватися слабкістю старого, і вигнала компаньйонку геть. Другого дня князь за обідом наказав подавати страви не з княжни, як було завжди, а з Бур'єн. Кричав, що та йому найкращий друг і "перша людина у домі". Княжну примусив просити пробачення у мадемуазель. Це відверте приниження завдавало болю княжні. Коли вона бачила старечу неміч батька, її охоплювала відраза до самої себе: як вона сміла його судити.
У день святого Миколая святкували іменини князя Болконського, "вся Москва була біля під'їзду його дому, але нікого не веліли приймати".