Скоро узнал он, что болезнь ее не опасна. Узнав в свою очередь, что он об ней так тоскует и заботится, Соня прислала ему записку, написанную карандашом, и уведомляла его, что ей гораздо легче, что у ней пустая, легкая простуда и что она скоро, очень скоро, придет повидаться с ним на работу. Когда он читал эту записку, сердце его сильно и больно билось.
День опять был ясный и теплый. Ранним утром, часов в шесть, он отправился на работу. ... Раскольников сидел, смотрел неподвижно, не отрываясь; мысль его переходила в грезы, в созерцание; он ни о чем не думал, но какая-то тоска волновала его и мучила.
Вдруг подле него очутилась Соня. Она подошла едва слышно и села с ним рядом. Было еще очень рано, утренний холодок еще не смягчился. На ней был ее бедный, старый бурнус и зеленый платок. Лицо ее еще носило признаки болезни, похудело, побледнело, осунулось. Она приветливо и радостно улыбнулась ему, но, по обыкновению, робко протянула ему свою руку. ...
Как это случилось, он и сам не знал, но вдруг что-то как бы подхватило его и как бы бросило к ее ногам. Он плакал и обнимал ее колени. В первое мгновение она ужасно испугалась, и все лицо ее помертвело. Она вскочила с места и, задрожав, смотрела на него. Но тотчас же, в тот же миг она все поняла. В глазах ее засветилось бесконечное счастье; она поняла, и для нее уже не было сомнения, что он любит, бесконечно любит ее и что настала же, наконец, эта минута...
Они хотели было говорить, но не могли. Слезы стояли в их глазах. Они оба были бледны и худы; но в этих больных и бледных лицах уже сияла заря обновленного будущего, полного воскресения в новую жизнь. Их воскресила любовь, сердце одного заключало бесконечные источники жизни для сердца другого:
Они положили ждать и терпеть. Им оставалось еще семь лет; а до тех пор столько нестерпимой муки и столько бесконечного счастия! Но он воскресли он знал это, чувствовал вполне всем обновившимся существом своим, а она — она ведь и жила только одною его жизнью!...
Под подушкой его лежало Евангелие. Он сам попросил его у ней незадолго до своей болезни, и она молча принесла ему книгу. До сих пор он ее и не раскрывал...
Он не раскрыл ее и теперь, но одна мысль промелькнула в нем: "Разве могут ее убеждения не быть теперь и моими убеждениями? Ее чувства, ее стремления, по крайней мере..."...
Но тут уж начинается новая история, история постепенного обновления человека, история постепенного перерождения его, постепенного перехода из одного мира в другой, знакомства с новою, доселе совершенно неведомою действительностью. Это могло бы составить тему нового рассказа, — но теперешний рассказ наш окончен.
Коментар
Сюжет роману, що спочатку планувався як невеличка повість, був задуманий як сповідь злочинця-гуманіста, що жадає вступитися за "принижених і скривджених". Та потім твір набуває форм роману, змінюються орієнтири, ідея розширюється, образи персонажів ускладнюються. Тепер Раскольников – не носій гуманної ідеї, а людина, чий розум спотворений теорією про геніїв, що спроможні сказати світу "нове слово" і "рабів", які придатні лише для народження нащадків. У цій теорії "надлюдини" закладено підвалини злочину Раскольникова.
Достоєвський застосовує поліфонію (багатоголосся) як основний принцип поетики роману, де кожен персонаж обстоює власну позицію, а голос автора звучить поряд з іншими.
Співучасником злочину Раскольникова письменник вважає Петербург: тільки в такому похмурому і таємничому місті могла народитися потворна мрія студента-злидаря.
Раскольников такий же двоїстий, як і Петербург, що його породив (з одного боку Сінна площа "отвратительный и грустный колорит картины", іншого — Нева — "великолепная панорама").
Другий приклад одухотворення, матерії— житла героїв Достоєвського. "Жовта комірчина" Раскольникова, яку Достоєвський порівнює з труною, і, як протиставлення, — велика кімната з трьома вікнами у Соні, чия душа відкрита світові.
Світ, що оточує героя Достоєвського, завжди подається як частина душі цієї людини, стає ніби внутрішнім пейзажем і визначає людські вчинки. Дослідники роману звертають увагу на цікаву словесну символіку твору: слово-образ "сходи". Раскольников піднімається і йде донизу сходами із своєї кімнати-комірчини, він здіймається сходами, щоб дістатися до кімнати Мармеладова, він мусить піднятися на декілька поверхів і до квартири старої лихварки, і до поліцейської контори, і до кімнати Соні. Усі важливі моменти напруги і вагань характерним чином відбуваються на сходах.
Верх, низ, сходи, поріг, передпокій — отримують значення відправної точки, де відбувається криза, радикальна зміна, злам долі, де приймаються рішення, переступають межу, відновлюються чи гинуть.
На порозі, в прохідній кімнаті, що виходить на сходи, живе родина Мармеладових; на порозі Раскольников уперше зустрічається з членами цієї сім'ї; у порога вбитої ним старої він переживає страшні хвилини, коли по інший бік двері стояв відвідувач лихварки; на порозі, біля дверей у сусідню квартиру, відбувається його бесіда з Сонею (а по інший бік їх підслуховує Свидригайлов).
Ще один символ — число 4: квартира жертви знаходиться на 4-му поверсі; Раскольников ховає вкрадені речі біля 4-поверхового будинку, що будується; поліцейський участок знаходиться на 4-му поверсі, і Раскольников іде у 4-ту кімнату. У кожному випадку оточуюче середовище відзначає критичний момент у психічній еволюції Раскольникова: вбивство, пошуки схову, перша зустріч із Сонею і повне визнання вбивства. Після злочину Раскольников 4 дні знаходиться в стані марення.
З одного боку, чотирьохчленна вертикальна структура визначає вузькість, насилля, з другого боку, горизонтальна структура — це ідея простору, доброї волі, спасіння — недарма ж Соня просить Раскольникова: "стань на перекрестке, поклонись, поцелуй сначала землю... поклонись всему свету на все четыре стороны".
У Достоєвського ретельно продумані імена і прізвища героїв: прізвище "Раскольников" свідчить про те, що в душі головного героя відбувся розкол матері-землі, родини (ім'я Родіон). Особливе місце в романі відведено Соні. Ім'я її також має своє значення — мудра. Якщо Соня вказує Раскольникову шлях до мудрості та світла, то такий розпусник, як Свидригайлов, уособлює духовну деградацію й занепад особистості. Даючи своєму героєві таке прізвище, Достоєвський знову звертається до етимології слова: друга частина цього прізвища — гайл — означає в перекладі з німецької (geil) — розпусний.
Немає потреби пояснювати і співставляти значення образу і його етимологію у прізвищах Разуміхін чи Лужин. Відокремлено, без прізвища, виступає герой, що представляє закон: Порфирій Петрович. Убивця Раскольников вступає в конфлікт з двома правдами: божою і людською. Якщо релігійне начало представлене в романі Сонею Мармеладовою, то правове — Порфирієм Петровичем: Порфирій означає "багряний" (грецьк.), Петро — "камінь". Пролита кров і стійкість захисника закону "зашифрована" в імені слідчого.
Взагалі роман настільки заповнений символами, що з "надводною" течією твору необхідно постійно утримувати і "підводну": навіть вбивство відбувається не лише бридкої старої лихварки, а й її сестри, беззахисної Єлизавети, яка до того ж вагітна. Під рукою Раскольникова, за задумом Достоєвського, гине й майбутнє. Що ж потрібно зробити, щоб майбутнє воскресло? У поліфонічному романі проходять теми Раскольникова (як головна), історія Мармеладових, матері та сестри Раскольнікова, історії претендентів на її руку — Свидригайлова, Лужина, Разуміхіна, лінія слідчого Порфирія Петровича, але поетика роману підпорядкована одній головній і єдиній задачі — воскресінню Раскольникова, врятуванню "надлюдини" від злочинної теорії і об'єднанню з іншими людьми. У цьому й полягає воскресіння майбутнього.