Декілька днів після цього вона "сиділа у своїй кімнаті, не цікавилася нічим і тільки говорила іноді: "Навіщо він поїхав?" Але через два тижні після його від'їзду вона так само зненацька для близьких отямилася від своєї моральної хвороби, стала така сама, як колись, тільки зі зміненою моральною фізіономією, як діти з іншим обличчям підводяться з ліжка після тривалої хвороби".
Старий князь Болконський після від'їзду сина стає ще вимогливішим і суворішим до княжни Мар'ї. Та виховує князя Миколу, сина Андрія, покірно, без докорів, із щирою любов'ю, терпить батьків характер. Вона помічає зміну, яка відбулася в Андрієві під час його останнього приїзду, але не вірить чуткам, які через Жулі Карагіну доходять до неї, про можливий шлюб між її братом і графинею Ростовою. Та незабаром і сам Андрій зі Швейцарії повідомляє про свої заручини з Наташею. Минула половина від призначеного батьком терміну. Княжна Мар'я тим часом приймає в себе паломниць, читає Писання. Зрештою вона теж мріє про паломництво, приготувавши для себе простий дорожній одяг. Але зважитися на це княжна Мар'я не могла: вона змушена визнати, що любить батька і маленького небожа більше, ніж Бога.
Частина четверта
У біблійній притчі сказано, що відсутність праці — неробство — була умовою блаженства першої людини до її падіння. Любов до неробства залишилася в людини і після падіння. Таємний голос говорить, що ми маємо бути винні за своє неробство. Якби людина могла б знайти стан, у якому вона, перебуваючи у неробстві, почувалася б, що є корисною й виконує свій обов'язок, вона б віднайшла один бік первісного блаженства. І таким станом обов'язкового і бездоганного неробства користується ціла верства — верства військових. Микола Ростов відчував це блаженство вповні, продовжуючи служити в Павлоградському полку, де він тепер командував ескадроном, прийнятим від Денисова. Більшість колишніх московських знайомих вирішили б, напевне, що він став дещо грубим, але в полку його любили і поважали. У 1809 році в листах від рідних він дедалі частіше відчуває тривогу — господарські справи занепадали. Читаючи ці листи, "Микола відчував страх, що його хочуть вивести з того середовища, в якому він, відмежувавши себе від житейської плутанини, жив тихо і спокійно". Але він розумів, що рано чи пізно йому доведеться-таки їхати й розв'язувати проблеми родини, адже він старший. Серед інших новин йому повідомляють про заручини Наташі і Болконського. Микола Ростов кілька разів мав намір їхати у відпустку, але кожного разу не наважувався вирватися із звичного і простого кола полкового життя. Він побоювався того, що чекало його вдома: господарських справ, у яких він нічого не тямив, і кохання Соні, і своїх обов'язків перед нею. Та в останньому листі графиня написала, що якщо Микола не приїде і не візьметься до справ, то весь маєток піде з молотка. Мати писала, що батько вже слабкий, довірився Мітеньці, а той його ошукує. Ростов змушений був їхати у відпустку. Товариші по службі влаштовують Ростову урочисті проводи. Приїхавши додому, Ростов бачить люблячу його Соню, Наташу, що вражає його своєю "дорослістю". Наташа розповідає йому про свій "роман" із князем Андрієм, а на питання, чи любить вона Болконського, відповідає: "Я була закохана в Бориса, учителя, в Денисова, але це зовсім не те. Мені спокійно, твердо. Я знаю, що кращих від нього не буває людей, і так мені спокійно, добре тепер. Зовсім не так, як колись..."
На третій день після приїзду Ростов почав займатися господарством. Він пішов до управителя і звелів подати "рахунки всього", хоча не дуже добре розумів, що то таке. За кілька хвилин на очах у всієї двірні Ростов стусаном викидає управителя з ґанку. Наступного дня батько намагається заступитися за Мітеньку, виправдати його. Ростов вибачається перед батьком і з того часу більше не втручається в господарські справи. Якось графиня говорить йому, що в неї є вексель на 2 тисячі від Анни Михайлівни Друбецької, і запитує, як їй діяти. Микола відповідає, що він не любить ні Анни Михайлівни, ні Бориса, хоч колись ті були з ними у дружніх стосунках і бідні, і розриває вексель. Від того часу молодий Ростов не втручався в жодні справи, а вдався до полювання.
У вересні настав найкращий час для полювання. Микола Ростов віддався цій новій для нього справі з усією пристрастю. Одного дня старий і поважний мисливець Данило повідомив, що в отрадненському лісі знайшли вовчий виводок. Полювання на вовка було суто чоловічою справою, але Наташа і Петя вмовили Миколу взяти і їх. Старий граф теж вирішив розважитися і зібрався їхати. Вже в полі, яким їхали до лісу, Ростови зустріли "дядечка" — далекого родича і сусіду. Всі їдуть на полювання. Дядечко — досвідчений мисливець, він доречно й недоречно повторює приказку: "Чиста справа марш". Побачивши Наташу і Петю, дядечко глянув на них несхвально: полювання — справа серйозна. Незабаром мисливці розходяться по своїх місцях. Старий граф приїздить у візку і тільки тепер сідає на коня. Він Випив за традицією добру чарку і перебуває у доброму гуморі, розмовляючи зі своїми супутниками: старим камердинером, ловчими, власним блазнем. За розмовою вони не помітили, як погнали вовка і той побіг просто на них. Ніхто не встиг вистрілити, і вовк зник у кущах. Тієї ж миті з лісу вискочив Данило-мисливець. Він Накинувся на графа з брутальною лайкою, навіть замахнувся батогом — так прикро було йому, що вовка впустили горе-мисливці. Микола Ростов стояв на своєму місці і чув, що відбулося щось прикре, якась несподіванка, котра псувала полювання. Він майже молився, аби вовк вискочив на нього. Він уважно придивлявся і прислухався до всього. Раптом він побачив, як полем біжить старий вовк. Він підняв своїх собак, почалося цькування. Микола бачив, як молоді і сильні собаки не наважуються кинутися на вже сивого вовка. Лише один його пес зміг вийти на цей двобій; коли ж пес вчепився вовку у горло, накинулися інші. Ростов уже хотів злізти з коня, аби заколоти вовка, але той вирвався від собак і побіг. Його наздогнали собаки "дядечка". Мисливець Данило, що вчасно під'їхав до Миколи, накинувся на звіра разом із собаками, схопив за вуха і зв'язав ще живого вовка. Потім всі мисливці з'їхалися, дивилися на старого вовка. Під'їхав і старий граф Ростов. Данило, що стояв поруч із вовком, поспіхом зняв шапку. Граф подивився на вовка, пригадав, як пропустив свого, як вилаявся на нього Данило. "Одначе, брате, ти сердитий", — тільки й сказав граф Ростов Данилові. Той посміхнувся, як дитина, що завинила. Старий граф поїхав додому відпочивати. Наташа і Петя залишилися на полюванні. Потім гнали лисицю: тут трапилася ще одна пригода. Микола Ростов знав, що у мисливських володіннях, які давно за звичаєм належали Ростовим, полюють сусіди поміщика Ілагіна. Того дня мисливці Ілагіна вбили лисицю, яку гнали собаки Ростових. Микола, гарячий у своїх судженнях, скочив на коня, аби зараз же, на полюванні, розібратися і покласти край свавіллю Ілагіна. Не встиг Ростов виїхати з лісу, як назустріч йому під'їхав сам Ілагін. То був товстий, чемний пан, який вибачився за дії своїх мисливців і запропонував їхати полювати зайця у його поле. Для Миколи це було вражаюче полювання — змагання. Він сам, "дядечко", Ілагін вдавали, що їх зовсім не цікавить, чий собака знайде і загонить зайця. Та коли вони побачили, як собаки травлять, азарт охопив їх так, що вони забули все на світі. Переміг тоді "дядечко", собака якого не коштував таких грошей, як у його суперників, але був справжнім майстром у своїй справі. Ростови приймають пропозицію "дядечка" заїхати до нього в село і там дочекатися візка для Наташі і Петі. Все у цей день— і полювання, і дім "дядечка", і він сам, і його люди — все здається Наташі і Миколі чудовим. У домі, простому і небагатому, "дядечко" пригощає їх травником, наливками, грибами, щільниковим медом, смаженою куркою, які приготувала для гостей економка "дядечка" — Онисія Федорівна, гарна й ставна молодиця, якою милуються Ростови. Наташі здавалося, що ніколи в житті вона не їла нічого смачнішого. Наче виправдовуючись, "дядечко" розповідає, що він живе так усе життя, ніде не служить, тому що нічого не розуміє в службі. Чути, як кучер Митька грає в людській на балалайці. Коли він закінчує, Наташа у захваті просить заграти ще і ще. Микола трохи поблажливо погоджується: грає кучер добре. Наташа, відчувши ту поблажливість, навіть образилася, каже, що "це чудо, як гарно". Митька виконує "Бариню" із переборами. "Дядечко", не втримавшись, і собі бере гітару. Мелодія народної пісні, яку майстерно грає "дядечко", наче висвітлила Наташину сутність. Дядечко з гітарою виходить на середину кімнати і весело, але водночас серйозно запрошує Наташу танцювати. "Де, як, коли всотала в себе з того російського повітря, яким вона дихала, — ця графинька, вихована емігранткою-француженкою, — цей дух, відкіля взяла вона ці прийоми, що їх pas de chale давно б мали витіснити? Але дух і прийоми ці були ті самі, виняткові, яких не навчишся, російські, котрих і чекав від неї дядечко. Щойно вона стала, посміхнулася, урочисто, гордо, хитро й весело, перший страх, який охопив був Миколу і всіх присутніх, страх, що вона зробить щось не те, минув, і вони вже милувалися нею. Вона зробила те саме і так точно, ...що Онисія Федорівна, яка відразу ж подала їй необхідну для такої справи хусточку, крізь сміх просльозилася, дивлячись на цю тоненьку, граційну, таку чужу їй, у шовку й в оксамиті виховану графиню, що вміла зрозуміти усе те, що було в Онисії й у батькові Онисії, і в тітці, і в матері, і в кожній російській людині". Дядечко, у захваті від своєї "племінниці", говорить, що доброго б чоловіка їй тільки вибрати. Микола каже, що вже вибрали, Наташа додає — ще й якого. Згадка про Болконського на мить змінила всю Наташу, вона подумала, чи зрозумів би він цю їхню радість. І сама собі відповіла — напевне, зрозумів би. Вже майже поночі приїхали дрожки від Ростових. Петю, як мертвого, поклали у дрожки, бо він, як тільки увійшли у дім дядечка, заснув і не прокидався, коли Наташа намагалася його розбудити. Дядечко прощався з Наташею з особливою ніжністю.