Але звістка про княжну Сорокіну боляче вразила Анну, і вона сказала, що завтра нікуди не поїде. Він ще міг її зупинити, коли вона відмовилась їхати і вже йшла з кімнати, але вирішив не звертати на це уваги і поїхав з дому. Анна схаменулася і послала йому записку, просила пробачення, просила приїхати, бо їй страшно. Вона боялася залишитись на самоті і пішла в дитячу кімнату. Думки її плуталися, вона навіть здивувалася, що в дитячій не Серьожа, а дівчинка, така схожа на Вронського. Деякий час погралася з дочкою, але та так нагадувала батька, що Анна мало не розридалася і пішла від неї геть. Потім повернувся кучер з запискою, бо графа Вронського не застав. Анна знову відправила його, на цей раз до матері Вронського на дачу. Потім пригадала, що йому можна туди телеграфувати, і послала телеграму. Їй нестерпно було залишатися в цьому домі і чекати його відповіді, тому Анна вирішила їхати до Доллі. Дорогою вона вирішила, що її записки до Вронського — помилка, що вона сама віддає йому перемогу над собою. Анна зважилась все розповісти Доллі і не повертатися більше у його дім. З цим наміром вона увійшла до Доллі, але та була не сама, до неї приїхала Кіті. Сестри обговорювали годування маленького сина Левіних, і Анна заважала їхній бесіді. Доллі вийшла до неї сама і сказала, що отримала від Стіви листа, що він не розуміє, чого хоче Каренін, але не повернеться без відповіді. Анна прочитала листа і сказала, що її тепер це не цікавить, і запитала, чому Кіті ховається від неї. Доллі зніяковіла, але запевнила, що це не так, що Кіті зараз нагодує дитину і вийде. Кіті насправді не хотіла бачити Анну, але Доллі вмовила її. Ворожість Кіті до Анни минула, щойно тільки вона побачила її обличчя, натомість відчула в серці співчуття і жаль. Анна сказала, що приїхала проститися, але нічого не відповіла на питання Доллі, коли вони їдуть, і поспіхом вийшла, а Доллі здалося, що Анна мало не розплакалась.
Кареніна знову поїхала додому, вона пригадувала, як Кіті дивилася на неї, сама дивилася на людей на вулиці, і всі вони здавалися їй ворожими. Потім вона пригадала слова Яшвіна, що кожен хоче залишити іншого без сорочки, і вирішила, що він має рацію, що світом править ненависть. Удома на неї чекала відповідь Вронського на її телеграму, він повідомляв, що приїде о десятій вечора. Анна відчула потребу помститися і вирішила їхати до нього, сказати йому все, що вона про нього думала. Вона подивилася розклад поїздів і впевнилась, що встигне на останній. Потім склала необхідні на перші дні речі, бо знала, що сюди вже не повернеться. І знову дорогою вона побачила все так, як ніколи раніше. Анна повернулася до останньої думки про ненависть і ворожість людей і вперше відверто подумала про свої стосунки з Вронським: чого вона шукала у цьому коханні, чого хотів він. Вона зрозуміла, що це кохання годувало його пиху, він хвастався своїм успіхом. Але тепер Анна викликала не заздрість, а жаль, і його кохання згасає; її ж, навпаки, стає ще більш пристрасним і себелюбним. Анна розуміє, що вона хоче бути для нього тільки коханкою і не бажає нічого іншого, його ж подібне бажання тільки відштовхує від неї, а це викликає її лють. Вона не хотіла, щоб їхнє життя зв'язав обов'язок, а не кохання, тому що розуміла: де вмирає любов, там народжується ненависть, і її розлучення у цьому випадку нічого не змінює.
Анна приїхала на вокзал, лакей купив їй квиток, і вона сіла у поїзд. Тяжкі думки знову прийшли до неї, все здавалося їй потворним і неприродним: чоловіки, жінки, навіть діти. Вона вийшла на станції, але не могла пригадати, навіщо приїхала сюди, що хотіла робити. Анна вирішила розпитати, чи не було тут кучера Вронських із запискою. Її повідомили, що граф Вронський щойно був тут, зустрічав княгиню Сорокіну з дочкою. Аж тут кучер Михайло, якого вона посилала із запискою, підійшов до неї і подав відповідь. Анна тільки розгорнула її, а вже знала, що там написано. Він шкодував, що записка не застала його, але не міг змінити планів і повернеться, як обіцяв, о десятій. Анна пішла платформою повз станцію. На неї здивовано дивилися люди, але вона нічого не помічала. Вона не знала, куди їй іти. Платформа затряслася — саме підходив товарний поїзд. Анні здалося, що вона знову кудись їде. Раптом вона пригадала чоловіка, якого розчавив поїзд у той день, коли вона вперше зустрілася із Вронським. Тепер Анна знала, що їй робити. Вона спустилася сходами до колії і зупинилася біля потяга. Постояла деякий час, дивлячись на колеса, намагаючись визначити середину між передніми і задніми колесами. Потім перехрестилася і, ввібраній голову в плечі, впала під вагон. Тієї самої миті вона жахнулася того, що зробила, хотіла підвестися, але невблаганна сила штовхнула її і потягла. Вона просила Бога простити їй все, відчуваючи, що боротьба вже неможлива.
ЧАСТИНА ВОСЬМА
Минуло майже два місяці. Сергій Іванович Кознишев тільки тепер, у другій половині літа, вирішив їхати до брата у село. Рік тому він закінчив шестирічну працю над книгою, яку вважав вагомим внеском у розвиток сучасної політичної науки. Книга була вже видана, і Сергій Іванович очікував широкого розголосу, але минав час, а про його працю ніхто не говорив і не писав. Тільки в одному журналі з'явився фейлетон, у якому автор так дібрав цитати, що для тих, хто не читав книги (а було очевидно, що ніхто не читав), виходило, що книга беззмістовна, а автор книги — неук. Сергій Іванович пояснював собі таку оцінку тим, що якось у розмові виправив автора фейлетону у слові, що виказувало неосвіченість цього молодика. Більше відгуків на книгу не було, і Сергій Іванович відчув, що його праця пропала марно.
У цей складний для нього час гостро постали у суспільстві слов'янське питання і сербська війна. Він бачив, що ці питання стають модними, що багато людей займаються ними з корисливості, марнославства, але він визнавав і зростаючий ентузіазм, співчуття до страждань братів-слов'ян. Його захопив прояв громадської думки, в якому, вважав Сергій Іванович, виявилась народна душа. Він теж присвятив себе служінню цій великій справі і забув думати про книгу. Тепер він їхав відпочити і повною мірою насолодитися виявами того народного духу, в існуванні якого були переконані мешканці столиць і великих міст. Разом з ним їхав Катавасов, який вирішив виконати свою давню обіцянку приїхати до Левіна. На Курський вокзал вони приїхали майже одночасно з групою добровольців, що відправлялись на сербську війну. Дами з букетами проводжали добровольців, для них влаштували прощальний обід. І Кознишев, до якого підійшла знайома дама просити допомогти молодику, якого рекомендувала Лідія Іванівна, потрапити до списку добровольців, почув надмірно урочисті слова, що говорив за обідом, випивши шампанського, один пан. До Кознишева підійшов Степан Аркадійович, йому подобалось це загальне збудження, і очі його сяяли радістю. Він просив Кознишева теж сказати кілька слів добровольцям, але той відмовився, пояснивши, що він зовсім випадково на цих проводах — їде до брата. Степан Аркадійович просить передати уклін своїй дружині, яка з дітьми влітку живе у Левіних. Побачивши даму, що збирала пожертву, Облонський віддає п'ять рублів і йде розшукувати Вронського, котрий теж, як виявилося, їде на війну. Дама, з якою розмовляв Кознишев, просить його теж поговорити з Вронським, здогадуючись, що тому буде неприємно бачити Облонського. Стіва ж, відридавши над сестриною труною, уже зовсім забув усе і вбачав у Вронському лише героя, який везе із собою ще й цілий ескадрон, споряджений на його гроші. Він щось жваво говорив Вронському, не дуже зважаючи на його суворий вираз обличчя.
Кознишев увійшов у вагон, і поїзд рушив. Катавасов не мав змоги спостерігати добровольців і все розпитував про них. Сергій Іванович порадив йому піти у їхній вагон і зробити власні спостереження і висновки. Катавасов познайомився з добровольцями, але вони справили на нього невигідне враження: один був багатий купець, що промотав багатство у свої двадцять два роки, а тепер, випивши, хизувався своїм геройством; другий, відставний офіцер, перепробував все у своєму житті, він теж багато і недоречно говорив; третій, чоловік вже у літах, мав лише юнкерський чин, бо не витримав екзамену з артилерії. Катавасов хотів перевірити свої враження і послухати ще чиюсь думку.
Під час зупинки Кознишев на запрошення графині Вронської увійшов до неї у купе. Графиня ніяк не могла забути тієї страшної трагедії, що сталася з її сином, і розповіла про неї Кознишеву. Вронський написав записку до Анни, не знаючи, що вона була на станції. Через деякий час прилетіла звістка, що якась дама кинулась під поїзд, кучер Вронського був там і все бачив. Вронський поскакав на станцію, а звідти його привезли, наче мертвого. Графиня нітрохи не шкодує за Анною, а й після смерті докоряє їй, що згубила двох прекрасних людей — Вронського і Кареніна. Після смерті Анни Каренін забрав її дочку до себе, Вронського тепер мучить, що він віддав свою дочку чужій людині. Та, каже графиня, Бог поміг — розпочалася війна, Яшвін все програв у карти, зібрався у Сербію і вмовив Вронського їхати з ним. Як матері, графині, звичайно, страшно, до того ж у Петербурзі не дуже схвально ставляться до добровольців, але виходу немає, тільки це розрадило трохи її сина. Графиня просить Кознишева поговорити з ним, бо у нього, як на біду, ще й зуби розболілись.
Сергій Іванович знайшов Вронського на платформі, де він ходив, як звір у клітці, повертаючись через кожні двадцять кроків. Кознишеву здалося, що і Вронський робить вигляд, що не бачить його, але йому це було байдуже, бо в цю хвилину Сергій Іванович бачив у Вронському тільки діяча великої справи і вважав за обов'язок підтримати його і схвалити. Кознишев пропонує йому рекомендації до діячів сербського визвольного руху, але Вронський відмовляється: для того щоб померти, рекомендації не потрібні, хіба що до турків, посміхаючись тільки губами, сказав він. Сергій Іванович каже, що участь у війні такої людини, як граф Вронський, підніме престиж добровольців. Вронський відверто відповідає, що його життя нічого не варте, що він буде радий, якщо воно комусь знадобиться.