та, по-перше, в одного так, в іншого інакше, а., по-друге, ...в усьому додержуй міри, розрахунок, хоча й підлий, та що ж робити. Якби не це, адже отак застрелитися, мабуть, довелося б". Раскольников запитав, чи міг би Свідригайлов застрелитись, той відповів, що боїться смерті і не любить про це говорити. Він вимовив ці слова поспіхом, без усякої похвальби, обличчя його мовби змінилось. Раскольников був здивований: хіба гидота, яка оточує, на нього вже не діє, чи він не має вже сили зупинитися. Тепер здивувався Свідригайлов: невже Раскольников претендує на силу? Він називає Раскольникова ідеалістом, "що, звичайно, так і повинно було бути... однак якось усе-таки дивно у дійсності". Раскольникову раптом стало тяжко й душно, соромно, що він прийшов сюди, бо склалася у нього думка про Свідригайлова, як про звичайного негідника. Він хотів піти від нього, Свідригайлов наче злякався цього, просив залишитися, обіцяв більше не "верзти дурниць, про себе тобто". Він запропонував Раскольникову історію про те, як його "рятувала" жінка, і була то Авдотья Романівна Раскольникова.
Свідригайлов сидів у тюрмі за борги і не мав ніяких коштів, щоб їх сплатити. Його викупила Марфа Петрівна. Це була жінка чесна, розумна, хоча і ревнива. Він відразу повідомив, що не. буде вірним їй. Після тривалих сліз і нарікань Марфи Петрівни склали вони усно такий контракт: перше, він ніколи не залишить Марфу Петрівну і завжди буде її чоловіком; друге, без її дозволу він нікуди не вирушить; третє, постійної коханки не матиме; четверте, за це Марфа Петрівна дозволить йому інколи "зглянутися" на сінних дівчат; п'яте, він ніколи не полюбить жінку, рівну йому за соціальним станом; шосте, він відкриється дружині, якщо палко закохається у іншу. Що стосується останнього пункту, то тут Марфа Петрівна була спокійна, бо вважала, що її чоловік не здатен на справжнє кохання. "Але розумна жінка і ревнива жінка — дві різні речі, і в тому-то й біда". Свідригайлов, за його словами, поводився, як джентльмен: під час сварок завжди мовчав. Це справляло враження на Марфу Петрівну, у деяких випадках вона навіть пишалася ним, "але сестриці вашої все-таки не винесла". Свідригайлов не розумів, як Марфа Петрівна взагалі зважилася взяти у дім за гувернантку таку красуню, та ще й нахвалювала її чоловікові, дорікала за те, що він ставився до дівчини байдуже. "Не інакше, як Дуня її теж причарувала",— зробив висновок Свідригайлов. Звичайно, Марфа Петрівна розповіла Дуні про свого чоловіка все. Тому не дивно, що Свідригайлов став для Дуні якимось дивним і страшним романтичним героєм. Це було вигідно Свідригайлову, бо Дуні стало "шкода пропащої людини". "А коли серцю дівчини стає шкода, то це вже, звісно, для неї дуже небезпечно. Тут вже неодмінно захочеться і врятувати, і воскресити, і навести на розум, і закликати до благородніших цілей, і відродити до нового життя і діяльності,— ну, відомо, що можна намріяти.." Сестра ваша, говорив Свідригайлов Раскольникову, одна з тих, хто за щастя має муку прийняти, "а не дай їй цієї муки, таквона може статися, у вікно вискочить". Це тепер він її добре зрозумів, а тоді все починалося з "хтивого пориву". Трапився якось такий випадок: привезли у садибу з іншого села гарненьку сіпну дівчину Парашу, Свідригайлов не міг таке пропустити. Параша вдалась у сльози, крику наробила, вийшов скандал. Авдотья Романівна навмисно підійшла до Свідригайлова, коли той був один у саду, і поставила вимогу, щоб він дав Параші спокій. Свідригайлов розіграв свою роль точно: прикинувся присоромленим, ніби за честь вважав виконати Дуніне бажання. Між ними налагоджувалися стосунки: таємничі розмови, повчання. Свідригайлов використав випробуваний засіб — лестощі, він говорив, що тільки вона може відродити його до нового життя. Та, гадав Свідригайлов, він трохи поквапився і цим всю справу зіпсував: він не міг приховувати вогонь, який палав у ньому, а Дуню це лякало, викликало відразу. Вони розійшлися, але Свідригайлов припустився ще однієї помилки: почав глузувати з неї, з її "пропаганди". Але погляд Дунін спився йому, він навіть не міг чути, як шелестить її сукня, "думав, падуча зі мною буде". Тоді він і запропонував Дуні всі свої гроші (тисяч тридцять), щоб вона втекла з ним хоча б у Петербург. "Вірите, я до того тоді закохався, що скажи вона мені: заріж чи отруї Марфу Петрівну і одружися зі мною,— це відразу було б зроблено!" Та скінчилося все катастрофою; Дуню ганебно вигнали з дому, потім Марфа Петрівна залагодила весілля Лужина і Дуні. Свідригайлов признався, що аж скаженів, коли чув про цей шлюб, адже то було те саме, що він пропонував Дуні. "Чи не так?" — запитує він Раскольникова. Але Раскольников сказав, що тепер він не має сумніву: Свідригайлов приїхав до Петербурга з певними намірами щодо Дуні. Свідригайлов схаменувся, наче наговорив багато зайвого. Почав розповідати про своє майбутнє одруження, обіцяв Раскольникову показати наречену, але не тепер, бо справа важлива на нього зараз чекає. Наречену ту сватала йому мадам Рессліх. Батько дівчини — відставний чиновник, третій рік "ногами не рухається", а мати — "жінка розсудлива". Син їхній служить далеко, батькам не допомагає, старша дочка заміжня, батьків не навіщає, є ще малолітні племінники. Тепер узяли з останнього класу гімназії молодшу дочку, через місяць їй шістнадцять, тоді можна й до шлюбу. Свідригайлов посватався, дарма, що йому вже п'ятдесят, а їй тільки шістнадцять, батьки благословили. Обличчя у нареченої, як у Рафаелевої Мадонни, "обличчя скорботної юродивої". Як благословили, на другий день привіз Свідригайлов коштовностей на півтори тисячі. Він на коліна наречену собі посадив, можливо, дуже безцеремонно, так вона вся спалахнула, на очах сльози, "але видати не хоче". А як залишилися удвох, так вона пригорнулася до нього, обіцяла бути слухняною, вірною дружиною, а за все це хоче мати від нього лише повагу, "не треба ніяких подарунків". Невже, запитав Свідригайлов, такі хвилини не приємні, адже важить це хоча б скільки? Раскольников жахнувся, невже Свідригайлов візьме такий шлюб. Той засміявся: веселіше всіх, мовляв, живе той, хто найкраще себе обдурить. Потім розповів історію, яка "ще триває". Потрапив він на так званий "танцювальний вечір" — одне з тих непристойних місць, де танцювали канкан, зустрів там молоденьку дівчинку, років тринадцяти, мати-провінціалка привезла її, вважаючи, що там справді вчать танцювати. Познайомився з ними, натякнув, що має гроші, запропонував "сприяти вихованню молодої дівиці". "Приймають із захватом, за честь вважають і до цього часу підтримую знайомство". Він запропонував Раскольникову їхати туди, "тільки не тепер". Раскольников закричав, щоб той перестав розповідати свої "підлі, гидкі анекдоти". Свідригайлов сказав, що для нього насолода слухати, як той кричить, жахаючись бруду. Раскольников вірив: такий розбещений "підтоптаний розпусник", як Свідригайлов, може отримувати насолоду від такої розповіді, особливо, коли зважити на те, що слухає його — брат особи, яку теж чекає пастка, а він, брат, приманка у цій пастці. Свідригайлов здивовано подивився на Раскольникова і сказав, що такі думки могли прийти у голову тільки циніку. Тепер сказав Свідригайлов, дороги їхні на деякий час розійдуться.
Свідригайлов пішов з трактиру. Раскольников йшов за ним слідом, бо мав сильні підозри, що той замислив щось проти Дуні. Свідригайлову це не подобалось, він погрожував гукнути поліцію, але Раскольников не злякався. Тоді Свідригайлов прикинувся веселим і дружнім, сказав, що він тільки на хвилину зайде додому, а потім на всю ніч поїде "гуляти". Раскольников пішов з ним, сподіваючись побачити Соню і попросити пробачення за відсутність на похороні Катерини Іванівни. Свідригайлов попередив, що Соні немає вдома — вона пішла до барині, яка розпоряджається сирітським притулком, куди віддав дітей Свідригайлов. Він розповів барині всю історію Соні, і та хотіла неодмінно її побачити. Раскольников відказав, що він все рівно піде. Свідригайлов натякнув на таємницю, яку підслухав, аби вивести Раскольникова з рівноваги і примусити піти геть. Однак той має твердий намір пересвідчитися в тому, що сестрі нічого не загрожує. Він зауважив, що не такий вже Свідригайлов і делікатний, яким прикидається, бо ж підслухав розмову. Свідригайлов засміявся: він знав, що йому цим дорікатимуть, але якщо Раскольников переконаний, що "не можна підслуховувати, а стареньких можна лущити чим попало... то їдьте куди-небудь скоріше в Америку!", він гроші на це дасть. Коли ж моральні питання замучили, то "не треба було братися не за свою справу". Свідригайлов і Раскольников піднялися на другий поверх, Соні вдома не було. У квартирі мадам Рессліх — теж нікого. Свідригайлов взяв гроші і запропонував Раскольникову їхати "гуляти" разом. Тому здалося, що його підозри, принаймні в цю хвилину, не мають підстав, тому, не сказавши ні слова, він пішов. Раскольников не. бачив, як проїхавши трохи, Свідригайлов виліз з візка, пішов пішки. Заглиблений у свої роздуми, не побачив він і Дуню, яка зустрілась йому при вході на міст. Та теж вперше бачила брата на вулиці і була вражена його станом. Вона не знала, гукнути їй його чи ні, аж тут побачила Свідригайлова, який робив їй знаки не займати Раскольникова, а підійти до нього. Дуня так і зробила. Свідригайлов пояснив, що не хотів би, аби Раскольников знав про їхнє побачення. Дуня просила його сказати все, заради чого він призначив побачення. Свідригайлов відповів, що не може цього зробити на вулиці, до того ж Дуня повинна вислухати Соню, яка нібито чекає на них вдома. Дуня пішла з ним на його квартиру. Він показав їй кімнату, де підслухав розмову Соні і Раскольникова, потім привів до себе. В очах Свідригайлова палало те полум'я, якого так боялася Дуня. Вона мимоволі оглянулась навколо, але гордість завадила спитати, чи вдома хоча б його квартирна хазяйка. Втім, думала вона у ту мить не про себе, а про брата. Дуня віддала Свідригайлову лист, в якому він звинувачував Раскольникова у злочині, і вимагала доказів, Свідригайлов розповів про підслухану ним сповідь. Дуня не повірила, казала, що це наклеп, бо не мав брат жодної причини вбивати.