Соня стояла за ними, тихо плакала й молилася. Раскольников подумав, що за всі ці дні вона й слова йому не сказала, погляду не кинула. Він відстояв службу, підійшов до Соні. Та несподівано взяла його за руки і схилила голову йому на плече. Це вразило Раскольникова, йому дивно було, що Соня ні тіні відрази не відчуває до нього. Він потиснув їй руку і пішов геть. Раскольников не усвідомлював, чому йому так тяжко серед людей, але прагнув бути на самоті. Та коли опинявся за містом, ще сильніше відчував чиюсь тривожну присутність, тоді поспішав повернутися у місто, загубитися у натовпі. Одного разу він зайшов у якийсь трактир, де серед людей легше було відчути свою самотність, сидів, слухав пісні. Несподівано подумав про мати й сестру, спогади про тих викликали якийсь панічний страх. Кинувся бігти кудись, а вранці сам не зрозумів, як опинився і проспав піч у кущах на Крестовському острові. Його трясла лихоманка, тоді подався додому, ліг спати. Прокинувся пізно, пригадав, що на ранок було призначено похорон Катерини Іванівни, зрадів, що не мав можливості бути там присутнім. Настасья принесла обід. Він жадібно накинувся на їжу. Почувався він краще, навіть здивувався, що страх так панував над ним у ці дні. Двері відчинилися, і увійшов Разуміхіи. Він був занепокоєний поведінкою Раскольникова, не розумів, чому мучить сестру і мати, "які таки секрети" приховує, просить "відверто сказати", чи не божевільний той. Раскольников переказав Разуміхіну свою розмову з Дунею про нього. Говорить, що упевнений у "чистоті серця" того, тому, куди б він, Раскольников, не "відправився", просить не залишати Дуню й Пульхерію Олександрівну: "передаю їх тобі". Разуміхін дивується, куди це зібрався Раскольников. Той відповів, що вчора один чоловік сказав: людині "потрібне повітря". Тепер Раскольников має намір піти до того чоловіка і допитатися, що ж він мав на увазі. Разуміхін вирішив, що, мабуть, Раскольников — політичний заколотник, чекає якогось "вирішального кроку", і Дуня про це знає. Адже як інакше пояснити сильне враження від листа, якого Дуня отримала напередодні. Цей лист дуже стривожив Дуню, вона сказала, що, напевне, незабаром її шляхи з Разуміхіним розійдуться. Раскольников задумався, він нічого про цей лист не знав. Разуміхін пішов, але повернувся, щоб розповісти Раскольникову про Порфирія Петровича, який "знайшов справжнього вбивцю" старої лихварки. Разуміхін сказав, що він палко захищав Миколая, а той насправді виявився злочинцем, і Порфирій Петрович довів це "психологічно". Коли Разуміхін пішов, Раскольников відчув у собі нові сили для боротьби. Він знав, що Порфирій Петрович не повірив зізнанню Миколая, і гадав, навіщо слідчий "відводить очі Разуміхіну на Миколая". Раскольников відчув, що зараз треба йому "покінчити якось із Свідригайловим". Він намірився піти з дому, аж тут у сіни увійшов Порфирій Петрович. "Дивно, Раскольников не дуже здивувався Порфирію і майже не злякався того". Порфирій Петрович сказав, що прийшов "порозумітися". Минулого разу, мовляв, "сцена" між ними вийшла дуже "дивна", та Миколай зі своїм зізнанням усе переплутав. Тепер він, заявив Порфирій, вирішив відверто поговорити з Раскольниковим, щоб ті "непорозуміння відкинути". Раскольникову здалося, що слідчий дійсно повірив у його безвинність. А Порфирій крок за кроком пояснив, з яких фактів і непрямих доказів склалася у нього підозра, а потім і впевненість у злочинних діях Раскольникова. Він розказав, як з обшуком був у квартирі Раскольникова, коли той у "нестямі лежав", чутки розпускав, щоб змусити того видати себе, Разуміхіна, просту душу, використав, аби ті чутки доходили. Раскольников висловив своє здивування: тільки-но приходив Разуміхін і перекопував його, що Порфирій Петрович звинувачує Миколая. Порфирій зрадів запитанню, почав викладати "психологічний портрет" Миколая: той "невинний" і до всього "сприйнятливий", "серце має", "фантаст", "два роки прожив у селі під духовним керівництвом якось старця", "сектант", "у пустелю хотів бігти... книжки читав старі "істинні", "Петербург на нього сильно вплинув, особливо жінки, ну й вино... і старця, і все забув", тут і трапився цей випадок із старою лихваркою, "в острозі й Біблія знову пригадалася і старець", тому, на думку Порфирія Петровича, вирішив Миколай "постраждати". Ні, несподівано промовив Порфирій, не Миколка вбив, тут "справа сучасна, нашого часу, коли цитується фраза, що кров освіжає, коли життя проповідується у комфорті". Раскольников запитав, хто ж убив стару. Порфирій Петрович аж відсахнувся, наче був страшенно здивований цим запитанням, він навіть повторив його, а потім коротко і впевнено сказав: "Ви й убили, Родіон Романович". Він і прийшов до Раскольникова, щоб висловити це і справу повести відкрито й відверто. Раскольников якось тихо промовив, що то не він убив. Порфирій Петрович упевнено заперечив: він, бо "більше нікому". Раскольников роздратовано запитав, чому ж тоді його не заарештовують. Порфирій Петрович відповів, що, по-перше, поки не має всіх доказів, але знайде їх. По-друге, він пропонує Раскольникову прийти з повинною, "вигідніше це". Раскольников сумно помовчав, потім посміхнувся і, вже не криючись перед Порфирієм Петровичем, відмовився від поблажливості. Порфирій намагався перекопати, що життям не слід гербувати, воно ще знадобиться: він ще молодий і, може, знайде свою віру, тоді життя винесе його "на якийсь берег", "тільки віддайтесь життю, не розмірковуючи", тепер його черга "постраждати", це допоможе йому, "повітря йому треба, повітря". Раскольников запитав, чи не боїться Порфирій Петрович, що він утече. Той був переконаний, що Раскольников не з таких, "своїй теорії вже більше не вірите — з чим же вам бігти", "втечете і самі повернетесь. Без нас вам не можна обійтися". Дні через два Раскольникова прийдуть арештовувати, говорить Порфирій Петрович, а поки хай "погуляє", якщо ж надумає руки на себе накласти, то хай записку залишить, зізнається, про камінь, де сховані речі, теж хай розповість—"благородніше буде". Порфирій Петрович пішов.. Через деякий час вийшов з кімнати й Раскольников.
Він направився до Свідригайлова, який дивно цікавив Раскольникова, наче мав над ним якусь владу. Дорогою його мучило питання: чи був Свідригайлов у Порфирія. Раскольников обміркував це питання і вирішив, що не був, більше того, напевне, що й згодом не піде. Чому? Він не ламав над цим голову, бо його теперішня доля, як це не дивно, мало його турбувала. Він відчував безкраю моральну втому, йому набридло долати мізерні труднощі, інтригувати проти Порфирія, Свідригайлова. Проте він поспішав до останнього, наче той міг указати йому вихід, якого не знав Раскольников. Уже кілька днів неясно мучила Раскольникова думка, яка тепер уразила: Свідригайлов міг використати таємницю Раскольникова у своїх намірах щодо Дуні. Ця думка викликала у нього ярість. Раскольников так утомився за останній місяць, що не міг придумати ніякого іншого рішення цієї проблеми, як тільки одне: "Тоді я його вб'ю". Він зупинився на мить, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Він здивувався, що вийшов на проспект, на який не мав наміру виходити, де узагалі бував дуже рідко. А ще він вразився, коли побачив у розчиненому вікні на другому поверсі якогось трактиру Свідригайлова. Деякий час він навіть не міг повірити у таке диво, спостерігав мовчки. Аж доки не зрозумів, що і Свідригайлов бачить його, але не показує цього. Усе це дуже нагадувало сцену їхнього першого побачення у Раскольникова. Нарешті на обличчі Свідригайлова з'явилася хитра посмішка, і він запросив Раскольникова піднятися до нього. Раскольников піднявся у трактир. Він знайшов Свідригайлова у дуже маленькій кімнаті, розташованій позаду великої зали, де було багато народу. Звідкись долітав стукіт більярдних куль. У кімнаті, крім Свідригайлова, знаходились дівчина років вісімнадцяти, хлопчик з шарманкою — вуличні співаки. На столику перед Свідригайловим стояла пляшка шампанського і напівпорожня склянка. Як тільки Раскольников увійшов, Свідригайлов палив дівчині повну склянку вина, сказав, що сьогодні вона йому не потрібна. Дівчина випила, поцілувала Свідригайлову руку. Співаки пішли. Раскольников висловив здивування тим, що знайшов у трактирі Свідригайлова, бо він ніколи не ходить цим шляхом. Свідригайлов глузує: напевне це чудо, та Раскольников же не вірить у чудеса. Потім засміявся: він галька разів називав Раскольникову адресу цього трактиру, та не був певен, що той його розумів. Раскольников уважно подивився в обличчя Свідригайлова, яке завжди здавалося йому дивним, наче скидалося на маску: біле, рум'яне, воно не гармонувало з тяжким поглядом блакитних очей. Було щось дуже неприємне у цьому гарному і не по літах моложавому обличчі. Одяг на Свідригайлові був франтуватий, на пальці він носив перстень з дорогим каменем. Раскольников відверто сказав, що Свідригайлов дуже небезпечна для нього людина. Якщо той має колишні наміри щодо Дуні, то він, Раскольников, не зупиниться перед убивством. Якщо ж Свідригайлов хоче щось йому сказати, оскільки він просив прийти у трактир, то хай не гає часу. Свідригайлов відповів, що нічого "нового" Раскольникову він не скаже. Більш того, коли їхав у Петербург, сам сподівався перейняти у нього щось "новеньке", бо багато чув про брата від Дуні, і зрозумів, що він має на неї сильний вплив. Раскольников запитав, що саме хотів "перейняти" Свідригайлов. Той і сам не знав. Він просиджував цілими днями у цьому поганому трактирі, бо треба ж десь сидіти, нудно. Раскольников запитав, хто ж він такий, чому приїхав до Петербурга. Свідригайлов коротко викладає свою біографію: дворянин, служив два роки у кавалерії, потім тут у Петербурзі шлявся, потім одружився з Марфою Петрівною і жив у селі — ось і вся біографія. Раскольников пригадав, що той ще гравець, але Свідригайлов сказав: шулер — не гравець. Тепер він. "більш заради жінок поспішив приїхати". Це здивувало Раскольникова, адже той дружину нещодавно поховав, невже тільки розпуста цікавить Свідригайлова. Той відповідає: "У цій розпусті є щось принаймні постійне, основане на навіть природі... яке не підлягає фантазії", "...я згоден, що це хвороба, як і все, що над міру...