Соня страшно закричала: "Господи!", безсило впала на ліжко, але через хвилю підвелась, схопила обидві руки Раскольникова і, стискаючи їх, дивилася в обличчя, наче хотіла побачити, хоч яку-небудь останню надію. Та надії не було. Навіть згодом, пригадуючи цю хвилину, вона дивувалась, чому так відразу повірила. Соня схопилася на ноги, пішла, але повернулась і, не відаючи чому, впала перед ним на коліна. "Що ж ви із собою зробили!" — у відчаї вигукнула Соня. Раскольников просить Соню не покидати його, і вона обіцяє піти за ним усюди, навіть на каторгу. Раскольников відповів, що на каторгу він як раз і не поспішає. Соня вражена: як же він житиме серед людей з таким тягарем на душі. Вона намагалася зрозуміти, чому він це зробив. "Ти був голодний! ти... матері хотів допомогти? Так?" Їй спало на думку, що й гроші, які він дав Катерині Іванівні, були грошима вбивці. Раскольников заспокоїв її: ці гроші мати йому дала, А "ті" гроші він поклав під камінь, нічого собі не взяв. Соня запитала: навіщо ж тоді грабував. Раскольников сказав, що він був би тепер щасливий, якби зарізав через голод. Втім, додав він, Соня нічого не зрозуміє, тільки замучиться. Соня просила розповісти їй усе, вона "у собі все зрозуміє". Раскольников силкується пояснити їй свій вчинок. Він навів приклад Наполеона, який переступив через кров заради своєї мети, поза всякими сумнівами, той зміг би, не вагаючись, переступити через смерть "гидкої лихварки". От і він, Раскольников, "за прикладом авторитету", теж убив. Соня просила його говорити прямо, не вдаючись до прикладів. Тоді Раскольпиков сказав, що вбив, бо хотів полегшити життя матері, сестрі, використати "ті" гроші, щоб стати на "нову дорогу". Соня із сумом відчула, що він знов говорить "не те". Раскольников сказав, наче перекопуючи її і себе, що він тільки "вошу вбив", яка сама кров пила. Соня заперечила: людина не воша. Тепер Раскольников і сам це зрозумів. Він утретє намагався пояснити, чому зважився на вбивство. Казав, що міг би утримувати себе в університеті, та не захотів, бо на весь світ Божий "озлився". "Як павук тоді у куток забився". Він знав, що люди ніколи не зміняться й будуть кривдити один одного завжди. Той, хто має силу духу й розуму, той над ними й володар. Він зрозумів, що влада дається тому, хто насмілиться її сам узяти. Ось тоді він і захотів "насмілитись". Пішов на злочин не тому, що матері хотів допомогти, не тому, що хотів гроші використати й стати "благодійником" людства. Вбив тільки тому, що йому скоріш захотілося знати: хто він сам: "людина" чи "воша", "твар тремтяча" чи "право має". Убивати ніхто не має права, скрикнула Соня. Раскольников у безмежній тузі відповів, що він себе вбив, а не стару. Потім у відчаї спитав, що ж йому тепер робити. Соня палко сказала, хай тепер же піде на перехрестя, вклониться, поцілує землю, яку осквернив, а потім поклониться світові на всі чотири сторони і скаже вголос, що він убивця. Ця палкість вразила його. Він похмуро допитувався, що ж вона радить: йти на каторгу? Соня тільки сказала, що він має прийняти страждання, цим спокутують гріхи, адже без людей не зможе прожити. Раскольников відмовився "йти до них", бо "вони" нічого не зрозуміють, скажуть тільки, що "боягуз він і дурень". Соня простягнула до нього руки і твердила одне: "Замучишся". Раскольников сподівається, що він "звикне", розповідає про підозри, які мають "законники", просить приходити до Нього у острог, коли його посадять за тими підозрами. Вони сиділи поруч, все вже було сказано. Раскольникову раптом стало боляче, що його так люблять. Він пішов до Соні, бо хотів хоча б частину своїх мук скинути з плеч, "і раптом, коли все серце її привернулось до нього, він враз відчув і усвідомив, що став небувало нещаснішим". Тоді він сказав, що краще їй не ходити до нього, коли він в острозі сидітиме. Соня на це не відповіла, запитала, чи є на ньому хрест. Він навіть питання її не зрозумів. Тоді вона подала йому свій, кипарисовий, а собі залишила мідний, який дала їй Лізавета. "Разом страждати підемо, разом хрест Понесемо". Раскольников простягнув руку, бо не хотів її засмучувати, але в мить відсахнувся. Сказав: "Потім". Вона погодилась, як підуть на страждання, так вона сама надіне на нього цей хрест. Несподівано у двері постукали. Прийшов стривожений Лебезятников. Він розповів, що Катерина Іванівна ходила до генерала, колишнього начальника покійного Мармеладова, її вигнали. Тепер вона робить дітям якісь шапочки, говорить, що піде на вулицю шарманку крутити, а діти будуть танцювати, гроші збирати, обіцяє, що кожного дня ходитиме під вікна того генерала. Соня не дослухала, кинулася з кімнати, одягаючи на бігу капелюшок. Раскольников вийшов із Лебезятниковим. Той намагався розвивати свої теорії, але Раскольников, не слухаючи, повернув додому. Він знову відчув, як тоскно йому тепер у своїй комірчині. Дивна думка прийшла в голову: може на каторзі краще. Несподівано двері відчинилися й у кімнату увійшла Дуня. Разуміхін розповів їй все. Тепер вона знала, що Раскольникова підозрюють у вбивстві. Дуня сказала, що якби її гнітило таке велике горе, вона б теж відійшла від людей. Потім запевнила брата: мати від неї нічого не узнає, вона сама її втішить. На прощання Дуня просила брата, якщо йому знадобиться її життя, гукнути її, і вона прийде. Сестра повернулася йти. Раскольников зупинив її, кажучи, що Дмитро Прокопович Разуміхін дуже гарна людина: діловий, чесний, працелюбний і здатний на сильне кохання. Дуня зашарілася, потім стривожено запитала, невже вони на вік прощаються, що він такий заповіт робить. Раскольников відійшов до вікна. Дуия мовчки вийшла. Була хвилина, коли йому хотілося пригорнути її до себе, навіть сказати, все, як Соні. Але він подумав, що потім сестра здригнеться, коли зрозуміє, що її вбивця обнімав. Він подумав про Соню. Зненацька він узяв свого кашкета і вийшов на вулицю. Деякий час він бродив навмання. Несподівано його гукнули, то був Лебезятников, який розшукував Раскольникова. Катерина Іванівна викопала свою обіцянку і вивела дітей на вулицю, сама "калатає у сковороду, а дітей примушує танцювати, за ними дурні люди біжать". Неподалік від дому, де мешкала Соня, Раскольников дійсно побачив невелику юрбу, почув голос Катерини Іванівни, щоправда, сковороди вона не мала, але давала настанови, як танцювати "дітям із благородного дому". Соня ходила за нею і просила повернутися додому. Катерина Іванівна не погоджувалася, казала Соні, що ту вже "достатньо помучили". Раскольников теж спробував переконати Катерину Іванівну, однак вона вже не чула голосу розуму. Вона збирається кинутися у ноги царю, бо він "захистить сиріт", а "той генерал утратить місце". Діти плакали, мати примушувала їх співати французькою, співала сама. Якийсь чиновник подає їй три карбованці, городовий вимагав "припинити бешкети". Менші діти, перелякані городовим і натовпом, кинулись тікати. Катерина Іванівна побігла за ними, але впала, кров хлинула з її горла. Чиновник, який подав три рублі, говорить, що незабаром вона помре. Соня благає перенести Катерину Іванівну до неї на квартиру. Чиновник і городовий допомагають. У кімнату Соні набилося чимало народу, серед них Раскольников із здивуванням побачив Свідригайлова. Посилають за лікарем, хоча чиновник і каже, що той уже зайвий. Катерина Іванівна прощається з дітьми, "передає їх Соні з рук на руки", відмовляється він священика, говорить, що гріхів на ній немає. Потім марить, і через кілька хвилин помирає. Соня падає на груди покійниці, Поля цілує матері ноги.. Менші діти, одягнуті ще у "капелюшки", голосно кричать. Звідкись на ліжку взявся "похвальний лист", яким так пишалася Катерина Іванівна, Раскольников сам його бачив. Свідригайлов відводить Раскольникова "на два слова". Говорить, що похорон бере на свій кошт, Полечку і двох менших береться влаштувати у сирітський притулок, де "ліпше", до повноліття кладе на кожного по півтори тисячі рублів, аби Соня "зовсім була спокійна". Просить передати Дуні, що так він розпорядився тими грошима, які пропонував їй. Раскольников запитує, чого це він так розщедрився. Свідригайлов відповідає, що покійниця була не "воша", і далі цитує те, що говорив Раскольииков Соні. Той відсахнувся і дико глянув на Свідригайлова, який, сміючись, пояснює, що він Сонін сусід, живе у мадам Рессліх. Раскольников, мовляв, його дуже зацікавив, він же говорив, що вони зійдуться, ось і зійшлись.
Частина шоста
Три дні по смерті Катерини Іванівни Раскольников був у дивному стані: "наче туман упав перед ним", він не усвідомлював подій, що відбувалися, плутав їх, інколи його охоплювали тривога й страх, інколи апатія, байдужість, як у декого перед смертю. Він намагався уникнути "ясного й повного" усвідомлення свого становища, хоча нехтування деякими проблемами "загрожувало йому загибеллю". Найбільше його непокоїв Свідригайлов, але щодо того він "не поспішав із роз'ясненням справи". Раскольников блукав цілими днями, не розуміючи добре, де і як опинився. Двічі він зустрічався зі Свідригайловим на квартирі у Соні, але відвертої розмови між ними не було, наче домовилися вони до певного строку не говорити про те, що знав Свідригайлов. Тіло Катерини Іванівни лежало у труні, Свідригайлов улаштовував похорон, двічі на день наказав служити по ній заупокійну службу. Соня теж була дуже зайнята. В останню таку зустріч Свідригайлов сказав Раскольникову, що дітей небіжчиці віддають у "пристойний сирітський заклад", пообіцяв зайти днями поговорити й порадитися, бо "є такі справи...". Розмова ця відбувалася у сінях, біля сходів. Свідригайлов пильно додивився на Раскольникова, тихим голосом запитав, чого це той сам не свій, хай підбадьориться, несподівано додав, що всім людям "потрібне повітря, повітря...". Він відступив, аби могли пройти священик і диякон, потім пішов своїм шляхом. Раскольников зайшов у квартиру Соні, де розпочалася заупокійна служба. Він тривалий час уже не чув панахиди, із дитинства ж смерть викликала у ньому тяжкі почування. Але тепер, під час служби, відчув ще щось інше, надто жахливе й тривожне. Він подивився на дітей, ті стояли поряд із труною на колінах, Полечка плакала.