Одного разу у зруйнованому війною польському селі Ростов надибав старого хворого поляка і його дочку з немовлям, які голодували, але не мали ні сил, ні коштів, аби виїхати з села. Ростов призвозить їх до себе, годує і дає притулок, аж поки старий не одужав. Коли один з офіцерів натякає на дещо інші, ніж приятельські, відношення між молодою полькою і Ростовим, Микола у властивій йому палкій манері спростовує обмови, і Денисов ледь утримує друга від дуелі. Пізніше віч-на-віч Ростов признається Денисову, що полька йому як сестра, що йому дуже кривдно, що його запідозрили в непорядності. Денисов і сам схвильований вчинком друга, говорить про "дурну ростовську породу", але сльози стоять на очах бравого гусара.
У квітні цар приїздить до своєї армії. Ростов засмучений, що не попав на огляд, який робив государ військам. Солдати, як і раніше, живуть голодно. Денисов, бачачи, як нижчі чини шукають по околишніх лісах їстівне коріння, не витримує і наважується поправити положення будь-яким засобом. Через якийсь час він повертається з транспортом продовольства, що відбиває у своєї ж піхоти, і роздає продукти солдатам. Наступного дня полковий командир викликає Денисова і відправляє його в штаб улагоджувати інцидент. Сам командир згодний дивитися на "інцидент" крізь пальці. Денисов їде в штаб, але до вечора повертається самий не свій, почуває себе настільки погано, що лікарю навіть припадає пустити йому кров. Денисов розповідає, що в провіантському полку, де він сподівався зам'яти справу, йому зустрівся Телянін. З'ясовується, що саме він і морив солдат Денисова голодом весь цей час. Денисов б'є Теляніна. Через якийсь час приходить запит, що наказує Денисову явитися в суд, тому що на нього заведена справа. Штабні подають інцидент так, ніби Денисов був п'яний і побив двох чиновників. На однім з оглядів Денисов одержує легке поранення (очманіла куля) і, скориставшись випадком, їде в шпиталь. Ростов через якийсь час відправляється відвідати його. У шпиталі тиф. На Ростова справляє страшне враження солдатський шпиталь. Першим, кого зустрів Ростов у офіцерських палатах, був Ту-шин, той самий капітан, що довіз пораненого Миколу під Шенграбеном. Тепер Тушин без руки. Він вказує, де знайти Денисова. Незважаючи на те, що Денисов намагається виглядати веселим, Ростов помічає зміни, що відбулися у командирі: не розпитує про загальний хід справ, проиполк і навіть ніби не радіє приїзду Миколи. На питання про хід судового розгляду Денисов відповідає, що справа погана, зачитує Ростову повний сарказму лист, що він має намір відправити в суд. Напевне, більшість офіцерів вже не раз чули той лист і він їм добряче набрид, бо майже всі виходять, і в палаті залишаються тільки двоє — Тушин і улан, що по ходу читання дає Денисову пораду підкоритися рішенню суду. Зрештою Денисов погоджується, підписує прохання про помилування на ім'я государя і віддає прохання Ростову.
Повернувшись у свій полк, Ростов доповідає командиру про хід справ у Денисова і відправляється у Тільзіт з листом до государя, де мала відбутися зустріч російського і французького імператорів. Борис Друбецький просить свого начальника взяти його на цю зустріч. Він був серед тих небагатьох, хто бачив проїзд Наполеона на протилежному березі Немана перед гвардією, самого імператора Олександра, зустріч імператорів. Почет імператора Олександра у Тільзіті був невеликий, так що до обличчя Друбецького звикли наближені до царя і вже не приймали за "нову особу". Борис розумів, що це новий і значний крок у його кар'єрі. Він квартирує ще з одним ад'ютантом, багатим поляком Жілінським, який є палким шанувальником французів. Майже кожного дня французькі офіцери обідають на квартирі Друбецького і Жілінського. Серед гостей — один з ад'ютантів Наполеона, декілька офіцерів французької гвардії, паж Наполеона. У той же день у Тільзіт приїжджає Ростов і привозить прохання Денисова. Він заходить до Бориса. Побачивши французів, Микола не може збороти ворожості. Борис зустрічає гостя з досадою, Ростов це відчуває. Борис рекомендує Ростова своїм гостям, але ті також почувають ніяковість, бо ворожість Миколи відчутна. На прохання Ростова про клопотання за Денисова Друбецький відповідає ухильно, але усе ж обіцяє сприяти справі. Та день випадає незручний для будь-якого роду прохань, тому що підписуються перші умови Тільзіцького миру. Вранці Ростов залишає квартиру, щоб не бачити Бориса, бродить по вулицях. Він підходить до будинку, де зупинився цар, і намагається пройти усередину. Його не пропускають, а радять передати прохання по команді. Серед почту государя Ростов випадково зустрічає генерала, що раніш був командиром його полку, передає йому лист. Коли государ виходить, генерал щось довго говорить йому, але цар відповідає: "Не можу, генерал, тому що закон сильніший за мене". Микола, як і раніше, закоханий у государя і разом із юрбою в захопленні біжить йому вслід. Ростов присутній на огляді, що спільно проводять Олександр і Наполеон. Микола помічає, що Наполеон "погано і нетвердо сидить на коні". Французький імператор нагороджує одного з російських солдатів орденом Почесного легіону. Потім для всіх учасників огляду (російських солдат і французьких гвардійців) влаштовують обід. Після огляду Ростов перебуває в схвильованому здивуванні. Йому пригадуються то Денисов, "шпиталь із цими відірваними руками і ногами, із цим брудом і хворобами", то "цей самовдоволений Бонапарте зі своєю білою ручкою, що був тепер імператор, якого любить і шанує імператор Олександр. Для чого ж відірвані руки, ноги, вбиті люди?" Микола заходить у готель, де й собі замовляє обід, випиває дві пляшки вина і чує, як офіцери запевняють, що якби війна протривала ще трохи, то Бонапарту прийшов би кінець, тому що у французьких військах уже не залишалося ні боєприпасів, ні провіанту. Роздратувавшись, Ростов кричить, що вони солдати і не сміють судити про вчинки государя: якщо імператор велить їм умирати, вони повинні вмирати, але якщо він укладає мир, вони повинні це вітати. Офіцери не мали наміру сваритися, Миколу заспокоюють, він просить ще вина.
Частина третя
"У 1808 році імператор Олександр їздив в Ерфурт для нового побачення з Наполеоном, і у вищому петербургському товаристві багато говорили про велич цього урочистого побачення". У 1809 році близькість двох "владарів світу", як називали Олександра і Наполеона, доходить до того, що, коли Бонапарт оголошує війну Австрії, російський корпус виступає на стороні колишнього супротивника проти колишнього союзника, австрійського імператора. "Життя між тим, справжнє життя людей із своїми суттєвими інтересами здоров'я, хвороби, праці, дозвілля... йшло, як і завжди", незалежно він політичних пристрастей.
Князь Андрій два роки живе безвиїзно в селі. Те, що розпочав і не довів до кінця у своєму маєтку П'єр, молодий Болконський здійснює у своїх володіннях. Деяких селян він перевів у вільні хлібороби, для інших замінив панщину оброком. Селян і двірських навчають грамоті, виписують для них сповитуху. Навесні 1809 р. князь Андрій їде в рязанський маєток свого сина, що знаходиться під його опікою. Він проїжджає, через переправу, на якій у них із П'єром декілька років тому відбулася така важлива для обох розмова. Минувши село, візок князя Андрія заїхав у березовий ліс. На узбіччі дороги він бачить дуб. "Мабуть, у десять разів старше беріз, що складали ліс, він був у десять разів товще й у два рази вище кожної берези. Це був величезний, у два обхвати дуб, з обламаними, давно, очевидно, суками і з обламаною корою, що заросла старими болячками. З величезними своїми незграбними, несиметрично розставленими корявими руками і пальцями, він старою, сердитою і презирливою потворою стояв між усміхненими березами. Тільки він один не хотів підкорюватися чарівності весни і не хотів бачити ні весни, ні сонця. "Весна, і любов, і щастя! — начебто говорив цей дуб.— І як не набридне вам усе той самий дурний і безглуздий обман. Все те саме, усе обман! Немає ні весни, ні сонця, ні щастя... і не вір вашим надіям і обманам". Князь Андрій думає, що правий цей дуб, що "нехай інші, молоді піддаються спокусам весни, а ми знаємо життя,— наше життя кінчене".
По опікунських справах князю Андрієві необхідно побачити повітового предводителя, графа Іллю Андрійовича Ростова. У середині травня Болконський їде у маєток графа Отрадне, де граф живе. Князь Андрій, невеселий і задумливий, під'їхав саме до маєтку. Несподівано він почув жіночій веселий крик і побачив дівчат, що бігли алеєю. "Попереду всіх, ближче за інших, підбігала до візка чорнява, дуже тоненька, дивно-тоненька, чорноока дівчина у жовтій бавовняній сукні, пов'язана білим носовичком, з-під якого вибивалися пасма розчесаного волосся. Дівчина щось кричала, але, побачивши чужого, не глянувши на нього, із сміхом побігла назад". Несподівано князь Андрій відчув біль від того, що всі насолоджуються весною і радіють, а до нього нікому немає діла. Він подумав, що напевне ця дівчинка живе своїм, напевне безглуздим, але щасливим життям. Протягом дня він кілька разів бачив Наташу, яка веселилася між іншими, і мимоволі запитував себе, від чого вона так радіє. Ввечері князь Андрій довго не може заснути, йому було прикро, що він залишився у цьому маєтку. Він розчиняє вікно і наче вперше бачить чарівну весняну ніч у місячному сяйві. Випадково він чує розмову з кімнати, розташованої поверхом вище. Спочатку два жіночих голоси заспівали якусь чудову музичну фразу. Потім князь Андрій чує голос Наташі, яка у захваті від прекрасної ночі, говорить, що такої чарівної ночі ніколи, ніколи не бувало, що від щастя їй хочеться літати. Чомусь він чекав і боявся, що Наташа говоритиме про нього, але зрозумів, що їй немає діла до його існування. Звуки Наташиного голосу, її молодість і замилування життям так співпадали з весняною природою, що у душі князя Андрія "раптом піднялася така несподівана плутанина молодих думок і надій, які суперечили усьому його життю, що він, почуваючи себе не в силах усвідомити собі свій стан, вмить заснув". На зворотному шляху Болконський бачить той самий дуб, і це видовище вражає його. Старий дуб, "...розкинувшись шатром соковитої, темної зелені, млів, ледве колихаючись у променях вечірнього сонця.