Він мав уже бути на поминках Мармеладова, бо у церкву спізнився. Раскольников устав, щоб іти. Він хотів відчинити двері, але вони відчинилися самі: на порозі стояла "людина з-під землі" — той самий міщанин, який нещодавно назвав його вбивцею. Міщанин просить простити його за "злі думки". З'ясувалося, що він був серед тих, хто стояв біля воріт, коли Раскольников приходив на "місце злочину". Дивна й погордлива поведінка останнього викликала тоді підозри, тому міщанин і шукав його, тому назвав убивцею, навіть пішов до слідчого. Це і був той самий "сюрприз", який приготував Порфирій Петрович Раскольникову: він сидів у сусідній кімнаті й чув, як Порфирій мучить Раскольникова, домагаючись зізнання, чув він і те, як назвався вбивцею Миколай. Міщанин ще раз земно вклонився і попросив простити йому, Раскольников сказав, що Бог простить. Поспішаючи на поминки Мармеладова, Раскольников із злістю на свою малодушність подумав, що тепер він ще побореться.
Частина п'ята
Той ранок, коли Раскольников був у Порфирія Петровича, став вирішальним і для Петра Петровича Лужина. За піч він багато передумав і нарешті зрозумів: розрив з Дунею — "факт остаточний", і виправити вже нічого не можна. Спочатку він спробував втішитися тим, що знайде собі іншу наречену, ще кращу, та це не допомагало. Він дуже шкодував, що зробив поспіхом кілька помилок. Навіщо, наприклад, було розповідати все про вчорашнє своєму молодшому другу Андрію Семеновичу Лебезятникову, з яким він тимчасово ділив помешкання, тепер той поглядав на Лужина насмішкувато. Матеріальні збитки, котрих зазнав Лужин, ще більше погіршили його настрій. Так хазяїн квартири, яку Лужин найняв, сподіваючись на шлюб, вимагав сплатити все за контрактом, незважаючи навіть на те, що квартиру цю повертали йому заново відремонтованою. Не хотіли повертати й задаток у меблевому магазині, хоча меблі навіть не перевезли на квартиру. Ці збитки навели Лужина на думку, що він зробив велику помилку, коли вирішив не давати нареченій грошей на придане. Якби дав, думав Лужин, то не відмовили б так легко, бо гроші треба було б повертати, та й совість замучила, що такого "щедрого і делікатного чоловіка" проганяють.
Лужин чув про поминки, які влаштовувала Катерина Іванівна, однак спершу не виявив ніякої зацікавленості, навіть коли його запросили на них. Тільки коли він довідався, що серед запрошених буде і Раскольников, наче замислився над чимось. Тоді він запитав Лебезятникова, чи піде той на поминки. Між Лужиним і Лебезятниковим склалися дивні стосунки. Вони з презирством і водночас із побоюванням ставилися один до одного. Лебезятников видавав себе за "прогресиста", говорив про емансипацію, громадянський шлюб, комуни. Та Лужин відчував: той сам добре не розуміє, що воно таке, бо "пристав до модної ідеї, ...аби стати карикатурою на все, чому вірно служить". Слухаючи Лебезятникова, Лужин зробив висновок, що всі "прогресисти" — "дурні". Утім, він побоювався їх, бо вони могли стати загрозою для нього, "викрити" його життєві принципи. Лужина цікавили не ідеї "молодого покоління прогресистів", а те, чи мали вони реальну силу. Якщо ж мали, то чи не можна до них пристати і мати з цього вигоду. Лебезятников спочатку охоче викладав Лужину новітні ідеї, але навіть він зрозумів, що Лужин "зовсім не та людина", за яку себе видає, що той з презирством ставиться до всіх, хто "не вміє жити". Тому Лебезятникова здивував інтерес Лужина до поминок. З ранку Лужин розміняв гроші і тепер сидів за столом і перераховував їх. Лебезятников робив вигляд, що дивиться на купу кредиток зневажливо, але у серці своєму відчував, що Лужин навмисне розклав гроші, аби принизити його. Лужин сказав, що Катерина Іванівна "дурепа", бо всі гроші, отримані від іншого "дурня", витратила на ці безглузді поминки. Він просив Лебезятникова, який добре ставиться до Соні, вважає її "професію" не ганьбою, а неминучим слідством довічних стосунків між чоловіками й жінками, привести дівчину для розмови, бо у нього "до неї є діло". Лебезятников привів Соню, дуже здивовану, зніяковілу. Лужин дав їй десять карбованців на сиріт Катерини Іванівни.
На поминки Мармеладова майже ніхто із запрошених не прийшов, зібралися лише ті, хто любив поїсти й випити на дурничку. Катерина Іванівна почувалась ображеною, бо сподівалася всім довести, що вона має "благородне серце й виховання", і запросила навіть тих, з ким ворогувала. Вона щиро зраділа Раскольникову, бо в її фантазії це був дуже почесний гість, який "незабаром очолить університетську кафедру". Раскольников відчуває, що розчарування Катерини. Іванівни погіршує її стан, спричиняє хворобливе роздратування. Катерині Іванівні була властива та особлива "гордість бідних", яка вимагала доводити геть усім, що вона не тільки не гірша, а навіть краща за інших, і виховували її не для такої долі. Тому вона дістала "похвальний лист", який вона отримала "при виході з гімназії", і показувала його всім, хто зібрався за столом. Поведінка Катерини Іванівни ставала все більш погордливою і незабаром між нею і квартирною хазяйкою спалахнула свара. У її розпалі до кімнати зайшов Лужин і звинуватив Соню у крадіжці 100 карбованців. Катерина Іванівна стала палко захищати Соню, бо "ніхто не знає, яка це дівчина". Вона сама вивернула кишені Соніної сукні, аби спростувати підозри. Але з кишені випало 100 рублів. Квартирна хазяйка закричала, що вона завжди підозрювала Соню у крадіжках. Соня, нічого не розуміючи, стояла наче мертва. Раскольников не зводив з неї очей. На галас зійшлися майже всі мешканці квартири — ті, хто не прийшов на поминки. З'явився і Лебезятников, який засвідчив, що Лужин навмисне підсунув гроші Соні. Він був у кімнаті під час розмови Соні й Лужина і бачив, як той нишком поклав дівчині у кишеню банкноту. Тоді він вирішив, що Лужин чинить благородно, намагаючись уникнути зайвих висловів вдячності. Лебезятников подумав навіть, що Соня може не помітити тих грошей і загубити їх. Тому й зайшов про них сказати. Тепер він бачив, що Лужин зводить наклеп на Соню, але не міг зрозуміти, навіщо це тому було потрібно. Пояснив усе Раскольников. Лужин хотів звинуватити Соню, аби довести, що вона "безчесна", тому Раскольников не мав права захищати її, тим більше садити поруч із сестрою. Тоді б Лужин міг сподіватися на відновлення стосунків з Дунею, бо став би в її очах благодійником, "який попереджував про характер цієї дівиці". Лужин бачив, що Раскольникову всі вірять, а його осуджують, навіть ганьблять. Та й виду не показав, навпаки, поводився зухвало. Продираючись крізь натовп до дверей, погрожував притягти Соню до кримінальної відповідальності. Лебезятников гнівно закричав, щоб Лужин негайно забирався геть із його кімнати. Як тільки той вийшов, Соня не витримала й розридалася. Вона завжди відчувала себе беззахисною, але тільки тепер усвідомила все повною мірою. Залишивши всіх, Соня біжить додому. Квартирна хазяйка жене Катерину Іванівну з квартири, бо один з колишніх "друзів" Мармеладова, намагаючись не тільки словами образити Лужина, жбурнув у того склянку, але вцілив у хазяйку. Цього вона вже витримати не могла. Катерина Іванівна вибігла на вулицю "шукати справедливості". Полечка з меншими дітьми забилася у кутку, чекаючи на матір. Квартирна хазяйка кричала і кидала речі Мармеладових на підлогу. Мешканці квартири теж кричали, обговорюючи пережиті щойно події, хтось затягнув пісню. Раскольников подумав, що йому "вже час настав". Він пішов до Соні.
До квартири Капернаумова Раскольииков підійшов майже знесилений, відчуваючи страх. Він обіцяв Соні, що скаже, якщо прийде, хто вбив Лізавету. Тепер роздумував, чи треба про це говорити. Та відчував, що не тільки треба, а й неможливо не говорити. Він відчинив двері. Соня сиділа на тому самому місті, де вчора сидів він, встала й пішла йому назустріч, наче чекала на нього. Вони зійшлися на середині кімнати. Соня поспішно промовила: "Щоб зі мною без вас було б!". Видно, вона чекала на нього тільки, щоб вимовити ці слова. Він пройшов далі, сів на те місце, з якого Соня тільки-но піднялася. Вона стала перед ним, як учора. Голос Раскольникова тремтів, коли він спитав, чи зрозуміла вона, що "все упиралося у суспільний стан і відповідні тому звички". Соня про сила не говорити з нею, як учора, бо вже досить намучилася, і запитала, що там у Катерини Іванівни. Довідавшись, що та "правди пішла шукати", хотіла бігти до дітей. Раскольников роздратовано просив її побути з ним, бо у "вас вічно одне й теж, тільки й думки, що про тих". Соня нерішуче сіла. Раскольников мовчав, щось обмірковуючи. Потім запитав: якби Соня знала про наміри Лужина заздалегідь, знала, що через нього Катерина Іванівна і діти на смерть і злидні приречені, і від неї залежало, кому з них жити — Лужину чи Катерині Іванівні, то кому б вона віддала перевагу? Соня дивилась на нього дуже уважно й несподівано сказала, що вона очікувала якогось "такого" питання. Раскольников наполягав на відповіді. Не їй вирішувати, кому жити, а кому помирати, відказала Соня, не може такого бути, щоб це залежало від її рішення. Хай краще не мучить її, попросила Соня, і, не витримавши, гірко заплакала. Раскольникову стало тоскно, він майже ненавидів її тепер. Потім злякався цього почуття, подивився на Соню, зустрів її погляд, сповнений сумом, жалем, співчуттям і любов'ю; ненависть його зникла. Тоді він зрозумів, що "та хвилина настала". Раскольников нічого не міг вимовити, бо зовсім не так уявляв, що "виголосить" все; не розумів, що з ним робиться. Соня відчула, як він страждає. Раскольников нагадав, що обіцяв сказати, хто Лізавету вбив. Він якось плутано намагався пояснити, що той, хто це зробив, не мав наміру вбивати Лізавету, а тільки хотів вбити стару лихварку. Соня, не зводячи очей, дивилася на нього. Невже вона ще не здогадалася, спитав Раскольников. Соня відповіла ледь чутно: "Ні". Хай подивиться тоді на нього, сказав Раскольников. У цю мить йому здалося, що дивиться на нього не Соня, а Лізавета, такий самий вираз був на обличчі тої, коли він підходив з сокирою. Жах Соні передався і Раскольникову, на його обличчі теж з'явився той самий вираз. "Угадала?" — прошепотів він.