Усі говорять, що голос ще неопрацьований, проте насолоджуються її співом, у якому чутна непідроблена щирість. Микола слухає сестру, і раптово йому здається, що усі його прикрості, борг Долохову — ніщо в порівнянні із цим прекрасним співом. Голос сестри підносив, змушував думати про краще, любити життя і цілий світ. Отож, коли приїхав старий граф, Микола пішов до батька. Спочатку він узяв розв'язний тон, але, не побачивши, опору з боку батька, кається і навіть плаче. У той самий час Наташа розповідає матері, що Денисов освідчився їй і просить її руки. Графиня не вірить власним вухам. Наташа добре розуміє стан Денисова, говорить, що той освідчився зненацька. Вона просить матір навчити її, як, не ображаючи Денисова, відмовити, бо вона по-людськи любить цього сильного бравого чоловіка, однак не кохає як жінка. Так вона й повідомляє Денисову, що не може вийти за нього заміж, а графиня додає, що відмова пояснюється молодістю дочки. Наступного дня Денисов їде з Москви. Микола проводжає його, а сам затримується на декілька днів — батькові потрібен час, аби зібрати гроші на погашення боргу сина. Надіславши нарешті борг Долохову й отримавши його розписку, наприкінці листопада Микола поїхав доганяти полк, що був уже в Польщі. Соня вважала його героєм. А він почувався не гідним її.
Частина друга
Після з'ясування стосунків з дружиною П'єр Безухов поїхав у Петербург. На станції Торжок не було коней чи їх просто не хотів дати станційний доглядач. Але П'єр був настільки заглиблений у свої думки, що, здається, навіть не помічав, де він. Тоді йому було все одно, чи пробуде він на цій станції годину, чи все життя. Якісь люди заходили, щось пропонували, але він нічого не чув. Думка його постійна крутилася навколо одного питання: у чому сенс буття, хто керує світом, де логіка всього, що відбувається. Саме тоді й зайшов до станції немолодий подорожній із суворим обличчям і проникливими очима. Упізнавши графа Безухова, говорить, що знає про нещастя, яке його спіткало, і хоче йому допомогти. Цей подорожній, як з'ясувалося, належить до "Братства вільних каменярів" (масонів). Він пояснив, що ці люди наче збирають по камінчику знання, що накопичувались попередниками, разом намагаються вдосконалювати себе, людей і світ. У відповідь П'єр зізнається, що не вірить у Бога, подорожній заперечує, що П'єр просто не знає Бога — "Бог, безумовно, існує, але зрозуміти його важко". Масон немов угадує ті думки, що хвилюють молодого Безухова, — про сенс життя, про призначення людини. П'єр захоплюється бесідою, хоч і не погоджується у чомусь, але цей чоловік чимось його привертає. Масон запевняє його, що одним лише розумом неможливо досягти чого-небудь. "Вища мудрість має одну науку — науку усього, науку, що пояснює усю світобудову і місце у ній людини. Для того щоб осягнути цю науку, на думку масонів, треба займатися внутрішнім самовдосконаленням, тобто осягати Бога. Коли дивний незнайомець зібрався їхати, П'єр злякався, що вони більше не зустрінуться, а так багато ще хотілося дізнатися, але той дав йому рекомендаційного листа до одного з масонів — графа Вілларського. Після від'їзду масона П'єр подивився у книгу реєстрації подорожніх і довідався, що той, з ким він говорив, був Осип Олексійович Баздєєв. Уночі П'єр не міг заснути, його охопило дивне відчуття оновлення і надії. Прибувши до Петербурга, Безухов береться читати книгу Фоми Кемпійського, яку йому принесли, відчуваючи "незвідану ще ним насолоду вірити в можливість досягнення досконалості й у можливість братерської і діяльної любові між людьми". Через тиждень до нього приходить той граф Віллар— ський, до якого він мав листа, і повідомляє, що завдяки клопотанню високопоставленої особи П'єра приймуть у братство раніше від призначеного терміну. Той погоджується, підтверджує, що тепер вірить у Бога. П'єра приймають у масони з усіма належними цьому обряду таїнствами, які спочатку не викликають у нього належного захвату, бо здаються якимись штучними. Він дає клятву, що вступає в масонство, аби протистояти злу, яке панує у світі. П'єра приводять у масонське товариство, де він бачить багатьох людей, яких знав або зустрічав раніше у світі. Але тепер він бачить їх іншими і вірить щиро у слова про те, що справжнє джерело блаженства не назовні, а всередині кожної людини. Коли в нього спитали про найбільшу пристрасть, яка зваблює його на шляху доброчесності, П'єр назвав жінок, і йому дали рукавички, аби він віддав їх жінці, яку найбільше поважатиме. Наступного дня до П'єра приїжджає князь Василь, як завжди впевнений, що йому все вдасться, і намагається умовити його помиритися з дружиною. Проте Безухов більше не той розгублений слухняний молодий чоловік, якого так легко колись ошукав князь Василь, він рішуче відмовляється і виставляє тестя геть. Ще через тиждень, залишивши масонам значну суму на пожертву, П'єр їде у свої малоросійські маєтки. Його нові "брати" дають йому листи в Київ і Одесу до місцевих масонів.
Дуель Безухова з Долоховим, "незважаючи не суворе ставлення государя", залишилася без наслідків, навіть ніхто із секундантів не постраждав. Проте у світі вона мала широкий розголос, у результаті чого в усьому звинуватили П'єра, адже "після його одруження дівчатам на виданні та їхнім матерям нічого було чекати від нього". Коли Елен повертається до Петербурга, її приймають прихильно, а вона розігрує роль дружини, що покірно переносить випробовування долі і ревниву кепську вдачу свого чоловіка. Елен сяє у салоні Анни Павлівни Шерер, яка говорить тепер, що П'єр "божевільний молодик, зіпсований розбещеними ідеями нашого часу", не соромиться вона говорити й те, що ніколи не бажала цього шлюбу, бо передбачала такий кінець. Анна Павлівна давала свій черговий вечір для "вишуканого товариства" і, як завжди, мала "частувати" гостей цікавим гостем. Цього разу це був Борис Друбецькой, який приїхав кур'єром з прусської армії, де був ад'ютантом у дуже "важливої особи". Він уже цілком оволодів законом, за яким роблять кар'єру: "для успіху на службі потрібні не зусилля, не хоробрість, не праця, а треба було тільки вміння поводитися з тими, хто винагороджує за службу". Елен звертає на нього увагу. Борис рветься зробити кар'єру всіма засобами, заводить "потрібні знайомства". Тепер він не буває в Ростових і соромиться своєї дитячої любові до Наташі. Елен запрошує Бориса до себе. Приїхавши у призначений час, Борис зустрічає у Елен багато інших гостей і не дуже й розуміє, навіщо його, власне, запрошували. Проте, прощаючись, Елен знову запрошує його, а невдовзі Друбецькой стає своєю людиною в домі Елен.
Тим часом війна проти Наполеона наближалася до кордонів Росії. Усі в тривозі, по селах збирають рекрутів. 1806 року старого князя Болконського призначають одним із восьми головнокомандувачів ополчення. Активна діяльність підтримала старого князя, тепер він увесь час присвячував державній службі. Княжна Мар'я майже перестала за браком часу у батька брати у нього уроки математики. Вона присвятила себе вихованню племінника, намагаючись замінити йому матір. На могилі маленької княгині поставили пам'ятник, привезений з Італії. Вираз обличчя янгола на тому пам'ятнику дивно нагадував князю Андрію вираз обличчя дружини після смерті. Старий князь виділив князю Андрію Богучарівський маєток, і той, аби позбутися тяжких спогадів і усамітнитися, почав у маєтку будівництво і проводив там більшу частину свого часу. Князь Андрій після Аустерліца вирішив більше не служити і, щоб не йти на дійсну службу, приймає посаду під керівництвом батька. Батько й син наче помінялися місцями: "Старий князь, збуджений діяльністю, очікував тільки кращого від теперішньої кампанії; князь Андрій, навпаки, не беручи участі у війні й у душі шкодуючи про це, бачив тільки погане".
На початку 1807 року старший князь поїхав у справах ополчення по губерніях. Князь Андрій залишився у Лисих Горах: захворів його маленький син. Разом з княжною Мар'єю вони доглядають хворого хлопчика. Від старого князя приносять листи, де сповіщається про перемогу російської армії в одному з боїв. Князь Андрій із сумом визнає, що ці перемоги здобуваються саме тоді, коли він не служить. Але життя його тепер зосереджене тільки на справах сімейних. Ніби надолужуючи те, що не цінував і що вже втратив, він опікується справами рідних. Князь Андрій боїться втратити свого сина, тому почувається майже щасливим, коли хлопчик починає одужувати. Стоячи разом з сестрою над дитячим ліжечком, він змушений визнати, що тільки це щастя йому й залишилося.
Після приїзду до Києва П'єр одержав від масонів указівки, що йому робити у своїх маєтках. Він збирає управителів, пропонує звільнити селян від кріпацтва, не змушувати працювати жінок і дітей нарівні з чоловіками, скасувати тілесні покарання, а перейти до умовлянь, організувати притулки, школи тощо. Деякі слухають слова пана зі здивуванням, більшість же швидко розуміє, як обернути його ідеї на свою користь. Незважаючи на величезне багатство П'єра, його справи йдуть погано, гроші витрачаються невідомо на що, невідомо куди, головний управитель щороку повідомляє то про пожежі, то про неврожаї. П'єр щодня "займається" із головним управителем, але почуває, що "заняття" ні на крок не зрушують справи з мертвої точки. Як найбільш значного землевласника П'єра приймають у губернії дуже радо, на його честь знову влаштовуються обіди, затіваються вечори, відтак знову Безухов починає жити старим життям, але тільки в іншій обстановці.
Повертаючись до Петербурга навесні 1807 року, П'єр вирішив навідатися по дорозі у свої маєтки і перевірити, "у якому стані перебуває тепер той народ, який ввірив йому Бог і якому він намагався дарувати благодіяння". Головний управитель, який "поки що" не бачить можливостей для звільнення селян, приготувався зустрічати Безухова по селах з образами і хлібом-сіллю. П'єр не знав, що насправді села перебувають у занепаді, що жінок, які годують дітей, перестали посилати на панщину, але замість цього вони виконують найтяжчу роботу на своїй половині, що піп, який підносив йому образа, обкладає селян непосильними поборами та ін. Управитель переконує П'єра, що селянам не потрібно звільнення, оскільки вони і без того щасливі.