Він коротко переказав все, що той говорив, і Дуня зрозуміла: Свідригайлов задумав щось жахливе. Разуміхін був щасливий, що Дуня відмовила Лужину, тепер він сам міг подбати про неї. Він виголосив цілу програму майбутнього спільного існування і пропонував зайнятися книговидавницькою справою: тисячу карбованців він візьме у свого дядька, тисячу з грошей від Марфи Петрівни дасть Дуня. Головне, що всі тепер будуть разом. Раскольников несподівано зібрався йти. Він просив рідних деякий час не турбувати його: він або сам прийде, коли зможе, або вони "про все довідаються". Можливо, казав Раскольников, вони бачаться востаннє. Мати була у відчаї. Дуня назвала брата "бездушним егоїстом". Разуміхін, стримуючи її, тихо сказав, що Раскольников божевільний, вона сама "бездушна егоїстка", якщо не розуміє цього. Разуміхін наздогнав, Раскольникова у коридорі, той чекав на нього. Раскольпиков просив не кидати напризволяще сестру і мати, а його "залишити". Разуміхін на все життя запам'ятав ту хвилину, коли вони вдвох стояли у напівтемному коридорі і дивилися один одному в очі. Разуміхін здригнувся, якась страшна думка майнула у його голові, він зблід. Раскольников зрозумів, про що той здогадався, і швидко вийшов на вулицю. Разуміхін повернувся до Дуні і Пульхерії Олександрівни. Він заспокоював їх, клявся, що зробить все, аби вилікувати Раскольникова. Від цього вечора Разуміхін став для них і сином, і братом.
Раскольников попрямував до будинку, де жила Соня. Будинок цей був старий, триповерховий. Раскольников ледве відшукав у кутку двору вузькі й темні сходи, піднявся на другий поверх і вийшов на галерею. Він ходив у темряві, шукаючи входу до Капернаумових, коли раптом якісь двері розчинились: перед ним стояла перелякана Соня, а у маленькому передпокої горіла свічка. Раскольников пішов до кімнати, Соня за ним. Це була велика, але дуже низька кімната; зліва у стіні були зачинені тепер двері до господарів квартири, у стіні праворуч — двері у сусідню квартиру мадам Рессліх, яких ніколи не відкривали. Стіна, що трьома вікнами виходила на канаву, перерізала кімнату якось криво, тому один кут був дуже гострий, а інший, навпаки, потворно тупий. Меблів у кімнаті майже не було; ліжко, стіл, два стільці, комод, здавалося, губилися в пустоті. Соня мовчки дивилася на свого гостя, який так уважно й безцеремонно оглядав її помешкання. її почало аж трясти, ніби стояла вона перед суддею й володарем своєї долі. Нарешті Раскольников заговорив. Він запитав, котра година. Соня відповіла, що одинадцята. Тоді Раскольников похмуро промовив, що прийшов сказати одне слово, бо, можливо, вони більше ніколи не побачаться. Тільки тепер він помітив, що Соня все ще стоїть перед ним. Голос його став тихим і лагідним, а погляд співчутливим. Він узяв її за руку, із жалем сказав: яка вона худенька, а пальці, яку мертвої. Слабка посмішка змінила обличчя Соні, вона тихо відповіла, що завжди була така, навіть коли жила вдома. Настрій Раскольникова знову перемінився, різко й похмуро сказав, що батько її все про неї розповів. Соня зніяковіла. Потім прошепотіла, що наче бачила покійного батька сьогодні, коли на вулиці "гуляла". Але Раскольников не дав їй договорити. Він став розпитувати про її життя вдома, про Катерину Іванівну. Соня любила і жаліла мачуху, бо та така нещасна, але добра, і, як дитина, шукає справедливості, не хоче зрозуміти, що не буває ЇЇ між людьми; у ній ніби живуть дві різні людини: то вона фантазує й мріє про щасливе життя, то головою об стіну б'ється з відчаю. Соня дорікала собі, що була жорстокою, до батька й мачухи: минулого тижня зайшла до них, батько просив почитати, голова йому боліла, а Соня не почитала, бо йти треба було, а заходила, щоб показати Катерині Іванівни нові комірці, що Лізавета принесла, попросила мачуха подарувати їй ті комірці, а Соня сказала, що вони їй не потрібні, бо й сукні не має. Раскольников здивувався: Соня знала Лізавету. Потім сказав, що Катерина Іванівна хвора на сухоти і незабаром помре, куди ж тоді діти подінуться. Полечка, мовляв, як і Соня, на вулицю піде. Соня закричала, наче її ножем ударили, що Бог такого жаху не допустить, захистить. Раскольников якось злорадно розсміявся й сказав, що, може, Бога і немає зовсім. Обличчя Соні раптом змінилося, з невимовним докором вона подивилася на Раскольникова, нічого не промовила, тільки заплакала гірко-гірко. Раскольников підійшов до неї, взяв руками за плечі, подивився в. обличчя. Несподівано він став на коліна і поцілував їй ногу. Соня з жахом відсахнулась, як від божевільного. Вона відчула, як болісно стиснулося серце. Раскольников підвівся з колін, якось дико мовив, що то він не їй уклонився, а "усьому стражданню людському", відійшов до вікна. Помовчав хвилину, повернувся до Соні. Розповів, як сказав Лужину, що той і мізинця її не важить, і що він честь зробив сестрі своїй, коли посадив поруч із нею Соню. Бідолашна Соня закричала, що вона грішниця, чому він так говорить! У запалі Раскольников сказав, що вона дійсно грішниця, та насамперед тому, що марно жертву свою принесла, бо нікому тим не допомогла, нікого не врятувала. Як вона може так жити, чому не наклала на себе руки, запитав Раскольников. Соня зовсім не здивувалася, почувши його запитання, вона тільки тихо сказала: "А що ж буде з ними?". Раскольников зрозумів, що така думка не нова для Соні, зрозумів і те, як багато важать для неї Катерина Іванівна і діти. Але він не міг збагнути, звідки Соня брала сили, щоб витримати всі страждання, не збожеволіти. Несподівано подумав, а чому, власне, він вважає, що вона не божевільна: сидить над прірвою і не., хоче чути, коли їй про це говорять, напевне, чуда чекає. Він спитав, чи часто молиться вона Богу. Соня мовчала, потім прошепотіла, що вона без Бога — ніщо. Раскольников продовжував ЇЇ мучити: а що Бог за це їй дає? Соня глянула на нього суворо. Новий вираз її обличчя вразив Раскольникова. "Юродива",— подумав він. Тоді тільки помітив на комоді Євангеліє, запитав, звідки ця книга. Соня відповіла, що то Лізавета принесла на її прохання. Раскольников здивувався, все у Соні здавалося йому тепер дивним. Він попросив прочитати про воскресіння Лазаря. Соня вагалася, сказала: хіба сам не читав, чи у церкві не чув. Раскольников одказав, що не ходить до церкви, і спитав, чи часто вона ходить. Соня відчувала, що не має права ходити часто, але на похорон батька піде, була і минулого тижня: на заупокійній службі по Лізаветі. Голова Раскольникова пішла обертом: Соня дружила з Лізаветою, читали разом Євангеліє, говорили. Він не міг більше витримати, закричав, щоб вона читала про Лазаря. Соня почала читати. Спочатку голос її не слухався, та чим далі набирав сили. Раскольников зрозумів: у притчі про воскресіння Ісусом Лазаря — таємниця сутності самої Соні, вона вірить у можливість воскресіння, у добро й справедливість Бога, і це дає їй сили жити. Соня закінчила читати, деякий час вони мовчали. Потім Раскольников сказав, що кинув своїх рідних, прийшов до неї, бо вони обоє прокляті, тому йти їм разом. Соня нічого не зрозуміла. Він і не намагався щось пояснити, говорив, що вона теж "переступила", "тільки своє життя стратила", тому йти їм одним шляхом, бо треба все поламати, взяти на себе страждання, а головне — владу "надусім людським мурашником", "якщо завтра не прийду, почуєш про все сама, тоді пригадай мої слова... Якщо ж прийду завтра, то скажу, хто вбив Лізавету". Раскольников вийшов. Соня не могла розумом усього осягнути, але відчула, що він дуже нещасний. Усю ніч Соня була, наче в лихоманці.
Розмову Соні з Раскольниковим підслухав Свідригайлов. Він був саме за тими дверима, які відділяли її помешкання від квартири мадам Рессліх, у кімнаті, яку Соня звикла вважати нежилою. Коли Раскольников пішов, Свідригайлов зайшов до себе, взяв стілець і приніс його до тих дверей, що вели у кімнату Соні, бо розмова, почута ним, здалася йому дуже цікавою. Він хотів почути її продовження, але не збирався знову стояти цілу годину на ногах.
Наступного ранку, рівно об одинадцятій годині, Раскольников прийшов у поліцію і попросив доповісти про себе Порфирію Петровичу. Він здивувався, що його довго не кликали, бо вважав, що слідчий відразу ж на нього накинеться. Довге очікування так розлютило його, що він утратив свій страх перед Порфирієм Петровичем і вирішив виграти цей бій з "законником". Саме у цю мить його й запросили до Порфирія Петровича. Слідчий добре розумів психологію Раскольникова. Спочатку він навмисне говорив про речі, які не мали жодного відношення до злочину, намагався відволікти увагу Раскольникова або вивести його з рівноваги. Потім розповів, як злочинці попадаються, навів приклад: "один натуру свою не врахував, все добре зробив, а потім у самий непідходящий момент свідомість утратив". Раскольников, розуміючи, що його підозрюють у вбивстві, не міг більше стримуватися, закричав: "Не дозволю!". Порфирій Петрович сказав, що йому відомі всі "подвиги" Раскольникова, наприклад, як той приходив на квартиру вбитої лихварки. На якусь мить Раскольникову здалося, що Порфирій Петрович ніби підказує йому, як треба поводитись, щоб виправдали: хворий був, мовляв, не розумів, що робить. Раскольников крикнув, що він сповна розуму, якщо ж слідчий має докази, хай представить їх. Він хотів вийти, але Порфирій затримав його, бо мав якийсь "сюрприз". Саме в цей час за дверима кімнати слідчого почувся шум, наче когось відштовхували, та ось двері відчинилися і через поріг ступив дуже блідий чоловік. Несподівано він став на коліна і сказав, що то він убив стару лихварку та її сестру. Це був Миколай, маляр. Порфирій Петрович розгубився. Раскольников люб'язно простився з ним, але слідчий сказав, що вони ще зустрінуться. Раскольников прийшов додому і, знесилений, упав на диван. Він знав, що у зізнанні Миколая є щось дивне, чого тепер йому не збагнути. Втім було ясно, що наклеп Миколая на самого себе незабаром розкриється, тоді знову візьмуться за нього. Порфирій показав свою гру, Раскольников вважав, що той не має достатньо фактів, щоб звинуватити його у вбивстві. Потім пригадав про "сюрприз", який Порфирій не встиг йому показати.