Ернст Теодор Амадей Гофман
Золотий горнець
Казка з нових часів
Вігілія – нічна сторожа у стародавньому Римі. Тут "нічне безсоння". Гофман так виокремлює розділи повісті (примітка перекладача Сидора Сакидона)
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ВІГІЛІЯ ПЕРША. ЛИХІ ПРИГОДИ СТУДЕНТА АНЗЕЛЬМА. ЛІКУВАЛЬНИЙ ТЮТЮН ПРОРЕКТОРА ПАУЛЬМАНА І ЗОЛОТИСТО-ЗЕЛЕНІ ЗМІЙКИ
Годині о третій пополудні через Чорну браму в Дрездені біг студент Анзельм і з поквапу втрапив просто в кошик з яблуками та пиріжками старої огидної перекупки. Стара та її кумасі накинулись на хлопця, тож він мусив віддати їй свого не дуже повного гаманця. Анзельм побіг, але стара відьма кинула йому вслід: "А, тікаєш, чортів сину, скоро в пляшці згорбиш спину!" Перехожі, які сміялися з цього випадку, раптово затихли. Анзельм відчув якийсь мимовільний жах і ще дужче заквапився, щоб утекти.
Студент дістався до входу в Лінкові купальні. Було свято Вознесіння, і святково вбрані люди йшли туди повеселитися. Та Анзельм уже не мав грошей, про всі вимріяні втіхи годі було й думати. Хлопець звернув на зовсім безлюдну дорогу вздовж Ельби і там сів собі на моріжку, набивши люльку лікувальним тютюном, що його дістав у подарунок від свого приятеля проректора Паульмана.
Перед студентом хлюпотіли й шуміли хвилі Ельби, за нею здіймався славний Дрезден і зубчасті гори Богемії. Хлопець почав згадувати усі свої невдачі: ніколи не попадав у бобові королі, ніколи не вгадував, чіт чи лишка, його бутерброд падав на землю завжди намащеним боком, ставши студентом, він все одно лишився невдахою, одягнувши чистий одяг, він завжди відразу бруднив його чи дер, капелюх завжди падав припоклоні, а сам студент часто падав просто так. Анзельм мріяв дістати посаду таємного секретаря, але його заступники стали його ворогами, бо студент опозорився перед ними. Проректор Паульман пообіцяв йому писарську посаду, але хлопець уже й не надіявся на те.
Раптом біля куща бузини, де він присів, хлопець почув дивний шелест і цвіркотіння. Анзельм подумав, що це вечірній вітрець, та над його головою ніби задзвонили кришталеві дзвіночки. Він глянув догори й побачив, як три змійки, виблискуючи зеленавим золотом, обвились навколо віття і простягали свої голівки до вечірнього сонця. Анзельм побачив, що одна змійка простягла голівку до нього. Хлопця просто захопили чудові сині очі, що з невимовною тугою дивилися на нього. І що більше поринав Анзельм у погляд чудесних очей, то гарячіша ставала його туга, палкіша жага. Та тільки сонце зайшло, як змійки зникли у річці Ельбі.
ВІГІЛІЯ ДРУГА. ЯК СТУДЕНТА АНЗЕЛЬМА ВВАЖАЛИ ЗА П'ЯНОГО Й НАВІЖЕНОГО. ПРОГУЛЯНКА ПО ЕЛЬБІ. БРАВУРНА АРІЯ КАПЕЛЬМЕЙСТЕРА ГРАУНА. ШЛУНКОВИЙ ЛІКЕР КОНРАДІ І БРОНЗОВА ПЕРЕКУПКА
Анзельм обійняв бузиновий стовбур і, звертаючись до віття та листя, безперестанку вигукував: "О, хоч раз іще блисніть і засяйте мені, любі золоті змійки, хоч раз іще дайте почути ваші кришталеві голосочки!" Люди, які проходили поруч, думали, що він несповна розуму. А якийсь чоловік подумав, що хлопець п'яний, тому порадив йти додому і гарненько виспатися. Анзельм образився, що його, кандидата богослов'я, вважали за п'яного.
Хлопця побачили проректор Паульман з обома дочками і з реєстратором Гербрандом. Вони запросили його прогулятися Ельбою на човні. Анзельм залюбки прийняв запрошення. Коли вони перепливали річку, хлопцю здалося, що у воді пливуть золоті змійки. Його знов охопила невимовна туга і палка жага. Він заволав про любі, кохані сині очі. "Ви збожеволіли, добродію, чи що?" – гукнув весляр. Реєстратор Гербранд шепнув щось на вухо проректорові Паульману, той щось відповів, але студент Анзельм почув дише слова: "Таких нападів ще не було". Зараз же після того проректор Паульман підвівся, пересів ближче до Анзельма і спитав, як він себе почуває. Анзельм мало не знепритомнів, бо душа його збурилась від шаленого роздвоєння. Він тепер ясно побачив, що примарне світло золотих змійок – не що інше, як відбиток у річці феєрверка з Антонського саду.
Студент признався, що з ним трапилися дивні речі під бузиною, та Паульман почав його картати, говорячи, що вважав його за солідного юнака, а він – божевільний або дурний. Тоді старша Паульманова донька Вероніка, квітуча дівчина років шістнадцяти, припустила, що хлопець просто заснув під бузиною, і йому привиділась та вся нісенітниця. Гербранд підтвердив ці слова, сказавши, що й сам впав колись в такий собі мрійливий сон. Анзельму було приємно, що його вирятували з прикрого становища і тепер не вважатимуть за п'яного чи божевільного. І він уперше, як йому здалося, помітив, що у Вероніки прекрасні сині очі, і навіть не згадав уже про ті чудові оченята, які бачив у бузині.
Студент забув пригоду під бузиновим кущем, і взяв за руку Вероніку, допомагаючи їй вийти з човна. Він провів її додому, а проректор Паульман знову відчув до нього симпатію і попрохав вибачення за суворі слова, сказані раніше.
Анзельм тепер і сам не знав, чи він був п'яний, причинний, а чи, може, хворий. Чим більше щастило йому виявити ґречності до гарненької Вероніки, тим веселіше він себе почував. Після вечері вони грали, а Вероніка співала. Гербранд сказав, що її голосок – справжній кришталевий дзвіночок. І тут Анзельм заперечив – кришталеві дзвіночки дзвенять у бузиновому кущі. Проректор Паульман подивився на нього похмуро.
Пізніше реєстратор Гербранд сказав хлопцеві, що має для нього роботу: один старий, хімік і архіварус Ліндгорст, хоче, щоб хтось переписав йому старовинні рідкісні манускрипти. Старий плататиме по таляру за кожний день праці та обіцяє ще й гарний подарунок, якщо праця буде щасливо закінчена. Працювати треба щодня від дванадцятої до шостої. Від третьої до четвертої – обід і відпочинок.
Анзельм щиро зрадів з пропозиції реєстратора Гербранда. Ніхто так чисто не писав і не малював, як він. Хлопець пообіцяв завтра ж таки піти до архіваріуса.
Рано-вранці другого дня він зібрав свої олівці, пера, туш, свої каліграфічні праці й малюнки, щоб показати їх архіваріусові на доказ, що може виконати його роботу. Дорогою до старого студент зайшов до крамниці і випив одну... а може, й дві чарочки найкращого шлункового лікеру. Під дверима архіваруса він побачив великий молоток у вигляді бронзового обличчя і уже хотів постукати, коли обличчя засвітилось гидким синім світлом і нагадало перекупку з-під Чорної брами. Злякано відсахнувся Анзельм назад і хотів схопитися за одвірок, але вхопився за шнурок дзвінка, який гучно задзеленчав. Анзельма охопив жах, різкий біль спинив йому пульс. Хлопець знепритомнів, а коли знову прийшов до пам'яті, то лежав на своїй убогій постелі, а перед ним стояв проректор Паульман і питав, що це за коники він викидає.
ВІГІЛІЯ ТРЕТЯ. ВІДОМОСТІ ПРО РОДИНУ АРХІВАРІУСА ЛІНДГОРСТА. СИНІ ОЧІ ВЕРОНІКИ. РЕЄСТРАТОР ГЕРБРАНД
Архіварус Ліндгорст розповідав історію. Ось яку.
Дух споглянув на воду, і тоді вона зануртувала. Наче горді переможці, підняли гранітні скелі вгору свої голови, захищаючи долину, поки сонце не прийняло її в своє материнське лоно й не огорнуло палким промінням. Тоді прокинулись із глибокого сну тисячі зародків, що дрімали під пустельним піском, і простягли свої зелені листочки й стебла до материного обличчя. Але посеред долини височів чорний пагорок, що здіймався й опускався. Із безодні виривалися випари, які злісно намагались огорнути материне обличчя. А вона викликала буревія, що пройшов поміж них, руйнуючи все. І коли чистий промінь знову торкнувся чорного пагорка, він, сповнений захвату, випустив чудову вогненну Лілею. Тоді з'явилось у долині блискуче світло – це був юнак Фосфор. Його зустріла вогненна Лілея і почала благати: "Будь моїм вічно". Сказав тоді юнак Фосфор: "Я хочу бути твоїм, прекрасна квітко, але тоді тобі доведеться покинути батька й матір, доведеться забути своїх подруг… Пристрасть, буде тільки тебе мучити й мордувати. Ти загинеш, щоб відродитися в новому образі". Фосфор поцілував її, і вона спалахнула полум'ям, з якого вийшла інша істота, що полинула в безмежні простори. Фосфор оплакував утрату коханої. Одна зі скель відкрила своє лоно, і звідти вилетів чорний дракон, який схопив істоту, яка виникла з Лілеї, поніс її на пагорок і обійняв своїми крильми. З неї знов стала Лілея. Юнак одягнувся в блискучий обладунок і став на поєдинок з драконом. Лілея була звільнена. Юнак Фосфор обійняв Лілею, повний палкої жаги небесного кохання, і всі квітки і високі гранітні скелі почали славити її радісним співом як королеву долини.
Реєстратор Гербранд сказав, що ця розповідь якась неправдива. Тоді Ліндгорст сказав, що він сам з тієї долини, і вогненна Лілея – його пра-пра-пра-прабабуся, а тому він, власне кажучи, – принц. Також він сказав, що його брат – дракон, який живе в кипарисовім гаю біля самого Туніса і стереже там славнозвісний містичний карбункул.
Всі присутні зареготали, але студентові Анзельму стало якось моторошно. Після лихої пригоди перед домом архіваріуса Ліндгорста Анзельм ніяк не зважувався навідатися туди вдруге. Тоді його врятував проректор Паульман, який побачив його непритомного на сходах.
Хоч як переконували Анзельма проректор Паульман та реєстратор Гербранд, що то була просто перекупка, все марно, і навіть синьоока Вероніка не спромоглася розвіяти глибоку задуму, в яку він поринув. Його й справді вважали тепер за причинного й почали шукати засобів, як би його розважити. На думку реєстратора Гербранда, йому ніщо б так не помогло, як копіювання манускриптів Ліндгорста. Треба було тільки якось познайомити його з архіваріусом. Тож вони відправилися у відому кав'ярню, яку відвідував Ліндгорст.
І коли архіваріус Ліндгорст, із капелюхом і паличкою в руці, хотів уже вийти з кав'ярні, реєстратор Гербранд швидко схопив студента Анзельма за руку і, заступаючи дорогу архіваріусові, представив хлопця. Архіваріус сказав, що радий і пішов геть. Гербранд і Анзельм не знали, що робити, але відвідувачі кав'ярні сказали, що Ліндгорст був сьогодні не в гуморі. Студент подумав, що архіварус насправді гарний чоловік, і треба йти до нього завтра, навіть якщо знову перешкоджатимуть бронзові баби з яблуками.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ВІГІЛІЯ ЧЕТВЕРТА.