Інна. Частина перша

Іван Юзич

      І    Н    Н   А

 

 

                           Ч А С Т И Н А    П Е Р Ш А

 

 

Неквапно обертаючись, вiдпливають удалину одно­манiтно пласкi, наче випрасуванi, естонськi поля. Кво­лий шар озимої зеленi ледь прикриває нужденнiсть їх раптової безснiжної наготи. Сюрреалiстично, горами че­репiв, бiлiють пiрамiди вручну вибраного льодовикового камiння. Як примудряються на цих виснажених грунтах iще й отримувати завиднi для шостої частини свiту врожаї?

Умиротвореними, безживними,  немов поснулими вигляда­ють недiльної днини нечастi, пильно виметенi, педантич­но впорядкованi людськi поселення.

Оманливий супокiй завiконного краєвиду дощенту руй­нують контрастнi, щоразу несподiванi вкрапини. Рiзнове­ликi новiсiнькi прапори лiпляться до стовпiв електропе­редач, розвiваються над адмiнiстративними будiвлями, визирають з-пiд дахiв сiльських хат. У бентежних, нез­вичних, синьо-чорно-бiлих полотнищах цих — виклик, про­тест, порив до Свободи.

Ось пiд нерiвними подмухами весняного вiтру затрiпотiли такi ж чистенькi, з бiлою поперечною сму­гою, бордовi.

Отож, за вiкном уже — Латвiя.

Пропiрнувши негусту сутiнь чергового соснового гай­ка, "Iкарус" плавно розвертається неподалiк моря. На­рештi можна вийти, схопити великий ковток запаморочливо свiжого повiтря, з насолодою вслухатись у тишу.

Вдовольнивши iнтерес до двох непоказних, з сердечка­ми на дверях, будок, туристична група розпорошується. Найлiнивiшi, прогулявшись туди-сюди, швидко вертаються до автобуса, дiстають термоси й бутерброди. Дехто заг­либлюється у голий, завмерлий — розкрились лиш очка перших весняних квiточок "жiбутє" — лiс. Бiльшiсть спускається до моря i, поодинцi чи вкiлькох, розтiкається пустельним пляжем.

 

Море — хай неприхильне, штормове, злютоване на ледь помiтному горизонтi iз завжди готовим на дощ каламутним прибалтiйським небом, зцiлює своєю неосяжнiстю натом­ленi очi, грiзним могутнiм ревом розбурхує застоянi си­ли.

Зволоживши гiркуватою водою долонi й обличчя, вико­навши кiлька розминочних махових вправ, вiдчуваю настiйне бажання пробiгтись — поклик остаточно не вивiтреного стайєрства.

Джинсовий костюм не сковує рухiв. Вогкий збитий пiсок м'яко вминається пiд кросiвками. Туго переповнюючи легенi, густе солонувате повiтря хвилями п'янкої свiжостi розкочується по тiлу, лоскотно бадьорить м'язи.

Як приємно!

 Пейзаж видається уже не настiльки тьмя­ним. Навiть набрякле похнюплене небо мiсцями начебто згодне впустити сонячнi променi.

Непомiтно здолавши пристойний вiдтинок, мушу верта­тись. Хорошого, як завжди, потрошку. Останнi екскурсан­ти вже статечно, неквапом пiдтягаються до автобуса.

Дивіться також


На березi затрималось лише двiйко, що теж затiяли бiганину, дiвчат. Як видно одразу, одна з них — бога­тирської статури, з тугим вузлом зачiски на потилицi — лише пiдiгрує, втягнута у розвагу. А от iнша!

Теж висока, але легка й пластична, то ризиковано за­бавляється з прибоєм, якомога далi здоганяючи вмираючу хвилю i з перебiльшеним жахом рятуючись вiд наступної, то невимушено перелiтає через широченький, прозорий лiсовий потiчок, то, не турбуючись пiском, що може потрапити до взуття, заплигує на розсипчатi кучугури.

Ось лукаво пiдманила подругу до води, почастувала, черкнувши долонею, вiялом дрiбних бризок i кинулась навтьоки — розмаявши буйне свiтло-горiхове волосся, захлинаючись переливчатим смiхом неприборканої юностi. Серiєю карколомних вихилясiв вiдiрвалась (що було, да­лебi, не просто) вiд переслiдувачки, переможно здiйсни­ла ще кiлька вiльних, немотивованих вискокiв i, зне­нацька, простягаючи зняту через голову невеличку "Сме­ну", опинилась впритул мене.

— Зробiть нам, будь ласка, слайд! — видихнула лунко, кинувши викличний i водночас помiтно нiяковiючий погляд великих темно-синiх очей. Вiдсахнувшись, примирливо об­няла захекану, гнiвну партнерку, що саме, сторожко пог­лядаючи у мiй бiк, наблизилась.

Прикинувши композицiю — край моря, смужка пляжу, кiлька хирлявих прибережних сосон, — я зафiксував двi фiгурки: одна затвердiла, статична, виструнчена, iнша — примхливо, невимушено вигнута: наче хвиля, що прибилась до скелi.

— Дуже дякую. А тепер — вам! — дiвчина рвучко, так що вiдчув дотик мокрих холодних пальцiв, вихопила фото­апарат. Не чекаючи згоди, припала на колiно й клацнула. Так само рвучко пiдвiвшись, схопила за руку подругу, аби бiгти на посадку.

— Коли ж буде слайд? — жартома кинув я навздогiн.

— А ми ще зустрiнемось, — всерйоз зреагувала незна­йомка i, обернувшись, вже здалечку, вигукнула: — Мене звуть — Iнна!

Нiби забувши про моє iснування, дiвчата вистрибом вiддалялись — водiй уже натискав на клаксон. Ще раз iз жалем озирнувшись на море, назавжди залишуваний, знов спорожнiлий, берег, поспiшив вслiд за ними i я.


У цю минаючу коротку мандрiвку до естонської столицi я подався не задля iсторичних її пам'яток. Уникав зна­йомств, майже не контактував нi з ким iз сформованої у Вiльнюсi за оголошенням, здебiльша литовської групи. Та увiбрала чимало, здається, непересiчних особистостей, мiж ними i вельми звабливих дiвчат, але менi, всуцiль сконцентрованому на своєму, було не до них.

... Квiтневий 1989 року Таллiнн, що не так давно са­моствердився долученням до назви другого "н", зустрiчав, нашорошившись передвиборчими — до Першого з'їзду Народних депутатiв — плакатами, листiвками, крикливою настiнною агiтацiєю. Нервова напруженiсть на­чебто — разом iз всепроникною сiруватою мжичкою — за­висла у повiтрi. Непримиренне протистояння засвiдчувала навiть мiська панорама: самотньо трiпотiв на голчастому шпилi Довгого Германна триколiрний прапор, оточений незлiченними, над заводськими околицями, червоними.

Естонiя першою iз радянських соцреспублiк вiдмови­лася коритись союзному Центровi. Тут, у Таллiннi, одне за одним приймаються нечуванi в своєй зухвалостi рiшен­ня, викликаючи скрегiт зубiв у московського керiвництва i пробуджуючи надiї нацiональних окраїн.


Не обiйшли бурi полiтичних пристрастей i гiда — мо­лочно-бiлу, середнього вiку блондинку зi слiдами мило­видостi на м'якому, круглому обличчi. Одразу застерег­ла, що є прихильницею нечисленного радикального угрупо­вання.

— Менi не довiряють туристiв з Москви або Ленiнгра­да, — сильно розтягаючи голоснi, повiдомила, — то хоч iз вами, литовцями, вiдведу душу!

Професiйнi, квалiфiкованi коментарi за програмою екскурсiї супроводжувались iмпровiзованими доповнення­ми:

— Отам височiв монумент. Не стало, як з'явились мiгранти.

— А тут був чудовий парк. Вирубали, понаїхавши, мiгранти.

— Плавали в басейнi лебедi. Бiгали пiд ногами, — як їх по-росiйськи? — їжаки. Пiдлiтали до причалу, безбо­язно кормилися з рук величезнi бiлi чайки. Усе потрощи­ли, зжерли, рознесли, хай їм грець, мiгранти!

Хоч звучало це украй смiливо, шокуючи часом навiть витриманих литовцiв, та швидко надокучало.


Вiдiрвавшись вiд групи, добряче покружлявши брукова­ними провулками (естонцi, чиї обличчя здаються замкну­тими й непроникними, довго, коли з'ясовую дорогу, роз­питують, наскiльки готова пiдтримати їх Литва), знаход­жу дитячий клуб "Кодуллiнн". Могутнi стiни його доне­давна служили прихистком Палацу пiонерiв. Вицвiлi порт­рети вождiв пролетарiату у фойє сусiдять зi свiжими пластилiновими вилiпками колоритної, нiби створеної для шаржiв, постатi лiдера Народного Фронту.

А iз просяклого вогкiстю напiвпiдвалу чутно слабкi звуки щемно знайомої мелодiї. Тiсно скупчившись навкiл розшарпаного роялю десятка з пiвтора жiнок розучують гагiлки — пiснi, покликанi вiтати прихiд весни, славити оновлення природи.

Але чому до радостi у тонких голосах вплiтаються ту­га i смуток? Чи не хочуть зродитись веселощi удалинi вiд Батькiвщини?


По репетицiї, довiдавшись, хто я i звiдки, хористки оточують гамiрним кiльцем:

— Ну, як життя у Литвi? Як поводяться мiсцевi? Ви ближче до України, що чувати звiдтам? Чим займається, ваше Товариство?

Вдовольнивши їхню цiкавiсть, вiдправляюсь навiдати голову Земляцтва: вiн саме занедужав.

 

Керiвник виявляється сухорлявим, жилавим; хоч зблiдлий, але бурхає енергiєю. Розповiдає, що встигли таллiннськi українцi, бiльшiсть яких, з'ясовується, гостює сьогоднi у фiлiї в Тарту: органiзацiя свят, кон­цертiв, виставок, прийом гостей з України, виходи в радiо— i телеефiр, акцiї на пiдтримку Народного Фронту.

Кумедно чути в устах дружини — типової, "з глибин­ки", росiянки — захiдньоукраїнську, бозна-коли вживану селом чоловiкового дитинства, говiрку. У мовi трьох до­чок — сумiш неймовiрних акцентiв.

 Поки сидимо за чаєм, телеекраном — фiнська програма — розгулює голий чолов'яга. Чи мислиме таке iще десь у закупореному, цнотливому Союзi?

— Ну як, балакав iз нашими? — ворушачи запорозькими вусищами, цiкавиться господар. — Вони розгубленi, не знають, куди прихилитись. Естонцi переживають грандiоз­не духовне пiднесення, ітимуть — я певний — до кiнця. В той же час дали нечуванi можливостi нацменшинам. Якби хто ще хоч два роки тому сказав, що ми отак згур­туємось, його би просто взяли на глум!

Та чи не гра це з боку Народного Фронту? Наскiльки послiдовним вiн буде надалi?

Сам я вiрю естонцям, не сумнiваюсь у їх миролюб­ностi: навiть дiтям забороняють бавитись iграшковою зброєю. Жити мiж них можна — треба лиш по-людськи пово­дитись. Намагаюсь переконувати у цьому iнших, що ой як нелегко!

Земляцтво роздирають — в Литвi, думаю, те ж саме? — постiйнi суперечки про полiтику. "Iнтери" проводять се­ред некорiнних шалену агiтацiю. Пiдiграють їм естонськi "крайнi". Але, якщо ми хоч трiшки задумуємось про спра­ведливiсть, про Україну, — мусимо пособити Народному Фронтовi!


Коли ж, перед прощанням, залишаємось у коридорi чо­тирикiмнатної квартири насамотi, лiдер Земляцтва раптом зовсiм по-дитячому береться випитувати:

— Скажи-но, як ти гадаєш, чи має сенс оця праця? Як­що, не дай Боже, поверне назад, тим, кого ми втягаємо, доведеться непереливки.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: