угим стежить і доповідає. І так знизу до самого верху, чи навпаки. Так було при царській Росії. Так є тепер у таборах, так є і на волі. А ти думав, що в інституті не так було? Наївний ти, Зенку.
  – І ти так відкрито мені це кажеш? А якщо завтра я тебе закладу?
  – То я скажу, що мені вдалося тебе завербувати, і ти прийшов до опера, щоб мене закласти.
  – Ні! Володю, я на такі махінації не годжуся. – Як знаєш. Хочеш бути чесним роботягою і будувати своїми руками світле комуністичне життя? Для кого?
  – А як ти колись подивишся у вічі своїм дітям чи мені, коли, дасть Бог, вийдемо на волю?
  – Що я скажу всім? Скажу, що я руйнував ту систему, обплутуючи її брехнею. А що ти скажеш? Що чесно працював на них, щоб вони розкошували в будинках, збудованих тобою? – Ні, Володю, ти мене не переконаєш! – Ти мене теж…
  Зайшли в палату. Хворий і говорити не міг, тільки шепотів. Він знав свій діагноз і втішати його, що швидко виздоровіє, було зайвим. Та говорити з хворим про щось треба. Розмови про зону і працю його вже не цікавили, лише політика. «Коли всі комуністи поздихають? Коли американці скинуть атомну бомбу на москалів? Чи політбюро скоро себе перестріляє, а нові правителі дадуть нам волю, і тільки вона вилікує його».
  До палати зайшов лікар-в’язень, зробив хворому компрес, дав кілька пілюль і звернувся до Зенка з пропозицією приходити вечорами в поліклініку для стажування як медбрат.
  – Це на волі згодиться, якщо захочеш продовжувати навчання. Ця ідея сподобалася Зенкови і вже на наступний день ввечері після роботи він одягнув білий халат. На перших порах перев’язував рани, видаляв фурункули, вкладав на їх місце торунди. Йому це нелегко вдавалося, лікар-казах це помітив і запропонував перейти на стажування в його лабораторію. Як не хвалив казах чистоту сечі і калу, Зенко не міг привикнути бабратися в людських екскрементах. Така практика не приваблювала його навіть з можливістю на постійне працевлаштування в лабораторії. До того ж  денна праця на будові виснажувала Зенка, і він покинув і амбулаторію, і  лабораторію.
  На початку місяця бухгалтерія видала всім новий показник заробітку і термін перебування в таборі з врахуванням заліків за перевиконання плану. За один день при перевиконанні плану за 120%  зараховувалось 2 дні ув’язнення, за 150% – три дні. Зенко порахував всі дні заліку й прийшов до висновку, що йому залишилося сидіти ще три роки, а при максимальному заліку – тільки рік. Подумав і вирішив шукати бригаду з високими показниками виробітку, бо його столярну бригаду на днях розформували. В Стерлімаку було відкрито великий комбінат, який забезпечував столяркою всі будови району. Саме такою, на перший погляд, була монтажно-слюсарна бригада Французова, в яку входили переважно росіяни, молоді хлопці. Моторний бригадир Французов легко зав’язував контакти з начальством і за гроші йому дописували перелік робіт, яких бригада ніколи не виконувала. Всі члени бригади були засуджені до 25 років, тому пропозиція  Зенка – віддавати зароблені гроші за % виробітку для заліку за 1 день три, сподобалася їм, і вони без опору прийняли Зенка до себе. Слюсарних робіт Зенко ніколи не виконував, тому почав як учень  знайомитися з термінами нової професії. В обід й у вихідні дні бригада просила  Зенка  розповідати про бандерівців, їх боротьбу, структуру армії УПА. Зенко із задоволенням розказував усе, що знав, а деколи для більшого ефекту дещо й вигадував. Він навіть почав вважати, що мусить бути пропагандистом української ідеї державності і соборності всіх земель.
  На початку бригада поставилася з недовірою  до можливості створення української держави, та аргументоване порівняння з малими балканськими країнами і національно-визвольним рухом африканських народів переконала їх, що це цілком можливо і справедливо. До Зенка дуже прив’язався машиніст баштових кранів Рибка, що належав до бригади, а працював далеко від неї. Рибку цікавив побут галичан, їх культура, традиції, релігія, і він нераз заявляв, що на старість, як вийде на волю, переїде жити в Галичину. Французов посміювася над ним і всіми бригадниками.
  У вільний час Зенко навчав в’язнів гри в шахи, він був в неї закоханий. Гра займала його розум, помагала вижити в таборі і не збожеволіти.
  Ідучи в шерензі з роботи, Зенко ненароком наступив на ногу в’язню з бригади власівців. Той вилаявся, при цьому назвав Зенка недобитим бандерівцем. Почалася шарпанина, яку запримітив солдат охорони. Власовці свого товариша сховали, а Зенка охоронець вивів з шеренги й в зоні віддав його внутрішній охороні разом з рапортом про порушення режиму.
  На рапорті опер наклав резолюцію – сім діб карцеру. Маленька кімнатка розміром два на два метри. Металеві двері з «кормушкою». Бетонна підлога з отвором для власних потреб, маленький люк у бетонній стелі. Нема ні стільчика, ні матраца. В’язень день і ніч сидить навпочіпки в куті карцеру. Ввечері – горня теплої води.
  На третій день – 150 грамів чорного хліба і миска баланди. Не так голод мучить в’язня, як холод безсонних ночей.
  Тоді Зенко поринав у спогади. Говорив сам з собою. Складав вірші знайомим дівчатам з інституту. Спогади гріли душу, а душа тіло.
  Така гармонія ставала анестезією в критичні хвилини життя. Приємними були спогади про Ларису Соколовську з контори, Ангелу Богданівську з медичного  інституту і горду Дарку Баранівську з жіночої зони, й останню зустріч з нею.
  
  
  
  
  Потягло його на поезію.
  
     Римував у пам’яті куплет за куплетом:
            Навіщо так тепло мене ти стрічала
            І ясно так в вічі дивилась мені?
            Ти поглядом своїм вогонь запалила,
            Спокій мій забрала і вдень, і вночі.
            «Відірвані фрази» назад повернула,
            Себе в ідеали, а в дурні пошила мене.
            Навіщо назавтра мене ти зустріла
            І знову до себе манила мене?
            Погаслі надії ти знов відновила,
            Зломила присягу Тебе не зустріть.
            Замкнутись з собою, а час чи могила,
            Я думав, страждання із мене знімуть.
            Дзвеніло в повітрі, дзвеніло в вухах:
            «Ми можем зустрітись, залежить від вас.»
            І знову так тепло мене ти стрічала,
             І ясно так в вічі дивилась мені,
            І поглядом своїм все горе зняла,
            Забув, що я  в’язень, забув, що в тюрмі.
            Навіщо допила з уст моїх напиток,
            Своїми руками кормила мене,
            Мрійливо і ніжно мене ти просила:
            «Останься хоч хвильку у нас».
                                                                          1951р.

Бригадир з двома бригадниками ходив до опера писати пояснення, і опер змилувався над Зенком. На четвертий день охоронець оголосив йому амністію.
  
Смерть Сталіна
  
  5 березня 1953 року був робочий день. Повертаючись в зону, всіх цікавила вістка, чи виживе Сталін. Не один молився на роботі, щоб Господь вкоротив йому віку. Четвертого березня диктор радіо трагічним голосом повідомив про важкий стан генсека. Яка радість охопила в’язнів, коли ввечері з репродуктора коментатор трагічним голосом сповістив про смерть Сталіна. Табір враз перетворився у першотравневе гуляння. В’язні співали, танцювали, незважаючи на погрози охорони, поздоровляли один одного, бо вважали, що тепер наступник Сталіна розпустить табори. Французов кепкував над Зенком, що рвався до заліків: «Побачиш, Зенку, що ти залишишся доробляти свої заліки, а я тобі пришлю з волі посилку». Йшли дні, а змін не було. Хтось приніс вістку, що в таборі працює комісія з Москви, яка переглядає справи в’язнів. Й навіть поширилась чутка, що будуть скорочувати терміни на половину. – Тоді, – сміявся Зенко над Французовим, – я тобі продам свої заліки і пришлю з волі передачу.
  Йшли місяці, стихали чутки, гасли надії на швидке визволення. Безнадійність ще глибше пригнічувала в’язнів. Росла апатія до життя. В середньому бараці черговий над ранком виявив повішаного на шнурку політв’язня.
  Хто він і яка причина смерті, питали один у другого. Розказували, що отримав з дому листа, дружина писала, що виходить заміж, бо немає сили чекати 25 років. Розлучення дав суд згідно закону про засуджених на довгі терміни покарання. Прощалася бригада, коли санітари на ношах несли мертвого на вахту, а там старший бив кувалдою по голові і багнетом проколював наскрізь груди в ділянці серця, щоб за зоною в’язень не ожив…
  Попрощалася бригада з товаришем і сіла писати його дружині листа. Людська трагедія не принесла щастя ні йому, ні її, ні новому чоловікові. А діти? Що вони скажуть колись мамі?
  Смерть Сталіна не принесла в’язням полегшення, а лише розчарування, бо сплеск надії на волю, як виявилося, були примарою. Потекли дні за днями. В’язні з десятирічними вироками кожного тижня перераховували дні з врахуванням заліків, які  ще  пришвидшували свободу.
  Йшов 1954 рік. Різдвяні свята. Кривіцький Толя перший оголосив товаришам, що за підрахунком йому залишилося тут сидіти два тижні. Їли кутю з пинцаку і замріяно дивилися в простір далекої України. Як вона їх прийме? Яку волю готує їм невідома доля?
  








ЧЕТВЕРТА  ЧАСТИНА
Воля без волі

  На початку квітня 1954 року Зенко повернувся з башкирських таборів до батьків в село Деренівка, що на Тернопільщині. Мама і тато працювали в колгоспі за трудодні, підтримуючи своє домашнє господарство. Була в них корова, ялівка, порося, кури і гуси. В стайні стояли колгоспні коні.
  В перші дні батьки не дозволяли Зенкові нічого робити. З студентських років в нього збереглось знайомство з фармацевткою Ангелою Богданівською, яка після закінчення медичного інституту працювала в центральній аптеці Чорткова. Отож тепер він часто їздив ровером до Чорткова, де жив і працював на державній роботі шкільний товариш Рудий Іван.
  Завдяки знайомствам в м.Чорткові Зенко отримав паспорт і приписку. Йому вже тоді виповнилось 27 років, про що нагадували сусіди і товариші з Теребовлі, натякаючи, що пора женитися.
  Просидівши весь квітень на маминих харчах, Зенко почав розмірковувати про своє майбутнє життя. Де працювати? В додаток ще й односельчани підштовхували, покепкувавши з мами на колгоспному полі, що пора і Зенкові виходити до ланки на роботу. Мама не на жарт образилась і через сльози сказала: «Сину, якщо після 13 років навчання ти повинен йти в колгосп на роботу, то краще вертайся туди, звідки приїхав, тоді мені хоч тут не буде стидно за твою долю».
  Спроби влаштуватися на роботу у сусідньому селі Довгому учителем хімії провалилися. Хоча директор школи С.Полівчак робив відчайдушні зусилля (він знав Зенка по Теребовлянській торговельній школі як старшокурсника), щоб таки влаштувати до себе в школу.
  Навіть їздив у Буданів до однокурсниці Марійки Павлишин, щоб вона вплинула на свого чоловіка Петра Костика, місцевого комуніста, що займав посаду інспектора у районному відділі освіти. Та він був дуже обережний і прямо заявив Полівчакові, що такі націоналісти, як Зенко, в школі не можуть працювати.
  Степан був гострий на язик і без оглядки на наслідки випалив:
  – Ти ще за ці слова перед ним і мною будеш каятися. Після цього інциденту він вже не міг працювати довго в цій школі і перевівся у Тернопільський район.
  Обіцяв влаштувати Зенка на роботу бухгалтером у м.Теребовлі і Іван Рудий, та коли начальник «Насіньсортовоч» дізнався, звідки він приїхав, то теж відмовив, тільки порадив, щоб ніколи в своїй біографії не писав про судимість.
  На Івана Купала у Теребовлі завжди відбувається ярмарок обласного масштабу. Тут можна все продати і все купити, та основне – зустріти когось із своїх знайомих. На таку зустріч розраховував Зенко, тому  раненько поїздом приїхав до Теребовлі. Трохи поштовхався поміж людей і таки зустрів декого з торговельки. Ось іде Рівний Василь й курить вже не махорку, а «Біломорканал». – Я вже учитель історії і прийнятий ха.. ха.. ха. Куди б ти подумав? в… нагнувся до вуха – в комсомол. – А де брат? – теж пошепки спитав Зенко. – Лежить під Бродами…Розійшлися наші дороги, Зенку. Смалига Мирослав, Палій Михайло, Сокальський Антін, Гуцал Йосиф, Романовський Стах стали членами комуністичної партії. Мій брат Степан і Давосир Роман стали вояками дивізії «Галичина». Копачівська Ірина, Крамар Філя і Легенький Богдан виїхали на Захід. В совєтській тюрмі за пропагування українських ідей опинилися Лиса Марійка, Жулковська Ольга, Романович-Дущак Міля, Кубів Василь, Облуковський Василь, Підкова Зеновій, Стечишин Степан. Знищені СБ ОУН за співпрацю з органами НКВД – Благітка  Оксана, Галанджій Нуся.
  Через Михайла Брезденя з с.Залав’я – хірурга Буданівської лікарні, колишнього товариша по навчанню в Львові., Зенко взнав адресу сина сільського священика – Богдана Глинського. Поїздом приїхав в Івано-Франківськ і немало здивувався, дізнавшись, що Б.Глинський – комуніст і завідує кадрами області. Дивина тай годі, син священика керує кадрами. Б.Глинський прийняв Зенка по–товариськи. Коли з’ясував ситуацію, Богдан запропонував два варіанти. Якщо Зенко хоче працювати, він зараз направить його на курси рентгенологів в Харків на півроку. Буде зарплата і добові на відрядження.
– Тільки в майбутньому завжди будеш відчувати між лікарями свою неповноцінність…
  Разом з тим, поглянувши співчутливо на Якова, порадив:
  – Їдь до Львова і пробуй поновитися в інституті. На мої курси рентгенологів завжди можеш розраховувати.
  В Теребовлі ветеринаром працював товариш з інституту Тосько Сокальський.
  На одній із зустрічей він познайомив Зенка з керівником обласної ветеринарної  служби, а цей в свою чергу написав записку до професора Павлова – завідуючого відділом патологічної терапії ветінституту.
  Професор Павлов виявився дуже чутливим росіянином. На кафедрі він не мав бажання вести розмову, а призначив Зенку зустріч на вулиці Пекарській напроти свого будинку. Павлов з’явився в домовлений час.
  – Куда пайдьом? – спитав професор. Зенко знав від Тоська Сокальського, що Павлов любить випити, тому запропонував зайти в найближчий буфет. Взяв пляшку горілки і запитав Павлова про закуску.  – Тюльку і хлєба, – сміючись з-за столика, попросив професор. Вислухавши сповідь Зенка про життєві проблеми, він спокійно допив решту горілки,  закусив останньою тюлькою і на прощання сказав: – Всьо будєт харашо. Встретімса здєсь послєзавтра.
  Цих зустрічей в буфеті було чотири. На останній Павлов порадив іти з заявою про відновлення на 3-й курс інституту до ректора. Ректор Мєшков покликав Калініна і начальника відділу кадрів, порадились і запропонували Зенкові йти до адвоката написати заяву про реабілітацію. – Як прийде повідомлення про реабілітацію, тоді інститут тебе поновить. Крім цього, порадили звернутися з проханням в Міністерство вищих навчальних закладів.
  Всі ці поради були без визначеної перспективи. – А як мені жити завтра? – запитував себе Зенко.
  Надворі буяла весна, все довкіл цвіло. Дівчата на вулицях сміялись між собою і підморгували знайомим хлопцям. А Зенко бродив вулицями, шукаючи знайомих, колишніх студентів, а тепер вже лікарів чи навіть наукових працівників. І світ йому був немилий, бо був він ніхто… Не студент, не робітник. Квартири нема, приписки нема, а без неї на роботу не беруть, і злість охопила Зенка: за що така доля випала йому. Чому молодь навкіл щаслива, а він нещасний. Хто йому допоможе? Заздрість брала його у свій полон.
  Проходив по вулиці Краківській, зайшов, вірніше, його щось завернуло до Преображенської церкви. Стоїть перед розп’яттям Христа, дивиться на амвон і пригадує, як звідти промовляв єпископ Костельник, як тут з благоговінням студенти слухали співану Службу Божу і вкінці всі разом співали: «Боже Великий Єдиний, нам Україну храни,…вислухай наші благання».
  Прислухався, з хорів немовби йшов шепіт гимну: вислухай наші благання… – Не вислухав – майнула диявольська думка. Вбили Костельника духовно і фізично, на глум всім нам, перед смертю заставили його відректись прилюдно від своєї віри і закликати свою паству «добровільно» переходити у православну церкву московського патріархату.
  Перед очима пропливають картини похорону Костельника. Ось посеред вулиці повільно марширує в такт військового оркестру рота чекістів. За ними йде сам Алексєй з кліром русской православной церкви. Далі труна Костельника, церковний хор і обласна партійна влада на чолі з першим секретарем обкому КПРС. І знову рота солдатів з автоматами в руках «до бою». Замикає процесію цивільний натовп. По обидві сторони процесії їдуть на конях солдати з револьверами у руках. Театральний парад доходить до Личаківського цвинтаря, де викопану могилу оточують автоматники.
  Після відправлення панахиди промовляє секретар обкому КПУ (здається, Грушецький):
  – Тут, біля могили визначного діяча православної віри протоієрея Костельника зібрались патріоти радянської держави, щоб висловити повагу до його вчинку – навернення віруючих Західної України до праотцівської віри, і засудити ганебну роль уніатської церкви в організації вбивства Костельника прислужниками німецького фашизму – українськими буржуазними націоналістами.
  Далекий спогад обірвав паламар: – Кінчайте молитися, бо ми церкву будемо закривати, – впів голосу радив сивий дідусь.
  На вулиці гамірно, всі кудись поспішають. Місто живе своїм життям. Зенко сновигає, бо йти нікуди. І раптом … – Зенку! Де ти тут взявся?
  Перед ним як з-під землі виросла товаришка з інституту Леся Мостова. Радісна зустріч, сповита зі студентськими спогадами, й перехід до реального сьогодення. Про себе Леся не розповідала, хотіла більше знати про Зенка… Він закінчив на мінорній ноті про своє безвихідне становище – в інституті не відновлюють, роботи нема, бо відсутня прописка. Жити теж ніде, бо нема грошей.
  – Не журися, козаче, я тобі допоможу, – сміючись, підморгнула Леся. – Добре, що ти вже на волі, а все інше – дурниці.  Паспорт маєш? – Маю..–  то вже прекрасно. Дай мені його…
  – Навіщо? – Для прописки. – А як? – Не питай, через три дні прийдеш за ним на Короленка 9/2. Пальцями торкнулась його підборіддя:  – Вище носа, козаче, – і щезла у вуличному натовпі.
  Настрій трошки піднявся, хоч сумніви про можливості Лесі переслідували Зенка ще три дні.
  Знайшов вулицю Короленка, зайшов у браму. На довгий дзвінок привідкрились двері із запобіжником на ланцюжку. – Вам каво? – запитала бабця. Насилу в пам’яті переклав ім’я Леся на Олександра. – Мне Александр…у – а-а, Александра Івановіча, начальніка стола, ето дальше, под 2-а, но он в отпуске. Єго нєту.
  – Ось тобі маєш прописку, – подумав, виходячи з брами на вулицю. Назустріч по тротуару йшли три офіцери. Зенко минув їх й оглянувся. Вони зайшли в браму, з якої вийшов він. Значить, це будинок військових…– Де ж мені тепер найти Лесю, щоб хоч паспорт забрати?  Хто вона? Про себе вона нічого не розповіла, де працює, з ким живе. Тільки сказала, що інститут не закінчила. Хто ж вона тепер?…Але ж таку адресу на прощання мені назвала. Можливо «а» тоді не вловив. Хто ж тоді цей «Александр Івановіч». Мабуть чоловік.
  Зенко вернувся ще раз в браму, віднайшов «2-а», подзвонив і …, яке щастя, двері відчинила Леся, привітна, як колись, завжди усміхнена. Зенко ввійшов у вітальню й зауважив шикарно обставлену кімнату меблями і килимами, на яких висіли шаблі, кинджали і сам Ленін. Це вловила Леся і попросила ще раз не розпитувати її про життя. З лиця дівчини зникла усмішка, на шиї виділились сині вени, а обличчя помережили зморшки не по її віку. Зенко з підозрінням глянув на бічні двері сусідніх кімнат.
  – Хто вона тепер – моя колишня товаришка студентських років? Чому вона так постаріла?
  – Ось твій паспорт… Поцікався тільки квартирою, де я тебе прописала, – підкреслюючи кожне слово, сказала вона. – Як влаштуєшся на роботу, заглянь до мене. Якщо буде важко, приходь, допоможу.
  Розмова ставала офіційною. Зенко стояв перед Лесею, як студент перед викладачем, не знаючи, куди подіти руки. Мовчанку перервав телефонний дзвінок. Леся не спішила піднімати слухавку. – А тепер, щасливого! – Подала вона на прощання свою випещену руку. Зенко намацував приховану ручку дверей секретного замка.  Леся вже говорила по телефону: – Да, да, мінутку падажді…– підійшла доЗенка, допомогла відкрити двері, погладила по рамені і якось по-материнськи співчутливо заглянула йому у вічі.
  На вулиці не витримав і відкрив паспорт, де стояв штамп прописки. Прочитав – Львів, вулиця Севастопольська, підпис і кругла печатка. Почуття радості і смутку перемішались. – Я вже маю право на працю, але наді мною зависла небезпека невідомого…від Лесі. Вона тепер знає, як мене найти у Львові. – Ха-ха, – розсмішив сам себе. – Якщо захочуть, то й без неї його знайдуть. Який же ти став перестрашений? – прошепотів сам до себе…
  Той день для нього був щасливий. Як мало людині потрібно для щастя – папірець, печатка на ньому, і світ міняє свій колір, сенс життя. Зенко ішов вулицею і вже не завидував перехожим хлопцям, що реготали зі своїми подругами. Біля Преображенки (не знати чому потягло його знову на вулицю Краківську) до нього пристав якийсь волоцюга, випрошував копійки на хліб, промовляючи:
  – Дай, дай.., я за тебе помолюсь в церкві, бо ти, бо ти …вже забув молитися…
  Зенко вже минув неборака, коли долетіли останні слова – «забув молитися…» Правда штрикнула в саме серце. Вернувся до нього, витяг приготовленого на обід карбованця і простягнув прохачу: – На, помолися за мене … З церкви вийшла красива дівчина з розпущеним по плечах волоссям і прямувала сходами прямо до нього. Зенко не відривав від неї очей, стоячи поруч з жебраком. Дівчина вийняла з сумочки карбованця, кинула його в капелюх жебракові і, піднявши на Зенка свої блакитні очі, материнським тоном промовила:
  – А вам би не гріх теж помолитись в церкві за себе. Бог вам допоможе…
  Зенкові відняло мову. Підшукував слова для відповіді і не знаходив. Дивився їй вслід, борючись із двома альтернативними думками: – Чому стоїш, дурню, іди за нею. Вона гарна і тобі сподобалася. А друга: – Послухай її ради: зайди в церкву і помолися, подякуй Богові за прописку. Її ти ще знайдеш…Перемогла друга думка. Зенко молився щиро і довго. Давно так не молився. Хіба що в перші дні перебування в тюрмі, на Лонцького після арешту.
  На вулиці відчув подвійну полегшу і радість огорнула його душу, до нього поверталась віра в себе. Йшов швидко, хоч не знав куди. Усміхався сам до себе і до прохожих. Життя наповнювалось змістом.
  – Зенку, зачекай…, то ти, чи не ти? – голосно долинув до нього ззаду жіночий голос. Зенко обернувся і пізнав Марійку Бернат з сусіднього села, яка навіть була його далекою родичкою по бабциній лінії. Крім цього, разом закінчували торговельну школу в Теребовлі.
  – Яке щастя! Мене у Львові ще признають.
  Марійка розпитала про минулі роки і запросила до себе. В хаті познайомила з чоловіком. Рухливий і допитливий Іванко відразу зрозумів ситуацію, в якій  опинився Зенко. – Потрібна у Львові робота? – запитав і тут же:  – Мій швагер вас влаштує, ідемо до нього…З’ївши кілька канапок з шинкою, пішли до швагра.
  І знову розповідь про минуле і проблема майбутнього, в першу чергу, працевлаштування.
  Богдан, так називався швагер, почав розпитувати про технічні знання. Що таке ват, ом, редуктор, манометр, ротор, статер і ще багато такого, про що Зенко не мав зеленого поняття. Та й колишні знання з фізики видули з пам’яті башкирські заметілі. Його ці екзамени ображали, і він заявив, що піде працювати простим робітником на будівництво, навіть землекопом, якщо Богдан цьому посприяє.
  – Ні, нехай вони йдуть землю копати, а ви підете працювати інженером… – Хоч мова Богдана була  зовсім серйозною, Зенко щиро розсміявся, сприймаючи це за жарт.
  – Ви в Сибіру баштовий кран бачили, – питає Богдан.
  – Бачив, але здалека.
  – Тепер побачите зблизька.
  Подавши аркуш паперу і ручку, Богдан диктував назви баштових кранів, назви і склад їх частин.
  – Оце все треба вивчити напам’ять і завтра о 10-й ранку прийти на базу МПБ, що на вулиці Кульпарківській, до начальника Миколи Гузіка.  
  Цілий вечір Зенко вчив напам’ять чудернацькі терміни і назви кранів. Уранці поїхав на базу. Кабінет начальника був закритий і Зенко вийшов шукати його на територію бази. Зустрічного запитав: – як знайти, – почав згадувати його прізвище – а … Пуговіца.
  – Якщо ви шукаєте Гузіка, то це я, – відповів з гідністю зустрічний. – Так, так, – ніяковіючи підтвердив Зенко, – я шукаю товариша Гузіка. Розмовляли російською на вулиці і в кабінеті.
  – То де ви працювали на кранах ?
  – На будові в Башкирії, – не моргнувши оком, Зенко збрехав.
  – Покажіть трудову. – Зенко не мав поняття, що це таке.
  – Це була…секретна «стройка комунізма» МВД СРСР. – Он як? – дивувася Гузік. – А які ви крани знаєте? – Всі крани – випалив без затримки Зенко. Йому було нічого втрачати. Він діяв за інструкцією Богдана. – І кабель до кранів знаєте? – Звичайно, всі. – В думці сам себе Зенко запитав:  – А як вони виглядають? Кабель-крани, здається, це електричний шнур. А який у шнурі може бути кран. А якщо спитає про конструкцію того крана Гузік,  що ж відповісти?
  На щастя, з коридору почувся голос Богдана. Гузік закликав його в кабінет і запропонував перевірити хлопця як спеціаліста по баштових кранах, а сам вийшов на територію бази, залишивши привідкритими двері кабінету.
  – Мене звуть Богдан Данилович. Я тут працюю головним інженером, – заявив офіційним тоном, а вас? – Зеновій Григорович… – Почався екзамен. Щоб надати своїм відповідям переконливої інтонації, Зеновій витягнув з кишені вчорашні записи і, поглядаючи на двері, чітко відповідав на запитання головного інженера про крани і їх конструкцію. Відповідав, навіть випереджуючи його запитання. Почулись кроки в коридорі і Зенко сховав шпаргалку. «Театральна репетиція» закінчилася.
  – Ну як? – запитав Гузік.
  Богдан багатозначно глянув на екзаменуючого. – Погуляйте на дворі, вас покличуть…
  – Ну, як? – вдруге перепитав Гузік.
  Богдан зробив паузу і запитав: – А де ви його найшли?
  – Він сам прийшов, а що?
  – Та це великий спеціаліст, – подавивши в собі регіт, випалив Богдан.
  – Невже? То будемо брати.
  – Якщо він ще згодиться, – вдавано засумнівався Богдан.
  – Люда, поклич цього хлопця з двору. Богдан покинув кабінет і пішов на територію бази.
  – Ми вас приймаємо на роботу і пропонуємо 760 крб. зарплати. – Зенко задумався. Скільки ж то буде? Це майже стільки, як йому виплатили за всі роки ув’язнення. Гузік цю хвилеву мовчанку розцінив як невдоволення.
  – Я знаю, що це для вас мало, оформляйтесь…ми вам ще додамо.
  Люда прийняла заяву і знову запитала про трудову книжку. Зрозумівши, що від нього хочуть, Зенко пообіцяв написати в Башкирію листа з проханням про довідку.
  – Бо МВД трудових не видає, – вже переконливо повчав він інспектора по кадрах.
  Богдан ще вчора перетворив Зенка у своєрідного артиста. Йому ця роль щораз більше подобалась.
  – Це навіть цікаво…Після двох курсів ветеринарії і п’ятирічної академії «школи комунізма» – новоспечений інженер: «ха-ха-ха» – , голосно сміявся Зенко на вулиці Кульпарківській. Перехожі не оглядалися за ним, бо звикли бачити таких на цій вулиці.
  Зенко тільки тепер побачив і відчув, що на дворі 24 червня, що все навкруг розквітло, а весна, наситившись  пахощами і кольорами рослинного світу, переходила непомітно в тепле літо.
  Вранці наступного дня Богдан Данилович викликав до себе електрика Біласа і майже імперативним тоном сказав:
  – Познайомся із Зеновієм Григоровичем. Він буде начальникам по монтажу і експлуатації баштових кранів, тобто твоїм начальником. Він є моїм товаришем. Баштових кранів не знає і твоє завдання навчити його всього того, що ти вмієш і знаєш. На це даю тобі місяць. Про нашу розмову ніхто не повинен знати. Зрозумів?!
  – Зрозумів, – смирно відповів Білас.
  Місяць Зенко ходив з Біласом по будовах, де працювали баштові крани. Протягом цього часу Білас вчив його, та коли він вперше піднявся в кабіну крана, світ закрутився, його знудило і потягнуло на блювання. По небі пливли маленькі хмарки, дивлячись на які, Зенко відчував страх, бо кран, здавалось, ось-ось впаде. Білас за той час вже сидів на кінці стріли і кликав до себе Зенка, щоб показати йому схему вимикача, що фіксує рух стріли в нижній і верхній позиції. Тремтячими руками Зенко тримався за металеву раму вікна і дивувався віртуозності Біласа. Переборовши страх, він з великими зусиллями спускався по металевій драбині вниз.
  Не менші враження були в Зенка при монтажі і демонтажі баштових кранів. Білас ретельно, з терпінням старшого брата (хоч за віком був молодшим за Зенка), виконував доручення головного інженера – готував його до виконання обов’язків керівника кранового господарства 98-го будівельного тресту. Через рік Зенко оправдав сподівання. При різних аваріях у Львові його вже викликали як спеціаліста на експертизу котлонагляду.
  Весною 1955р. Гузік викликає Зенка до себе в кабінет й, усміхаючись, каже: – Мнє нужна ваша помощь … – Какая, – питає Зенко.
  (Будь-яка розмова з начальством завжди велась тільки російською мовою. Українська могла розцінюватись як прояв українського буржуазного націоналізму і носієм цієї мови відразу цікавились платні агенти КГБ). На будівництві міста в тих роках появились вихідці із сіл, що були причетні до визвольних змагань ОУН-УПА та звільнені з таборів. Одні і другі вростали в радянське цивільне життя. Щоб не попасти під «недремне око» спецслужб, вони кривили душею і розмовляли з московським начальством каліченою російською мовою.
  – Розумієш… я вирішив вчитися, мені потрібна твоя допомога. – Гузік відкрив програму вступних екзаменів, в якій були елементарні питання з арифметики 4-го класу: дроби, їх додавання, віднімання і множення.
   – А куди ж ви поступаєте? – дивуючись, запитав Зенко Гузіка На питання він відповів питанням. – Що… не знаєте? Нічого, ви розумний, самі вивчите і мене навчите. – До кімнати зайшла бухгалтер, і Зенко зрозумів, що розмова з начальником закінчена.
  Довго Зенко мучився, чи це часом не провокація. Начальник, який керує інженерами, не знає дробів. Куди ж він поступає?
  Вияснив пізніше, що п’ять трестівських євреїв на чолі з заступником керуючого трестом організували при будівельному технікумі спеціальний набір на дворічні курси інженерно–технічного персоналу практиків, що не мають ніяких дипломів. Туди поступив вчитись після домашньої підготовки його начальник.
  Перед вступом начальник признався, що дістав довідку за 7-й клас, на підставі якої його прийняли до будівельного технікуму в групу інженерно-технічних працівників-практиків. При совєтах слово «дістав» набуло всесоюзного значення. Товари в крамницях не купували, а діставали з допомогою знайомих. Переплата за товар залишалась в кишені продавця. Таким чином продавалось все, на що був попит: різні посвідчення, атестати, дипломи, оцінки в школах й інститутах. Посередники між продавцем і покупцем заробляли свою частку. Слово «дістав» вживалось в парі з поняттям «блат».
  Отож, Зенко, готуючи до вступу на курси свого начальника, що керував на виробництві інженерними кадрами, дивувався часто з його малограмотності. – Чому ми, така велика держава, повинні принижуватись перед маленькою Грецією і геометричний трикутник позначати буквами грецького алфавіту? Це пахне антирадянщиною, – обурювався Гузік.
  Міське життя ставало нормою. Появились нові друзі, нові проблеми побутового життя. Зенко мешкав у підвальній квартирі старшої вдови по вул. Севастопільській 7. На першому поверсі над ними проживала Зоня Бійова з батьками і квартиранткою Нусею Якубовською (студентка медінституту з курсу фармації). На одну з вечірок дівчата запросили до себе і його. Там він познайомився з землячкою Мартою Тютькою й іншими дівчатами. Танцюючи з сусідкою Зоні – Галею, відчув тепло пишних грудей, якими вона провокувала його, незважаючи на стеження за ними її чоловіка. Присутні тут студентки не дозволяли собі в танці так тертись, як це робила Галя. Мабуть, тому чоловік скоро забрав її до хати. Вечірка закінчилася після опівночі. Яке у Зенка було здивування, коли прийшов додому й побачив, що в помешканні разом з господинею в ліжку спить Галя. В кімнаті було три ліжка: одне господині, друге її сина, а третє – його. Галя знала, що господиня ранесенько йде на роботу. І тільки-но рипнули двері за господинею, як Галя поманила Зенка до себе. Вона лежала навзнак без сорочки. Ковдра була притиснута до стіни лівою ногою, а права опиралась на побічницю ліжка. Чи міг Зенко не спокуситись на заманливий вид Єви?..  
  На ліжку Іванко повернувся очима до вікна. В кімнаті вже розвиднілося. Зенко перейшов на своє ліжко, бо відчув, що хлопець вже не спить. Галя швиденько одяглася, нахилилася над Зенком і тихенько поцілувала.
  – Дякую…, я дам знати, коли… – Легенький шурхіт тапочок по підлозі і рип вхідних дверей повернули Зенка до роздумів над тим, що сталося…
  Ідучи з роботи, в місті зустрів товариша з інституту Василя Головача, який похвалився, що захистив кандидатську дисертацію і працює над докторською.
  – Ти поступив вже в партію?  – перевів Зенко розмову з наукової теми. Головач відчув у цьому питанні нотку не то цинізму, не то докору. Він дивився у вічі Зенку і бачив в них ту саму ненавість до яничарів, яку колись відчував разом з ним в студентському гуртожитку на вул. Стельмаха. Минуло шість  років і що ж відповісти на його питання? Хто ж він тепер для Зенка?
  – Так, я член комуністичної партії, – чітко, навіть підкреслено, не ховаючи очей, відповів Василь. Зенко відвів погляд і мовчки теж згадував розмови в гуртожитку. Йому імпонував розум Василя, його судження про волинську трагедію з польськими боївками. І чого тільки не переговорили вони як добрі товариші-однодумці про національно–визвольний рух на Західній Україні. Мовчанку перервав Василь:
  – Скажи мені щиро, якщо так станеться, що в тебе буде влада…, ти мене розстріляєш, як комуніста?..
  Зенко не сподівався на таке категоричне питання, хоч воно відповідало колишнім їхнім принципам. Задумався на хвилинку. Перед очима постали львівські події, і як він разом з Василем їх осуджував. Як міг професор Крип’якевич відмовлятись і засуджувати свою «Історію України», з якої вони вчились в школі? Як міг Я.Галан публікувати свої памфлети? Як міг…Павличко ? Як міг…О. Вишня? Як могли вони…?
  Саме про це була полеміка в етапному вагоні, лише більш категоричною. Як могли Рильський, Сосюра, Тичина…відректися самих себе і йти на службу до катів свого народу. Пішли за панськими об’їдками претенденти на «батьків нації». Не захотіли їсти арештантську баланду і нюхати запахи «параші»… «Не вам, не вам, доносчики і фарисеї, за правду…», – надривались львівські студенти, дискутуючи з вихідцями східних областей. «Ми теж могли так зробити, не одному з нас пропонували…»
  – Чому мовчиш,  – перервав спогади Василь.
  – Та так – згадав… Згадав наші з тобою студентські розмови?
  – Та це були дитячі фантазії, а життя – це інша річ… і не прийдеться тобі мене стріляти, бо при нашому житті ти до влади не доберешся. Вони твердо її тримають, –  голос Василя вже нагадував мову слідчого з Лонського. Він говорив впевнено розгніваним тоном.
  – Краще, ніж в мене стріляти, подумай над своїм життям. Не раджу тобі братись за старе. Думаєш, вони не слідкують за тобою. Втирайся в сучасне життя, головою муру не проб’єш. Про помсту не думай…змарнував свою молодість, змарнуєш і життя. І ще одне – нікому не вір, багато з наших дали підписку на співпрацю з КДБ.
  Йшли разом колишні товариші, але вже чужі один для одного. Василь хотів згладити свою повчальну тираду оправданням ренегатства і не знав, як перейти на доброзичливий тон. Це відчув Зенко, тому першим порушив мовчанку.
  – Розкажи мені, куди направили наших одногрупників на роботу: Лебединського, Крета, Киду і …, – зам’явся (згадав про візит до Мостової) – чому не закінчила навчання Леся Мостова?
  – А ти звідки про це знаєш? – перепитав Василь.
  – Я зустрічав її…
  – Так ось… після вашого арешту – Стебельського, Дем’янчука, Желема, Дяківа в інституті почалась чистка. Всіх наших товаришів довго тягали на допити і пізніше виключили з інституту.
  – А тебе, – злорадно запитав Зенко, – залишили в аспірантурі разом з Головацьким як перших комсомольців?
  – Так! – голосно підтвердив Василь, – ми…(«Дали підписку на співпрацю?» – в думці запитав Яків) ми поступили в комсомол, зрозумій, іншого виходу не було…
  – Або стати на прю, іти за вами, або… йти на співпрацю з ними, – закінчив Зенко, – і стати професором.
  – Але ж сьогодні вже всі студенти є комсомольцями. І чому не бути професорами, якщо відкривається така можливість: Чому? Чому? – вже наступав Василь. – Чому всій інтелегенції сидіти за гратами, коли можна допомогти свому народові легальним шляхом.
  – Вирощувати здорові колгоспні свині, щоб не зіпсувати апетиту москалям, – в’їдливо доповнив Зенко патетичну Василеву фразу про народ.
  – Ти залишився таким, як був колись?..
  – А ти як думав?! – в очах Зенка блиснули іскорки злоби.
  – Якщо так, то нам нема про що далі вести розмову – Василь подав Зенку руку, який усміхнувся і продекламував куплет Анни Алігер: «Какая боль таится в том, чтоб другу, ставшему врагом, сумєть нє протянуть руки…». Василь слухав і ошарашено дивився на Зенка.
  Та все–таки відверта розмова дала певні наслідки. Зенко почав втиратися в нове «совєтське» життя. Ходив на танці, вечірки, знайомився з новими товаришами. Також поступив на спецкурс вечірнього факультету будівельного технікуму, де вчився його начальник. Мрія про поновлення у ветеринарному інституті з кожним днем втрачала сенс. Адміністрація інституту категорично відмовляла йому у цьому. Міністерство вищих навчальних закладів СРСР відфутболило його до Міністерства УРСР, а то в свою чергу до прокуратури за реабілітацією. Верховний суд УРСР підтвердив, що Зенко засуджений законно за антирадянську діяльність і не підлягає реабілітації.
  Але ж світ не зійшовся клином тільки у Львові, можна попробувати вчитися за його межами – в Одесі, Ленінграді чи в Омську. Зенко зайшов в деканат і залишив заяву з проханням видати залікову книжку або довідку про закінчення двох курсів стаціонарного лікувального факультету.  Через тиждень видали йому цей документ з припискою, що виключений за рішенням суду за антирадянську діяльність. Ось тобі інший інститут…
  В центрі біля будівельного технікуму прочитав оголошення про те, що московський технологічний інститут набирає на заочний факультет абітурієнтів на різні спеціальності. Можна попробувати.  З відділу кадрів будівельного технікуму під розписку взяв диплом про закінчення культосвітнього технікуму і здав його разом з заявою в приймальну комісію московського технологічного інституту.
  Їдучи з лісотехнічного інституту, з танців, Зенко в трамваї відчув на собі пристальні погляди двох молодих хлопців, що, проштовхуючись між пасажирами, не спускали з нього очей і підходили до передньої площадки. – Мабуть, агенти КДБ, – подумав Зенко і, щоб не зустрічатись з ними на зупинці, зійшов з вагона. Підозрілі хлопці теж вийшли і доганяли Зенка, що хотів втекти від них швидкими кроками. Коли відчув все-таки позад себе кроки, різко повернувся і спитав, чого їм треба. – Ми хочемо тільки …пересвідчитися, чи ми з вами знайомі. – Ось як?! – перепитав Зенко. – Ні, ми не знайомі. – А згадайте в Башкирії в лазні з крана ви брали теплу воду, і повний тазик впав мені на ноги. – І що?
  – Ви тоді пробачалися переді мною… Зенко дивився на хлопців з недовірою. Згадував випадки в лазні: щось подібне могло бути. – Ну і що? – перепитав непрошених знайомих, – про що йдеться?
  – Ми самі з Закарпаття, – пояснили хлопці, – в таборі ми знали, що ви – львівський студент. Сьогодні ми побачили вас на танцях і вирішили до вас підійти і вияснити, як склалась ваша доля. При потребі запропонувати вам допомогу.
  – А що ви можете? – запитав з цікавості Зенко. – Ми…, – обидва переглянулись, – ми все можемо, – якось насмішкувато сказав брюнет, подібний на жида. – Цікаво? – в унісон перепитав Зенко
  – Ви погано нас зрозуміли. Ми хочемо вам допомогти влаштувати ваше життя у Львові.
  –  Ну, ну.., а хто ви і що за допомогу хочете від мене.
  – Спочатку підтвердіть, що ви перебували у Башкирських  таборах, і що саме ви причетні до епізоду з тазиком.
  Зенко задумався. Якщо вони з КДБ, то знають про його перебування в таборах. Тоді хто ж вони? Можливо, провокація, бо хіба можливий сьогодні альтруїзм? А Леся, а Богдан, а Білас. Чому неможливий?  Можливий. – Так, я там перебував…так що?
– Ми тепер студенти лісотехнічного інституту, родом з Вишково. За національністю – мадяри. Наша доля з вами однакова і тому… (підшукував відповідних слів) нам потрібні зв’язки. Шкода, що ми з вами їх не найшли в таборі, – говорив притишеним, довірливим голосом брюнет. – Тоді не потрібно було б згадувати про тазик і лазню. Про вас йшлося і в таборі. Польського священика ви пригадуєте? – Так! – Він після розмови з вами сказав нам, що ви інтегральний, – оглянувся по сторонах і ще тихіше прошепотів, – український націоналіст. Ми доручили вийти на контакт з вами скрипалю культбригади Іншвану. Він запросив вас прийти в культбригаду, та ви відмовилися. Професор Талінського університету, що перебував з вами на стаціонарі в лікарні, провів кілька розмов, але ваша реакція була, – підшукував слово, – надто обережною. Потім ми втратили вас з поля зору. Ми взнали, що ви вийшли на волю. Ось тепер ми зустрілись і пропонуємо відновити зв’язок. Якщо захочете, ми вас влаштуємо в лісотехнічний інститут. Тут маємо…, – обидва засміялися, – можливість. Подумайте… Вам нічого не грозить…. Якщо захочете з нами зустрітися, приходьте в лісотехнічний інститут на танці. Підійшов наступний трамвай. Зенко мовчки попрощався. Мадярські студенти вернулися в гуртожиток лісотехнічного інституту. Зенко у трамваї обмірковував розмову. Нагадував собі наведені ними контакти в таборі. Про зустріч в лазні не міг згадати. Але розмови з польським священиком і полковником польської армії таки були. Були розмови і з естонським інтелектуалом про русифікацію республік СРСР.
  Чи потрібні йому тепер контакти з мадярами? Чи потрібна йому тепер їхня допомога, коли він здав документи в московський технологічний інститут на заочне відділення?
  В Якова почалась гаряча пора. Останній вечірній курс у будівельному технікумі. Перший вечірній курс на механічному факультеті у Львівському політехнічному інституті (заочне відділення московського технологічного інституту перевели в Львівську політехніку на вечірнє відділення і з’єднали з механічним факультетом).
  Основна праця по монтажу й експлуатації баштових кранів будівельного тресту займала весь світловий день. Снідав і вечеряв Зенко переважно на задній площадці другого номера трамваю або на задній інститутській лавці.
  
  Часто на таксі він переїзжджав з пари інституту на лекцію в технікум, або навпаки, в залежності від важливості теми лекції.
  Ідучи на вулицю Залізняка, щоб перевірити заземлення колії баштового крана на будівництві 40-квартирного будинку, Зенко зустрів знайомого з башкирських таборів і, як звичайно, запитав: коли він звільнився, де зупинився, чим йому допомогти. Йосип Біда (так звали знайомого) запросив Якова на свою квартиру, що містилась на сусідній вулиці.
  Йосип сухо відповідав на запитання і якось байдуже сприймав розповідь про різні перипетії Зенка. Така поведінка табірного знайомого ставала нестерпною і навіть підозрілою. Зенко вже підвівся, щоб попрощатися, та Йосип раптом пожвавішав, посадив насильно його на місце, підтягнув стілець і присів напроти. Він дивився прямо у вічі Зенку і рішучим притишеним голосом викарбовував кожне слово:
  – На роботу я більше не піду… досить там намучився. Мені потрібна допомога, але не у влаштуванні на роботу, а…треба допомогти мені зв’язатися з західною розвідкою... найкраще з американською. Я вас дуже прошу – допоможіть.
  Зенко продовжував дивитися в очі Йосипа і роздумував: чи перед ним провокатор чи розчарований безперспективним життям на волі молодий хлопець?
  – Ви мені не довіряєте? – Чому…довіряю, тільки це небезпечний крок. І можна другий раз попасти…
  – О-о! Живим я вже не дамся. – Йосип встав з крісла, пройшовся по кімнаті і немовби сам до себе промовляв: «Мені вже нічого не страшно. Я повинен, я зобов’язаний щось робити. За батька, за сестру, за Україну я повинен мстити. Хіба ви цього не розумієте?» Дивлячись зверху на Якова, повторив: – Не розумієте?! Думав, знайду у вас спільника, а бачу – такий, як всі, – боягуз! Ми не будемо мати держави, бо…у нас забагато боягузів.
  Зенко почав оправдуватися, що нікого з чужої розвідки не знає і (згадав недавню зустріч з закарпатськими студентами), якщо щось взнає, то розкаже Йосипові і допоможе.
  Біда вловив у цій фразі для себе іскру надії. – Ви знаєте їх, ви мені… не довіряєте, я присягну, я поклянусь найсвятішим, я…буду ждати вас.
  Зенко швидко попрощався (згадав Лесю) і її словами сказав, усміхаючись: – Не журись, козаче, добре, що ти вже на волі.– Поплескав по плечу Йосипа і вийшов з кімнати.
  – Запишіть хоч мою адресу, а то забудете про мене, – долетів з відхилених дверей голос Йосипа.
Табірні знайомі
  
  Стометрівка на проспекті 1-го Травня (тепер Свободи) і проспект Шевченка були тоді привабливим місцем зустрічей молоді: учнів старших класів та студентів різних інститутів. Та й багато старших ловеласів, що не встигли найти собі пару в судентські роки, в неділі і совєтські свята виходили на стометрівку  – «вулицю останних надій», щоб підчепити собі молоденьку студентку. Зенко належав до категорії старших студентів-заочників і ловеласів. Про те, що вчиться у будівельному технікумі, він нікому не розповідав, бо це принижувало б його авторитет. Колишні студентські роки навчання і тюремна «академія» наклали на нього стільки зовнішнього інтелектуального шарму, що він почував себе у товаристві інженерів (з академічної), як серед своїх, а враховуючи набутий досвід у товаристві пройдисвіта Крушного – то мав вигляд професора. У товаристві на вечірках любив кинути кілька крилатих латинських прислів’їв: «Що можна Богові, не можна бику», «В здоровому тілі здоровий дух», «Крізь терни до зірок», «Людина для людини вовк», «Слово вилітає, написане залишається», «Життя – це короткий сон» і тому подібні.
  Зенко в думці був вдячний Кузикові з ветінституту, що заставляв першокурсників зубрити латинські прислів’я. Одним словом, Зенко ставав фраєром. Знітився хіба лиш тоді, коли Шевчук, товариш з вечірок старих холостяків, прийшов читати креслення в спецгрупу будівельного технікуму і здивованим виглядом підійшов до його лавки: Що тут робить Зенко?
  У політехнічному інституті Зенко при подібній ситуації вже не ніяковів і, коли на лекції математики підійшов до його лавки доцент Ромко Слонівський, товариш по стометрівці і вечірках, він на його питання відповів з усмішкою, що прийшов перевірити, як він читає лекції.
  – Ви хоч би мене попередили…– притишеним голосом промовив Слонівський. – То було б нецікаво, –  сміючись відповів Зенко.
  На вулиці Севастопільській підійшов до Зенка юнак 2-метрового росту, трошки згорблений і запитав, чи не пізнає він його. – Ні, не знаю. Ви, мабуть, помилилися. – Та ні, я вас добре знаю з таборів у Салаваті. – Зенко почервонів, коли Ромко Гулько, так назвав себе незнайомий, почав нагадувати деякі моменти з життя у таборі  Салават-Юлаєво.
  – Що вам потрібно? – досить сухо перепитав Зенко, не довіряючи незнайомому, хоч всі моменти, перераховані ним, постали  в уяві Зенка. Все змальоване Гульком було правдиве.
  – Так що ви хочите від мене, –  вже м’якше запитав Зенко.
  – Ви – ситий, одягнений, працюєте, вчитесь. А я…без роботи, голодний, немаю де спати. На зустріч з вами позичив костюм. Хочу…. прошу допомоги. – Тільки тепер Зенко помітив, що костюм на нім замалий, лице змарніле, очі запалі і світяться туберкульозним вогником. Недовіра пропала, і Зенко згадав цього соромливого хлопчину з 9-ої колони 2-го лагпункту.
  – Пішли, перекусимо, – запропонував Зенко. В буфеті на вул.Пекарській Зенко взяв багато закуски і страв. Немовби таким чином хотів зменшити свою вину перед Гульком за те, що він працює, вчиться, має що їсти й де спати. Ромко їв з таким апетитом, немовби тільки вчора приїхав з табірного буру чи карцеру.
  Пізно ввечері вони розлучились, наситившись спогадами про табірне життя. Зенко порадив Романові при прощанні звернутися від його імені до начальника цеху залізобетонних виробів ДОКу (сусіднє підприємство МПБ, де працював Зенко), з яким він був у добрих стосунках.
  Завчену фразу Лесі Мостової повторив на прощання і йому: –  Не журись, козаче, добре, що ти на волі, я тобі допоможу. – І справді, Ромко Гулько через кілька днів став працювати електриком на ДОКу. Та життя у нього таки не склалося. Він психічно захворів і зник з поля зору Зенка.
  Несподівано на вулиці Миру (тепер С.Бандери) Зенко зустрів свого односельчанина Степана Щербатого. Зі Степаном були пов’язані дитинство, юнацькі роки і сільська самооборона, в якій основним постачальником зброї і боєприпасів був він. – Я живу у Львові під чужим прізвищем, – притишеним голосом повідомив Степан. – Тоді приходь до мене, запиши адресу.
  Приходь ввечері, в суботу, ні.., ні в неділю, в суботу я зайнятий, –  багатозначно сказав на прощання Зенко.
  – Якщо Степан живе у Львові нелегально, то чи варто з ним зустрічатися? – сам себе запитував Зенко, що немовби вже втерся в радянське життя, а тут на його голову звалилися непрошені друзі і кожному, звичайно, щось потрібно. Йосипові – знайомство з американською агентурою, Ромкові – матеріальна і моральна допомога. Степанові, мабуть, потрібно відновити колишні зв’язки. І все це підпадає під статтю кримінального кодексу 54-1а/20 «Знав і не доніс». І знову 10 років таборів. А якщо пришиють організацію – стаття 54-1а-11, то буде більше, бо сидітиме вдруге.
  В конторі чекала на Зенка ще одна несподіванка. Розглядали роботу екскаваторного парку і експлуатацію баштових кранів. Головний інженер Єрін бідкався, що половина екскаваторного парку стоїть на ремонті. Нема запасних частин, щоб поміняти зношені, а то й поломані. М.Гузік подзвонив