на балкон, що вів у кабінет відділу кадрів, згадав Олеся Крета, його втечу з анатомки через вікно, cтеження за ними комсомольців – Ірванцем і Колесниковим. За мить переміг вагання, рішучим кроком зайшов у кабінет: «Ви мене кликали, товаришу Калабухов?».
  – А, студент Шкугра! Так, ми вас ждалі …, зайдітє в другую кімнату. – Зайшов …
  – Ми думалі, что ви cбежалі, – піднявся з дивана старший лейтенант і підійшов впритул до Зенка. «Обіскать! …» – наказав його напарник. Обшук робили поверхово. Почався перший допит. Всі  допити велись тільки російською мовою.
  – Кого ви знаєтє с членов ОУН в інститутє, какое ваше псевдо? – насідав майор. – Какой воєнний ранг вам присвоіл районний провод у Будановском районе? – Зенко мовчав, переводячи погляд від одного чекіста до другого. – Что, так і будешь молчать? – Запомні: чистосєрдєчноє прізнаніє уменьшаєт виновность подсудімого, – продовжував тиснути на Зенка майор. Зенко, оговтавшись від наступу офіцерів, прокручував в голові, яка у них є інформація про нього і від кого вона йде…Офіцери, маючи немалий досвід роботи, знали, що перші хвилини ошелешеного допиту дають найбільше потрібної інформації: «Ви помнітє тот день, когда вас прінялі у члєни ОУН?» – атакував майор. Зенко зробив невинний вигляд і перепитав: – «А що то є ОУН?»... Чекісти перезирнулись: – Он ти какой – прикідиваєшся. А как ти думаєшь, что такоє ОУН? Зенко посмілішав: – Це… Це якась абревіатура. – Ну, ну, а какая єто абревіатура, – розсміявся лейтенант. «Мабуть, це асамблея об’єднаних націй». – «Ох, как ти разбіраєшся в політікє, а дєлаєшь із себя дурака. Ми думалі, что ми здєсь по-дружескі поговорім, ти нам поможешь раскрить банду і єйо связи во Львове, а ми тєбє разрешим окончить інститут …, но ти, как відім, іздівєшся с нас, поєдєшь туда, откуда нет возврата», – погрозливо закінчив він свою тираду доброзичливця. Офіцери вдягнулись в свої шинелі без погонів, з кобури вийняли револьвери, поклали у кишені і дали команду: – «Пашлі, предупреждаю – шаг влево, шаг вправо, буду стрелять без предупреждєнія. По путі ні с кєм нє разгаварівать, понял?» Зенко кивнув головою. Всі вийшли з відділу кадрів. На ходу кинули Колабухові: «До свіданія». Зупинились на балконі. «Може, тікати?» – блиснула думка на сходах деканату. Зенко йшов всередині між чекістами. На подвір’ї нікого не було. Йшла друга година другої пари. Біля прохідної зустріли однокурсника Зеника. Він хотів щось спитати. Зенко знизив плечима, і той все зрозумів. За прохідною стояв «вілюс». Заспаний сержант відкрив дверці. Першим сів лейтенант, потім Зенко і тоді лиш майор.
  – Поєхалі, – скомандував майор.
  – Товаришу майор, я в аудиторії залишив конспекти, білий халат і сумку..., може я заберу, – з наївністю попросив Зенко. –Ха-ха-ха, – засміялись чекісти, – там, куда ти єдешь, конспекти і бєлий халат не понадобятся! Там нужно... Ха, ха, ха …»
  Їхали знайомими вулицями Львова, мозок Зенка працював на передбачену зустріч з людоїдами. Прокручував можливі запитання й аргументовані відповіді.
  Відновлював у пам’яті питання офіцерів у відділі кадрів, а також можливу поінформованість. Звідки ж вона іде? З інституту чи з Тернопільщини?! А, може, вже хтось арештований з дівчат?!
  Сестра Ґеня приходила до гуртожитку, розмовляла з однокурсником Леонідом Кіндрасем. «Чому вона плакала?» – питав Льоня Зенка ще весною, після депортації батьків. Хоч Ґеня не признавалась, яке горе спіткало її батьків, але Льоня запідозрив тоді Зенка в якомусь підозрілому зв’язку з Марійкою (так вона називалась після переходу з нелегального становища, а сестра – Кубів Євгенія Іванівна рахувалась у Львові в учительському інституті як студентка Марія Галянто). «Ну і що з того, що вона стриєшна сестра?…, – вже оправдувався Зенко в уяві перед слідчим. – А цей сержант, що ночував у гуртожитку …, а лейтенант, що приходив до інституту, а лист з Польщі від Туркули Зенка про метрику, а Олесь Крет, що зник через вікно в анатомці?! … Ой, як багато вони можуть знати. На всі питання кагебістів треба мати готову відповідь».
  «Вілюс» заїхав на подвір’я КДБ, що на вулиці Дзержинського (тепер вулиця Вітовського). Пройшли  через подвір’я до прохідної. Після телефонної розмови Зенко в супроводі двох офіцерів увійшов у найвищий будинок Львова (так жартома називали львів’яни обласне КДБ, бо з нього видно Магадан). І знову два слідчих, які дали Зенку два аркуші паперу і наказали написати детальну автобіографію. Зенко писав і після кожного речення думав, де є крамола, яка буде причиною для арешту. Написане передав слідчому. Він пробіг очима біографію й повернув, щоб розшифрувати деякі моменти та поставити дату й підпис. На папці, що мала напис «ДЕЛО», вивів красиво № 7392, і в перехресному допиті почалась стара пісенька про український буржуазний націоналізм. Коли і куди поступав, хто і як приймали, які доручення давали, що виконував, яку зброю носив, де тепер вона зберігається, в яких боях брав участь, яке псевдо носив, з ким співпрацював в інституті, у Львові, в районі, які псевдо носили співпрацівники, їхні адреси тощо. На всі питання Зенко відповідав: «Ні!», «Не знаю», або мовчав. Щоб якось психологічно вплинути на Зенка, слідчі почали пошепки радитись, що з ним робити. – «Я думаю, потрібно з ним… кінчати… тут? – Та, ні! – Там… нехай вони, ... або почекай ще…»
  Телефонний дзвінок перервав їх нараду. Молодший офіцер взяв трубку: «Харашо, слушаюсь. – Мене викликає генерал», – повідомив і швидко зник за дверима. Майор пройшовся за столом, щось роздумував і лагідним голосом почав: «Товариш Шкугра, мені вас жаль. Ви такий розумний хлопець і пропадете нізащо. Ми знаємо про вас все. Ви звідси просто так не звільнитесь. Ми зараз відправляємо вас до інших … Вони не будуть церемонитись, – і багатозначно натякнув, – Якщо ви згодитесь співпрацювати з нами, вас жде блискуча кар’єра. Навіщо вам цей зас…ний інститут? Подумайте, я теж селянський син і роблю кар’єру, матеріально забезпечую батьків, допомагаю державі очистити Західну Україну від банди. І скоро банда буде знищена і народ заживе заможно. А ви, якщо і залишитесь живим, то в таборах проклянете себе і своїх батьків, що вас народили. Зараз я викличу охорону, яка відведе вас в слідчу тюрму. Якщо вам буде тяжко і надумаєте прийняти мою пропозицію, попросіть свого слідчого зв’язати вас зі мною, назвавши пароль «красний».
  Зенко читав протокол, складений слідчими, перечитав ще раз свою біографію, стараючись все написане запам’ятати. З «високого дому» охоронці привели Зенка до слідчої тюрми. При вході знову ті самі попередження: «Крок вправо, крок вліво, буду стріляти без попередження, по сторонах не розглядатись, із знайомими не вітатись». Перед входом до тюрми глянув на призахідне вечірнє сонце: – «Невже це мій захід?».
  По вулиці проїхав трамвай, тротуаром йшли усміхнені дівчата, за ними чимчикував згорблений селянин з торбою на плечах,  дорогу переходили два п’яні солдати і наспівували: «На позіцію девушка, а с позіції мать, на позіцію ... чесная, а с позиції блядь …»
  Зайшли у відчинені двері слідчої тюрми, що на вулиці Сталіна, (тепер С.Бандери, 1). Охоронці віддали пропуск. Кілька телефонних розмов і Зенка перебрали під свою опіку два інші охоронці. Йшли довгими коридорами, потім сходами вниз і знову коридори. Охоронець відкрив металеві двері і штовхнув Зенка у велику кімнату з бетонною підлогою, без вікон, з одним єдиним стільцем посередині  кімнати.
  – Роздягайся!… – вигукнув охоронець, що виринув немовби з-за стіни, ледве освітленої електричною лампою. Зенко вдивлявся в риси охоронця: – Для чого? – перепитав. – Роздягайся! – закричав татарин–охоронець, – зараз побачиш. Зенко зняв плащ і тримав його у руках.  Вішалки не було, на єдиному стільці біля татарина лежав невиразної форми клунок.  – Раздевайсь, такую твою мать! Чево вирачил на меня глаза?! – ричав татарин, – не панімаєш человеческого язика, раздєвайся … Зенко поклав на мокру бетонну підлогу свій улюблений кавалерський плащ, згорнувши його підшивкою назовні, зняв маринарку, поклав на плащ і глянув на татарина. – Далєє, далєє, – ричав татарин, – догола!
  Зенко роздягнувся, чекав … – Стать к стенке, рукі на голову, ліцом к стенке. «К стенке», раптом згадав Зенко цей вислів із книжки «Холодний яр». Він стояв у нерухомій позі на холодній підлозі і чекав, коли пролунає постріл у потилицю, чув кроки татарина, який підходив до нього, чекав … удару по голові. Невже кінець?! Блискавично пролетіли у пам’яті сцени його короткого життя. Дитинство, школа, товариші, зброя … Чому не використати її проти них, було б не жаль вмирати, а так … бідні батьки, як взнають, та чи взнають?
  – Ширє ногі, – скомандував татарин, – руками достать пола.  Охоронець почав обмацувати Зенка під пахвами, в задньому проході, а потім заглядав у рот, у вуха, між пальці на ногах. Після ретельного обмацування почав оглядати одяг, з кишені витряс все на підлогу, підрізав підшивку і перевірив кожний рубець. Забрав ремінь від штанів, повідрізав всі ґудзики в одязі і дозволив одягатися. Зенко споглядав за його професійними, натренованими рухами пальців і думав: «Чому він, виходець із того покривдженого, нищеного репресіями народу, згодився на таку чорну, принизливу роботу?!» Закінчуючи шмон одягу, охоронець запитав: – А грошей чи годинника не було? – Були …, там забрали, – згадав, що сам поклав на стіл слідчому «найвищого будинку» Львова. Так велів слідчий. Нервовий стрес заспокоїв свідомість, і Зенко відчув, як по тілі виступили дрижаки. Татарин ще довго нишпорив у підшивці нових мештів і накінець промовив: «Адєвайся!»
  Йшли по коридору, руки за наказом Зенко тримав за спиною. З підвалу вийшли до чергового. Тут знову чергові охоронці помінялись і повели Зенка на верх на другий поверх. В коридорі стояв черговий наглядач і через вічко в металевих дверях заглядав у камеру. Такі камери з металевими дверима містилися по обидва боки коридору. Зупинились біля камери №40. Наглядач коридору відкрив її і дверима заштовхнув Зенка всередину. Ще раз заскреготів засув замка іншого, мовби потойбічного, світу. Зенкові вдарив у ніс різкий аміаковий запах. На протилежній від дверей стіні блимав зайчик у загратованому маленькому віконці. У напівтемній камері сиділи на підлозі двома рядами зарослі, неголені мужчини. Зенко ступив крок. Хтось з них крикнув: «Яма», – і всі зареготали. – Видно, новачок … Звідки? Як звати? Коли?, де?, чому? – посипалися запитання. Зенко був приголомшений від почутого і побаченого, його мозок не переварював всієї, отриманої за день, інформації, і, мабуть, тому він не міг втямити, чому реготали ці люди. Перші питання до нього не доходили. Він стояв біля дверей розгублений, не знав з чого почати. До нього підійшов дідусь з довгою бородою, кремезний і повторив питання: – Ти зі Львова? Може, студент? З якого? З ветеринарного, – майже скрикнув дідусь… – А Олю Дзядик знаєш? – Ні, не знаю.  – То, може, знаєш… футболіста Іванського, – не переставав допитуватися дідусь .
  – О, цього знаю… – Та це наречений моєї дочки Олі, – зрадів дідусь, що хоч накінець щось взнає про долю своєї сім’ї. Зрадів і Зенко, що може щось сказати про знайомих дідуся, якого звали Миколою. Він взяв Зенка під свою опіку. Зробив місце біля себе, розстелив свій кожух на два місця (на дві кістки). Зенко, сівши на підстелений зверху свій демісезонний плащ, почав відповідати докладніше на питання в’язнів. Всіх найбільше цікавило, чи скоро буде війна з Америкою, що пишуть газети, що говорять люди. Чи арештовують студентів? Микола Дзядик перебивав однокамерників запитаннями, щоб більше довідатись про Іванського і свою дочку Олю. Зенко напружував пам’ять, згадуючи 4-курсників, з якими мешкав у минулому семестрі в гуртожитку на вулиці Стельмаха. Перебирав у пам’яті футболістів інститутської команди.
  Розмови припинив стукіт у металеві двері, відкрилась «кормушка» (мале віконце в дверях), до нього підходили по черзі в’язні й отримували черпак баланди у металеву миску. Останнім отримав миску баланди і Зенко. Сів на свою кістку і мішав то, що називалося баландою – дві маленькі барабольки у чорній підсоленій теплій воді, в якій плавали грудочки глини, що відірвались від неочищеної картоплі. Зенко дивувався, як в’язні з’їдали цю каламуть, закушуючи  рештками від сніданку – шматочком чорної пайки (порція чорного хліба). Колір пайки був подібний до тієї рідини, що звалась баландою. Зенко вийняв ложкою одну барабольку і нігтями відділив від неї лушпину. Очищену барабольку з’їв одним ковтком. Дідусь, який бачив цю муку Зенка, відломив шматочок хліба і подав Зенкові: «Завтра віддасиш, бо ввечері для тебе хліба не виписали, дадуть тільки завтра». Взяв шматочок з вдячністю, бо вже розгорявся  апетит. Згадав, що ранком пив тільки чай, а на вечерю привик їсти сито і багато. А тут дві картоплини і шматочок хліба тільки роздрочили шлунок. Та скаржитись не було кому. Сусід з першого ряду споглядав, як Зенко мішав баланду і спитав, чи буде він її доїдати. Зенко віддав свою баланду і споглядав з гіркотою в душі, як сусід доїдав цю каламуть. Після вечері камерні чергові прибрали парашу, а наглядач по коридору зібрав миски через «кормушку»  і  зі всіма в’язнями камери пішов у загальний туалет. Камеру залишали відкритою, щоб  провітрити.
  Після вечірнього туалету Зенко почав освоюватись. Дізнався, що камера має старосту. Це був бухгалтер Микола Сліпець. У камері перебував священик на прізвище Грош. Перед сном він разом із Миколою Сліпцем проводив молитву. Коридорний наглядач ніколи не заважав молитися. Це був єдиний захід, який не забороняли здійснювати всім в’язням – стояти і голосно молитися. Стояти і розмовляти вголос в камері заборонялося. Непокірних забирали в карцер. Це тюрма в тюрмі. За протест цілої камери всіх в’язнів могли позбавити отримання передачі. Змовивши три рази «Отче наш» і «Богородице Діво», в’язні готувались до спання. Замість подушки клали на підлогу своє взуття, на нього маринарку і светер, лягали одягненими, переважно на правий бік, підставляючи руку (кулак чи долоню) під голову. Правда, лягати можна було тільки по команді коридорного наглядача, що ходив коридором і вигукував: «Атбой». Сплеск денних подій і нестерпний біль в ділянці клуба: «Будеш пам’ятати, що таке «тубер майор», а в ньому «рубер ет функціолєзе», – посміхнувся Зенко в думці.
  Ще довго Зенко не міг заснути. Хоч очі були заплющені, та через повіки проникало світло електричної лампочки, яка горіла і вдень, і вночі, щоб коридорний наглядач міг спостерігати за в’язнями через вічко в дверях. Наближалася північ, вибраний час для «успішної» праці слідчих. Відкривається «кормушка» і наглядач притишеним голосом питає: «Кто на букву  «Н?» Сонні в’язні піднімають голови, а з «кормушки» знову чути: «Кто на букву «Н.Н?»  «Наконечний», – теж притишеним голосом відзивається в’язень.»Нєт, другой на букву «Н.Н?» І знову: «Некрич», – говорить інший. «Одєвайся». В’язень позіхає спросоння, взуває черевики, одягає плащ, шапку і підходить до дверей. В’язні цього ряду, з якого викликали когось на слідство, полегшено повертаються горілиць і знову засинають. Задеревіла вся права частина плеча, включно з рукою,  поволі відходить. В’язень відчуває фізичну полегшу, вже не чує, як дзенькнули ключі, рипнули двері й товариш по камері вийшов у коридор, і почалапав до слідчого складати зізнання. Камера не почує, коли його назад приведуть вранці. Він не розштовхуватиме товаришів, щоб лягти на своє місце, бо через кілька хвилин наглядач по коридору гукає: «Падйом!»  Неохоче піднімаються в’язні, стелять свої конверти, взувають чоботи чи черевики, не зашнуровуючи їх. Два наступні чергові беруть за ручки смердячу парашу і, коли наглядач відкриє двері, першими виходять в коридор, а за ними йде вся камера у спільну вбиральню. Ніхто зубів тут не чистить, всі вмиваються холодною водою і витираються своїми сорочками, за винятком священика. Священик Грош мав все необхідне для перебування в тюрмі, систематично отримував передачі, користувався предметами туалету. Хоч заздрості у в’язнів тим не викликав, користувався в камері авторитетом, що  було традиційним для священиків-галичан. Крім нього, рушник, мило і зубну щітку мали Дзядик і Сліпець, це була так звана еліта в камері. Із загального туалету в’язні повертались у такому ж порядку, як і заходили. Першими йшли чергові з парашою, за ними решта. В камері в’язні застали своєрідний безпорядок. Всі речі були розкидані по підлозі. В час відсутності в’язнів тюремні охоронці провели шмонт (обшук). Деякі речі було реквізовано. І знову в’язні збирали докупи свої речі, тихо проклинаючи владу та її лакеїв.
  Наглядач через вічко у дверях спостерігав за в’язнями камери і, мабуть, чув деякі епітети на свою адресу, бо, відкривши «кормушку», кричав:
  «Малчать! В карцер захатєлі!»
  Поскладавши речі, в’язні ставали до молитви. Після молитви через «кормушку» роздавали їм пайки чорного хліба на цілий день, потім 3-4 штуки камси і півмиски такої, як на вечерю, баланди з гнилою картоплею. В’язні з’їдали все. Зенко знову очищав від лушпиння і гнилизни картоплю та камсу від шкіри, від якої відривав головку і хвостик, і те, що залишалось, з’їдав з хлібом.
  Щоб заглушити голод, в камері починалися дебати: що було, що є і що буде … Розмову починав переважно Микола Сліпець: «Ану, розкажи, хлопче, як то ти з кривої люфи підстрелив голову сільської Ради?», – звертався Микола жартома  до наймолодшого в’язня.     – «Маєш добре воко», – підхвалював і продовжував: «О, хлопець! З першого разу, бах – і наповал! Таки козак! Козак від расової кози. Нехай хто з нас так потрафить … правда?» – кинув очима на камеру, – «хлопець зух»! Всі звертали увагу на соромливого хлопчину, який нахилив голову і легенько посміхався.
  Хлопцеві було приємно, як досвідчений Микола на всі лади вихваляв його зв’язок з УПА та діяльність,  що було у центрі уваги всієї камери.
  Сліпець хотів знати все про кожного. Робив це досить професійно, розповідав дещо з своєї біографії, пересипаючи розповідь про свої вчинки й наївні плани жартами, іронією та сарказмом. Розказував про свій зв’язок з підпільниками села. Знав багато псевдонімів місцевого проводу ОУН. Такі розповіді тягнулись тижнями. Забігаючи наперед, треба зазначити, що Зенко застав Сліпця в 40-й камері й пробув з ним 3 місяці.
  У неділі і святкові дні священик Грош відправляв вранці, після сніданку, Службу Божу. Всезнаючий Сліпець допомагав йому як дяк. Всі в’язні стоячи підспівували. Коридорні наглядачі не забороняли молитись і відправляти Службу Божу, лиш би неголосно. В неділю до слідчих не викликали нікого, то після обіду в’язні могли наговоритись і навіть тихенько поспівати.
  Часом співав Сліпець,  що знав багато пісень і часто заспівував:
  
  

   Замело тебе снігом, Вкраїно,
Закурило імли сивиною,                           Мов по матері діти під тином,                  Так заводять вітри за тобою.
                  
   Замело, замело, закурило,
   Лиш видніє в далині небосхил,
   Не повернем вже більше додому,
   Не повернем до рідних сторін.
  Після такої пісні зростав авторитет Сліпця, навіть о.Грош починав розказувати дещо про себе, про власне перебування в Українській галицькій Армії в ранзі офіцера, про своїх синів – Юрка і Влодка, про парафію, яка про нього дбає, бо кожного тижня парафіяни приносять йому передачу.
  Зенко почав звикати до тюремного життя. Звикав до голоду, до смердячої баланди, до немитої тюльки, до товаришів по камері, до їдкого запаху сечі, до запаху індолу екскрементів, до нічних викликів в’язнів. У середу вночі Зенко почув: «Кто на букву Ш - Ша?», – через «кормушку» в півголосу запитав наглядач. Підвівся один в’язень, після другий. «Нєт, нєт, кто трєтій?» – перепитав. «Мабуть, мене», – стиснуло горло, – «Шкугра», – тихо назвав своє прізвище і ще раз повторив голосніше. «Звать как?», – Зенко назвався, – «Адевайся», – і наглядач замкнув «кормушку», бо коридором вже когось вели на допит. Рипнули двері: «Вихаді». Біля дверей чекала охорона. «Рукі назад, по старанам не разглядиваться». В кінці коридору металеві гратовані двері, замкнені на ключ. Їх відкриває черговий і знову закриває, пропустивши конвоїрів. І ще сходи та коридори, нарешті кімната слідчого, в куті якої була  табуретка. Зенко стояв посеред кімнати й спостерігав за чекістом, що сидів за столом і довго писав, не звертаючи на нього уваги. Зенко осмілів, підійшов до табуретки і присів. Слідчий відірвався від писання і крикнув: «Встать, такую твою мать!». Потім щось подумав, витягнув з шухляди ручку та кілька аркушів паперу й запропонував Зенкові написати російською мовою свою біографію: «Очень детально».
  Зенко згадував дитинство, полинув думкою в рідне село і почав описувати все про школу, церкву, дитячі забави. Дійшов до 4-го класу і попросив ще паперу. Був задоволений собою. Чому така думка не спала йому колись на волі, щоб так «детально», як наказував слідчий, описати свої спостереження з дитячих літ. Слідчий відірвався від свого писання. Перш, ніж дати ще папір, взявся читати те, що написав Зенко. Читав і заводився: «Что ти прідуріваєшся, нахрен мнє твойо дєтство, ти мнє начінай апісивать …, – запнувся, – з того времені, кагда ми вас асвабаділі». Все написане слідчий порвав на клаптики і викинув у сміттярку. Писати так писати … І знову Зенко полинув спогадами у 1939 рік. Писав про перші совєтські танки, про вперше почуте «здрасьцє, мітінг, спічкі, керасін», перші вибори, вивіз колоністів на Сибір… Слідчий поглядав прижмуреними очима на свого хитруватого студента, що писав і сам до себе посміхався. Забрав списані аркуші, прочитав їх і перепитав: « А что, вас освободілі єщо в 1939 году? Так, а сколько тогда лєт ти імєл?» – ще щось подумав і додав – «Сядь на табурет в угол, я сам буду пісать твою біографію. Ти больно уж умний». Допитував тільки про зв’язок з підпільною організацією ОУН, вірніше, задавав ті самі питання, що й  попередні слідчі. Сердився, коли Зенко, як і на попередньому допиті, відповідав: «Ні, не знаю». Щоб добитись іншої відповіді, вирішив фізичною втомою зломити волю хлопця. – Я тєбя, Хріста Бога, твою мать, научу, как Родіну любіть! Встать ліцом к стєнкє, рукі поднять ввєрх», – кричав, як несамовитий, чекіст. Зенко стояв і вдивлявся в розчервоніле від злості лице слідчого. І тільки тепер помітив у нього на обпеченому лиці зліва білі рубці. Чекіст ще довго кричав, погрожував знищити Зенка, а якщо він і виживе, то зігниє в північних таборах, а на могилі виростуть будяки, й ніхто про це не знатиме. – А ти прокляньош тот момент, когда родился …, – трошки заспокоївся, наказав повернутись лицем до стіни і підняти руки. Слідчий ходив по кімнаті й сам до себе бурмотів: «Еті бандеровци упрямиє, как козли. Через ніх меня вигонят … хотя  б  что-то сказал. А то всьо не знаю.. нє та й нє … я вижу тєбя насквозь». Ніч, втома мали свій вплив – ноги підкошувались, в голові шуміло, очі злипались, і Зенкові ставало байдуже, де буде його могила, лиш би присісти і прихилити до чогось голову. На це, мабуть, розраховував слідчий. Прикликав до столу і почав писати біографію, задаючи запитання. Почав з родоводу батьків, їхнього соціального стану, родинних зв’язків. Потім перейшов до біографії Зенка з 15-річного віку: де вчився, з ким товаришував в школі за німецької окупації, в політтехнікумі, інституті. Накінець про з’вязок з підпіллям. Сотні питань і знову «ні, не знаю». Слідчий ще довго писав, а Зенко клював носом до столу. Стрепенувся, коли чекіст підсунув йому протокол для підпису. Хоч як хотілось спати, але Зенко пам’ятав латинське прислів’я (знав їх багато завдяки викладачу Кузику): «Верба волянт, скріпта манент» (Слова летять, написане залишається). Слідчий не втерпів: – Ти что, читать не умєєшь? – Вмію, але я такого не говорив. І Зенко, незважаючи на крик і протест слідчого, викреслював ті місця, які мали двозначний зміст. Чекіст спочатку вирвав від хлопця протокол …, щось подумав, пригрозив, що він ще йому покаже й віддав Зенкові на підпис. Зенко ще раз прочитав закінчення, старався все запам’ятати, в тому числі прізвище слідчого – Юдаков, підписав і поставив дату 17 листопада 1948 р. Юдаков протоколу не підписав. Він викликав охорону, яка відвела Зенка за правилами тюремного режиму зворотним шляхом у 40-у камеру. Зенко присів біля дверей, щоб не будити старого Дзядика і Сліпця, бо місця між ними вже не було. Невдовзі в коридорі пролунав стукіт в двері і вигук: «Падйом!»
  В’язні одягались і йшли до вбиральні. Вмившись холодною водою, Зенко трохи відійшов, вже не плентав ногами, навіть старався жартувати, але, з’ївши в камері баланду з хамсою, страшно захотів спати. Дзядик, заслоняючи хлопця своїми широкими плечима від ока коридорного наглядача, сидів на своєму місці,  і Зенко заснув міцним молодечим сном.
  Через «кормушку» наглядач не дорахувався одного в’язня і підняв всю камеру на ноги, двічі перераховував всіх і дивувався, чому серед сидячих не вистачало одного в’язня. Він же прийняв арештованих 27, а було тільки 26. З полегшенням дозволив знову присісти, коли переконався, що всі на місці. Зенко почав згадувати сон. А може, це не був сон, а тільки згадка про сон перед арештом. Цікаво, як міг сон два рази повторитися слово в слово, як дві копії? Подавали обід – кашу в металевих мисках. Після обіду Сліпець взявся розпитувати Зенка про слідство. Не знайшовши нічого цікавого в допиті, він почав розповідати свій сон. Якщо присняться бджоли, то обов’язково буде виклик до слідчого. І, виходячи з цього, що йому вони приснились, Сліпець був впевнений, що він піде на допит. Згодом він перейшов розкручувати молодого поліграфіста Романа.
  – Коли я працював в третій зміні, до друкарні прийшли військові. Вони попросили набрати написаний від руки текст, і ми це зробили – розказував хлопець про свою справу.
  – То ти про все зізнався слідчому? – перепитує Сліпець, – то за що він тобі носа розбив?  Ромко розсміявся: – Я йому десять разів розповідав – прийшли вночі військові до друкарні, принесли на папері текст і наказали його надрукувати.  А слідчий своє: – Які вони були, які відзнаки мали? –  Та, кажу, були файні офіцери. Ми швиденько набрали текст… А він знову за своє: – А що там було написано?  –  Не пам’ятаю, – а він своє: – Згадай, а то будеш стояти з піднятими руками біля стіни до ранку! Стояв і все думав – сказати чи ні. – Не скажу, – затявся я. А слідчий: – Якщо не згадаєш, то вранці підеш на три дні до карцеру. Ну то як?  – А в мене руки дерев’яніють, ноги теж. Я йому кажу, повертаючись до нього лицем: – Вони були одягнені як радянські офіцери. Ми їм швиденько набрали матриці, –  і питаю – можна присісти? Не дочекавшись відповіді, сідаю і швидко продовжую: – Ми їм швиденько наклепали кілька тисяч примірників, вони подякували і швиденько пішли.
  Дивлюсь, слідчий встав і витріщив на мене свої баньки: – А що там було написано? – Та я … та я всього не пам’ятаю. А він за своє і так напосів, що я зопалу сказав: – Що ви, ви окупанти і вас всіх треба вішати. – Что, что? – закричав слідчий, а потім почав бити мене по голові. Я йому кажу: – Та то не про слідчих було написано, а про москалів». Хлопець зареготав, і всі почали сміялись з його вигадки, бо ніхто не повірив, що так Ромко відповідав  на допиті. Він наслухався розповідей про різні пригоди однокамерників і захотів теж відзначитися оригінальністю. В камері між в’язнями панувала довіра, бо всі були українцями-галичанами. Всі знали про підпільний рух в селах, про який часто розповідали  між собою. Ніхто не думав, що в камері може бути провокатор. Після Ромка Сліпець почав розкручувати Петра з села, прилягаючого до Львова. «Ну…ну, розкажи як ти вцілив з обрізу з кривою люфою в голову сільської Ради і то все за першим пострілом. Ось тобі козак від старої кози. Я тобі не вірю, бо виглядаєш так,  що ввечері мама виводить тебе попісяти за поріг хати. А може, під ліжком мама тримала для тебе ведро?». Петро то обурювався, то сміявся з подібної розмови. Та камера розуміла, що Петро все-таки має якесь відношення до вбивства голови. Про себе Микола говорив, що скоро його випустять, бо слідчі не мають проти нього ніяких доказів, хіба що посадять за підробку підпису на бланку бухгалтерії, де він працював до арешту. Тепер йому пришивають статтю за побутові злочини. Як на бухгалтера Сліпець був досить розвинений. Він вмів розвеселити в’язнів, викликати кожного на відвертість.
  Дзядик теж надіявся скоро вийти на волю, бо книжки «За сестрою» і «На уходах» А.Чайківського, що були знайдені при обшуці, не можна трактувати, як антирадянські. Та й  збір коштів для підпільників не доказаний.
  Сліпець умів кожного розкрутити. Зенко теж не відставав від інших і похвалився своїм знайомством з районним проводом ОУН на Тернопільщині.
  За розмовами швидко збігав час, і менше докучав голод. Подали вечерю і вода в баланді була трошки світліша. Священик Грош отримав від парафіян чергову передачу. Камера знала, що з передачі отець нікому нічого не дасть. Чергові хлопці разом з іншими в’язнями перейшли до загальної вбиральні, помили «парашу», помились самі і на душі стало легше. В камері, як і в попередні дні – сніданок, перед ним молитва, а потім розмови про  всяку всячину. Всі в’язні були з довколишніх сіл Львова, знали про події на Львівщині, цікавились політикою, особливо розвитком  підпільно-визвольного руху, в якому в певній мірі брали участь. Одруженими були тільки Микола Сліпець і Микола Дзядик. Вся камера знала з оповідань Дзядика, що його сім’я була  переселена в 1945 році з Польщі на Україну. Крім дружини, на нього вдома чекали дві дочки і син. Старша – Оля вчиться у ветеринарному інституті, молодша – на архітектурному факультеті в політехніці, а син в 9-му класі. Арештували Дзядика за зв’язок з підпільниками – збирав для них гроші. При обшуці знайшли антирадянську літературу: «На уходах» і  «За сестрою»  А.Чайківського. А звинувачують його за статтями 54-1 А-11/ 20 і № 54-10 ч.1, це йому загрожує близько 10 років ув’язнення в загальних таборах. Микола Сліпець розповідав про себе менше. Всі знали, що його дружина учителює, родом він з Магерова.
  Микола знав всі статті кримінального кодексу: 54-1 А – це зрада батьківщини, 54-11 – це антирадянська організація. Якщо у них є додаток 12, то – про певне порушення знав, але не доніс. Якщо після № 54 стоїть 6 – це шпигунство, 8 – це тероризм. 54-1Б – це військова зрада, 54–10 № 1 – це антирадянська агітація у вузькому колі, № 11 – це антирадянська агітація на вулиці, в залі, й згідно з кодексом УРСР, за неї засуджували на 25 років ув’язнення. За політичний анекдот на кухні прокурор вимагав позбавлення волі 10 років. Це була найменша кара за політику. Розглядали справу в обласному суді, у військовому трибуналі. Якщо не могли висунути звинувачення, але людину вже арештували за примхою НКВД чи КДБ, то справувала заочно так звана трійка. Вона присуджувала переважно 25 років ув’язнення. Звинувачення М.Сліпця не мало ніякого відношення до політики. Він це усвідомлював і чекав, що йому можуть дати найбільше три роки, або випустять додому.
  У неділі й свята вранці, після сніданку та відправи Служби Божої, в’язні вели розмови на релігійні й політичні теми. Часом шум в камері викликав у коридорної охорони незадоволення. Охорона тоді вривалася до камери, шикувала в’язнів у ряди, перевіряла їх наявність за списком і попереджувала про можливі санкції для всієї камери: заборона передач, відмова подавати в камеру воду та проведення групових прогулянок або переведення  всіх на карцерний режим. Після кожних 10 днів в’язнів  камери зі всім одягом водили в лазню. Весь одяг здавали в суху прожарку. Після однієї з таких чисток Зенко побачив на своєму новому плащі величезну коричневу пляму, яку ніколи вже не вивести. Раз на місяць тюремна адміністрація робила обхід, питала про скарги. – Хочемо їсти, не робіть нічних допитів з фізичним і моральним насильством! Але після слів: – Как твоя фамілія, – в’язні замовкали. Розуміли, що таким чином проблем не вирішити...
  Не раз камера прокидалась вночі від істеричного крику жінки з верхнього поверху, від її жалісливого співу, прокльонів власної долі або своїх катів. Тоді довго, навіть до самого ранку, в’язні не могли заснути. Кожний задумувався над власною долею та сенсом життя. Зенко, як і інші, линув спогадами в своє дитинство, в рідне село, до друзів. Порівнював свої умови та майбутнє із ситуацією й долею тих, що були на волі, в лісі, в замаскованих бункерах. Взявши добровільно в руки зброю, вони зреклись молодості в ім’я Великої мети – незалежної держави без панства,  рабства, насильства та зрад. Зенко засинав над світанком з думкою і мрією про краще. Щоб перебороти свій хвилевий песимізм, хлопець згадав перший вірш, присвячений вимріяній дівчині:
  
  
  
   Життя – це спіраль хвиляста,          
   Законів нема тут на щастя,            
   Для тебе бажав би життя                
   без контрастів.
   Хоч знай, що життя  
   це боротьба за щастя.
   Скеляста дорога,
   терниста тропа                    
   – Це спіраль хвиляста,
   Це нитка життя.
   Іти вже не страшно,
   Бо перші пройшли
   І факел далеко
   по ній занесли,
   хоч трупи їх орли давно
   рознесли.          
  
                
  
  Нічні допити почастішали. Почали теж інколи допитувати про розмови між в’язнями в камері, тоді всі мовчали. В’язні почали підозрювати, що в камері є стукач. Перед одним з візитів до слідчого Зенко не міг заснути й відчув нерівне дихання свого товариша «по ліжку» – Миколи Сліпця. Повернув до нього голову (повернутися всім корпусом було неможливо із-за тісноти) й  пошепки запитав сусіда: «Не спиш?» – Микола тяжко зітхнув: – Чомусь не можу … – І мені не спиться, можливо, скоро я вийду на волю, бо в слідчого нема ніяких доказів моєї вини. – Сумніваюсь, той, хто попав за політику, звідси не виходить, – заперечив Сліпець. Помовчавши, Зенко зрезигновано додав: – Можливо, бо Юдаков обіцяє очну ставку з тими, що докажуть мою вину, але якби так і сталось, то я не хотів би мінятись місцем з тими, що прийдуть мене звинувачувати. Я не розумію тих людей, що роблять доноси на своїх. Ну добре, нас засудять, хтось загине в таборах, але хтось таки повернеться і покаже пальцем на стукача. Як він буде дивитись у вічі людям, своїй родині, своїм дітям. Тавро зрадника пристане навіки, до сьомого коліна. Зенко ще більше повернув голову, щоб глянути Миколі в лице. Той мовчав, тільки губи тремтіли. «Невже це він», – промайнула думка. – А ти як думаєш, Миколо? Чи ти спиш? – Микола силувався щось відповісти, та не зміг. Потім прошепотів: – Будемо спати … – промовив і повернув голову лицем в умовну «подушку». – Значить, він, – свердлила мозок думка. Зенко довго не міг заснути. Не спав і Микола.
  Вдень Микола ні з ким не розмовляв, уникав зустрічі з очима Зенка. Уночі Миколу викликали до слідчого. Через місяць в касаційній тюрмі на дверях вбиральні хтось залишив надпис: «Сліпець – провокатор». Як стало відомо пізніше, навіть в хрущовську відлигу КДБ практикувало такий метод в отримуванні камерної інформації через провокаторів. Сексоти за «добру працю» звільнялись з ув’язнення до судового розгляду їхньої кримінальної справи. Не один інтелігент Львова чи й районних міст таким способом купив собі волю, а пізніше ставав членом КПУ і робив собі кар’єру. Чи можна судити тепер одного з директорів львівських шкіл, що пішов на такий злочин? Хоч, зробивши кар’єру, він у школі виховував дітей в національному дусі, і тим заглушував закиди своєї совісті. Скільки є також тих, що заради матеріальних благ стали колаборантами? Заглушили свою совість, а тепер демонструють свій патріотизм.
  Все-таки Юдаков дотримався своєї обіцянки, і на третьому допиті в кімнаті слідства сидів однокурсник з інституту Леонід Гриліцкий, з яким Зенко мешкав два роки в кімнаті гуртожитку по вулиці Стельмаха № 1. Зенко нічого доброго не очікував від цієї зустрічі.
  – Чи знайомі ви з тов.Гриліцким? – запитав слідчий. – Так, – коротко підтвердив Зенко. – У яких стосунках з ним ви перебували перед арештом?  – У ненормальних! – Яка причина?  
  Зенко згадав, як Гриліцкий погрожував йому після кімнатної сварки при обговоренні англійської вимови слів. Згадав свою насмішку, коли Гриліцкий вимолював оцінки у викладачів. Значить, він затаїв образу. Тоді Зенко не повірив погрозам. – Я можу кожного посадити в тюрму, – заявив зухвало Гриліцкий.
  Згадав, як всі три східняки із спільної гуртожитської кімнати (Леонід Гриліцкий, Леонід Кіндрась, Василь Некоз) реготали, коли він після вечері молився, коли кожної неділі одягав вишивану сорочку і разом з товаришами йшов до церкви, в Преображенку, щоб послухати проповідь о.Костельника. Зенко милувався там співом хору й підспівував: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», незважаючи на переслідування, підозру й страх. Преображенка була заспокійливим бальзамом душі не одного зневіреного мешканця Львова. Це духовне піднесення приносив Зенко в гуртожиток і ніколи з ним не крився. Так колись вчив його отець Весоловський: «Відрікатись, навіть перед ворогами, від своїх традицій, віри, церкви, Бога – це непростимий гріх». Зенко, як багато інших студентів-галичан, дотримувався батьківських заповітів. Зенко завжди захищав набуті в дитинстві християнські принципи, чим викликав в однокурсників-східняків не тільки глузування, а й відкриту ненависть, злобу. Западенці, так називали галичан, гуртувались разом. Вони разом готувались до екзаменів, разом ходили на забави, танці, разом їздили поїздами до батьків на ферії, за продуктами, якими ділились й підтримували себе фінансово, морально і матеріально. Хоч всі за походженням були українцями, але між західняками і східняками росла прірва, яку важко було подолати.
  Коли в кабінеті слідчого появився Гриліцкий, Зенко нітрошки не здивувався. Не було в нього подиву й тоді, коли на питання слідчого Гриліцкий сказав, що знає Зенка як антирадянську людину. Здивувався тільки, коли на питання слідчого уточнити, що Гриліцкий розуміє під тим поняттям, той пояснив, що Зенко має сумнівні зв’язки з націоналістами. Всі вони – «м’єсниє», збираються разом: Желем, Стебельський, Дем’янчук, Крет, Лободинський, Леся Мостова й інші. Всі про щось домовляються, висловлюють антирадянські думки. – Що ти верзеш? – перебив його Зенко і пішов у наступ:
  – Тобі не подобається, що ми ходимо до церкви, віримо в Бога, ми так виховані …
  – Вот ти какой? – перебив Зенкову тираду Юдаков, – все понятно, падпісивай протокол  – і підсунув його аркуш паперу з готовим текстом. Гриліцкому підписав пропуск і дозволив іти.
  Зенко читав протокол і висловлював вголос своє обурення: – Але то все брехня, такого не було.
  Слідчий заспокоїв: – Ти падпісивай то, что сам гаваріл і ознакомілся з тем, что гаваріл Гриліцкий. Падпісивай, если не хочешь в карцер, ілі ….
  – Вот тебе первая десятка обеспеченна. Теперь поіщем фактов на четвертак, – самовдоволено потягнувся, відкинувши плечі на спинку крісла.
  – На севодня достаточно, можешь ідті! – Зайшов конвой і повів Зенка знайомою дорогою до камери, в якій уже всі спали. Слабенька електрична лампочка освічувала зарослі обличчя в’язнів. Хтось хропів. У першому ряді плакав у сні хлопець з друкарні. На верхньому поверсі тужливо співала душевнохвора дівчина, на яку гримав, щоб замовчала, черговий по коридору. Зенко приліг на своє місце і прокручував у пам’яті зустріч із свідком Гриліцким.
  – Він теж українець, що ж його штовхнуло написати донос: підвищена стипендія чи, може, таким Юдаков платить окремо за кожну жертву, чи принцип комуніста?...  Але ж при ньому Зенко ніколи не висловлював своїх політичних поглядів … Гм … десятка забезпечена. За що? Ага, обіцяв шукати факти на 25 років. Десь за вікном співали: «Фай дулі, фай, моя цьоця ма англіки…» Згадав – це ж йдуть студенти з танців з першої школи, що біля політехніки. Чи хто згадав його там, чи грає ще група «Не журись»?
  Приємні, веселі спогади переплітались з жахливою реальністю. Йому стало жаль себе: –…За що такий хрест мушу нести? – питав сам себе, – але він не найтяжчий. А його ровесники в лісах, у бункерах, часто голодні, там, де чигає смерть на кожному кроці, кожної хвилини. Чи їм легше? Згадав той день, коли з сусідом Кравчуком просидів у бункері.
  Перша совєцька розвідка появилась 24 березня 1944 року. Село чекало на помсту за повстання 24 червня 1941 року, коли було вбито голову Будзанівського райвиконкому – Черниша. Тому, при вступі червоної армії, всі чоловіки поховались у раніше приготовлені бункери. Це тривало тільки один день. Бункер нагадував погріб, де батьки зберігали картоплю. Тут було важко дихати, а також вогко і холодно. У ньому ми перебували лише один день, а підпільники прирекли себе на постійне життя в таких підземельних умовах,  наслуховуючи, чи нема облави. Минали дні, місяці, роки – і змін ніяких. Всі очікували, що ось-ось почнеться війна.
  З’явилась надія, коли Черчіль однозначно заявив про це по радіо, та, на жаль, американський президент не погодився з його ультиматумом і погубив стільки душ, стільки віри, стільки надій.
  Так, американці вдруге продали нас. Боже, чи ти бачиш наші страждання, наші зруйновані села, спалені домівки, замордованих кращих синів нації? А несамовитий плач жінок і крик дітей в ешелонах, що везли їх в далекі азійські краї. Чи Бог бачить, чи чує людські благання? Чим ми так його прогнівили? Скільки постів дотримано перед Пилипівною та Великоднем, скільки віддано поклонів, відмовлено молитов на корунці жінками! Та й тут, в камері – вранці й ввечері молитва. А може, це хрест за гріхи наших прадідів…, а може це – випробування? А хіба москалі були і є меншими грішниками? Вони ж не моляться, проклинають всіх, зневажають Бога, святих, церкву. А скільки горя принесли вони іншим народам? Чому нема на них кари?… Мають свою державу, отримали перемогу у війні, всюди мають колаборантів зі середовища поневолених ними народів …
  
  Гм, то чому ж тобі дивно, що жителі східної України ненавидять українців Галичини, стають донощиками на своїх братів, можливо, вербують сексотів із середовища галичан … Який вихід? Яка розпука від нерозв’язаної проблеми цілої нації?! Роздуми перервав стук по металевих дверях і вигук чергового: «Падйом!». Позіхаючи, сонні в’язні витягували з-під голови взуття, яке натягали, сидячи, на ноги й готувались до виходу в загальний туалет. Потекли сірі буденні дні й ночі. Щоб прикрасити тюремне життя, священик Грош часто розповідав різні пригоди з життя галицької армії, оповідання  українських класиків. Зенко теж чувся зобов’язаним щось оповідати, до цього його підштовхував Грош. Щоб підняти подавлений настрій собі й товаришам по камері, спочатку Зенко з пам’яті прочитав вірш Лесі Українки «Contra spem spero!», потім розказав біографію Лесі та її родини. Такі літературні розваги захопили в’язнів, а особливо тих, що любили поговорити на різні соціальні теми свого життя. Текли дні за днями. Допити вже не були страшними. І коли Зенко зустрів у слідчого однокурсника Леоніда Кіндрася, не здивувався. Тільки натякнув йому про батька, який втік з колгоспу на зарібки, щоб не вмерти з голоду, про що в гуртожитку розповідав Кіндрась, а тепер на слідстві доказує, що Зенко про колгоспи говорив зневажливо. Зенко заперечував: – Але ж у нашому селі ще нема колгоспу, – доводив слідчому. – Якщо нема, то буде, переконаєтесь, як то буде добре жити на трудодні. Сперечатись не було сенсу. Коли пішов свідок, слідчий пояснив: «... мій обов’язок зібрати матеріал хоч би на десятку» (десять років у таборах виправного призначення). Слідчий психологічно підготовляв Зенка і вмовляв, що іншого виходу нема, бо всі «западнікі» налаштовані антирадянськи і їх можна судити без слідства й допиту. – Не сопротівляйся! Мнє лєгче будєт, – вмовляв Зенка, – у нас плановоє хозяйство. Всє виполняют і перевиполняют план. І я тоже. На стройках комунізма нужни робочіє рукі, а тут іх много і всє потенціальниє контрреволюціонєри».
  «Contra spem spero!» – повторяв Зенко, повертаючись до камери. Дорогою компонував оповідання про Прометея, про його відвагу, самопосвяту, безкорисне служіння людям і страждання за вкрадений для людей вогонь від богів. Досипав ночі без снів. І знову день, і знову ніч. Знову оповідання в камері. Блискуче розповідав Зенко придумане після слідства оповідання про Зевса, Прометея, Кавказькі гори, де розп’яли Прометея, і про орла, що день божий довбе ребра …
  Всезнаючий Микола захотів вияснити, чи в камері хтось знає азбуку Морзе. Більшість взагалі не знала, що таке азбука Морзе.
  – А навіщо тобі? – спитав Дзядик. – Як навіщо…довідаємося, хто сидить тут, може є відомості про те, що діється на волі! – доводив Микола і пересів біля стіни, щоб перестукуватися по стояку труби опалення. Всі цим зацікавилися, і в камері настала тиша. З верхнього поверху почули зворотний перестук. Довго Микола перестукувався, поки наглядач не відкрив «кормушку» і пригрозив, що доповість начальству про порушення режиму тюрми.
  А вночі почали викликати в’язнів на допит, на якому кожного попередили, що за порушення режиму всю камеру позбавляють права на отримання передач від рідних. І це було напередодні Різдвяних свят.
  Святий вечір кожний в’язень зустрів з гнітючим настроєм. Отець Грош відправив всеношну, помолилися за рідних, за тих, що загинули на полі слави і тих, що не склали зброї. Грош зробив екскурс у біблійні події у Вефлеємі, розповідаючи про Марію, Йосифа й Ісуса. Усі сіли до спільної вечері. Отець Грош вийняв зі своїх запасів сухар засушеного білого хліба, змовив над ним молитву і роздав кожному по маленькому шматочку: – Це вам святочна проскура, Христос Раждається! Кожний відповідав по черзі: – Славімо Його! В’язні цього дня постили, не брали сніданку, крім хліба і камси, відмовилися й від обіду. На святу вечерю їли хліб з камсою та  теплу баланду. Після вечері тихенько колядували: «Бог предвічний», а потім сумну-пресумну колядку про «Сумний вечір 47 року…»
  Так переколядували всі галицькі колядки і ніхто з наглядачів не робив їм зауваження. Заснули після опівночі. Різдво. Вранці після спільної молитви тиха Служба Божа. А потім спогади дитинства. Дідух біля стола, солома на долівці, сіно на столі. Свічка горить біля миски з кутею. Два великі колачі поперек стола. Лине думка до батьківської хати, як вони там? А як вечеряють підпільники, де вони тепер? Хто з них ще живий?
     А десь там на позиції,
Без хліба, без муніції
     Вмирають козаки…(О. Олесь)
  
А кого з них тут чекає розстріл?
  Минули Різдвяні свята, і в камеру посипались передачі від родин в’язнів. Заборону на передачі зняли. Отримав передачу і Зенко. Мабуть, тато привіз. Коли запахла ковбаса, всі збадьорилися, стали жартувати і розказувати анекдоти. І зовсім зраділи, коли охоронець оголосив, що підуть позачергово в лазню. В лазні весь одяг здали в прожарку. Та перед тим, як іти під душ, в’язні  по черзі підходили до перукарки, яка стригла волосся під пахами і на лобку. За кінець свого члена в’язень тримав сам, а частіше це робила фрезієрка, яка стригла волосся лобка, повертаючи орган в різні сторони, виказуючи тим свою зверхність. Теплий душ, що часто переходив в окріп або в холодний дощ, був для в’язнів розкішшю.
  У січні виклики до слідчого стали частішими. На допитах вже були три слідчі, які  перехресними запитаннями старалися заплутати Зенка. Вони доводили, що в інституті діяла націоналістична організація, про яку вже призналися і Стебельський, і Дем’янчук. Скоро йому організують ставку віч-на-віч. Щоб доказати Зенкови, що вони про нього все знають, показали йому протокол з Буданівського МГБ, підписаний односельчанином Василишиним.
  
Протокол складений слідчим району, в якому записано:
Питання: – Кого ви знаєте з членів ОУН в селі?
Відповідь: – З членів ОУН села знаю Зеновія Шкугру.
Питання: – З котрого року він перебував у членах ОУН?
Відповідь: – Зеновій Шкугра був членом ОУН з 1943 р.  
Питання: – Яка в нього була зброя?
Відповідь: – Зеновій Шкугра був озброєний автоматом Калашнікова. В нього також були дві гранати і наган.
Питання: – Коли і де ви його бачили зі зброєю?
Відповідь: – Я зустрічав його зі зброєю ввечері 1944р. у своїх сусідів.
  Василишин Іван Павлович, дата, підпис.
  – Ну, що тепер скажеш ? – самозадоволено підсміхався слідчий.
  – Нічого, бо Василишина не знаю, тим більше, що такого прізвища в нашому селі нема.
  – Ти хочеш доказати, – змінився на лиці слідчий, – що наші органи брешуть!
  – Можливо…або цей Василишин бреше, – самовпевнено підтвердив Зенко.
  – Що.. Що? – Слідчий почав «в мать і бога…», а Зенко прокручував у голові зміст протоколу і прізвище Василишин. Чи це чергова провокація, чи справді в селі є Василишин? Слідчий вловив у очах Зенка сумнів і закричав:  – ну, що, згадав?!…
  Зенко продовжував заперечувати і пішов у наступ: – Якщо є такий свідок, то приведіть його на зустріч зі мною.  – За чий рахунок? Думаєш, держава – це дійна корова?! – З тих слів Зенко зрозумів, що свідок не у Львові, а в Буданівській тюрмі, а можливо, його зовсім нема, або придуманий слідчим. Чекіст сам написав протокол допиту, сам його і підписав.
  – За мій, –  спокійно відповів Зенко. – При арешті у мене вилучили двісті чотири карбованці, то з них і заплатите проїзд свідка до Львова.
  – Ти уж больно умний, – промимрив слідчий і викликав охорону, щоб відвела Зенка в камеру. Довго Зенко згадував Василишина і допускав, що під тим прізвищем міг ховатися хтось з підпільників. Або це провокація слідчого. До появи протоколу надіявся на мінімальний термін в суді або навіть на звільнення, а тепер «катушка» – 54-11-1а    –  це 25 літ у таборах.
  Зенко схилив голову і ні з ким в камері не розмовляв. Згадував свої дитячі і юнацькі літа. Пропливали вони в уяві, як довжелезна стрічка кіно. На кінець згадки сам себе запитав: – за чим тобі, Зеню, жаль найбільше? За коханням, якого не зазнав. За тим, що не пішов у підпілля, не стріляв таких, як Юдаков, не мстив за свого учителя Степана Серафина. Хіба тільки за нього, а за всі злочини…і самому краще загинути, ніж тепер йти на 25 років у табори.
  Ще один єхидний докір промайнув у думках: – Ти ж хотів, щоб тебе заарештували. Ще й так, як Стебельського – прямо на лекціях. Хотів бути героєм на очах інститутських товаришів, а тепер плачеш, маєш то, що хотів. Не потрібно було з східняками заводити політичні розмови. Навіщо бу