Василь Кубів
                         Дороги і долі  
                                                                         Присвячую своїм внукам
                                                                  Олені та Ромкові
                                    
         Моє село, моя країна, мій світ, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять і які почуття огортають людину, коли на самоті роздумує вона над сенсом життя і тими одвічними  поняттями – «моє», «наше», «чуже».
  Роздумую і я над тими короткими за формою й широченними за змістом поняттями, що ятрять мою душу. Особливо тепер, коли відчуваю, що життя моє смеркає, і, оглянувшись назад, сам себе запитую:
  – Що за свій вік доброго зробив, кого захистив? Ой, як потрібно щось зробити! А що?..  
  Ну, хоч би описати те, що сам бачив, що інші робили. Описати життя краю бодай із вікна свого обмеженого «я», залишити для нащадків спогади про історію рідного села, де був очевидцем розмов, незабутніх подій, звідки виніс багато  дитячих і юнацьких вражень.
  Моє село Деренівка не подібне на інші села, де був очевидцем, і не тому, що воно моє, а тому, що завше було активне, бойове, що його молодь була, як тепер прийнято казати, з державним розумом. Втручалася до всяких громадських справ. Брала на себе відповідальність за все: долю села, повіту, народу. Не декларативні заяви, а її практичні дії говорили самі за себе. Наші села зберегли не тільки національну культуру, зберегли націю від зникнення. Село вистояло і не зломилося. Ми всі в боргу перед селом.
  Молодь часів моєї юності навічно зосталася  для мене нетлінним взірцем українського патріотизму. І я не можу, як писав поет  Василь Симоненко, піти із цього світу, не залишивши про тих кристально чистих дорослих дітей села доброї пам’яті, живого сліду, бо кожний із них спалахнув палаючою зіркою на небосхилі української  весняної ночі першої половини двадцятого століття.
  Випурхнули всі ми зі своїх сіл і розлетілись по світах і все, що там побачили й почули несемо на старість до свого гнізда.
  
  
  
  




ПЕРША ЧАСТИНА
  
Село очима юнака
  
  Мама засвітила лампу, обрізала кравецькими ножицями ґніт, пілкою витерла шкельце, поправила ковпачок над ґнотом і посадила шкельце в гніздо.
  – Добрий вечір, Марино! – з порога привітався Туркулів Луць. Зняв шапку й, не діждавшись від Марини відповіді чи запрошення до хати, попрямував до стола. Поклав на бамбетель свого вилинялого кашкета і перш, ніж сісти, пошкрябав штанами крижі. Він завжди так робив. Луцеві здавалося, що тих «рухів» сусіди не помічають, бо він тримав руки в кишенях штанів і час від часу їх підтягав. З першого погляду виглядало, що штани без паска й сповзають, а він , тримаючи руки в кишенях, підтягає їх догори.  Можливо б,  і справді так було, але Луць завжди робив один рух догори і кілька рухів горизонтальних кругових, наче  чухав сверблячі  крижі. Це увійшло  йому у звичку, так як і  Горобцевій Франці – обкусувати зубами нігті на руках при розмові з сусідами.
  – Гринько що, дає коням їсти ? – чи то спитав, чи то сам собі пояснив Луць.
  – Ая, – буркнула Марина і заходилася розпалювати в печі, щоб приготовити вечерю.
  Луць не робив собі нічого з непривітної поведінки Марини. Він звик і до нього звикли, як до члена родини. Потупцював трохи біля стола, потім став біля вікна і задивився у вечірню темінь. Дивився у вікно, немовби щось там бачив. Бо ж кудись очі треба було подіти. Не дивитись весь час на набурмосену Марину, чи на її грубі литки.
   Рипнули двері, і на порозі появився господар.
  – Добрий вечір сусіде, привітався Гринько, взяв з лавки кварту, набрав у сінях з цебра води і вийшов на двір помити свої порепані, спрацьовані руки. Відтак у хаті знайшов відносної чистоти домоткану веретку, що нею користувались всі домашні, і старанно витер долоні.
  – А де Яків, Марино? – запитав нарешті?
– Або я знаю, напевно в Дацика, – байдужим голосом відповіла Марина.
– Казала м я йому туди не ходити, а він на зло мені.
  – А що, Луцю, Гунькове радіо говорить про війну в Абісинії ? – Гринько кинув шапку на швейну машинку і присів біля неї на крісло. Луць потряс за звичкою штанами, всівся вигідно на бамбетлі, погладив неголену щоку і з гідністю добре проінформованої людини почав:
  – Абісинці – то такий напівдикий нарід. Їх італійці годували, одягали, вчили культури, а вони невдячні.
  – Луць засміявся – о, які вони невдячні! Так з Варшави передають.
  До хати зайшла Явдоха. В руках тримала відерко свіжо надоєного молока. Піна на молоці легенько потріскувала. Хату наповнював своєрідний молочний запах.
  – А де Яків? – запитала Явдоха.
  – І казав я йому туди не ходити, – відповів замість Марини Гринько, більше до себе, ніж до тещі, яку не любив за її командирські настанови у всіх сімейних справах. Гринько забороняв синові ходити до Дациків, бо через них два тижні просидів у тюрмі. І все за ту кляту межу. Скільки людей пішло передчасно з цього світу з-за межі. І чого дивуватися, що Гринько боронив межі свого городу? Он держави – сусіди – і  ті теж воюють за прикордонні території, значить за межі.
  Дацикова рідня складалась з п’ятьох братів і трьох сестер. Після бійки за межу, два брати – Гринько і Іван – виїхали до Канади. Це Пилипові діти від першої жінки. Семко, з дитинства був горбатий, оженився з Настею, жив разом з батьком у другій половині хати і мав одну доньку Марусю. Сестра Явдоха вийшла заміж за односельця Івана, стала невісткою, а потім улюбленою мамою свого одинака Дем’яна.
  Від другої жінки Пилип мав четверо дітей – Федька, Ганку, Степана і Зоньку. Різниця в роках між дітьми була невелика, всі разом бавилися, билися, пасли корів, а зимовими довгими вечорами разом з батьком співали. Всі були голосисті, здорові, веселі, то як сусідський Яків міг втриматися, щоб не побігти до Дацика, навіть проти заборони свого тата. Тим більше, що сьогодні в Дацика таке робилося, таке творилося!
  Пилип у церкві був старшим братом і завжди після закінчення польових робіт організовував вдома лиття воскових свічок. Для сусідських дітей, та й не тільки для них, це була дивина. В крамниці продавали свічки, але привозили їх з Теребовлі, а робили десь далеко, і були вони маленькі, а тут робили величезні, завдовжки з Дацикового Степана. Хоч Пилип та його помічники виганяли дітей з хати, щоб не заважали роботі, але вони знову і знову появлялися то в одному, то в другому хатньому куті. Цікавість була більшою, ніж погрози і докори старших. Побачити, а декому поталанило вкрасти кусочок воску, щоб на пасовиську похвалитися. Помічники й Пилип нагадували дітям, що красти віск є великим гріхом, бо це для святої церкви, а куплений віск є на зібрані громадою гроші. Більшість дітей, якщо вже опинились в хаті, стояли мовчки, облизували пересохлі губи, переступали з ноги на ногу, мнули в руках шапки і ждали, ждали – а може хтось із старших змилується і зробить хоч одному з них маленьку, малесеньку свічечку.
  Пилип ставився до Гринькового Якова якось особливо, на нього не кричав, не виганяв, а так-ні добре, ні зле. Коли одне коло свічок було відлите, то з долівки збирали куски воску, щоб кинути в баняк і перетопити на нове коло. Пилип не збирав воску, тільки переглядав відлиті свічки і відрізав з деяких не формові соплі. Якось лагідніше глянув на притулених в кутку дітей, долонями зсукав маленьку свічку і без слів дав Якові.
  Яків, теж без слів, взяв свічечку і стрімголов помчав через дорогу додому. Витер задубілі босі ноги в онучку, відчинив хатні двері і показав всім ту маленьку свічку. Тато грізно зиркнув на нього ( а може тільки так здалося ):
  – Ну що, заробив свічку?
  – Ага, – витиснув малий з себе.
  – Помий ноги, випий молока і йди спати, – наказав тато.
  Бабуся витягла з-під лавки чисту онучку, якою Яків мав витирати помиті ноги, і продовжувала цідити молоко в глечики. Набравши горня води, слухняний син мив на камінних плитах перед хатою порепані ноги і сам до себе усміхався.
  Ага, і свічку має, і тато не сварився, а найліпше те, що своїми очима бачив великий секрет, як роблять свічки. Може, колись підросте і собі спробує, адже колись Дациків Пилип помре, а він буде старшим братом у церкві.
  – А чому б, ні! – немов би комусь заперечував, – Ну, чому ні?
  Йому привезуть такі самі великі, як точило, кільця воску. Він почепить в порожній хаті велике колесо, на кухні в баняках розтопить віск. На колесо зачепить, як бачив у Дацика, тонкі шнурочки на гніт і буде лити квартою на них розтоплений віск.
  Ні, не так, він буде тільки керувати, так, як Пилип, і кричати буде на сусідських дітей так само:
  – Чого став, витріщив очі, ану, шмаркачу, забирайся додому!
  Ага, а до кого кричати – ті вуйки, що помагають Пилипові, не захочуть слухати його наказів. Та й жінку треба мати, щоб варила віск. І ще, де таке велике колесо взяти? Добре Стефанові – колесо вже в них є, але жінки нема, – голосно, самозадоволено засміявся.
  – Та де ти так довго миєш ноги ? – з сіней запитала бабуся.
  Яків стрепенувся, взяв до рук приготовану онучку, але вчасно помітив, що одна нога ще непомита. Тут він догадався, що лив воду на одну ногу, як лили віск на гніт у Дацика. Бабуся принесла  теплої води і допомогла йому помитися. Він на п’ятах повернувся до хати, вмостився  на лавку біля печі і притулився до теплої грубки. Пив ще тепле молоко від корови і слухав цікаву розповідь Луця:
  Старий Тихоліз спав літом на возі під грушею. Пильнував, аби вночі хлопці грушок не крали. Та хлопці одної ночі залізли на грушу, нарвали грушок, а старого витягли з возом на дорогу. Тягли віз в село аж до Поздика, а там, переконавшись, що старий міцно спить, пустили віз згори до криниці.
  Луць так смішно розказував, що малому і самому захотілося щось подібне придумати, коли виросте. А надто йому сподобалася історія, розказана Луцем про Капотові сани, які хлопці на святого Андрія витягли на вершечок стодоли. Господар рано зібрався їхати до Теребовлі на ярмарок, виніс упряж, а саней нема. Цілий день шукав господар у селі свої сани, а під вечір прийшов до нього сусіда. Він співчував Капоті і висловлювався так:
  Конокради крадуть коней, а, щоб крали сани без коней, такого ще не було. Прощаючись сусіда заговорив про погоду і показав пальцем на повний місяць, що саме викотився з-за стодоли. Капота враз занімів, відкривши рота. Коло місяця підпирало дишель його саней:  «Та ж то мої сани!».
  Яків любив слухати Луцеві розповіді про сільські новини, а як приходив до хати Гумінєцький, то це було справжнє свято. З батьком вони згадували випадки Першої світової війни, сперечалися про політику. Найбільше малому хлопцеві подобались довгі зимові вечори. Закінчивши домашні роботи коло худоби, птиці та коней, сусіди сходилися до хати. Батько шив чи, як мама казала, «ліпив» сусідам кому штани, кому блузку. Штани шив за один раз, а блузку перешивав по кілька разів, бо важко було йому добре пришити рукави. На поміч приходила мама, і батько у неї на плечах фастригував ті рукави. Вона часто сердилася, і малому ставало жаль тата, бо хіба він винен, що рукав зле лежить на маминому плечі. Якщо мама така мудра, то нехай сама його пришиє. Добре, що вона сварить тата, коли нема сусідів, бо при чужих людях було б  соромно за тата і за свою родину.
  Крім Луця і Гумінєцького, до хати часто приходили Петро Джурба і Туркулова Текля. Та завжди нарікала  на свого сина Стефана:
  – Зібралася йти на поле копати бараболю і кличу свого сина, а його нема. Шукаю по подвір’ї – нема, на городі, за стодолою – нема. Питаю брата Луця, чи не бачив Стефана? Не бачив. І де ж, думаю, він подівся? Ага, згадала! Підкрадаюся до виходку, заглядаю через дірку, а він (щоб ви думали?)  зняв штани і читає книжку. Ну, думаю, я тобі почитаю!  Беру хутенько відро води, підходжу ближче і враз виливаю через незакриту частину виходку (За браком дошок селяни тоді не робили дашків над туалетами). Яків слухав смішну історію і дивувався: невже то мова  про того самого Степана Серафина, котрий навчає його грати на мандоліні. Невже це той самий Степан, який, замість копати в полі бараболю, читає у виходку книжку, вчить у неділі і свята хлопців та дівчат співати. Невже це той самий Степан, що диригує в церкві хором разом із зятем священика Глинського. За учителя Степана стало малому Якову боляче. Не раз він бачив, як до похилої  глиняної  Серафинової  хати,  де  білі  стіни  ледве виглядали з-під великої шапки солом’яної стріхи, заходили старші хлопці і дівчата на репетицію. Спочатку всі дівчата сиділи на призьбі і тоді, здавалось, що нема хати, а є тільки великий солом’яний дах і під ним гама вишитих сорочок. З-поміж вишитих сорочок та заквітчаних дівочих голівок дивилося на дорогу маленьке віконце, розділене двома горбильками навхрест. Хата мала тільки два таких віконця.
  У тій хатині, подібній до Шевченкової, родився і виріс напівсиротою великий диригент цілого села. Батько, ще маленького покинув його і виїхав до Канади на заробітки, та так і не повернувся додому. Текля сама давала раду на господарці, сама, як могла, виховувала сина, свою єдину надію. Ким він міг би стати, якби закінчив консерваторію! Та ба, звідки  було взяти солом’яній вдові гроші на школу. Чотири класи освіти тоді були обов’язкові для  дітей села. Та ще в третьому класі всі вчилися по два роки – незалежно від успішності, а в четвертому – три роки. Ось таку семирічку закінчив Степан. Разом з мамою господарював на двох чи трьох моргах поля. Старенька хата, старенькі хлівці і така стодола. Пас, як і всі діти, спершу  гуси, потім корови – і не тільки свої, а й сусідські. Мамин брат, вуйко Луць, господарював навпроти через дорогу, мав двох синів – Зенка і Миронка, трохи молодших  від Степана.
  Через межу від них проживала багатодітна родина Гуменюків. Старші сини: Ярослав, Дмитро, Павло, Іван, Гринько мали  прізвище Семків, молодші сини: Міхал, Степан, Іван – мали  другого батька – Гуменюка.
  На пасовиську хлопці зазвичай  говорили про війну, особливо про козаків. Це стало майже традицією. Книжок про козацькі часи в сільській бібліотеці не бракувало. Історичне минуле України, перелите в романи Куліша, Чайковського, Лепкого, Юрченка, в поезію Шевченка, Франка, Лесі Українки, Олеся, Грінченка, Грабовського, Шкрумеляка, проникало в юнацькі серця солодкими мріями.
  Періодичні журнали «Золотий колос», «Дзвіночок» та книжки з бібліотеки  бентежили дитячу уяву, кликали стати подібними до героїв прочитаних романів, боротися, як вони боролися, чи вмерти, як вони вмирали. Так чи не так, але сіра буденщина біля батькового господарства у здоровому тілі викликала душевний бунт. І коли ці вчорашні пастухи в святковому одязі – вишиваних сорочках, з гладко заструганими палицями для спортивних вправ у руках демонстрували, переважно на майдані коло церкви, стрілецькі вправи, то кожен уявляв собі це, як генеральну репетицію перед походом на ворога. Міцно стиснута в правиці палиця ставала уявною шаблею, чи рушницею. Краще патріотичне виховання годі уявити .
  Вправи з палицею, з якою майбутній герой стане до бою, започаткував студент Львівської теології, Іван Збаращук – сусід Серафина. На літні канікули він, як і всі студенти, приїжджав до батьків, але поводився вже по-панськи. Корів не пас, в поле косити чи жати не ходив. Босим його вже не  бачили. Однолітки дивилися на нього скоса, а молодші – з повагою. На початках навчання стрілецьких вправ відбувалися за річкою, біля Туркули. Хлопці й дівчата ходили на ці імпрези переважно босі. Хлопці робили вправи з палицями, дівчата – з хустками. В організації сільської молоді Іванові охоче  допомагали дочки священика: Дарка і Ольга – учениці гімназії. Той же Збаращук започаткував у селі волейбольну гру – сітківку. Яків не раз згадував добрим словом отця Збаращука, особливо  першу зустріч з ним у третьому класі.
  Тільки-но Яків вийшов з подвір’я на дорогу, як побачив Івана – студента теології. Йшов він повільно, з панською гідністю, до Якова усміхнувся, коли той чемно привітався:
  – Слава Ісусу Христу.
  – Слава навіки, – відповів і злегка торкнувся він правицею капелюха.
  Яків стояв на містку проти свого подвір’я і чекав, поки Збаращук пройде, але той поманив його до себе і лагідно спитав:
  – А як тебе звати?
Яків, – тихо відповів хлопець.
  О, це гарне християнське ім’я. Коли виростеш, будеш гордитися своїм покровителем. Можливо, він передасть тобі свої благородні риси характеру і своє благословення.
  Відтак узяв Якова за плече, полою довгого плаща прикрив його і спитав:
  – Якщо ти українець, то повинен знати, хто і коли охрестив Русь –Україну.
  Яків підняв на Збаращука очі і не зовсім впевнено сказав:
  Володимир Великий, у 983 році.
  – Дуже гарно хлопче, тільки з цифри три треба зробити вісім.
  Вийняв з кишені цукерок «Наша марка», вклав Якові в руку.
  Тепер біжи до школи і ніколи  не забувай, коли хрестили Україну.
Враження від першої зустрічі з молоденьким шляхетним студентом теології проніс Яків через усе своє життя. Минуло відтоді 50 років. Аж у 1988 році в колишній сільській читальні «Просвіти» села Яків організував зустріч односельців, котрі мали вищу освіту. На зустріч приїхав і отець Збаращук.
  А чи пригадуєте, отче, хлопчину, якого ви спитали про дату хрещення України? – запитав сивий  Яків старенького отця?
  – Цю дату запам’ятав я на все життя. Дякую вам за науку. І вгостив отця цукерками «Наша марка».
  Для культурного розвитку села чимало зусиль доклав священик Петро Глинський. На місці старої корчми він організував будівництво читальні з бібліотекою і крамницею. Збирати кошти  на це діло він доручив поважним  сільським господарям. Ще 400 злотих позичив з церковної скарбниці. Церковні гроші збирали в неділі і свята під час відправи Богослужіння старший брат і старша сестра з церковного комітету. Кожен селянин – (ходили до церкви всі, за винятком хворих і пастухів) вважав своїм обов’язком кинути на тацю не менше п’яти грошів, багатші жертвували більше. Були й пожертви великі, після одужання чи пережитого лиха. Рушники, ікони, срібні хрести, дзвони були куплені віруючими у важку хвилину їх фізичного чи духовного випробування. Були випадки, коли самотні люди у своєму передсмертному заповіті передавали на відбудову церкви всі свої зароблені тяжкою працею достатки – поле, господарку, гроші. Нащадки зобов’язані відшукати в архівах їхні імена і золотими буквами викарбувати їх біля вхідних дверей старої церкви і читальні «Просвіти».
  Петро Глинський разом з сім’єю мешкав біля церкви на так званій плебанії. Це одноповерховий будинок з 4-ма чи 5-ма кімнатами, покритий червоною черепицею. На великому подвір’ї – стайня на дві пари коней, 4 корови, свині, індики, качки, гуси, кури. За хлівом стояла окремо під солом’яною стріхою стодола. Між цвинтарем, межа якого закінчувалася на стежці,  що вела від дуба – теперішньої могили повстанцям з ОУН – аж до лісу, і забудованим подвір’ям ріс непоганий сад. Тепер сад вирубаний і забраний під новий цвинтар. Подвір’я, сад і город були загороджені парканом, а подекуди – штахетником. Вся плебанія – проборство було збудовано силами і за кошти  села. Крім того, в розпорядження священика громада виділила  двадцять гектарів поля. Сім’я  Глинського складалась з шести чоловік: дружини – Аліції, її матері – Ольги Кмицикевич, двох дочок – старшої Ольги, молодшої Дарки і наймолодшого сина Богдана. Родину обслуговували наймичка і наймит Пилип.
  Глинський був непоганим господарем, організатором, просвітителем. Сам фізично не працював, але дітей  примушував працювати в саду, дівчат – опановувати куховарську справу.
  У жнива двома возами возили з поля додому снопи. Наймит Пилип возив з Даркою, а Петро Турула, наречений Ольги, возив другим возом. Їх приклад захоплював сільську молодь. Всі хлопці і дівчата хотіли наслідувати священикових дітей. У сорочках з закоченими рукавами, дівчата із зав’язаними назад хустинами з неабиякою гордістю возили свої снопи з полів.
  Культурне життя в селі набирало сили після «копання бараболь». Центром цього життя була читальня. Його активності сприяла родина Глинських. Кожен її член відповідав за певну ділянку роботи. Дочки вчили танцювати сільську молодь, організовували збір грошей для сиріт, на рідну школу, для бідних студентів. До речі, багато студентів приїжджало до Глинських на канікули, чи на ферії як тоді називалось.

Студенти тих часів склали собі пісню:
  
   На фонд студентський не щадіть ви  грошей ,
   На фонд студентський всі несіть,
   Бо студент наш – це жовнір у запіллі…
   –»–  –»–  це воїн  у цивіллю.
  
  Дружина Глинського Аліція організовувала куховарські курси для сільських молодиць. Там вона вчила як варити і пекти смачні страви, печиво і торти. Наречений Ольги – інженер Турула, студент Львівської політехніки – «сидів на шиї» Глинських, не маючи відповідної державної чи приватної роботи, як і більшість українських інженерів. В читальні він організував хор сільської молоді. Пробував створити струнний оркестр, вчив бажаючих нотної грамоти. Турула систематично проводив репетиції в читальні. З концертами їздив по селах району, до Теребовлі. Кожну неділю і святкові дні хор під диригуванням Турули співав на Богослужінні. Кожний хорист дорожив своєю участю, гордився нею, підтримував порядок і дисципліну. Ні хористи, ні диригент за концерти, за спів у церкві плати не отримували. Це не був громадянський обов’язок, це була традиція, захоплення, мода. Кожен відчував гордість за себе, за своє село. Всі хористи, від найбіднішого до найбагатшого, як дівчата, так і хлопці, мали вишиті сорочки. Між ними були й жонаті.
  Між хористами Турула помітив неабиякий хист в селянського хлопця Степана Серафина. Навчив його хорової грамоти, допоміг  стати диригентом  сільського хору.
  Щоб зробити церкву привабливим місцем для молоді, о. Глинський запропонував розрівняти частину території біля церкви, щоб зробити майданчик для  волейболу і спортивних вправ «ЛУГу» чи проведення фестивалів (як тоді називалося – фестин). Молодь зважила на незручність розміщення старого майданчика за річкою біля Туркули, згодилася на пропозицію і взялася до роботи. Територія церкви була оточена кам’яним муром товщиною більше одного метра і висотою до двох метрів. По периметру муру з внутрішньої сторони росли старі липи (деякі ростуть і дотепер). Площа біля церкви мала значний нахил з північної сторони на південну, на вищій північній стороні стояло кілька кам’яних хрестів над старими могилами. Отож під керівництвом о.Глинського молодь розібрала весь мур. Найняті за церковні гроші мулярі звели новий мур тільки з південного і східного боку, піднісши його по висоті до рівня горизонтальної площини. Більше 200 кубометрів землі молодь перевезла тачками, перекинула лопатами з північної сторони церкви на південну. Викопані кістки старих поховань (можливо то були фундатори і будівничі церкви ) зібрано і переховано в дві могили. Над ними і тепер стоять ті самі хрести (напис потрібно відновити і розшифрувати) навпроти входу до церкви. При перенесенні знайдено монети і кам’яну сокиру та інші речі. Правдоподібно, що все це о.Глинський передав Теребовлянському музеєві.
  Вся плебанія була огорожена високим парканом. По середині стояв будинок священика, покритий червоною черепицею. Південна частина території була відведена під господарські будівлі ( стодола, стайні для  коней, корів, свиней і птиці).  На північній  були грядки під городину, квітники і сад, по якому бігали без прив’язі дві породисті собаки. За парканом, з західної сторони, були запалі  могили з кам’яними хрестами 18-го століття (до 1860 р.). За парканом північну частину цвинтаря можна розділити на верхню – старішого поховання приблизно до 1914 р. і нижню – поховання до 1950 р. Цвинтар не був огороджений. На краю нижньої частини містилася маленька трупарня. Перед 1939 роком вона занепала і розвалилася.
  Вхід на цвинтар зі сторони церкви був перегороджений дощаною брамою на рівні паркану північної частини саду. Між брамою і північним муром церковної огорожі стояла дяківка. Будинок для дяка не використовувався в 20-му столітті за призначенням. Там жив багатодітний, дуже бідний Василь Бойко, що наймитував у о. Глинського. Дяком після Першої світової війни працював Стефан Кравчук. Грабарями були Хомів Степан і Бойко Василь. (Хронологія з пам’яті є умовною).
  О.Глинський не тільки справлявся з церковними обов’язками, але й займався просвітницькою діяльністю. В читальні він організував драматичний гурток, сам вчив як  виконувати деякі ролі вистави. Маючи немало знайомих серед духовенства та серед кіл львівської інтелігенції, він запрошував до себе в гості студентів не без того, щоб дочки мали можливість вибрати собі женихів. Серед них частим гостем був студент теології, Іван Збаращук. На забавах Глинський навчав дівчат і хлопців правил поведінки. А щоб їм легше було  засвоїти «панські» манери, деколи організовував поїздки на забави до Теребовлі. Збирав найбільш активних хлопців і дівчат (Кищикову Катерину, Збаращукову Теклю, Шкугру Стефку, Туркулу Емілію, Лучку Миколу, Литняка Дмитра, Чигрина Івана та інших на зміну), свою родину і гайда саньми чи возами до Теребовлі. Такі поїздки багато давали для культурного виховання молоді.
  До Глинських приїжджали не тільки студенти. Славу доброзичливої гостинності та гарних попадянок з багатим посагом зробив попередник Глинського – священик Ганкевич, родом із Сороцького. Діти Ганкевича – Зенко, Йосип, Микола, Ніна, Валерія вчилися у Львові. До Глинських прямим поїздом приїжджали студенти і професори, депутати Австрійського сейму (Січинський, Голубович), можливо і Франко, та інші видатні люди. Львівська традиція відвідин Деренівки була можлива і бажана. Можлива, бо поїзд зі Львова проходив і обов’язково зупинявся в Деренівці. До станції Глинський висилав по гостей бричку чи сани.
  Запрошення гостей зі Львова давало Глинському особисту користь. Широкі знайомства з передовою інтелігенцією підносили його авторитет серед духовенства, що в майбутньому проторувало б дорогу не тільки йому, а й його дітям. Односельці добре пам’ятають приїзд до Деренівки Р. Шапаровича – співпрацівника Центросоюзу. Для села це було свято. Вперше за всю його історію було продемонстровано кінофільм агрономічного напрямку про вирощування цукрових буряків. Фільм пояснював у доступній формі як обробляти землю, як вести господарство. Вхід був вільним.
  До села приїжджали театральні трупи. Театр Стадника поставив п’єсу «Голгофа». Чоловічий хор під керівництвом диригента Котка дав концерт. Чи могли такі свята забути сільські діти? Ніколи! Кожного року біля церкви в одну з неділь проводили фестини. На фестинах молодь показувала різні спортивні та циркові номери. Наприклад, з вершка липи звисав шнур. Сміливим хлопцям пропонувалося з допомогою самих рук добратись до його вершини і зняти причеплений там приз – винагороду, або з зав’язаними очима розбити палицею звисаючий з липи горщик, пройтись на ходулях чи на руках навколо волейбольного майданчика. Продавались фанти на добровільно зібрані у селян хатні речі. Були хореографічні номери, спортивні  вправи хлопців та дівчат із секції «ЛУГу», народні пісні під керівництвом Петра Турули або Степана Серафина. Часто свято закінчувалося змаганням волейбольної команди села з командою сіл Мшанця чи Залав’я або навіть самої Теребовлі. Заняття волейболом було настільки захоплюючим, що вивело Деренівську команду на одне з перших місць в Теребовлянському повіті. З нею могла конкурувати тільки Залавська команда. Волейболом захоплювались  Василь Вовчок, Степан Поздик, Зенко Туркула,Федько Щербатий, Іван Чигрин, Микола Лучка, Йосип Лучка, Григорій Шкугра, Йосип Поздик, Стефан Савків. Волейбольні баталії відбувались переважно в неділі і свята після Богослужіння до вечірні. На вечірню спортсмени разом з уболівальниками  йшли до церкви. Після  вечірні молодь і частина старших йшли до читальні.
  Книжки читали переважно з жовтня до березня, в час, коли не велися польові роботи. Читали при лампі, часто проти волі батьків, яким шкода було гасу, бо він був дорогий. Читали найбільше діти, коли пасли корів у полі, а також увечері при лампі. Читали гуртом на пасовиську. Читали і плакали, коли герої – козаки гинули в нерівній боротьбі або потрапляли в ясир. Читали і раділи, коли ті ж козаки, стрільці, опришки чи гайдамаки Сірка, Залізняка, Довбуша, розбивали ворогів, визволяли побратимів з неволі. Важко передати ті почуття, якими при цьому наповнювались серця дітей. Вони гордились героями, вважали себе безпосередніми спадкоємцями їх слави і їх кривди. Та слава і чужа сваволя звала до невідомої ще, але бажаної діяльності – помсти.
  Безоплатним бібліотекарем при читальні був Іван Мороз – один з найбідніших хлопців села. Він не мав батька, лише бідну маму, але зумів самоосвітою здобути серед ровесників неабиякий авторитет. В одязі між хлопцями не було помітної різниці, чи це був син багатої сім’ї, як, наприклад, Туркулів Зенко, або ще багатший Дмитро Гнатів, чи з найбідніших, як Каролькові діти (Кароль, Анна, Степан, Петро, Михайло, Володимир, Зоня). Та навіть наймит отця Глинського, Пилип, часом одягався краще, ніж багацькі сини. Йому не було де так витрачати зароблені гроші, як багацьким  синам. Цензом багатства на селі не були побутові умови життя. Хата могла бути глиняна, під стріхою, жодних дорогих меблів, ні  огорожі, ні  садка, а кількість моргів поля вважалася показником багатства сім’ї. Таким найбагатшим господарем був Гнатів. Ця родина не бачила від роботи ні дня, ні ночі, ні свята, а побутові умови життя навряд чи  були ліпшими, ніж у найбіднішої родини. Та була своя перевага, коли хлопець «багатоморґової» сім’ї хотів женитися, то за сільською традицією міг вибрати собі наречену, яку тільки захотів. Отже кількість поля була основним фактором при створенні нової сім’ї. Хоч багатий  хлопець міг бути немилим, небажаним, бридким, але дівчина під впливом настирливих наполягань батьків погоджувалась вийти за нього заміж.
  І, навпаки, – бідний хлопець проти своєї волі одружувався  з немилою багачкою, бо та мала багато поля. Так трапилася  досить таки повчальна подія з весіллям  Міхала Шандрака.
  У селі була дуже гарна дівчина Стефка Шкугра. Весела, бойова, гарно виконувала головні ролі в драматичному гуртку, ефектно одягалася, давала собі раду з кіньми на  польових роботах ( рано залишилася без батька ). Була дівка, як казали, «і до плуга, і до рала, і до хлопців гоцадрала». Господарка була так собі – середньою, та в хаті їх було четверо сестер: Явдоха, Настя, Анна, Стефка і один брат Петро. Всім було зрозуміло, що поле треба ділити на п’ять частин. Кохалася Стефка з Міхалом – власником приблизно такого, як і в неї, господарства. Пара з них була вибрана. Коли вони йшли дорогою, і діти, і старші оглядались за ними, ними милувались, як квітами в чужому городі. Не один хлопець заздрив Міхалові. Від кохання Стефка ще більш розцвіла. На танцях в читальні забирала всі призи. В неї закохувалися приїжджі до Глинського студенти. Крім Міхала, нікого не хотіла знати. Була певна, що в селі не знайдеться для неї суперниці. Чорні довгі коси, чорні брови на її  смаглявому, ледь видовженому лиці, завжди усміхнені карі очі, стрункий стан, самовпевнена, виклична  постава, граціозна хода, про яку хлопці казали: «Не йде, а пише!» –  все це робило їй славу улюблениці села. Не здогадувалась Стефа, що не тільки любов, а й заздрість ходить слідом за нею. Не так заздрість, як недоля.
  По сусідству з багатодітною родиною Шандраків проживала бездітна сім’я Гаврила Костюка, що була родиною Шандракам. Гаврило якось ненароком запропонував Ількові – Міхаловому батькові, що хоче усиновити Міхала. Спокуса була велика. Костюк вважався багачем, власником десь біля шести  гектарів орної землі, та й господарство було впорядковане. Хата під оцинкованою бляхою, мурована червоною цеглою, нова стодола, хліви. Господарство одне з кращих у селі. Пропозиція була заманливою для Шандракових батьків і дітей. Прийнявши пропозицію, Міхал став би найбагатшим женихом у селі. Та перш ніж усиновити Міхала, Гаврило поставив дві умови: Міхал повинен  поміняти своє прізвище на прізвище його – Гаврила, а друга приголомшила не тільки родину, але і все село. Гаврилові не подобалася Стефка, і він вибрав для Міхала іншу наречену – дочку свого брата Андрія Грицика. Потоптав Міхал велике кохання, переступив через себе і прийняв пропозицію Гаврила. Змінив прізвище і оженився з родичкою прибраного батька. Судило й гомоніло все село: «Та як він смів знехтувати такою дівчиною?!». А Стефа стиснула  зранене серце  в кулак і, щоб більше не бачити милого, згодилася вийти заміж в інше село за багача Вавришина. Ким вона могла б бути, якби мала освіту? Та хіба тільки одна Стефа? Скільки в нашому народі таких нерозкритих та втрачених талантів? Часу в селян було мало, особливо  в жнива, коли ранесенько вдосвіта треба йти в поле чи то гречку косити, чи покоси перекидати, ячмінь в’язати, снопи возити від ранку до пізнього вечора. А коли ж спати? До читальні кортить піти, а потім поспівати. До опівночі над селом лунала пісня. Переспівано всі відомі людям пісні. І ні одної з них чужою мовою!
  
Наша школа
  
  Дзвонив дзвінок з перерви. Дівчата доїдали печений біб, продовжували пошепки звіряти одна одній свої таємниці і йшли до класу. Йшли, бо мусили йти. Хлопці догравали свої ігри. І вже не йшли, а бігли до дверей школи. На сходах перед входом у коридор стояв Томків. Він  самовдоволено мружить очі, усміхається чи то від своєї безмежної влади над сотнею дітей, чи від разючого проміння сонця, що зазирало з-за рогу дзвіниці. Томків розважним кроком заходить до третього класу, піднімається на підвищення (тепер це називається кафедра) і чекає, поки клас заспокоюється. «Тераз бендзєми читаць по – польску», – виразно вимовляє кожне слово директор. – Читай, Стасишин, – звернувся до одного з другорічників. – Читай за родзіну Пілсуцкего.
  Микола стояв згорблений за останньою лавкою і безпорадно шелестів сторінками польської книжки, ніяк не міг віднайти оповідання про родину Пілсудського. Йому почали допомагати і справа, і зліва, та ще й спереду. Кожен крутив книжку в свій бік. Нарешті показали пальцями  звідки читати. Микола не читав, а вистогнував кожен склад, немовби ніс на плечах мішок трави, на чоло виступили краплі поту. На третьому реченні застряг надовше: «...цала рро… – дзі.. на Пі.. – піл.. – суц…– ке… – го лю…– бі.. – ла шче…–шче…– кав…– кавке».
  Досьць, Стасишин, повєць мі, цо то єст щекавка? – спитав по–польськи Томків. Микола питання зрозумів, але що то за звір та шчекавка  ні він, ні товариші по лавці не знали. Микола вже третій раз повторив: «Щекавка, то єст…, то єст …, то єст… Найдотепніший з хлопчиків Роман догадався і почав підказувати:» То єст цурка Пілсуцкего». Микола всім єством вслухався в підказку Романа, але  не розумів слова «цурка», він такого ще не чув. Поки Микола мізкував, зі всіх боків шепотіли: «Цурка, цурка» Нарешті Микола  випалив: «Щекавка, то єст цурка Пілсуцкего!» Томків зблід: «Пся крев! Я вам покажу, хамські виродки! – перейшов на українську пан професор, – я вам покажу!» – кричав як навіжений. Клас не міг зрозуміти, що сталося. Переважно, коли один учень не знав, або неправильно відповідав, Томків піднімав другого, третього і всім по черзі ставив «нєдостатечнє», але таким, як зараз, професора ще не бачили. Він аж сам настрашився. Портрет Пілсудського висів на стіні в кожному класі, як свята  ікона, а ті  шмаркачі плетуть, що сучка – це його дочка. Та як керівництво про це довідається, то скаже, що то він  їх так виховує,  що це підрив основ польської держави. Тоді кінець його кар’єри. Директора охопила страшенна лють, він відчував як хитається під ним кафедра. «Марш по батьків ти, ти і ти» – Томків добре бачив, хто підказував Миколі . І чому він тоді не зупинив тої відповіді?  Що ж тепер буде? – свердлила розум думка.
  Микола, Ромко і Павло позапихали в торби книжки, пера, гумки, взяли в руки каламарі і рушили до дверей. «Без батьків не приходити!» – кричав їм услід професор. В класі стояла гнітюча тиша, школярі ніколи не бачили  директора таким злим.
  У малих голівках крутилося запитання: що то означає – щекавка ? Та ніхто  тоді пояснити не міг.
  Під час перерви хлопці бігали попід мурами церкви, бавилися лапанки. Дівчата розглядали нову хустину Василини, а вона, як завжди, пригощала їх печеним бобом. І де вона стільки його брала ? Здається, була серед школярів найбіднішою.
  Тут до гурту дівчат підбігла Маринка Полібрикова й, ледве  перевівши дух, промовила: «Сказав директор, сказав директор, щоб ми йшли додому.» – «Що? По батьків?»– перепитав хтось. «Та ні! – Пані директоровій стало недобре».
  Коли директор на перерві розказав своїй пасербиці, яка разом з ним учителювала в деренівській чотири класній школі, про випадок на уроці польської мови, Камілька знепритомніла, до глибини душі обурена хлопським цинізмом до «сьвєнтей ойчизни».
  Зі свистом і радісними вигуками кинулися хлопці по свої торби, безладно згортаючи в них зошити, книжки, пера. Нарешті школа скінчилася, а завтра неділя! І нічого не задано додому! Хай живе щекавка!
  
  Сонце сміялося своїм осіннім промінням в дитячих очах школярів. Вдома чекала господарська робота, але та робота була забавою супроти ненависної школи. Тільки вигляд Камільки викликав сум на дитячих личках. Не приховуючи свого презирства до хлопських дітей та їх батьків, вона щоденно демонструвала своє «вище» польське походження. Хоч вітчим Томків був українцем, Камілька розмовляла з ним тільки польською мовою. З дітьми розмовляла ламаною українською. Учителька і діти ненавиділи одне одного.
  Останній урок завжди стомлює дітей, але сьогодні він був  навіть цікавий. Камілька розповідала історію краю! «В давні часи, коли людей на світі було мало, жили собі три брати: Рус, Чех і Лях. Жили вони мирно і мали свої сім’ї. Коли народились внуки, а потім правнуки, щоб діти між собою не сварились, брати порадились і вирішили розійтись. Ранесенько, як тільки зійшло сонце, Рус зібрав свою родину і пішов на схід. Коли сонце піднялось височенько, зібрав свою родину Чех і пішов в напрямку сонця, тобто на південь. Останнім пішов Лях теж в напрямку сонця, яке вже заходило. І так утворились три народи: русини, чехи і поляки». З бокових дверей до класу тихенько зайшла мати Камільки і чекала, коли та закінчить основну думку. На стіл, що спеціально стояв біля бічних дверей, поклала піднос з обідом і тихо вийшла. Камілька сказала школярам відкрити книжки і потихеньку читати про допомогу батькам при копанні бараболі. Сама розставила тарілки: одну для себе, другу для кота, що муркав, занюхавши куряче м’ясо. Собі налила бульйону з макаронами, а котові в тарілку поклала  курячу  лапку.
  Хоч діти звикли до щоденних обідів Камільки, але поїдання котом м’яса викликало  у них заздрість, бо хто ж в будні їв куряче м’ясо. Діти брали з собою до школи байду пісного хліба, восени два-три яблука.
  Яків, щоб не бачити панських недоїдків, задивився на пучок сонячного проміння, в якому плавали маленькі пилинки, і водив пальцем за найбільшою з них. Пилинка піднімалась все вище і вище, а він піднімав палець за нею.
  Дивись, Яків лапає муху Камільці на обід, – шепнув Павло своєму сусідові з передньої лавки.
  Петро повернув голову і побачив, що Яків справді підняв руку догори і немовби щось ловить. Це його так розсмішило, що він не витримав і пирснув сміхом.
  Камілька перестала жувати і перепитала: «Петре, встати, чого ти смієшся?» – «Та це …, – Петро ще раз засміявся, – а це Яків ловить муху».
  «Яків, встати!» – Камілька акуратно витерла серветкою руки, поскладала тарілки на тацю і думала, як покарати хлопців.
  – За кару будете обидва сидіти між дівчатами! Яків буде сидіти біля Марусі Стасишин на першій лавці, а Петро на другій – біля Ольги Кравчукової.
  Сидіти між дівчатами вважалося великою карою. Хоч – не-хоч, хлопці взяли торби і пішли на новопризначені місця.
  Камілька читала вголос казку. Читала без інтонації, без чуття, перериваючи читання розмовою з котом, якого весь час гладила. Кіт терся об її лікоть і задоволено муркотів. Ще більше часу вона тратила на розмову з мамою, яка  прибирала посуд з бокового столика.
  Дзвінок перервав те вимучене читання, діти заметушились. Камілька обвела гострим поглядом  клас і знову чомусь зупинилася на Якові. Він уже тримав торбу в руках  і тільки чекав тої хвилини, аби кулею вилетіти з класу.
  «Ану, Яків, покажи свої вуха», – і  рвучко потягла хлопця за ліве вухо до себе … «Коли це ти вмивався востаннє?!» – спитала грізно. Яків, не подумавши, випалив:  «В суботу!»
  «Чуєте, діти, Яків мився ще минулого тижня! – переконливо твердила вчителька. – Марусю, – звернулася вона до Якової сусідки по лавці, – ти йдеш попри  його хату, зайди до мами Якова і покажи, які брудні вуха в її сина».
  Смутний та  невеселий йшов Яків додому і намагався  пригадати, коли ж то він вмивався. Таки сьогодні, а ось чи мив вуха, не пам’ятав.
  Маруся йшла поряд і глумилася над ним :
  «Вуйно, подивіться, які брудні вуха у вашого Якова, – кричала з дороги  до його мами. – Так пані вчителька казала передати».
  Мама у відповідь голосно засміялася, погладила сина по голові. Аж тепер Якову відлягло від серця. Мама не сварила, а своїм сміхом захистила сина від дівочих насмішок. Він, з вдячністю притулився  до мами: –  «Дякую, мамо».
  Неділя  завжди була бажаним святом. Зранку господині готували сніданок, обід, а разом з ним і вечерю, точніше, їжу на цілий день. В кухні палахкотів вогонь, в печі – великий вогонь. На бамбетлі мама місила в макітрі тісто на балабушки і  пироги. Балабушки робили з маком, какао, сиром, бараболею з шкварками, а ще з яблуками, вишнями, горохом. Пироги робили великі, овальної форми, довжиною до сорока сантиметрів. Тісто місили на квасному молоці з пшеничного петльованого  борошна. Балабушки і пироги складали в бляшки (бляшанки прямокутної форми) й квачиком з гусячого пір’я мазали зверху всі вироби яєчним жовтком. І коли тісто вже трошки підросло, сажали бляшки дерев’яною лопатою в добре напалену піч. Перед тим коцюбою вигортали розжарені вуглики на припічок. Піч закривали бляхою овальної форми (форма отвору печі). Через визначений  час бляшки витягали, накривали їх чистими веретками  з самотканого полотна. А на столі  вже був готовий борщ  або макарони з курячим бульйоном. Усе це готувалось в недільні та святкові дні. Приготувавши страви  господині хутенько збиралися  до церкви на  Службу Божу. Більшість жінок йшла молитися  натще.
  Недільного ранку діти женуть корів на пасовище. Від початку жнив аж до пізньої осені в поле, на Панасову долину, на Лису гору, майдани, на Пріску, Четверті Гони.
  Від Зелених свят до жнив – тільки на Лису гору. Правда, коли в жнива задощить, аби не затоптувати людського поля,  гнали корів на  Пріску. Після обіду дітей звільняли від обов’язків пастуха. Цю роботу виконував хтось зі  старших членів сім’ї. А дітям  радість! Ганяти м’яча, бавитися у війну, бігати до пізньої ночі по лісу. В будні дні  на дітей перекладалися обов’язки не тільки пастуха, а й інші господарські турботи: видоїти корів, нагодувати курей, качок, свиней, підмести подвір’я, зібрати яйця з різних курячих гнізд.
  За яйця можна було купити цукерків у найближчого жида – міняйла. В Деренівці їх було немало. На межі з селом Довгим мешкав найбагатший жид Райзберг. Це його син організував у Деренівці комуністичну організацію, а перед арештом члена КПЗУ М. Панаса він виїхав до Америки. У тій хаті тепер мешкає Качорова Катерина. Між Чигринами та Федчишином мешкав Йосько Шерцер. У Кляпітуровій хаті мешкав Габа, він займав половину хати. Біля Вовків, де проживали Марина і Олена Стасишин, мешкав Шойла. Всі євреї тримали крамниці з розмаїтими речами – від сірників, оселедців до мануфактури. Старші з них носили бороди. Між собою розмовляли єврейською мовою. З селянами – мішаною українсько-польською. В суботу дотримувались релігійних настанов. Чоловіки ходили до синагоги в Янів ( тепер Долина ). На одвірку власної хати прибивали Десять заповідей Мойсея, які обов’язково цілували при вході і виході з помешкання.
  
Побратимство
  
  Якось недільного дня до Якова несподівано зайшов шкільний товариш Володимир і поманив його піти з ним до гаю за село, щоб разом перечитати новий примірник «Дзвіночка». Якову було приємно спілкуватися з Володимиром, його всі поважали за розум, дівчата – за  прихильне ставлення  до  них.  Яків  пам’ятав, як  Володимир  на  перерві  в  школі  розділив  грушку  навпіл  і  віддав  половинку  йому. Той незначний дарунок подружив їх на довгі роки. Хлопці  залюбки побігли в гай до потічка, сіли  на великий камінь, що  слугував за  місток, відкрили « Дзвіночок» і  читали.
  Вони  мріяли  про  козаків, про їх битви, перемоги, про  козацьких  дітей. Раптом Володимир запропонував другові стати йому  побратимом і заприсягнути на вірність. Про побратимство Яків  читав у книжках, але не приміряв те поняття до себе.
  Не дочекавшись відповіді, Володимир потис йому  руку, щиро засміявся і стежкою  понад  потічком побіг додому. Були канікули і Володимир чимраз частіше приходив до Якова. Вони читали книжки про козацьку вірність і побратимство. Одного  разу, сидячи на  цьому ж  камені, Володимир  замріяно  признався, що  закохався.
  Що  таке  кохання  Яків ще не розумів. Дивно це було чути від розважного Володимира, він ще малий, а вже хоче…, але ж тим займаються дорослі хлопці і  дівчата, а ти…?
  – Може, тобі це почуття ще не знане, а я  вже ним  захворів, – серйозним тоном він повчав Якова.
  – Ну... – ну, то хто ж вона ця…?, – хотів сказати «цяця», але стримався, аби не розсердити Володимира. – Хто ж вона?
  – Не можу сказати, бо це таємниця.
  – Як – таємниця? Ми ж побратими! – наступав Яків.  
  – Колись скажу..., – зітхнув  Влодко. – Ось бачиш: вода в потічку прозора, чиста, видно всі камінці на дні. А тепер, – взяв паличку і скаламутив воду, розмішав її з піщаним намулом, – бачиш, вода  брудна і дна вже не видно. Так і любов. Вона чиста, прозора тільки для двох, а коли тобі про неї розкажу, вона перестане бути нашою, бо ти будеш тією паличкою, що скаламутить наші почуття…
  Яків з відкритим ротом дивився на побратима. Він такий мудрий… Доки Володимир розмірковував про чистоту любові, а Яків про його розум, вода в потічку очистилася, посвітліла, знову було видно камінці на дні потічка.
  – Бачиш, – зрадів Яків, показаючи пальцем на прозору воду. Добрий побратим не може бути поганою паличкою.
  Друзі  споглядали, як чиста вода плила і плила, обмиваючи малі і великі камінці на своєму шляху. На долю секунди вода біля них  призупинялася, утворюючи  шумок. Вода сварилася з  камінчиками, бо вони  заважали  їй  плисти – чим більший камінець, тим більше  сварки, тим більший  шум. І звідки та  вода береться,  що цілими  днями і роками тече й не витікає. Яків замислився над тим  вічним, що оточувало його. Вічна вода, вічне голубе  небо  й  вічні посохлі стовбури верб з розкішними зеленими  кронами, які гіллям п’ють воду з потічка. А хто викопав ті глибокі дебрі, хто приніс сюди камінь, на якому вони сидять. За час роздумів Володимир щось креслив на сторінках «Дзвіночка». Нарешті закрив його.
  –  Я вірю, що ти збережеш мою таємницю. Я підкреслив літери. Склади їх і знатимеш, хто вона – сказав Володимир, передаючи  другові  журнал. – Тільки не зрадь мене…
  Ось перед Яковом лежить перша в житті таємниця, яку мусить берегти, інакше на  його  голову  впаде  страшне слово – зрада. Та цікавість перемогла, і він почав складати з підкреслених  літер  ім’я  загадкової дівчини. Склав одну до одної і прочитав… Але ж вона старша  від  Влодка! Та й не така вже  гарна. Чому вибрав саме її? І навіщо йому  ця таємниця?
  
Сільські події перед війною
  
  Перед війною кооператори Галичини кинули клич: «Свій до свого по своє». Кооперативна крамниця в Деренівці була відкрита при читальні. Першим крамарем був Іван Стасишин. Цей клич став заслоною торгівлі в єврейських крамницях. За цей клич євреї помстилися в 1940 році, перейшовши на спвпрацю в НКВД і були причетні до масових катувант української інтелегенції Щоб блокувати крамницю і Шойли і Габи, кооперативний комітет організував в кінці села свою філію. Вона розміщувалася в другій половині селянської хати перемінно – то в Попадинових, то в Вовкових, а під час війни – у  старої Палашки. Продавцями  були:  Луць  Пружеляк, Текля Тихоліз, Текля  Збаращук. На філії продавцями були Попадинова ( Грицишин) Ганка, Марцінів Денис.
  У тих незабутніх дитячих  спогадах особливе  місце  займають церковні свята. Різдвяні – 6-9 січня, Новий Рік – 14 січня, Йордан – 18 – 20 січня, Великодні і Зелені свята, Івана та Петра, 7 та  12-го липня, Спаса – 19 серпня.
   Додайте до  цього празники в сусідніх селах, в яких люди мали родинні зв’язки. У Залав’ю – Зелені свята, у Довгому – Різдво Пресвятої Богородиці, в Деренівці – Покрови, у  Мшанці – Дмитра. В дитячій пам’яті залишились і церковні пости: Пилипівка, Великий піст.
   Різдвяні свята. Перед святою вечерею батько вносив до хати дідуха.  В кутку на бамбетлі ставив великий сніп пшениці  колоссям  аж до стелі. На долівці ( підлоги були  далеко не у всіх  хатах) розстеляв велику в’язанку соломи. На стіл тонким шаром стелив сіно. Мати застеляла поверх сіна  випрасуваний магільницею білий обрус, на нього клала великий калач, макітру куті з маком, медом та горіхами. Перед вечерею вся родина  милася, переодягалася в нову білизну, святковий одяг і спільно на колінах мовила  «Отче наш». Всі сідали до вечері. Дерев’яними ложками діставали з поливаної  макітри кутю. Потім мати чи бабця подавали пісний борщ з грибами, заливну рибу, вареники з картоплею та капустою, голубці з гречки,  мариновані  оселедці  й узвар.
   Тітка Марина з Довгого передавала до свят живу рибу, а на  Миколая обов’язково  ще  й подарунок для Якова.
  При вечері завжди світилася свічка. Тато  мама добрим  словом згадували своїх померлих батьків і дідів. Після вечері діти йшли колядувати поодинці,  або з вертепом. Йшли тільки до тих хат, де світилося. За коляду господарі давали дітям гроші. Найбільше колядували  на Різдво. На другий і третій день Різдвяних свят колядували