повідно піклуватись про нього, для чого було надано деяку допомогу від інших медичних установ області. Не пам'ятаю, чи ми вечеряли того дня, але на другий день їжа була символічна якісь крихти консервів та картоплі, але на третій день нас почали годувати нормально. Погано було з тютюном - нам видали "Філічовий" тютюн, що являв собою якісь пластівці, схожі на паперові, просотані речовиною з нікотиновим запахом. Цигарки з нього палити нормальний курець не міг. У цей час я вже відчував себе досить здоровим, одного погожого дня навіть приєднався до походу у ліс, що був від нашого шпиталю за кілометр-півтора і все пройшло нормально, але одного разу, коли я перестав слідкувати за своєю ходою, поспішаючи до кінозалу я на повороті коридору впав непритомним і опритомнів вже на своєму ліжку, серед занепокоєних медиків. Обстеживши мене вони виявили, що єдине лікування у такому випадку то нотація з закликом до обережності, яка й була мені прочитана, я ж покаявся і все що треба пообіцяв.
       З цього шпиталю я написав матусі нормального листа, який вона одержала, щоправда, я про це дізнався лише по поверненні додому. У цьому листі я не писав про ампутацію руки, аби не завдати матері зайвого болю, а писав, що важко поранений у праву руку і після шпиталю буду доліковуватись удома. Я ж бо не знав, що Жора порушив дану мені обіцянку писати додому про мене те ж саме.
       Нижче подаю копію цього листа:
      
                     26/VIII
       Здравствуй дорогая мама!
       Пишу я из госпиталя в городе  Молотов (Пермь). Я нахожусь здесь с 18/VIII, но не писал сразу т.к. мы должны были ехать дальше. А теперь, видно, мы здесь и останемся. Здесь хорошо, но только скучно; правда, каждый вечер бывает кино, но днем прямо не знаю куда деваться. Мне осталось лечиться еще минимум месяца два. По истечении этого срока я обязательно заеду домой. Жорка был ранен вместе со мной, осколками той же мины, которая ранила меня, но у него ранение другого сорта и более легкое, потому мы с ним разминулись. Ну мама, теперь пиши почаще. Ведь за полгода найдется о чем писать. Напиши, если ты снеслась с папой и где он сейчас. Обо мне не беспокойся. Рана уже заживает полным ходом. Медицинская помощь хорошая. Состояние больных проверяют каждое утро. В деньгах я не нуждаюсь (хотя их у меня нет) т.к. здесь мы получаем все что нам нужно.
      
Мой адрес:
       г.Молотов, областной, почтовое отделение 8
        улица Плеханова 36 эвакогоспиталь3147, 2 отделение
Жду твоих писем. До свиданья мамочка.
Крепко целую Герман.
       ПРИМІТКА:
       1)Поранило нас осколками не міни, а гаубичного чи мортирного снаряду.
       Побачивши у перев'язочній медичні ваги, я зважився і дізнався, що я тепер важу 60 кілограмів, замість 74-х у учбовому батальйоні. Проходячи повз великі дзеркала, що були повсюди у шпиталі, бо це була колишня обласна лікарня ім. Плеханова, я дивився на своє відбиття у дзеркалі і бачив таке ж бліде обличчя, як у того хлопця, що вночі потрапив під бомби "кукурудзника". 12 днів пробули ми в тому шпиталі, поки вирішилась наша подальша доля - шпиталь бо повинен був передислокуватись. І ось одного вечора нам дають шинелі і ще щось, саджають у автобуси та везуть на вокзал, де на першій пасажирській колії стоїть санітарний потяг з плацкартних вагонів, переобладнаних для перевозу поранених. Це переобладнання полягало у влаштуванні бокових дощок вздовж полиць всіх трьох ярусів, аби не зсувалася постіль, та радіотрансляції з гучномовцем у кожному відсіку. Крім того у потязі були і спеціальні вагони - операційно-перев'язочний та реанімаційний. Мені дістався знову таки другий поверх, перший поверх займали лежачі, на третьому найбільш вцілілі. Куди везуть не казали, бо ж військова таємниця(!?). Навпроти мене лежав чоловік з важкопораненою рукою, що була зафіксована гіпсовою пов'язкою, припасованою до гіпсового ж корсету. Така конструкція звалась у поранених "аероплан", мабуть за схожість однієї з її деталей з розчалками літаків-біпланів. Виявилося, що цей мій сусіда, Грішін на прізвище, був техніком радистом, тож ми скоро знайшли спільну мову і я розповів йому про свої побоювання, що без правої руки я не зможу бути повноцінним радіоінженером. Він порадив відкинути всякі сумніви і сказав, що хоч він перші дні після поранення вважав, що залишиться без руки, до речі, теж правої, але ні на мить не вважав, що мусить змінити спеціальність і готувався до повернення на своє попереднє місце роботи. Моєму сусідові з своїм "аеропланом" було дуже незручно вставати з своєї полиці та злізати на неї, та й ходити по вагону було незручно, тож він більше лежав та читав. Я ж майже весь час проводив у тамбурі біля вікна правого борту все роздивлявся на незнайомі краї. Уралу я тоді не побачив, бо проїхали його вночі і першими такими краями виявились сибірські степи - безкрайні рівнини з озерцями та березовими гайками - колками, навколо них. Коли ж я знаходився на своїй полиці, то бачив, як кожні 3-4 хвилини повз нас проходили зустрічні потяги, здебільшого з коксом і з американськими контейнерами і зовсім рідко пасажирські. На станціях можна було розгледіти марки на бортах паротягів - переважна більшість їх були мої земляки, евакуйовані з українських залізниць. Не пригадаю тепер свої враження від сибірських краєвидів між Новосибірськом та Красноярськом, але за півгодини після Красноярську ми потрапили у справжню сибірську тайгу, як вона уявлялась з шкільних уроків та художньої літератури - височенні ялини з переплетеними пухнастими гілками темно-зеленого кольору з обох сторін залізниці - єдиного свідоцтва про наявність людства у цьому краю. Уявлялось, що тут зовсім безлюдні краї і викликали подив гарненькі станції, що при них не видко було ніяких селищ. Інколи на перонах було і немало людей, очікуючих потяг і незрозуміло, звідки вони взялись.
       По дорозі все ж виявилось, що потяг йде у Читу, я зрадів нагоді побачити "славное море, священный Байкал" та не судилося - ще перед Іркутськом почали нашу братію здавати у попутні шпиталі, а до Іркутська доїхало менше половини поранених. Іркутськ справив добре враження своїми будівлями, порядком на вулицях та подивував міліціонерами з протигазами. А у шпиталі, куди нас привезли ми довідались, що в місті діють прифронтові порядки, зокрема світломаскування, а Забайкальський військовий округ, що до нього належав іркутський гарнізон, перейменовано у Забайкальський фронт. Це також було досить дивно, бо від Казані, у якій не було світломаскування, до фронту було значно ближче ніж від Іркутська до окупованої японцями Маньчжурії.
       Шпиталь, до якого я потрапив звався "основним" і був великим, прекрасно побудованим комплексом дореволюційної епохи, що був розташований на горбі, з якого відкривався чудовий краєвид на околиці міста та Ангару з гідролетовищем. Може у цьому ж шпиталі лежав мій дідусь Леонтій Барановський, поранений  у  російсько-японську війну. У шпиталі добре годували, добре доглядали і повним ходом робили операції пораненим, що так-сяк були прооперовані, або й зовсім не оперовані на фронті. Так з тринадцяти чоловік, що лежали у нашій палаті повторно було прооперовано семеро. Один з них п'ять(!) разів, а мій сусіда двічі. У обох Сарафаннікова та Розенфельда було важке поранення стегна з розтрощенням кістки крупнокаліберною кулею. На фронті, під Старою Русою Новгородської області, їх загіпсували не вийнявши куль. Тож, коли вони прибули до Іркутську, їм дали трохи поправитися і знову розбили кістки, що вже позросталися і вийняли кулі. Але у бідолахи Сарафаннікова всі неприємності були при самій головці тазово-стегнового суглоба, що й викликало необхідність виконати не одну, а п'ять операцій з поступовим "ремонтом" кістки. У мого сусіди по койці Розенфельда справи були кращі, бо куля розбила кістку стегна посередині, але він якось мало проявляв волі до життя, був дуже песимістично налаштований і він після другої повторної операції ледь вижив. Проте, коли мене переводили до іншого шпиталю, обидва ці хлопці вже почали їсти і з'їдати все що дають - вірна ознака одужання. Я маю змогу так докладно розказати, бо наш старший ординатор майор Москвітін всій нашій палаті розказав, з демонстрацією рентгенограм, все, що стосується поранення та перебігу лікування Сарафаннікова. Він гарантував нам, що Сергій піде з шпиталю без ціпка. Один з наших літніх поранених спитав, а чи не краще було б відтяти ногу, як прохав Сергій, що мучився страшними болями, бо піде без ціпка  і знову на фронт... Москвітін заявив, що він зробить все можливе, аби Сергій Сарафанніков на фронт більш не потрапив, може й вдалося...
       Одного разу Москвітін звернув увагу і на моє поранення. Було це під час перев'язки. Оглянувши мою культю він охарактеризував її як хорошу і спитав сестру, де мене оперували, вона відповіла, що на Південному фронті у гвардійському медсанбаті. "А, в гвардейском, от них всегда поступают хорошо обработанные больные." Почувши це, я сповнився вдячністю до свого медсанбату, що став відомим, як взірець чесної праці, навіть у такій далечині. Справа, щоправда, не у географічній віддаленості, а у тім, що переважна більшість поранених була тут з північних фронтів, дуже багато з-під Старої Руси. Тож і земляків було малувато, якщо навіть вважати земляками і жителів півдня Росії та кавказців. Тільки троє у палаті були з України, а з козачих країв та Кавказу нікого.
       Спочатку ходячими у нашій палаті було двоє я та ще один, з пораненнями у м'язи живота та сідницю, яку осколок пройшов наскрізь. Тож ми розважали решту поранених як могли - переказували кінофільми, що дивилися щоденно у клубі шпиталю, борюкалися один з одним, грали в шахи з лежачими. Мене було призначено старшиною палати і політінформатором. Як політінформатор я щодня прочитував "Правду", після чого деякий час точилася розмова навколо свіжих подій. Оскільки вийшло так, що з усіх нас в палаті з технікою були обізнані лише двоє - літній старшина танкіст та я, то наші співпалатники, що виявляли велику зацікавленість у техніці, частенько розпитували нас про неї. І ось що цікаво ніхто з нашої палати не знав про існування у нашій країні телебачення, але всі знали, що світ знаходиться напередодні опанування атомної енергії і що атомна зброя має от-от з'явитися. Що ж стосується телебачення, то коли я почав розповідати про нього, всі обурились і заявили, що досі вірили всьому, що я їм розказував про радіо, але тепер тільки зрозуміли, що я просто "трепач". Щоправда, вірили і далі моїм розповідям про радіо та кіно і електрику, але телевізійної теми я більш не торкався. Велику зацікавленість викликала книга Бісмарка "Думки та спогади", що я взяв у бібліотеці і зачитував дещо з неї вголос.
       Найвизначнішою подією за час мого перебування у цьому шпиталі був великий концерт для поранених у нашому клубі, влаштований у неділю 31 жовтня акторами Київського академічного театру опери та балету, що перебував в Іркутську в евакуації і вважався шефом нашого шпиталю. Цей концерт почався декількома міні-концертами по палатах. Було визначено кілька палат, де мали відбутися ці міні-концерти, у тому числі і наша. Ліжка ходячих пацієнтів було винесено до коридору, і натомість занесено скільки помістилось лежачих з інших палат. На час концерту в нашій палаті вже стало шестеро чи семеро ходячих деякі лежачі стали на милиці, інші прийшли замість переведених до спеціалізованих палат. Але занесли до нашої палати більше десятка ліжок за рахунок тимчасового ущільнення. Першими до нашої палати підійшли Паторжинський і Литвиненко-Вольгемут в супроводі когось з шпитального начальства. Литвиненко-Вольгемут сіла поруч зо мною на стільці, що притулили до мого ліжка, а її чоловік з начальством зайшли до палати. Спочатку вони привітались і представились, потім Паторжинський виголосив коротеньке привітання від акторів і щось заспівав. Я ж сидів і думав, що б сказала сидяча поряд зі мною видатна співачка, коли б я розповів їй про те, як свого часу я тікав, аби не слухати дуету Одарки та Карася. Мені дуже кортіло розказати їй про це, але так, аби вона не образилась і щоб висловити при цьому їй свою любов та повагу і до неї і до Паторжинського, але не зумівши скомпонувати своє звернення я мовчав, хоч вона і мовила до мене кілька слів, побачивши як до мене підійшла дівчинка-донька нашої няні. Так я помучився від невисловлених думок, поки співачка не зайшла в палату. І знову почувся той самий дует... Виконавши свої номери зірки пішли у іншу палату, у нашій продовжувались виступи акторів інших жанрів. За три-чотири години ходячі пацієнти зібрались у клубі на заключну частину концерту. Виступи акторів Київського та Харківського театрів опери та балету сприймались залом напрочуд тепло, викликали шалені оплески, але коли на закінчення концерту Паторжинський та Литвиненко-Вольгемут дуетом проспівали "Вечер на рейде", сталось щось неймовірне - люди вставали, плескали у долоні, витирали сльози, щось вигукували... Коли ж зал заспокоївся до гурту акторів на сцені підійшов один з постійних учасників шпитальної самодіяльності такий собі Байбаков і від імені всіх поранених українською мовою висловив подяку акторам і побажання якнайскорішого повернення до Києва і Харкова. Щоправда, присутнім українцям не дуже сподобалося, що промовець представився як "старшина українського земляцтва", бо ж ніхто його на таку посаду не обирав і не назначав.
       Наступного дня сповістили, що мене у складі групи з кількох "ампутантів" переводять до спеціалізованого протезного шпиталю. На жаль, у мене не вистачило розуму, аби десь заховатись і перечекати відправку групи, аби залишитись у тому шпиталі, де вже призвичаївся, де були умови напевне найкращі з умов всіх інших шпиталів Іркутську, що були розгорнуті у приміщеннях шкіл та були у віданні міністерства охорони здоров'я, а не міністерства оборони. До того ж, я очікував листа від мами, бо досі ні один з її листів просто не міг мене наздогнати, але ж мене запевнили, що всі поштові відправлення на ім'я переведених будуть передані у протезний шпиталь. А я ж ще не знав нічого про долю тата, зв'язок з котрим увірвався у липні минулого року. Одним словом піддався як дурень, забувши, що маю безліч прикладів того, що доля однієї людини у нашій країні, чи то у нашому суспільстві, не цікавить нікого, ані владу, ані оточуючих тебе людей і мамині листи і гроші я одержав вже вернувшись додому. Повезли нас у старенькому автобусі з вікнами, що не зачинялись, надворі ж був мороз, градусів п'ять, і сніг - перший сніг, що випав зранку. І хоч наша палатна сестра, дуже симпатична і доброзичлива бурятка, дала мені в дорогу хутряну ковдру, все одно я застудився, бо ж не міг я загорнутись у ковдру один, коли поряд сидять люди у самому спідньому одязі. Тож і двоє тих, що я намагався зігріти їх своєю ковдрою, теж застудились.
      
       Протезний шпиталь займав приміщення 10-ї школи на вулиці Грудневих подій і був переповнений, через що новоприбулих розмістили по коридорах, але за тиждень-два декого повиписували і з'явилась можливість всіх покласти у палати. Але я і іще один пацієнт попрохали, аби нас залишили у коридорі, бо у палатах було задушливо. На нашому четвертому поверсі  руху в коридорі  майже не було і ми нікому  не заважали, тому наше прохання задовольнили. Завдяки цьому ми познайомилися з усіма мешканцями нашого поверху, що повз нас ходили до туалету. Ранком нас будила пісня "Ой на горі та женці жнуть...", що заспівував хлопець з найвіддаленішої палати, починаючи свою вранішню прогулянку на колінах, бо на ногах в нього залишились лише п'яти. При цьому він широко розмахував руками, на яких залишились замість пальців якісь цурупалки без суглобів, обтягнені лискучою червоною шкірою без зморшок. Після нього з того ж кінця коридору починався стукіт - то пересувався у тому ж напрямі сидячи на табуретці веселий узбек без одної ноги, без ступні на другій нозі та з залишками пальців на обох руках  він руками та тулубом розхитував табуретку а залишком ноги "рулював". Діставшись до мого сусіди він борсав його за плече та гучно вимовляв " Таварищ майор, вставай!", коли той повертався і розплющував очі, узбек бажав йому доброго ранку і, одержавши вітання у відповідь, повторював всю процедуру зі мною, тільки звав мене капітаном, бо я був молодший. Після них проповзав на сідницях безногий поранений на прізвище Прохоров, що в наслідок поранення ще й збожеволів - вимовляв два-три беззмістовних речення в день та жалісно дивився на всіх. Решта наших мешканців були такі, що пересувались на ногах - на двох, або на одній з милицями і психічно здорові. Щоправда, я познайомився і з чоловіком, що ніяк не ходив і не знав, чи колись ходитиме - його було поранено ще у фінську війну і возять його по всяким шпиталям з осені 1939 року, зробили багато операцій і ось на початку 1944 року привезли у протезний шпиталь мабуть для ампутації обох ніг. Може по палатах були і ще сильно покалічені люди, але з усіх палат я бував тільки у першій на другому поверсі, де провадились заняття курсів бухгалтерського обліку. Я не став записуватись на курси, але став відвідувати їх з цікавості.
       Через деякий час я познайомився з видужуючим хлопцем з обома руками і ногами, що три-чотири години на добу працював у нашому шпиталі на різних господарських роботах і мав два комплекти верхнього одягу і взуття. Я скористався цим знайомством, аби відвідати "основний" шпиталь перевірити, чи не надійшли листи від мами, та й провідати палатних друзів. Помітивши по дорозі базар я зайшов подивитись чим торгують в Східному Сибіру, побачив на возах ті ж товари, що і на Україні та півдні Росії та до того почув, що всі продавці на цьому базарі розмовляють українською мовою. Подивувавшись такій штуці я пішов до "основного шпиталю" сподіваючись довідатись, чи не прийшов лист від мами, але охоронці не пропустили мене до шпиталю і не дали змоги викликати чи когось з колишньої моєї палати, чи якесь начальство, ніякі вмовляння не допомогли. Отож піймавши тут облизня я попрямував до центральної вулиці міста, що тоді звалася вулицею Куйбишева, пройшовши по ній відзначив, що вона дуже схожа на центральні вулиці українських міст та Ростова-на-Дону і пішов на свою вулицю, що являла собою типову вулицю російського міста - солідні дерев'яні будинки у два і навіть подекуди в три поверхи.
       Діставшись до своєї койки я написав мамі листівку.
        Текст її подано нижче:

       Здравствуй дорогая мама! 29.ХІ.
       Сообщаю, что я здоров и вешу 71 кг. Самочувствие у меня хорошее. Собираюсь домой. Мама, до сих пор я не получил ни одного письма от тебя, и очень беспокоюсь, не случилось ли чего с тобой. А ты обо мне не беспокойся. Как видишь, я поправляюсь. После ранения я весил 56 кг, а теперь 71 кг. Когда буду ехать домом, постараюсь заехать к дедушке. Мама, напиши пожалуйста где папа. Напиши ему где я, и пусть он мне напишет. Пришли мне пожалуйста папин адрес. Мама, прошу тебя, пиши скорее потому, что я скоро уеду. Я просто не знаю, чем объяснить твое молчание. Ну, до свиданья. Жду письма, целую тебя.
       Герман.
      
       (Орфографія та пунктуація і будова оригіналу збережені, мама одержала листівку 17 грудня 1943 року.)
       Десь наприкінці грудня привезли мені протез, що був замовлений ще до переводу у останній шпиталь, примірили, трохи припасували і віддали мені разом з парою рукавичок, що не одягались ні на руку ні на протез - були замалі. Ставши власником протеза я заходився його припасовувати до діла - намагався їм відкривати та закривати водяні крани, притримувати папір при писанні, відчиняти та зачиняти двері, але скоро зрозумів, що протез, у моєму випадку, практично ні до чого не придатний. Але раз дають, то треба брати. За кілька днів по придбанню протеза мене викликали на комісію, визначили мене одужавшим та "протезованим", інвалідом другої групи з терміном переосвідчення три місяці. Наступного дня виписали необхідні документи, ще за кілька днів видали одяг, старезний та латаний, черевики ж мені вдалось "вибити" новенькі, аргументуючи свої вимоги двома сотнями кілометрів, що я ніби мав пройти пішки вглиб Калмикії, на моє щастя, наш інтендант користувався картою, на якій Башанту не було позначено. Ще за день вручили квиток на залізницю до Сальська з пересадками у Челябінську, Пензі, Поворіні, Сталінграді та видали харчі на тиждень - хліб, сало, оселедці, цукор та тютюн. Один одноногий старшина з нашої групи комісованих, що їхав до Іловлі, Сталінградської області, запропонував мені, як попутнику, їхати разом. Я погодився, бо такий дорожній симбіоз був дуже вигідний як йому так і мені бо ж коли один йде у якихось справах, хтось повинен стерегти майно, один йде за окропом, другий ріже хліб та сало та багато чого поодинці ми не змогли б зробити. Так і поїхали. До вокзалу повезли тих в кого були ушкоджені ноги, на санях, решта йшла пішки. Було це темної ночі, тож міста ми не побачили, але запам'ятався перехід через Ангару - під мостом вирувала широка повноводна річка, що ще не замерзла, хоч вже було 17 січня. На вокзалі сіли в напівпорожній вагон і рушили. На другий день вагон заповнився такими ж як ми по зав'язку, чи не більш. Так і їхали шість днів, спали сидячи у задушливій атмосфері. Ті, хто міг вільно пересуватись і я в тому числі виходили подихати на кожній зупинці, решта ж провітрювалась лише у вбиральні, бо здатності пересуватись на більше не вистачало. Вийшовши з вагону під час стоянки у Красноярську я побачив на сусідній колії потяг з товарних вагонів у якому знаходились люди монгольської раси - жінки, діти, трохи чоловіків, переважно стариків, щоправда, чоловіки стояли і гуляли по нашому перону. Вагони мали "сімейний" вигляд - одна-дві жінки поралися коло пічки "буржуйки", що стояла посередині вагона навпроти дверей. Зразу видалося, що то калмики, але ж як вони могли сюди потрапити? Тому цю думку я відкинув і вирішив, що то або буряти чи монголи, а може в "неісходимому" Сибіру є ще якийсь монголоїдний народ. Так вирішивши я продовжував прогулянку по перону вдихаючи морозне повітря, але раптом мені стало якось моторошно, я озирнувся і помітив, що один з тих людей аж свердлить мене своїм єдиним оком. Був він у шкіряному пальті і дуже нагадував ветеринара з учгоспу Башантинського технікуму - калмика Саптонова, котрого вигляд я добре запам'ятав,  бувши з ним на окопах, але ж і не міг помислити, що це він і є, бо ж не знав тоді, яка нещаслива доля спіткала калмиків. Трохи пізніше я зрозумів, що то був напевне Саптонов, а ще пізніше довідався що він мене упізнав. Та про це далі. А зараз я заліз у вагон, не витримавши його погляду. Вийшовши з вагону у Новосибірську, я побачив молоду жінку, що запитала мене українською мовою, чи нема в мене оселедця на продаж, у розмові виявилося, що у ці часи добути оселедця можна тільки у проїжджих солдатів. Виніс я їй оселедця і відмовився взяти запропоновані нею десять рублів, а у Челябінську була наша перша пересадка на потяг до Пензи і тут виявилося, що кожен хто повинен їхати цим потягом, має сплатити 11 рублів "за скорость". Отож, якби у мого старшини не було грошей, то не знаю, якби мені довелося. Але ж старшина заплатив за мене, а я й досі його боржник, бо адреси він мені не дав і обурився, коли я сказав, що хочу надіслати йому борг з дому.
       У Пензі, зважаючи на те, що єдиним потягом, котрим можна було дістатись наступного пункту пересадки, Поворина, був потяг Горький-Харків, вщерть забитий повертаючимися біженцями, довелося нам просидіти на вокзалі три дні. Було це сидіння досить комфортним - у залі для поранених вистачало лавок для спання, на продовольчому пункті годували дуже смачним та поживним обідом. Можна навіть було помитись безоплатно у лазні для мандрівних солдатів і змінити білизну. Ми ж з старшиною митися не стали, бо нам видали у шпиталі новісіньку білизну і міняти її на стару, хоч і чисту не мало сенсу. На другий ранок сидіння, несучи окріп до нашої лави, я побачив літнього старшого лейтенанта з непрацюючою рукою, що сидів поряд з моїм старшиною та щось йому невесело розповідав, старшина ж з співчуваючим виглядом раз у раз кивав головою. Я стишив ходу, аби оповідач зміг зупинитись, якщо моя присутність небажана. Коли я підійшов та привітався, він, кивнувши мені головою встав та пішов від нас не зважаючи на запрошення старшини почаювати разом.
       На моє запитання про що той офіцер так скрушно розповідав, старшина переповів мені сумну історію, як пораненому під Києвом старшому лейтенантові його командир, полковник, доручив, якщо його шляхи пройдуть через Пензу, зайти до полковниці та передати їй привіт від чоловіка. Тож їдучи з шпиталю додому, до дружини, через Пензу старший лейтенант так заходився вітати полковницю, що схаменувся лише через кілька днів, коли з'явились ознаки венеричного захворювання. Тепер він живе на вокзалі і лікується у гарнізонній лікарні, на запитання ж старшини, а чого ж не жити й далі у гостинної полковниці та лікуватися разом, відповів "Видеть ее, стерву, не могу".
       У кінці  третьої доби пензенського сидіння нас все-таки посадили у потяг Горький-Харків, та так нас напхали, що багатьом і сісти ніде було. Але промучившись десь години чотири ми дістались Поворина, що було вже на прямій путі до Сальська. Там ми сіли в порожній приміський потяг і я, попрощавшись з старшиною в Іловлі, прибув вранці до Сталінграду. Вийшовши на привокзальну площу я побачив спотворену війною скульптурну групу - фігурки танцюючих круг фонтану дітей, що загубили в боях хто руку, хто ногу, хто голову. Поряд стояла дерев'яна будова тимчасового вокзалу. Я зразу ж навідався на продовольчий пункт, одержав продукти та талони на обід і довідався, коли треба з'являтись за місцем на потяг. Зваживши, що в мене є досить багато часу я пішов обідати у якийсь підвал на майдані Полеглих Борців, по дорозі я побачив як двоє чи троє полонених німців під наглядом вгодованого солдата внутрішніх військ розбирали завали коло вцілілої коробки гвоздильної фабрики тепер там головпоштамт. Кудись пересувались колони полонених румунів, з одним армійським конвойним на дві-три роти. Пройшовши по обіді на базар я побачив там вируючу торгівлю на руїнах, звідки тільки народ взявся серед камінного хаосу у який перетворився центр міста. Погулявши по місту, вірніше по його залишкам, я без проблем одержав місце на потягу "Москва-Новоросійськ", що тоді ходив через Сталінград, зайняв місце на вузенькій полиці третього ярусу, що йшла вздовж вагона і пішов дивитись у вікно на залишки міста, але я був дуже здивований побачивши цілісіньку Бекетівку - південно-західну околицю. Це було тим більш дивно, що ця Бекетівка складалася з дерев'яних будівель. Поки я роздивлявся на це диво до мене підійшов літній майор, запалив цигарку та поцікавився куди я їду. Довідавшись куди, він зауважив, що Калмикії тепер нема і розказав, що "за зраду Батьківщини" всіх калмиків виселено далеко на схід. Побачивши мою здивованість він спитав про її причину. Я ж відповів йому, що я не можу зрозуміти, звідки взялося таке звинувачення - адже вся калмицька інтелігенція мала стійкі патріотичні переконання, що й було неодноразово доведено - в боях з німцями полягли партизани з наших вчителів - директор школи Хочінов, вчитель історії Лідже Бельтрикович, вчитель російської літератури Чімід Андрійович прізвища їх я забув, у тому ж загоні загинув мій однокласник Женя Жемчуєв, кілька калмиків-інтелігентів було розстріляно німцями. В той же час я можу назвати стільки ж інтелігентів росіян і українців, що ні в яких партизанських загонах не були і співпрацювали з німцями, хоч і непричетні до каральних дій німців. А що стосується простого, не дуже грамотного народу, то він, спостерігаючи переможну ходу німців по півдню СРСР, вже загубив віру у перемогу більшовиків і дехто почав прилаштовуватись до життя за "новим порядком". Це одною мірою стосується всіх народів Північного Кавказу і тамтешніх росіян чи не у найпершу чергу. А що серед цього населення знайшлися кати НКВД, то знайшлися людці і для німецьких каральних органів - і росіяни, і українці, і грузини, і узбеки, і калмики, і татари, і ногайці і такі інші.
       Ось такі свої думки я висловив майору у відповідь на його запитання. А влаштовуючись спати згадав свою прогулянку на Красноярському вокзалі... Наступного ранку потяг прибув у Сальськ і я пішов до експедитора нашого технікуму. Не зразу я впізнав його хату, бо кудись поділися всі паркани і навіть вулиці було важко розпізнати. Знайшовши хату я постукав у двері, але ніхто не озвався. Озирнувшись навкруги я побачив чималого білого пса на ланцюгу, що зацікавлено дивився на мене і помітивши, що я дивлюсь на нього, замахав хвостом. Я подивувався, чому такого лагідного собаку посадили на ланцюг і пішов подивитись, чи не порається господиня у господарських будівлях, що були поряд з собачою будкою. За рогом однієї з них я побачив перелякану господиню. Впізнавши мене  полегшено зітхнула і пояснила, що помітивши людину у дворі і не почувши собачої реакції на присутність чужого, вона була певна того, що собаку вбито і настала її черга стати пограбованою, бо за останні часи тут майже всіх було пограбовано і все серед білого дня. На моє зауваження стосовно лагідної вдачі сторожа, вона сказала, що ніколи не бачила його таким - кидається на всіх і хазяїна ледь терпить, гавкає гучно і злісно, крім як від її чоловіка ні від кого нічого не приймає. Я подивувався такій справі, залишив у експедиторши свій клуночок і пішов у центр Сальська, аби останній раз одержати обід і "сухі" харчі за рахунок Червоної Армії. По обіді я завітав на телефонну станцію і зателефонував до технікуму у Башанту. Мені відповіла секретарка директора і сказала, що вона щойно передала моїй мамі повідомлення з якоїсь військової установи про те, що "сержант Барановский Герман Алексеевич в списках потерь Красной Армии не значится.". Я не пристав на її пропозицію викликати маму з уроку, сказав, що краще побіжу шукати оказію, щоб сьогодні ж дістатись додому і попрохав сповістити маму про нашу розмову. На експедиції Башантинської МТС я знайшов вантажівку, що мала за дві-три години рушити до Башанти, домовився з ким треба і пішов до нашої експедиції. Господарі кінчали обідати, я ж від запрошення приєднатися відмовився, але напросився почаювати. Тож господиня заходилась готувати чай і між ділом розповіла чоловікові про дивну поведінку собаки. Той стенув плечима і сказав, що нічого дивного, адже цього пса ще цуценям взяла моя мати на вівцефермі наприкінці березня, аби стерегти службову квартиру управителя учгоспу, яку вона зайняла після мого призову, та що коли пес виріс і став надто агресивним мама вирішила його позбутись і віддала у експедицію, де він дуже згодився. Коли ж ми проаналізували відповідні дати моєї і собачої біографії, а також місцеперебування обох протягом життя цього пса, то встановили, що у мене і пса особистих контактів досі не було і не могло бути, але ми були знайомі з мамами один одного. Тим не менш, експедитор запевняв, що з подібним випадками, коли собака пізнає кревних родичів своїх друзів, а то й недругів, він зустрічався неодноразово.
       Коли вже почало сутеніти, вантажівка повезла мене у Башанту, але, коли до неї залишалось кілометрів 5-6, зовсім смеркло і шофер вирішив звернути до хутора, що був неподалік. Я вирішив йти далі пішки і до мене приєдналась жіночка, що їхала у кабіні - як виявилось, інструктор обкому комсомолу з Ростова, що тепер став для нашої Башанти обласним центром. Йти було важко, бо під ногами була грязюка. Аж тут з темряви ззаду вигулькнула лінійка, запряжена парою коней. Я її зупинив, але візник, хлопець років 14-ти категорично відмовився взяти нас, бо це лінійка фельд'єгерської пошти, він не має права навіть розмовляти з нами і вимагає звільнити дорогу. Я порадив йому поводитись обережніше, бо моя супутниця "велике цабе", тож можна наразитись на неприємності. Може через це моє попередження, або з інших причин хлопець все ж погодився взяти нас за умови, що ми зійдемо з лінійки на в'їзді до селища, щоб ніхто не помітив його недисциплінованості. Так ми й вчинили, щиро подякувавши візникові. Довів я свою супутницю до готелю і пішов далі додому. Підійшовши до хатини, де жили ми з мамою, я заглянув у шпарку в світломаскувальній завісі і побачив маму, що поралася коло плити. На мій стук вона відчинила і якусь мить не могла мене пізнати, а коли пізнала, обняла мене, радісно розцілувала, завела до хати, допомогла роздягнутись і взагалі забігала навколо мене. Те, що вона не зразу впізнала мене, пояснювалось її впевненістю у тому, що я можу прибути не раніше завтрашнього дня. Моє перше запитання було про тата. Мама розказала, що він живий та здоровий, хоч і мав два легких поранення, і перебуває неподалік, на Кубані, але повноцінний зв'язок з ним вдалося налагодити лише у вересні, бо таткова адреса часто мінялась, його ж листи мама стала одержувати ще у березні. Наступного дня я приймав відвідувачів, розказував про службу та про шпиталь, ділився з ними своїми планами на майбутнє. Завітала до мене і Дія, що повернулась з евакуації наприкінці літа і невдовзі, довідавшись, що я потрапив до Молотова (Пермі), завербувалась на якийсь тамтешній завод та виїхала туди, аби зустрітись зі мною, але вже не застала мене (про це я довідався вже після описуваної зустрічі). Зайшовши до мене разом з подругою, вона поцікавилась моїм здоров'ям, моїми планами та сповістила, що з сім'єю завтра переїжджає жити до Старобільську, на Луганщину. Чогось вона була дуже сумна і песимістично налаштована.
       Ще за день мене викликали у райком комсомолу - моя супутниця мала вернутись до Ростова і хотіла попрощатись зо мною. Крім того мені запропонували посаду інструктора райкому - такого собі зв'язківця між райкомом та комсомольськими організаціями за 290 рублів на місяць. Я погодився і мене взяли у штат навіть не очікуючи поки прийде мій комсомольський квиток з Іркутська, запит щодо якого було направлено у політвідділ шпиталю. І почалось безглузде ходіння по колгоспах, проведення всяких зборів, що нічого путнього не вирішували, зате приймали гучні, але нереальні зобов'язання щодо допомоги дитячим будинкам, щодо посилення фізкультурної роботи серед молоді, щодо розвитку донорства та ще щодо безлічі речей, що деякі з них насправді були потрібні, але аж ніяк не могли залежати від комсомолу.
        У подальші дні мама розказала, як відбувалося виселення калмиків. Вона, як керівник господарства, була присутня на нічній нараді, що відбулася в ніч на 26 грудня у райкомі партії і на яку було запрошено бюро райкому партії, райвиконком та всіх керівників господарств та установ району. Нараду цю вів якийсь генерал-майор, що сповістив про рішення ЦК ВКП(б) та уряду про виселення калмиків "за измену родине" та про те, що виконано цю постанову буде протягом двох годин з п'ятої до сьомої години сьогоднішньої ночі, після чого запропонував присутнім калмикам тут же здати зброю, що мають при собі. Після збору зброї він відповів на запитання голови райвиконкому Ільцхаєва, за що ж виселяють і тих, хто особисто не зраджував батьківщину, зокрема присутніх керівників-калмиків. На це генерал відповів, що вони теж відповідальні за поведінку свого народу і мають розділити його долю, тим паче, що йдеться не про ув'язнення, а лише про переселення у іншу місцевість. Після цього генерал зобов'язав керівників забезпечити роботу своїх бухгалтерій з п'ятої години ранку для оформлення розрахунків з виселяємими, залучивши до цього лише некалмицький персонал і попередив про суворе покарання тих, хто до цієї ж години проговориться про почуте на нараді. Проте на цю годину "ікс" майже всі калмики вже не спали і коли до їх домівок попід'їжджали машини, що мали їх забрати, більшість вже була готова і відразу ж потяглися люди до тих бухгалтерій з двома конвойними на одного калмика. О сьомій ранку всі машини рушили до залізничних станцій, жодного калмика в нашому районі не лишилось, крім родичів Городовикова - героя громадянської війни.
       Мама розказала, що задовго до цього виселення до Башанти прибув великий військовий підрозділ начебто з фронту на відпочинок. Тоді ж і пішли чутки про майбутнє виселення калмиків. Чутки ці придушили, засудивши двох жінок за поширення провокаційних чуток. Але мама зрозуміла, що напевне готується якась подібна акція, на що вказувала непропорційно велика кількість автомашин у вояків, що були одягнені в уніформу прикордонників, і не були схожі на фронтовиків, але свої міркування тримала при собі. Мабуть багато і інших людей теж звернули увагу на ці особливості прибулих військових та зробили відповідні висновки.
       За місяць-два по виселенню стали з'являтись калмики, що перебували у момент виселення на лікуванні у шпиталях, тривалих відрядженнях, тощо. Так я зустрівся з двома своїми знайомими - Кубюном і Санжієвим, що повернулись з війни інвалідами. Обидва були сиротами внаслідок голодомору, що зачепив і калмиків і, оскільки були виховані у сиротинці серед слов'ян, не відчували себе етнічними калмиками. Санжієв навіть не пам'ятав своїх батьків і був єдиним калмиком у україномовному притулку. І ось ці двоє відповідними властями надсилалися у заслання, де мали пристосуватися до незвичного для них етнічного середовища... Навіть бойові ордени старшого лейтенанта Санжієва, командира батареї протитанкових "сорокап'яток" не могли допомогти.
       Десь у травні з'явився мій однокласник, син місцевої українки та калмика Петро Домбаєв також старший лейтенант кавалерійського корпусу генерала Кириленка, при пістолі, у білій кубанці. Виявилося, що у зв'язку з виселенням Калмикії, калмиків знімають з фронту та надсилають у глибокий тил, Петро одержав призначення у Ташкент і заїхав до Башанти, аби провідати кохану жінку та сина, котрого він спромігся зробити, будучи учнем дев'ятого класу, щоправда переростком, дев'ятнадцяти років. Коли я завітав до них, прийшов якийсь кур'єр і передав Петру та його попутнику, теж офіцеру-калмику запрошення завітати до спец-комендантури НКВД, Петро ж порадив передати цій організації щоб вона здохла. Офіцер при зброї, що їде за призначенням міг собі це дозволити... До речі, коли Петро розказав, що він на початку 1942 року воював у глибині калмицьких степів, я спитав, що то за "дівчача" кавалерійська дивізія була в тих краях, про яку я чув від німців. "Не було ніякої там подібної дивізії", здивовано відповів Петро і за кілька секунд роздумів розсміявся "Та це ж вони нашу дивізію сприйняли як "дівчачу", ми ж бо тоді були одягнені у кубанську уніформу - черкески з газирями, кубанки, червоні башлики.".
       Тоді ж у травні мама одержала листа від зустрінутого мною у Красноярську Саптонова, він таки упізнав мене, але не підійшов, розуміючи, що наша зустріч може стати причиною неприємностей для нас обох.
       Трохи пізніше я одержав листи від свого співкласника Шарманжинова, сина колишнього начальника нашої районної міліції, що став спец-комендантом, тобто наглядачем за переселеними калмиками у якомусь районі Красноярського краю, та ще від двох знайомих калмиків  згадуваного раніше Кукенова та Бембінова, що були зняті з фронту і служили у Пермі. На другий лист я не став відповідати, не бажаючи спілкуватись з перебіжчиком Кукеновим. Років за тридцять п'ять по тому, я зустрівся з Григорієм Бадмайовичем Бембіновим тоді одним із замісників голови Ради Міністрів Російської РФСР і він лише тоді довідався про зраду Кукенова.
       Що більше я працював у райкомі комсомолу, то все більше усвідомлював безглуздість своєї діяльності і безперспективність її для мене. Щоправда, мандруючи пішки по селах району, я зустрів багато цікавого - то з-під ніг вискочить заєць та дремене гупаючи задніми лапами, то лисиця з нори обгавкає, то йдеш поночі по степу під вовче виття десь позаду, а якийсь дурень з стражів порядку стріляє з гвинтівки спереду у напрямі цього виття і я за кільки секунд після спалаху вогнику поперед себе чую дзижчання кулі над головою, то йдеш у "білій пітьмі" по степу не відчуваючи простору, коли і небо і земля і обрій одного кольору і не видко ніяких орієнтирів, то напровесні побачиш на луках десятки гріючихся гадюк...
       Працюючи в райкомі, я познайомився з сестрою нашого першого секретаря, надісланого до Башанти Ростовським обкомом комсомолу з Сальська. По кількох тижнях знайомства я закохався у неї, вона також відповіла мені взаємністю. І почався новий роман в моєму житті...
       Взагалі, я опинився в незрозумілому становищі - освіта дев'ять класів, причому у дев'ятому класі я навчався у перший рік війни, коли навчання провадилося у перервах між працею в колгоспах та на оборонних спорудах загалом щось коло трьох місяців за партою, замість дев'яти. Йти вчитись у технікум - так і не знаю, чи є десь підходящі технікуми за обраним мною фахом, готуватись самотужки до здачі іспитів екстерном нема змоги, бо мушу працювати, інакше пенсії не платитимуть - з липня мені встановили третю групу інвалідності, а тут ще й піші мандри по навколишніх колгоспах, яке вже тут навчання. Але світ, як кажуть, не без добрих людей - один з моїх колишніх вчителів порадив: візьми папірець у відділі народної освіти на право складання іспитів екстерном та складай, а саме - йди до визначеного тобі вчителя і заявляй про бажання скласти іспит, гарантую, мовляв, що ніхто з вчителів не поставить тобі жодного запитання, а поставить оцінку "відмінно", щоб ти міг потрапити у Інститут без вступних іспитів. На моє запитання -" а як же із знаннями?" - він відповів: "краще здобувати знання з атестатом у кишені, тим паче, що у цьому випадку закон надає тобі вільний час для підготовки до вступу в навчальний заклад."
       Отож, позичив я у Сірка очі та пішов по вчителях. Все так і сталося, як казав мені мій порадник Петро Іванович Черних.

МОІ ІНСТИТУТИ

       Таким чином, завдяки доброму ставленню до мене вчителів, я восени 1944 року надіслав документи і заяву для вступу до Московського Інституту Інженерів Зв'язку (тепер Московський Електротехнічний Університет  Зв'язку). Саме у цей Інститут я прагнув поступити після прочитання у 1939 році інститутської рекламної брошури. Ми з мамою розуміли, що вчитися буде нелегко, перш за все через нелегке життя, Москва ж бо то не хлібна Башанта, але вирішили, що не можна зволікати, бо по закінченні війни все одно зразу краще жити не стане, а ставлення до інвалідів може погіршитись, вимоги ж до знань абітурієнтів збільшитись.
       Надіславши до інституту свої папери, я звільнився з роботи у райкомі, роздобув підручники для десятого класу та заходився вивчати ті самі науки, що вже значились у моєму атестаті вивченими на "відмінно". Невдовзі до мене приєдналася і моя кохана, що також звільнилася з роботи у зв'язку з поверненням своєї сім'ї на чолі з братом до Сальська, де у них був своя оселя. Надя, так звали її, залишилась у Башанті на три тижні похазяйнувати у сім'ї знайомої вчительки, поки та була на якихось курсах у Ростові. Заняття наші проходили у помешканні вчительки, де ми замикались у окремій кімнаті і після кількох хвилин занять наукою, кохалися та милувалися...
       За деякий час одержав з інституту відмову у прийомі, через відсутність місць у гуртожитку, обурився і оскаржив цю відмову у Комітет у справах вищої школи та Центральний комітет Комсомолу. Проте, ми з мамою розмислили, що скоріш за все нічого з тої скарги не вдіється, тож треба підшукувати роботу. Але поки тривали пошуки я одержав копію документа, що зобов'язував інститут прийняти мене на навчання, а ще за пару днів прийшов і виклик - в ті часи пересування по країні для цивільної публіки дозволялось лише за перепустками, що видавались згідно з викликами місць призначення, при чому на місці видавалась перепустка лише до обласного центру, а у обласному управлінні НКВД - за межі області. Поїхав я за перепусткою у Ростов, одержав її за годину-другу і почав клопотатись про залізничний квиток до Москви, бо без відповідної перепустки його мені не видали у Сальську на початку мого маршруту. Виявилося, що задля придбання квитка у Ростові треба стояти у черзі кілька днів, тому я вернувся у Сальськ, купив там квитка через Сталінград, сподіваючись, що там не буде такого стовпотворіння, яке я застав у Ростові. Не останню роль у виборі такого способу дій відіграло і бажання ще раз побачитись з своєю коханою, що на той час вже повернулась жити у Сальськ.
       Придбавши без проблем квитка до Москви, та ще раз намилувавшись своєю милою, я поїхав. У сталінградському поїзді я всівся у купе плацкартного вагону в якому їхало стареньке подружжя. Крім нас у вагоні їхало кільканадцять військових,рядових та молодших командирів. Поїзд рушив десь надвечір, швидко споночіло, включили світло, пасажири до цього часу вже впорались з обживанням вагону, тож їхали тихесенько, мовчки, перепочиваючи після посадочного клопоту, на проміжних станціях ніхто не заходив і не виходив. У вагоні встановилось якесь напівсонне становище і багато хто вже починав сидячи куняти. Раптом у сусідньому купе з бокової лежанки підхопився якийсь старшина і сказав:
- Та що тут як на похороні? Може заспіваємо? -
Ніхто не відгукнувся.
- Що, нема охочих? А українці є?
-  Та є...- відгукнулись кілька голосів.
- Заспіваємо?
- Та заспіваємо... Заспівуй!
Старшина приліг на свою лежанку та почав:
- Стоїть гора високая, попід горою гай...
І тут одразу кілька голосів підхопили:
- ...зелений гай, густесенький, неначе справді рай...
Після того, як затих останній звук, старшина не давши співцям перевести дух зразу повів:
- Над річкою, край берега, де в'яжуться човни...
Хор повторив останнє слово і повів далі:
- ...човни... Там три верби схилилися, та й журяться вони...
       З кожним рядком пісні все більше голосів приєднувалося до хору і вже не стало заспіву, всю пісню співав майже весь вагон... Я не співав, бо, на жаль, не вмію. Мої старенькі сусіди теж не співали сиділи якось закам'янівши, та раптом старенька скривилась, з очей її полились сльози, вона вихопила носовичок і, витираючи сльози ніяково, ніби благаючи вибачити її, сказала:
- ...хорошо поют хохлы...
Її старий теж шморгнув носом...
       А я сидів та теж ледь не просльозившись думав про свою молодість що принесла мені каліцтво, та чи й у мене ще буде ота молодість, за якою буду журитись...
       У Сталінграді я без проблем закомпостував квиток, сів у поїзд і за 40 годин їзди у "сидячому" вагоні приміського типу приїхав у Москву на Казанський вокзал, перетнув Комсомольську площу, сів у приміський поїзд і ще за півтори години дістався до Крюкова, заніс речі до бабусі - маминої мачухи, що там мешкала і повернувся до Москви, аби помитись з дороги у лазні, помився та повернувся на приміську платформу Ленінградського вокзалу. Там, очікуючи відправки поїзда до Крюкова, подивився на салют з нагоди взяття нашими військами Белграда. Переночував я у бабусі і наступного дня з'явився до інституту. Місць у гуртожитку і насправді бракувало, тому мене і ще кількох, прибулих того ж дня, абітурієнтів попрохали допомогти у переобладнанні приміщення переведеного кудись магазину у помешкання для нас. З цим ми швидко упорались, я заїхав у Крюково за своїми речами і наступної ночі двоє нас вже ночували в гуртожитку у страшенному холоді, та й ще й пацюки, звиклі годуватись у цьому приміщенні щоночі, спробували закусити нами, коли ми поснули. Я прокинувся від болі в усі та відчуття запаху крові - намагались, кляті, вухо відкусити! Довелося спати по черзі з увімкненим світлом. Наступного дня з'явилась решта мешканців, ми гуртом якось перекрили пацюкам доступ до наших персон і вже могли спати спокійно.
       До того ж я довідався, що мене зараховано на факультет дротового зв'язку, а не на радіотехнічний, знову халепа! Тож довелося піти з проханням відпустити мене на радіо-факультет до декана факультету дротового зв'язку І.О.Кощеєва, який прочитавши мою заяву ні слова не кажучи написав "Тов. Шебес! Прошу принять подателя сего на ваш факультет". М.Р.Шебес - то був декан радіотехнічного факультету, що зразу по одержанні з моїх рук згаданої заяви зробив позначку на ній у якійсь книзі та сповістив мені номер моєї групи. Я тоді дуже переживав своє каліцтво і не був впевнений, що можу стати чогось вартим інженером, не маючи правої руки, тому я спитав декана, як на його думку, чи можу я чогось досягти у техніці, може не варто намагатись стати інженером. Шебес мене заспокоїв, що все буде гаразд, аби голова працювала, що у широкому колі інженерних робіт знайдеться робота і для однорукого. Зараз мені смішно згадувати про тодішні мої побоювання я ж бо зустрів у подальшому своєму житті видатного(саме так!) інженера без обох рук.
       Таким чином, через бюрократичні і подорожні обставини, я на двадцять два дні запізнився на навчання, це попри моїх знаннях!
       Одразу після відвідання деканів, я знайшов лекційну залу, що у ній відбувалась лекція з математики для нашого курсу, всівся на місце, вийняв папір та олівець і став уважно слухати лектора вельми привабливого чоловіка з усміхненим обличчям. Але хоч і відчув я одразу симпатію до нього, не зрозумів ні єдиного речення з усієї його лекції, а відтак нічого не записав і вийшов з відчуттям своєї непридатності до науки. Все ж пішов на групове зайняття з металографії, що відбулося після згаданої лекції. Тут я вперше познайомився з своєю групою. Вів зайняття молодий викладач з травмованою рукою теж інвалід війни, він розказував про сплави залізо-вуглець і малював на дошці діаграму цих сплавів. Тут я відчув, що не такий вже я йолоп, бо все зрозумів - у 41-му році моя тьотя Сіма, що була металургом, мені трохи про це розказувала. На перерві ж виявилося, що більш ніхто з нашої групи навіть не второпав, про що йдеться. Та й про математику мені сказали те ж саме. Тож за результатами свого першого учбового дня я все ж переконався, що не дурніший від інших. Відвідавши бібліотеку я взяв підручник з вищої математики Гренвіля і Лузіна, повернувся до гуртожитку і заходився читати цей підручник і знову нічого не второпав. Але у подальшому, читаючи початкові розділи цього підручника то спереду, то ззаду, то по діагоналях я все ж розібрався у функціях, їх похідних та диференціалах. Щоправда, я довчився до того, що похідна мені приснилась у вигляді яскраво зодягненої дівчини, що на очах у мене розплилась у напис dy/dx у тих же яскрави