с зупинили і повернули назад. Чи насправді була потреба у нас десь, чи це була учбова тривога не відаю, але набої, що по повернені в табір було в нас відібрано, були бойовими.
       Командування нашого полку не вгамовувалось у своїх намаганнях поліпшити солдатський побут - після провалу нової розкладки їжі воно вигадало новий розпорядок дня з підйомом на три години раніше, з одногодинним сном після обіду та з відбоєм на дві години раніше ніж було заведено. Отож ми мали вкладатись до сну, коли ще сонце було на небі. Першого ж вечора за таким розпорядком ніяк не спалось і всі солдати вилізли з куренів і стали співати пісень впівголоса, аби начальство не почуло. Проте і начальству мабуть теж не спалось, бо воно з'явилось і заходилось заганяти нас до куренів. Аж тут почувся гуркіт авіаційних моторів і з-за горба вигулькнули три літаки Іл.-2, розвернулися над нами і пішли в атаку на якусь ціль за горбом, почавши стріляти з кулеметів та гармат. За першою ланкою літаків з'явилась друга, третя, четверта, після пішли дев'ятки, дві чи три, і всі вони атакували цю невидиму нам ціль наповнивши повітря ревінням моторів та гучними чергами пострілів. Тут вже було не до сну, ця розвага тривала щось близько години, з перервами , звичайно. Отож в результаті, поснули ми за старим розпорядком. Підйом же відбувся за новим. І от десь після обіду наш взвод куняв під якісь теревені взводного, на тому самому горбі, що був над табором, за кількасот метрів від чорної плями на місці згорілої від нашого ж недопалка трави. Раптом почувся гуркіт моторів і з'явилась дев'ятка Ілів, що прямувала на ту пляму, як за хвилину виявилось, бо літаки лягли у піке і ми побачили спалахи пострілів на кромках крил, після чого ми не роздумуючи кинулись навтіки, про всяк випадок. Озирнувшись на бігу ми побачили по хмарках пилу, що літуни поцілили не у пляму, а значно лівіше.  А ввечері повторилась вчорашня історія з атаками на ту саму пляму з сторони табору. Командування батальйону доповіло куди треба про самоуправство авіаторів,  що  повелися  як  німці  на  окупованій  території -  влаштували  собі
самочинно полігон не узгодивши це ні з військовим, ні з цивільним керівництвом і не виставивши ніякої охорони небезпечної зони. Нальоти "сталінських соколів" припинились, казали, ніби то їм добряче дісталось. Але ця подія допомогла повернутись до звичного для нас розпорядку дня. Адже незалежно від хуліганства авіаторів, лягати спати, коли всі оточуючі люди ще працюють схоже на впровадження лівостороннього руху для машин одного автопарку.
       За кілька днів до завершення курсу наших наук до мене у курінь навідався той самий надстроковик, з яким ми проблукали одної ночі, і сказав, що командир батальйону доручив йому підібрати тимчасового хімінструктора замість нашого лейтенанта, кудись переведеного. Тож він гадає, що я з таким завданням упораюсь і що з моїм взводним все узгоджено. Всі мої обов'язки вичерпувались доглядом за службовою халабудою хімінструктора, в якій я мав і ночувати, від занять мене звільнили і я став сам собі пан.
       Але після одної доби такого "сачкування" мені стало якось не по собі, аж тут мій взводний попрохав мене провести заняття з хімпідготовки у нашому взводі - вивчення протигаза. Я з радістю погодився і провів його, а взводний створив мені таку рекламу, що довелося проводити такі заняття ще у кількох взводах, на прохання їх командирів. Справа не у тому, що мої педагогічні таланти були чогось варті, а просто взводні під час цих занять могли зайнятись особистими справами. А якось нічної зливи, до мене забіг наш старшина по запали до димових шашок, бо жодного сухого сірника у батальйоні не знайшли, отже я став потрібним.
       Тим часом наш курс скінчився і почались іспити  з трьох дисциплін: стройової підготовки, тобто шагістики; огньової підготовки, тобто знання  трьохлінійки, автомата ППШ, ручного кулемета РПД(ДП) та станкового кулемета "Максим" і політичної підготовки, тобто знання "книги товарища Сталина", згаданої вище. Перший іспит приймав наш взводний, другий - виконуючий обов'язки командира роти, а третій - комісія з трьох гладеньких полковників, що на будь-які наші відповіді схвально кивали голеними головами та витирали з них піт хусточками. Заняття скінчились і ми цілими днями байдикували, я ж замість байдикування, що мені вже набридло (я ж бо почав це раніш за всіх) став майструвати з бляшанок від консервів коробочку під тютюн та папір, кружку, пришив міцними нитками ґудзики та погони, щоб не відривалися при пранні, змайстрував собі зручного ранця з якоїсь сумки, що знайшлась у "хімічній" халабуді. Роботи з металом я виконував солдатською сокиркою на оправці, що була на робочому місці нашого ротного шевця. Мої трудові вправи збирали десяток-півтора глядачів з байдикуючих солдатів, яким наш старий швець докоряв, що вони нічого не роблять і радив брати приклад з мене.
       Всі ці події проходили на тлі Курської битви що розпочалась 5 липня наступом німців і відходом наших військ на декілька кілометрів. Одразу ж знайшлися серед курсантів "пророки", що віщували новий повальний відступ Червоної Армії на зразок торішнього. Проте переважна більшість вважала, що цього року подібного не станеться, вважаючи що вже самий факт визнання в той же день нашого відступу, свідчить про обґрунтовану впевненість керівництва армії і держави щодо нашої перемоги у літній кампанії.
       Днів через два весь батальйон вишикували і зачитали наказ про надання  нам  сержантських  звань.  Тим,  що  склали на "відмінно" вогньову та політичну підготовку надавалось звання старшого сержанта, майже всій решті звання сержанта і декільком відстаючим - молодшого сержанта. Ми всі троє Лазарєв, Дахно і я стали сержантами. Це мене трохи здивувало і добре порадувало. Справа у тому, що я за своїми оцінками тягнув на старшого, але десь переплутали і я цьому був дуже радий, бо не хотів відрізнятись від своїх земляків.
       За деякий час я дізнався, що наші випускники подейкують про мене, що я вліз в довіру начальству і став "хіміком", аби уникнути відправки на фронт. Почувши таке, я перестав ночувати у "хімічній" халабуді і сповістив ад'ютанта старшого, що не можу більше її охороняти. Він махнув рукою і погодився. Однієї ночі ми прокинулись від гармидеру у сусідів - щось вимогливо кричав тимчасовий ротний та обурено гомоніли солдати. Ми ж прокинувшись лежали собі, вважаючи, що нас цей гармидер не торкнеться. Але сусіди стихли і у наш курінь увірвався той же ротний і теж став щось вимагати, тільки з третього крику ми розібрали "Сривай пагон!" і це для нас виявилось настільки незрозумілим, що ми заціпеніли і по хвилині стали розпитувати нащо зривати погони. Ротний зовсім оскаженів і горлав "Отставить разговоры, выполнять приказание!!!". Все ж за деякий час він був змушений пояснити, що погони треба зірвати для відправки їх у майстерню, де на них нашиють сержантські лички і повернуть нам після обіду. А я ж їх тільки-но пришив, тай дуже міцно, ледь одірвав, зіпсувавши гімнастерку. Коли ротний вийшов, у третій халабуді все повторилося і крики офіцера і обурений гамір солдатів...
       Після обіду привезли купу погонів і скинули на траву  розбирайте, товариші новоспечені сержанти молодші, звичайні та старші. Вибрав я собі підходящі погони і заходився майструвати конструкцію, що залатала б дірки на плечах і забезпечила з'йомність погонів, що й було виконано.
       За два-три дні по цьому почалась відправка наших випускників на фронт, а ще за день-два настала черга і нашої роти. Вишикували нашу роту на лінійці табору і командир нашого учбового батальйону ще раз привітав нас з одержанням військових звань, висловив сподівання що ми й надалі гідно служитимемо батьківщині, як служили та навчались, що з огляду на особливо добрі якості нашої роти він подбав про те, аби ми потрапили до 4-ї гвардійської дивізії, що в числі перших одержала звання гвардійської за свої видатні бойові якості, проявлені нею під Києвом та Москвою. Під кінець цього напучування на лінійці з'явився збентежений старшина нашої роти і стало ясно, що урочисті проводи нас на фронт не вдались. Справа у тому, що після обіду ми не здали казанки на кухню, як це робилось завжди, а заховали у різних місцях по дорозі, якою мали рухатись на фронт, аби потім підібрати їх. Це було зроблено з огляду на те, що при попередніх відправках начальство оголосило казанки, що були зібрані до кухонь від солдатів, власністю батальйону і наші попередники пішли на фронт без казанків. Вигляд нашого старшини був настільки збентежений, що капітан перервав свій виступ і спитав що трапилось. Одержавши повідомлення про зникнення казанків, він продовжував свій виступ вже зовсім в іншому тоні. Спочатку він просто наказав повернути казанки, ми загомоніли про те, що всі ці казанки наша особиста власність, принесена з собою з іншої військової частини. Капітан не став сперечатися, але сповістив, що триматиме нас доки ми не здамо всі казанки, а якщо ми й до ранку цього не зробимо, то здасть нас відповідним службам, як відставших від маршового підрозділу у який ми маємо влитись по дорозі. Казали, що наш капітан Калениченко був вчителем до війни, дуже схожа з вчительською була його аргументація.
       Нам скомандували "вольно" і ми повсідались обабіч лінійки, не збираючись приносити казанки. Капітан походжав перед нами, час від часу кидаючи одне-друге речення щодо нашої ганебної поведінки, старшина стояв мовчки, ми пересміювались... Проте за кількадесят хвилин сидіння троє-четверо хлопців кудись пішли і вернулись з казанками. Поставивши їх посеред лінійки під наш свист і жарти, вони знову приєднались до нас і пояснили, що не сидіти ж тут довіку, бо ж колись і їсти захочеться, а тут вже не нагодують, тож треба таки рухатись куди призначено. Ще за годину позносили всі казанки і ми рушили. Вже поночіло, коли ми наздогнали ще з сотню солдатів і приєднались до них. Вранці ми прийшли в селище Бірюкове - це вже була Україна. Переднювавши у Бірюкові ввечері рушили далі до Нагольної Тарасівки, далі до Бобрикова і звідти до Дякового. Йшли ночами, відпочивали удень. Щоправда через денну спеку то був не відпочинок, а мука одна, тому вже другої ночі я не тільки побачив сплячих на ходу людей, але й сам призвичаївся спати на ходу. Кожного ранку ми спостерігали велику кількість літаків Іл.-2, що летіли на невеликій висоті у напряму фронту і не могли зрозуміти, куди вони потім пропадають, бо аналогічного зворотного руху не бачили, мабуть верталися додому вони іншим шляхом. Одного ж разу побачили ми літак, що йшов зворотним курсом, це було у Бобрикові, коли ми влаштовувались вранці на відпочинок.  Наді мною промайнув літак з відкритим ліхтарем, з якого висунулась голова льотчика і, невдовзі почувся удар об землю у тому напрямі, куди він пролетів... Кілька хлопців побігло туди і вони побачили те, що залишилось від літака і льотчика...
       Надвечір рушили ми далі і простуючи по вулиці раптом почули спереду оклик "Стой, в сторону!". Передні лави, а за ними і вся команда, зупинились і прийняли вправо. На дорозі з'явилась купка полонених німців під конвоєм одного солдата, озброєного гвинтівкою з примкнутим багнетом. Майже всі німці були немолодими, тільки останнім йшов молодий єфрейтор у чистесенькому новенькому вбранні та окулярах. Хтось з нашого натовпу вигукнув: "...отлупить их надо!", конвойний аж засмикався і благаючим голосом відповів: "Их уже отлупили, хватит с них!" Почувши цю розмову німецький єфрейтор подивився на нас і сказав: " Я доброволно, доброволно!". На ці слова наша команда, що і не подумала підтримати вимогу відлупцювати німців, обурено загомоніла: "Тепер багато вас, що добровільно здаються, а де ж ти був два роки тому..." і таке інше, але ніхто не насмілився підняти на полонених руку.
       За годину-другу, ще до темноти, прийшли ми у село Дякове, де мали одержати харчі і призначення до полків 4-ї дивізії. Місцеве населення Дякового було евакуйоване у сусідні села, щоб запобігти втрат серед нього, бо наявність у селі штабу нашої армії і ще деяких служб, спричинились до обстрілу села далекобійною німецькою артилерією. Селянські хати мали ознаки раптової евакуації - засихаюче розчинене тісто в макітрах, зогнила очищена картопля в чавунах та інше. Були і ознаки перебування в хатах і перехожих солдатів - порожні консервні банки. Наша маршова команда розбрелась по дворах та оселях і заходилась готувати на плитах вечерю з залишків виданих нам у дорогу продуктів. Тим часом надійшли і дехто з господинь дворів, що прийшли провідати свої господарства чи легально, чи нелегально. Господиня двору, де був я з земляками, побачивши, що ми напорпали картоплі з її городу, дозволила напорпати ще і з охотою показала, у яких дворах картопля краща. Вранці наше начальство пішло на розшуки продовольчого пункту, бо на сьогодні харчів вже не було, а ми, проводивши поглядами хмари Іл-2, що йшли у бік фронту, тинялись по вулицям. Невдовзі у наше поле зору потрапила якась група з трьох чи чотирьох солдатів у закривавленому одягу, один з них на милицях - як виявилося, це були поранені вчора, що прийшли з фронту пішки і тепер шукали медсанбат... Це нам видалось неймовірним і ми почали їх розпитувати, чому їх не евакуювали якимсь транспортом, але не змогли їх зрозуміти, бо вони нас не розуміли, а ми їх - то були казахи. Зустріч ця викликала у багатьох обурення, бо піші мандри поранених, скоріш за все, відбулись в результаті того ж таки мовного бар'єру і зневажливого ставлення медперсоналу до людей не володіючих російською мовою. На щастя, хтось з нас вже довідався, де той медсанбат і вказав казахам дорогу.
       Наступного ранку ми прокинулися від гуркоту, що чувся з боку фронту, що був від нас кілометрів за 12-15 - то була артилерійська стрільба, що тривала хвилин п'ятнадцять-двадцять. Це означало початок наступу на нашій дільниці фронту, а за день-два ми довідались, що це був початок наступу на всіх фронтах від Заполяр'я і до Чорного моря - 17-те липня.
       На третій день пошуків продовольчий пункт знайшовся, а два дні ми годувалися вкраденою картоплею та узваром з недозрілих фруктів, які ми рвали у великому колгоспному саду під акомпанемент розривів далекобійних снарядів, падаючих два-три рази на годину за кілометр-два один від одного. Падіння снарядів супроводжувалось двома звуками - вибухом та ударом носової хвилі, що призвело до виникнення серед солдатів байки про нові німецькі снаряди, що, начебто, вибухають шістнадцять(!) разів.
       Після одержання і розподілу продуктів нас, випускників учбового батальйону, відокремили від решти маршової команди, відвели кілометрів за три від села і поселили у бліндажах запасної оборонної лінії, дали нам тимчасового командира у званні капітана і нас у цьому місці став відвідувати двічі, або й більше, на день замісник командира дивізії з політичної частини, полковник. Цей полковник разів два виступив перед нами, розказуючи щось про нашу дивізію та її начебто існуючі традиції. Одного разу ми з Жорою у обідній час щось їли з консервної бляшанки, що правила нам за казанок, ми були не підперезані та розхристані. В цей час повз нас пройшов на відстані метрів з двадцять той самий замполіт, а за хвилин десять з гайка, що правив нам за штаб вибіг черговий і заходився шукати тих двох сержантів, що не привітали полковника. Я сказав, що один з них то я, черговий наказав йти з ним до гайку де за стоячим просто неба столом сидів полковник з нашим капітаном. Полковник побачив мене і сказав "Что ж вы, товарищ сержант, не приветствуете старших по званию?". Я ж відповів, що за обідом згідно з армійським статутом не вітаються, "не положено". "Да ведь вы меня знаете, я выступал перед вами, не чужой вам человек, могли бы просто кивнуть, сказать "здравствуйте." Тут полковник обернувся на якийсь звук, а капітан енергійно махнув на мене рукою, щоб я зник якнайшвидше.
       Поки ми отак байдикували у бліндажах, нам привезли два ящики автоматів ППШ і один з дисками до них і видали їх бажаючим - на всіх не вистачило. За порадою Жори ніхто з нас трьох не взяв автомата, бо хтозна скільки його доведеться носити, поки потрапимо на передову. І добре зробили, бо ті автомати виявились зробленими абияк - дерев'яні частини з відстаючими трісками, ледь-ледь покриті лаком, металеві штамповані деталі з незачищеним облоєм, до того ж нумерація дисків не співпадала з нумерацією автоматів, через що одні з них було неможливо приєднати, а інші після приєднання ледь тримались і під час стрільби випадали. Нам видали і трохи набоїв до автоматів, тож ми влаштували і вогньові їх випробування, під час яких переконались, що прицільні пристрої на цій зброї встановлено просто для краси, бо аби попасти у ціль треба було цілити на два чи три метри убік, попри відстані до цілі порядку ста метрів. Нащось роздали нам і з десятка два гранат РГ43. Приїздили також до нас і "покупці" набирати людей у розвідку і були дуже здивовані, що обмаль бажаючих.
       Через день ми чули вранішню артилерійську стрільбу та спостерігали вечірні бомбардування німцями нашої передової. З великої відстані були помітні німецькі літаки неначе зграйки комарів над обрієм і за кілька хвилин по їх появі до нас доходили звуки вибухів. А ще за хвилину-другу з'являлись наші винищувачі і вступали у бій з винищувачами прикриття німців, про що ми здогадались, коли побачили, що по всьому небі і прямо над нами розлітались попарно літаки, ганяючись один за одним та стріляючи раз-по-раз. Разів три ми бачили такі картини і ні разу не бачили, щоб хоч одного літака було збито, а розстрілявши боєзапас і наші і німецькі літаки розлітались по домівках. Згодом ми довідалися, що наша вранішня артпідготовка передувала наступальним діям нашої армії, а вечірні бомбардування передували таким же діям німців наступного ранку, результати тих наступів були однакові і для нашого війська і для німецького - багато вбитих і поранених на "нічиїй" землі і ніякого просування вперед. У цей час Радянське Інформбюро сповіщало, що "Юго-Западнее Ворошиловграда поиски разведчиков и артиллерийско-минометная перестрелка".
       Одного разу по обіді, коли ми зайшли у сусідній ярок постріляти, ми почули характерний гуркіт моторів "Ю-88", що раз-по-раз доповнювався якимсь скреготінням та ударами. Вийшовши на відкрите місце ми побачили повільно летящого у бік фронту літака, у якого під лівим крилом гойдався клапоть обшивки, що й скреготів та хлопав.
       Ось так ми жили та розважались у бліндажах, поки одного вечора нас не віддали під командування іншого капітана, що повів нас далі. Вийшли ми з Дякового вже серед ночі, ніч була темна, хоч і зоряна. Вийшовши з села ми піднялись на узвишшя лівого берега річки Нагольної і побачили невисоко над обрієм трохи ліворуч від напряму нашого руху яскраву зірку, що підіймалась все вище згідно з нашим просуванням вперед. Вже значно пізніше я довідався, що то німецький освітлювальний прилад на аеростаті висів над Савур Могилою, аби запобігти нічним нашим нападам. Скоро стало видко і інші фронтові прикмети вдовж лінії фронту - раз по раз підіймались білі освітлювальні ракети, що пускались з тою ж метою, та черги трасуючих куль. Картина була красива, але стало якось моторошно, коли я усвідомив, як тісно натоптано той фронт усякими засобами а ще ж не бачимо ані гармат, ані танків. Поки ми йшли, виникало багато конфліктів з шоферами йдучих з фронту машин через їхню їзду з ввімкнутими фарами, чим вони нас демаскували, та ближче до ранку машини вже перестали бігти, стало спокійніше і наш капітан оголосив привал. Всі відійшли подалі від дороги, я ж полінувався і ліг від неї лише метрів за двадцять, заклав руки за голову і замислився над тим, що то буде з нами на передовій. З лівого боку шляху потягло тютюновим димком, я подумав, чи не запалити і собі, та побоявся, чи полінувався. Коли раптом почулось "дир-дир-дир..." звук мотору легкого літака По-2, улюбленця наших вояків, що вславився як "нічний бомбардувальник". Я трохи підвівся, намагаючись побачити літак на тлі зоряного неба, та марно - нічого не було видно. Аж тут мотор замовк і почулось якесь шипіння, що перейшло у свист, я позасвідомо перекинувся на живіт і охопив голову руками. В цю мить почулись кілька вибухів підряд "бабабах!" і знову затуркотів мотор віддаляющогося літака. Я встав і до мене підскочив наш капітан з запитанням, чи не я палив цигарку. Я не встиг відповісти, бо з лівого боку шляху підійшов хлопець з обличчям настільки блідим, що аж світилося в темряві і непевними рухами, стало ясно хто палив. На його щастя палив він у воронці, яких тут вистачало, а "кукурузник" влучив метрів за два від неї.
       Поки ми обговорювали подію, почало хутенько розвиднятися, я подивився на свічку, аби розгледіти де її причеплено, але вище свічки була така хмара диму від неї, що я нічого не побачив. Пішли ми далі, перейшли дві річки по місткам і увійшли у руїни села Дмитрівка, пропахлі трупним запахом. При дорозі я помітив худе кошеня, що без упину нявчало. Я взяв його на руки і став гладити, аби заспокоїти, а ж тут почувся якийсь силенний ні на що не схожий гуркіт і кошеня злякалось і втекло, а я у наступну мить уздрів німецьку автомашину з панцерними бортами, що мчала бруківкою на голих дисках коліс з якої виглядали задоволені веселі обличчя  двох наших солдатів та лейтенанта. Нас відвели через вибите снарядами та всіяне осколками невеличке поле до зарослого чагарниками яру, де ми мали перебути до вечора, коли нас відведуть в окопи передової лінії. Полягали ми там спати і проспали до полудня, прокинулись, зварили каші, незважаючи на застереження солдата, що мешкав у цім яру, попоїли та знову залягли.
       Прокинувшись через деякий час я встав на коліна і потягнувся, підвівши вгору руки, почув гарматний постріл з німецької сторони і шурхіт снаряда, що підіймався вгору, почув, як він пройшов найвищу точку і почав спускатися. Я опустив руки, аж тут снаряд замовк, я кинувся долі і тільки-но торкнувся землі, пролунав вибух. Мені зразу захотілося води і все, що я бачив, видалося мені дуже яскравим, я відчув біль у правому коліні, животі, лівій руці, права рука затерпла. Я підняв до очей ліву руку на ній зірвано шматок шкіри, але й тільки, порухав ногою - ціла, за живіт схопився - цілий, але на животі все вогке та липке. Глянув на себе і ледь не знепритомнів - від правої руки залишилась тільки долоня без чотирьох пальців, наче бритвою зрізаних, та й та висить на якихось клаптиках. Тоді я зрозумів, чого хочеться пити і я слабну - кров юшила з залишків руки і я вже стояв колінами у кривавій калюжі. Я зразу став міркувати, чим зупинити кров, я пам'ятав, що існує якийсь вельми простий засіб для цього, але не міг згадати який. Тут до моєї свідомості дійшло, що з моменту вибуху чутно якісь крики та стогони. Виявилося, що то мучається Жора. Я спитав, що з ним, він відповів, що йому порвало яйця. Коли ж я спитав, чи сильно, він відповів, що не знає, а болить сильно. Я порадив йому спустити штани та роздивитись, він цим і зайнявся, я ж продовжував згадувати, як зупиняють кров, та все марно. Нарешті Жора роздивився і повідомив, що йому трохи розірвало мошонку і пробило м'якоть обох стегон. Посиділи ми трохи і вирішили покричати "Санітар!", може хто й знайдеться. Після третього чи четвертого крику прибіг літній санітар і кинувся до Жори, що був коло стежки, той відштовхнув санітара до мене "Иди к нему сначала!". Старий обернувся до мене, глянув, зблід і, мені здається, мало не впав, але оговтався, кинувся до мене, щось ласкаво примовляючи, зняв з мене пояс і затягнув їм залишки руки, дав трохи напитись. Аж тут не витримав мій шлунок, санітар спустив з мене штани і поклав мене зручним для випорожнення шлунку способом. Тоді взявся за Жору, заспокоїв його, щось там зробив, після привів мене до порядку і запропонував іти, якщо зможу. Але я іти не зміг, тож мене залишили і пішли, пообіцявши прислати за мною. Залишившись на самоті, я почав вивчати стан моєї правої руки і встановив, що залишки долоні вже нічого не відчувають, кістки розтрощено на друзки по 3-4 сантиметри завдовжки, шкіри від накладеного джгута і до долоні майже немає, тобто від руки у найкращому разі залишиться тільки частка плечової кістки. Поставивши собі такий діагноз, я подумав, що мабуть мені в такому стані і жити не варто, тож я притягнув до себе покинутий кимсь автомат і заходися знімати його з запобіжника, аби застрілитись. З великими труднощами я зняв запобіжник і почав відтягувати затвор, а сили недоставало, все ж я його відвів на половину ходу і побачив через віконце екстрактора червоненьку кульку, що мала позбавити мене життя і чогось стало якось моторошно і тут раптом згадались і Леся Українка, і Віллі Пост і Микола Островський вони ж перемагали свої фізичні вади, згадалась мама, що може залишиться зовсім одна, бо ж чи живий батько невідомо. Отак вихором промайнули всі ці думки і я відпустив затвора, а потім ногою відштовхнув автомат якомога далі. Озирнувшись навколо я побачив на кущах кілька сорок, що очікуючи дивились на мене, не виправдав я їх сподівань...Коли мене забирали санітари, я почув, як хтось з наших, що повернулись сказав "Диви, он пальці лежать.."
       Поки все це тривало, тривав і артобстріл нашого яру, але розриви снарядів перемістилися кудись у сторону протилежну селу, коли ж мене понесли, вибухи стали наближатися до нас, тож хлопці зо мною на ношах бігли щосили. У санроті я застав вже цілком заспокоєного Жору і ще одного з наших, що теж був поранений тим же снарядом то ж він і знайшов ту санроту і прислав санітара до нас. Коли мене закінчували обробляти, фельдшериця стала заповняти наші польові картки - супроводжувальні документи і тут виявилось, що ми "чужі" - ця санрота належить до 8-го полку, а ми з 11-го і весь процес зупинився, поки фельдшериця не вирішила взяти гріх на душу  записала нас як вояків 8-го полку. Тим часом до нас прибіг плачучий Володя Дахно, приніс мій ранець, я ранця не взяв, але попрохав його закопати мої пальці, чогось я не хотів щоб їх з'їли сороки. Нас на тачанці вивезли до Дмитрівки, звідти на машині у Дякове. Коли ми їхали на тачанці я горював, що втратив руку, але десь всередині визрівала радість, що залишився живий і все це для мене вже скінчилося, аж тут почувся гуркіт Ю-88 і я на собі відчув що таке "серце в п'ятах" - я злякався страшенно невже доб'є? Ось аж коли я вперше злякався на війні. Вже вечоріло, коли мене занесли у операційний намет і стали готувати до операції - поклали на операційний стіл, розрізали і зняли гімнастерку та сорочку, накинули на обличчя марлю, сказали "считай!" і почали щось пахуче лити на ту марлю, я став лічити, як веліли. Раптом я буцім кудись провалився і перестав лічити. Але голос операційної сестри, що вже був ледь чутним все вимагав "считай, считай!", коли ж я сказав що збився з ліку, почувся сміх і пропозиція лічити спочатку.
       Коли я отямився, я вже сидів і на мене одягали чисту сорочку, підгорнули її правий рукав і вклали туди документи, напоїли чаєм з лимоном і віддали двом санітарам, аби віднесли мене до намету. Хлопці винесли мене і стали вирішувати, куди ж мене нести - все вже переповнене. Тоді я запропонував їм покласти мене під першим-ліпшим кущем, адже ніч тепла, нащо кудись нести. Хлопці зраділи, знайшли місце поруч, підстелили під ноші шинелю, другою накрили, пропонували повечеряти я їм подякував та від вечері відмовився і відпустив їх. Вранці я розплющив очі бадьорий та веселий і подумав от яке страхіття мені приснилось, але тільки-но поворухнувся, відчув, що то був не сон. За деякий час підійшли мої санітари, допомогли справити вранішні процедури, принесли каші, але мені їсти не хотілось. Невдовзі підійшла машина, повкладали нас у кузов прямо з ношами і поїхали ми в тил, у місто Ровеньки. Переїзд був нелегкий машина йшла по розбитій дорозі і досить швидко, тож потрусило нас добряче і багато виголошено було прокльонів на адресу шофера.
       У Ровеньках нас завезли у двір польово-пересильного шпиталю і знявши з машини поклали на сіно, що було накладено на великому ґанку з південного боку будівлі. За деякий час принесли їсти - склянку розведеного згущеного молока і два кусочки хліба. Молоко я з задоволенням випив, а хліб віддав старенькому дідусеві, що побирався серед нас. Після цього я вийняв з кишені штанів (все вбрання, що нижче пояса, залишилось на мені) коробочку з тютюном та папір. Коли лежачі поруч побачили це, відразу кілька чоловік запропонували скрутити мені цигарку. Я подякував їм та відмовився мушу бо вчитись жити одноруким, а спішити мені нікуди. І досить швидко скрутив цигарку, припалив у когось і зробив висновок, що вже чогось нового навчився. Так і пройшов день то у сплячці, то у перекурах та питті молока, що давалося тричі на день, нічого іншого я не міг їсти. Тим не менш, вночі почались позиви на звільнення кишечнику. Покликаний мною санітар допоміг мені абияк, особливо коли витягав судно з-під мене, тож я лежав закаляний і смердючий. Може саме тому я залишився на ґанку сам, всіх інших кудись позабирали. На щастя гаряче сонце швиденько підсушило мене і я хоч смердіти перестав ще до прибуття чергової партії поранених. День цей пройшов так само, як і попередній. Ніч пройшла спокійно. Десь у середині третього дня мені знову закортіло випорожнитись. Не бажаючи нових неприємностей, я, не зважаючи на застереження сусідів, знайшов у собі сили зіп'ятися на рівні ноги з допомогою стіни та дійти до вбиральні, що виднілася серед дерев навпроти. Зробивши всі свої справи і навіть обтрусивши з себе сліди вчорашньої пригоди, я вийшов і пішов на свій ґанок. Тут мене запримітив чистесенький, як до параду, лейтенант медслужби єврейської зовнішності. Він дивився на мене з переляком і сказав, що як я хочу померти, то мав би залишитись на фронті, не можна у моєму стані ходити. Я ж відповів, що маю на те причини, і що краще б допоміг, замість нотації вичитувати. Він вибачився і з готовністю допоміг довів мене до мого місця та спитав, коли я прибув, коли ж довідався, що я тут третій день, обурився, нащо я його обманюю, такого не може бути. Але прибулі вчора вранці поранені підтвердили, що коли їх привезли, я лежав тут. Лейтенант тоді спитав "А почему же вы это терпите?" " Откуда мне знать, какие здесь порядки? Нас быть ранеными не учили, а ранен я первый раз, опыта тоже нет." відповів я. Лейтенант кудись побіг, сказавши, що зараз вернеться і повернувся з двома санітарами при носилках, наказав забрати мене на обмивочний пункт і попрощався зі мною, я подякував йому і наші дороги розійшлись назавжди. На обмивочному пункті мене роздягла і помила гарненька дівчина моїх років і мені було дуже ніяково перед нею за стан свого вбрання. Вона ж одягла мене у чисту білизну, викликала санітарів і відправила мене на перев'язку. Там мене поклали на стіл у великому залі де стояло ще кілька столів. Дві жінки заходились знімати з мене бинти. Спочатку все було нормально, але коли знімали останні шари бинтів стало нестерпно боляче, бо присохлі бинти відривали від живого м'яса, щоправда поливали рану і пов'язку якоюсь рідиною, аби відмокало, але це не дуже допомагало. Я намагався не заважати жінкам, але не міг стримати зойків і стогону. Знявши пов'язки жінки зробили мені укол морфіну і кудись пішли, давши мені перепочити кілька хвилин. Раптом я почув з боку сусіднього столу "...ранение в мошонку". Подумавши, що то мій Жора сюди потрапив, я повернувся і побачив обличчя чоловіка років тридцяти, що лежав на лівому боці і заговорив зі мною, розповідаючи, як його було поранено. Я спочатку нічого з його речей не сприймав, бо дивився на його пах   -  одна величезна рана на місці мошонки та внутрішніх поверхонь стегон... Трохи оговтавшись, я став його слухати і не знав, чим його розрадити, дуже бо сумний був його голос і невимовна туга була в його погляді... Боячись, що моя цікавість, щодо його поранення не сподобається бідоласі, я пояснив, що почувши про поранення у мошонку, я сподівався побачити свого друга, що має таке ж поранення. І тут очі нещасного засвітились радістю - "То  я не один такий...", сказав він. Прийшли мої мучительниці і без всякої болі зробили нову пов'язку, віддали мене санітарам і знову мене кудись понесли. На виході з залу утворилася невелика "пробка" і поки мої носії її перечікували я побачив лейтенанта з замотаною як куля головою, що стояв у коридорі. Він тримав у руках якісь папери і кілька разів спитав "Вот моя полевая карточка. Куда мне обратиться?" Ніхто не звертав на нього уваги, бо одні несли поранених в операційну та з неї, другі бігли в інших справах і просто ніхто й не знав, куди мусить звернутися людина, що якось випала з якоїсь ланки цього страшного конвеєра. Не дочекавшись відповіді, лейтенант впав. Мої санітари, що вже несли мене коридором, зразу кинули мене і кинулись до того лейтенанта. Ноші зо мною хтось з інших санітарів відсунув чоботом до стіни. Лежу собі, спостерігаю пожвавлений рух у коридорі і захотів поспати  мабуть укол подіяв, а що сонце з вікна падало прямо мені в очі, я дістав носовичок, закрив собі обличчя та заснув. Чи довго спав не знаю, прокинувся, бо з мого обличчя зняла хусточку молода дівчина, що запропонувала мені 25 папірос та сірники. Я подякував, запалив папіросу та й продовжую спостерігати товкотнечу в коридорі. Аж тут коло мене зупинився чоловік у білому халаті з закривавленою полою і спитав, чого я тут лежу. Я відповів чому. Тоді він зупинив санітарів, що когось несли і наказав щось щодо мене. Санітари швиденько віднесли мене до нар, що стояли просто в коридорі і поклали на них. На цих нарах я пролежав ще три дні і три ночі, що були досить нудними, бо всі мої нові сусіди були ходячі, тож удень вони розбрідалися хто куди, забігаючи до шпиталю лише попоїсти. Так і лежав я самотній, думаючи різні думи і оптимістичні і песимістичні, а часу для дум вистачало, бо вночі не спалось. Другого дня мої сусіди запитали нашу сестру, чому перед вечерею по палатах носять горілку, а нам не дають. Вона відповіла, що то для важко поранених. Я ж і гадки не мав, як розцінюється моє поранення і спитав про це. Сестра глянула на мене і спитала: " А чого ж ти тут лежиш? І давно ти тут?". Коли ж вона довідалась, що минає п'ятий день мого перебування в цьому шпиталі і що я не одержав за цей час ні грама горілки, сестра пообіцяла віддати борг за всі дні, принесла пляшку рудуватої рідини, налила одну склянку, я випив, нічого не відчув і випив решту, нехтуючи прохання легкопоранених поділитися. Зате після випивки я спав як убитий і проспав нічний наліт люфтваффе, під час якого у шпиталі була величезна паніка серед поранених -  кожен, хто хоч ледь-ледь пересувався прагнув вибігти надвір, персонал не пускав, ґвалт стояв страшенний, розказували сусіди. А я спав. І наступного дня з'явився апетит. Щоправда, шлунок не вилікувався і реагував на їжу негативно, а може їжа така була - пшенична каша та американський "Luncheon meat" - ковбаса з бляшанки. На третій день нас посадили у потяг, що звався сан-летючкою - товарні вагони з нарами, ледь вкритими сіном з одним санітаром та одним судном на три вагони. Тож судно можна було одержати лише на зупинці і тому багатьом приходилося "ходити під себе". На щастя, свої подібні справи мені вдалося вчасно, до відходу потяга, владнати з допомогою ходячих поранених, що утримували мене від випадення з вагона через відсунуті задля цих справ двері, під веселий сміх дівчат, що працювали на коліях.
       Ввечері ми прибули на станцію Лихая, де була досить тривала зупинка, під час якої прилетіли німці. Почалася кулеметна стрілянина, поранені почали панікувати та вискакувати з вагонів, їх почали заганяти назад. Я ж нікуди не біг, але раптом почув сильний вибух і вибухову хвилю, що наче вдарила мені по залишкам руки і похитнула вагон і це явище за кілька секунд повторилося - тоді тільки я зрозумів, що то не бомба і виглянувши у віконце побачив на сусідній колії зенітну 85-міліметрову гармату на платформі з броньованими бортами - то були її постріли. Це була одна ланка зенітного потягу, що захищав станцію. Бомб німці не скидали, ймовірно це був розвідувальний наліт. Коли він припинився, потяг рушив майже зразу. Десь у обідній час наступного дня ми прибули на ту станцію де ми з мамою і татом 1941 року спостерігали проводи новобранців - Морозівськ. Ще на підході до станції ми помітили якесь блискуче біле поле перед станцією, під'їхавши ближче, розгледіли, що то блищать на сонці хусточки на головах сотень жінок, що вийшли зустрічати наш ешелон. Коли ешелон став, ці жінки кинулися до нього шукати своїх.
       В руках у кожної жіночки були здорові клунки, тож там, де знаходили своїх, клунки розв'язувались і починався бенкет. Наш вагон був засмучений - ні в кого з нас не було і не могло бути тут ні родичів, ані знайомих, а бенкетувати теж хотілося. І ось один з нас помітив бабусю, що вже втретє пробігає повз наш вагон з макітрою під одною рукою та клунком у другій руці.
- Бабушка, что ты бегаешь туда-сюда? -  спитав він її.
- Та своїх шукаю!
- И что, не можешь найти?
- Не можу!
- А мы что, не свои?
- Та й ви свої...
- Так давай, что там у тебя подмышкой и в мешке!
- То й правда, не нести ж це все додому...
І стара передала нам макітру вареників і ще багато чого у мішку. Ми їй щосили дякували і казали, що добре, що нема її родичів серед нас, покалічених, на що вона відповіла:
       - Хоч каліки, аби вдома були, адже ще довго воювати...
       Стояли ми довгенько, бо возили наших одним невеличким автобусом. Мене помістили у великому сараї, де було чи не з сотню ліжок. Вранці я прокинувся від звуків мого улюбленого дуету Одарки і Карася - в кінці сараю була радіола, що, як виявилось згодом, грала цей дует кілька разів на день, бо на другому боці єдиної платівки було щось у виконанні Паторжинського, та не таке популярне, тож дует після кількох прослухувань протягом пари годин став мені ненависним і я втікав від того сараю подалі. Наступного дня десь по обіді на станцію налетіли німці, я став свідком паніки, що виникла у нашому сараї, покритому черепицею та без стелі. Запанікуєш, коли бачиш вібрацію даху після вибуху бомби та на голову тобі сиплються черепки... На третій день мене перевели у церкву, яку переобладнали під шпиталь, встановивши вздовж її "партеру" чотири ряди двоповерхових нар. На одному з других поверхів знайшлося місце для мене та однорукого ж азербайджанця, що з ним у мене якось відразу встановились дружні стосунки. На другу ніч близько одинадцятої німці влаштували бомбардування станції і у церкві почалась паніка - мешканці другого поверху миттю дременули, збирався так само вчинити і мій приятель кавказець, і запросив мене втікати, адже може розвалитися церква і поховати нас під своїми уламками. Я на це відповів, що церква то надзвичайно міцна споруда, що може розвалитись лише при прямому попаданні чималої бомби, а знищувати такий орієнтир німцям невигідно. На його запитання, звідки я знаю про міцність церкви, я відповів, що читав про це у книжках, де як приклад міцності церковних споруд наводився той факт, що після нищівного землетрусу 1912 року у Ашгабаті церква і мечеть вціліли, завдяки округлим формам їхньої конструкції. "Сам читал, гаваришь?" спитав він. Я запевнив, що сам, своїми очима. " Тагда не пабежим!" сказав мій приятель і заспокоївся. Четвертого, чи п'ятого дня нас знову посадили у "временный санпоезд". Він складався з товарних 16-тонних вагонів, як і сан-летючка, але чистих, з сінниками на двоповерхових нарах з білосніжною білизною на них, укомплектованими двома каністрами питної води, самоваром і комплектом посуду на 16 чоловік. Кожний вагон обслуговувала молоденька нянечка. Для обслуговування поранених потяг через певний час зупинявся, і на станціях і просто в полі, згідно з встановленим регламентом. Так що подорож до Сарепти передмістя Сталінграду пройшла просто в чудових умовах, погода теж була прекрасною сонячною, безвітряною, але без спеки. За добу, а може й менше, наш потяг зупинився на станції Сарепта поряд з ешелоном навантаженим танками, що блищали свіжою фарбою та написами "Ответ Сталинграда". "О, наші славні тридцять четвірки! Ну, хлопці, дасте жару німцям!"  загомоніли поранені, звертаючись до танкістів. Ті ж якось криво заусміхалися, а один сказав: "На таких машинах дашь... Барахло а не танки!". Наші зразу перестали радіти та почали розпитувати, чому ж танки барахло. Танкіст пояснив, що це підібрані на полі бою розбиті танки, що їх аби як відремонтували, щоб звітувати Сталіну та союзникам про початок плідної роботи тракторного заводу, насправді ж завод ще й досі залишається руїною.
       Знову розвантаження потягу посувалось дуже мляво, бо й тут була тільки одна машина. Тож всі ходячі пішли своїм ходом до шпиталю. Пішов і я, але я побоювався йти нормальною ходою, бо щось з рівновагою в мене було негаразд, тому я йшов поволі, мобілізуючись для кожного кроку. Зрозуміло, я відстав від всіх інших. По дорозі мені зустрілась групка дівчаток, що роздивлялась на нашу процесію і коли вони побачили мене, то найбільша з них зробила крок до мене і спитала:
- Дядя, ви помидоры любите?
- А что? - спитав я.
Тоді вона простягла до мене руку з величезним червоним помідором. Не любив я тоді помідори, але вже їсти хотілось, і я взяв помідор, подякував, та став його їсти. Він видався мені таким смачним, що я й дотепер вважаю цей епізод, як примирення з помідорами. З'ївши помідор, я помітив, що за мною весь час іде якийсь літній молодший командир у одязі надстроковика, коли я зупинився на роздоріжжі, не знаючи куди іти, він мені показав дорогу і знову побрів за мною. Я зрозумів, що то він доглядав за нашим походом і за мною, як за самою слабою ланкою. А подати мені руку, аби я здобув впевненість, що не впаду, він не здогадався, ось і плентались ми з ним ледь-ледь. Добрели ми до бараків, де нашу братію переписували та годували обідом - по черзі у кімнату запускали кільканадцять чоловік і коли всі всядуться на нари, роздавали порції хліба, попереджаючи, що хто з'їсть хліб, не одержить ані супу, ні другої страви, роздавали тим, що з хлібом, миски з супом, а потім і з другою стравою, після цього приносили стільки склянок з компотом, скільки було роздано порцій хліба. Оскільки до мене вже повернувся апетит, я досить швидко змикитив, як можна пообідати двічі - для цього треба залишити після першого обіду хліб цілим, та при другій роздачі хліба і компоту відмовитись від них, аби не попастися. Так я і зробив. Після обіду нас розташували в одному з таких само бараків коло причалу у Сарептському затоні і наступного дня нас завантажили на два пароплави, один з яких прямував у Махачкалу, а другий уверх по Волзі. Я попередив евакосестру, що не хотів би потрапити до Махачкали, бо цим завдав би зайвого клопоту мамі, що мешкає не так вже й далеко від неї, тож і не втерпить, щоб не навідатись до синочка. Може саме цьому я потрапив до знайомого мені ще з 1936 року пароплава "Вячеслав Молотов", що після обіду рушив з затону на північ. Поклали мене спочатку на проході між коридорами правого і лівого борту, завдяки чому повз мене проходило багато людей і раптом серед перехожих я побачив хлопця зігнутого під прямим кутом та з трохи підведеної головою на зразок літери "ґ" це був такий собі Сязін з нашого учбового батальйону. Хоч він був у такому неприродному стані, але обличчя було усміхнене і він мав вигляд дуже вдоволеної життям людини. Коли він побачив мене, то ще більш розвеселився коли ж я спитав, що з ним, він розказав, що осколком йому перерізало живіт і він йшов до санроти тримаючи в руках власні кишки, а тепер живіт зашито і через це не можна розігнутись, Коли ж я спитав, а чого ж ти такий веселий, він відповів, що радіє тому що живий і що поранення в нього не таке серйозне, як спочатку здалося.
       Сталінград побачити з пароплава не вдалося. Поки добрались до нього, вже стало темно, а вранці він вже був позаду. В перший же день, я роздобув десь поштову листівку та написав мамі кілька слів що важко поранено мене у праву руку і що після шпиталю приїду додому де перебуватиму до остаточного видужання. Це була перша спроба писати лівою рукою. До відома нормальних фізично людей - лівою рукою неважко навчитись писати, важко навчитись однією рукою. До мами ця листівка не дійшла, але на початку серпня прийшов від Жори лист його батькам, де було описано все, про що я довідався згодом. Я ж, виславши листівку, заспокоївся і вирішив написати вдруге вже з стаціонарного шпиталю. Я вже майже одужав і, хоч рана ще й не починала заживати, почував себе прекрасно, проводив цілі дні дихаючи свіжим волзьким повітрям та оглядаючи широченну ріку в піщаних берегах з невисокими кущами за смугою піску. Був  серпень і рівень води вже відійшов від підніжжя берегової рослинності, крім того я милувався ще й паровим двигуном пароплава, спостерігаючи його роботу через віконце з палуби. Перші два-три дні були спекотні і я дивився на Волгу та двигун з затіненого борту, після дні стали прохолодніші, і я приєднався до компанії, що загоряла на даху пароплава під зенітними кулеметами, а ще пізніше я став відшукувати сонячні місця у затишку. Після того, як з пароплава зняли деяку кількість поранених у якомусь порту, мене перевели на нари другого поверху, що були влаштовані у задній частині судна, у залі колишнього ресторану другого класу. Атмосфера там була задушлива і неприємно пахнуча , тож я весь час десь вештався, вертаючись на своє місце лише для їжі та сну. Частенько я сидів на юті на кормі корабля. Там, з дозволу капітана, поставили собі розкладачки троє чи четверо веселих легкопоранених хлопців, а вздовж обох бортів тягнулась зручна для сидіння банкетка, якою я залюбки користувався. Щовечора на цій банкетці збиралась компанія ходячих аби подихати свіжим повітрям та попалити перед сном. Душею цієї компанії був поважний чоловік років сорока, що завжди тримав перед собою свою поранену руку з єдиним пальцем - вказівним, довжелезним і пречорним, що стримів з пов'язки. Як найстарший у компанії він виконував роль резонера, коментуючи розповіді про воєнні пригоди, про всілякі випадки у житті, що розповідали учасники цих вечорниць, та надаючи поради з найрізноманітніших питань. Але, коли за кілька днів вже хлопцям нічого стало розказувати, цей дядечко показав свій справжній талант - він став розказувати казки, страшні історії, любовні пригоди різного рівню цензурності і робив це так, що у слухачів то волосся вставало дибки, то морозом проймало, а кінець завжди був щасливий та порою настільки веселий, що всі ми вибухали реготом і довго не могли заспокоїтись. А веселі хлопці з розкладачок, що не знали української мови, нетерпляче питались нас "Что он сказал? Переведи!" а ми тільки витирали сльози від сміху і не скоро могли їх вдовольнити. Що вище ми підіймались по Волзі, то ставала вона вужчою, береги більш мальовничими, а дні прохолоднішими. Першим мальовничим місцем мені запам'ятались околиці пристані Батраки, а другим місто Куйбишев (нині Самара) і, особливо, околиці Куйбишева з санаторіями, домами відпочинку, дачами, серед прекрасного лісу на схилах лівого берега. Щоправда, Ульяновськ (чи може, Симбірськ) не справив на мене ніякого враження, бо був він десь за горою високого правого берега. Прибули ми туди 15-го серпня і я звернувся до сестри у перев'язочній, що працювала лише на стоянках, з проханням змінити мені пов'язку. Вона подивувалась, бо пов'язка була досить свіжа, але погодилась поміняти її, коли я сповістив, що хоч цим хочу відзначити свій день народження. Цього дня мені минало 17 років.
        Починаючи з якогось порту, де з нашого корабля було знято кулемети, все менше відчувалася війна, судно наше перестало маскуватися, все менше було руїн у населених пунктах, все більше вогнів вночі і на річці і по берегах, все байдужіше до нас населення...
       Околиці Казані теж мені сподобались, але не сподобалась сама санітарна пристань, мабуть найбрудніша з усіх видимих поряд причалів. Зацікавила стояча посеред затоки якась дивна вежа з почорнілого дерева, проте, що воно за штука я дізнався років через сорок. За дві-три години стоянки ми дізнались, що нас тут не візьмуть, бо всі шпиталі переповнені, а далі по Волзі нема сенсу рухатись, бо з її верхів'їв йде зустрічний потік поранених. Тож пароплав завантажився харчами, водою та пальним і пізно ввечері рушив вниз по Волзі до гирла Ками. Вечір у Казані був чудовим -сутінки прикрили бруд на нашій пристані, по всіх берегах та по акваторії засяяли вогні. Це вперше за два роки я, та й мабуть більшість нас, побачили велике місто без світломаскування. Від нашої пристані тихенько відходив такий же, як і наш, білосніжний пароплав, що десь подів свій страшний вантаж, і на ньому, спершись на борти, освітлені електрикою стояли чарівні дівчата у білих халатах і задумливо і ніжно співали " Вечер на рейде" дуже популярну тоді пісню про лагідний вечір, про те, що "...завтра в поход..." і про хусточку, що майне за кормою...
       Так, у надиханому чудовою піснею мрійливому настрої я просидів, після відходу нашого судна, на згаданій банкетці години три, пересидівши "вечорниці" під гамір струменів води, що розбивалась об перо  стерна, але так
і не дочекався повороту у Каму, пішов спати.
       Вранці я побачив, що ми пливемо по вузенькій річці з крутими, більш мабуть ніж під 30-ть градусів, берегами, а бакени на ріці стоять за два-три метри від берегів, те і друге, на мій погляд, свідчило про велику глибину Ками. Здавалось, що на такій ділянці ріки, два пароплави не розминуться. Може це все тільки так здавалось і мені і іншим. Тим не менш, на крутому повороті річки, неподалік Сарапула, ми уздріли пароплав, що потерпів аварію, через те, що не зміг розминутись з зустрічним - так казали наші матроси. Пароплав одним з бортів занурився у воду, виглядав безлюдним і нагадав мені одну із пригод Гека Фіна, та на покинутому судні заспівав півень, це повернуло мої думки з Міссісіпі на Каму.
       Ще за день чи два ми вийшли на широке плесо Ками і пришвартувались у Молотові (нині Перм). І знову нас не беруть! Але за кілька годин нас прийняв шпиталь, спеціалізований на лікуванні черепно-мозкових поранень, що сьогодні мав перебазуватись ближче до нової, значно віддаленої на захід, лінії фронту. Власне, шпиталь вже перебазувався, а сьогодні мав виїхати персонал. Тож персонал залишили, зобов'язали прийняти наш "контингент", тимчасово, як ми довідались, та від