носили навколишні копиці до комбайну, я та ще один хлопець подавали пшеницю у барабан. За кілька днів упоравшись і з пшеницею, ми зайнялись оранкою, а потім ремонтними роботами на головній садибі. Одного ранку перед початком роботи мене викликали у контору і дали квитанцію на одержання двох центнерів пшениці в рахунок заробітку. Я був дуже здивований, але після зрозумів, що то Ельза Едуардівна вирішила підгодувати мене, аби не базікав лишнього. Ще за день-два стало відомо, що наше господарство повинне віддати німцям частину наявного ячменю, переробивши його у кормове борошно на своєму млині. Тож з'явилась можливість і мою пшеницю змолоти. Прибув німецький обоз на підводах, що мав забрати те кормове борошно. Це були якісь незвичні німці з населенням не спілкувались, замовкали, коли хтось підходив до них. Одного ранку наші робітники підігнали трактора до млина, налагодили увесь агрегат і почали молоти. Наш мірошник поставив до роботи німецьких обозників підвозити та засипати зерно, наповнювати мішки борошном та вантажити їх на підводи. Було дивно, що до цієї важкої роботи не залучили нікого з нас. Розгадка такої нехарактерної для німців поведінки стала ясна, коли я підійшов до німця, що наповнював мішок, аби попрохати дозволу і мені змолоти у час відведений для них, бо, хоч і вирішено було помолоти зерно і населенню за його пальне, але це б вже було пізно ввечері. Побачивши у солдата на пілотці замість німецької кокарди жовто-блакитний ромбик, я здогадався, що це не німець, а українець і звернувся до нього українською мовою, він же відповів російською і ми зразу ж домовились, що коли хвилин за десять їхня команда піде обідати, я змелю своє зерно. Але мене зацікавило, як потрапив до німецької армії українець, Україна вже майже цілий рік була окупованою, тож цікаво було знати, чи створену якусь українську адміністрацію, що спілкує з німцями та провадить мобілізацію до армії, чи мій новий знайомець добровільно пішов служити. Моє запитання щодо цього дуже не сподобалось моєму співрозмовнику, він густо почервонів, губи його затремтіли і він сказав: "Побыл бы ты у них в лагере, куда угодно пошел бы добровольно...". Я вибачився і спитав чи вся обозна команда з таких як він. "Да, все такие". Упоравшись з помолом я навантажив підводу запряжену верблюдкою і поїхав додому. Проїжджаючи повз чергу селян, що збирались молоти, я почув, як одна молодичка сказала: " От добре, коли знаєш німецьку мову - зразу домовився і вже змолов.".
       Рано вранці наступного дня валка возів з цими "німцями" тихенько рушила у східному напрямі.
       Ще за два-три дні, на початку листопада, прийшовши на роботу я зустрів біля контори старого викладача технікуму Вікентія Миколайовича Багінського, колишнього революціонера українського націоналістичного напрямку, що переселився з Києва у Калмикію, аби бути подалі від своїх знайомих, бо деякі з них стали більшовиками і тому небезпечними. Тут же, у Калмикії, було безпечніше, а тугу за батьківщиною старий вгамовував щорічними відвідинами Києва. Жив він самотньо, жінок чомусь ненавидів і на дверях його оселі було наклеєно об'яву: " Женщинам вход запрещен". Лише раз у два-три місяці старий запрошував прибиральницю для миття підлоги. Німців ненавидів, казав, що фашизм ще гірше більшовизму. Тому я був украй здивований, коли на моє запитання, що його привело до учгоспу, Вікентій Миколайович відповів, що прийшов до Ельзи Едуардовни попрохати собі допомоги продуктами харчування. Дізнатись, чи дали йому щось я не встиг, бо дід Лисак один з наших робітників покликав мене негайно підійти і сповістив мене, що вся наша молодіжна бригада підпорядковується йому і має за дві-три години зібрати реманент і транспортні засоби для виїзду на вівцеферму учгоспу аби приготувати її до зими - підремонтувати кошару, позагороджувати сіном бази, викупати овець у кріоліні проти корости. Персонально мені було доручено обладнати для перевозки сіна на верблюжій тязі пристрій, що призначався колись для разового перевезення якогось обладнання - така собі трикутна рама з чотирма колесами, потому запрягти нашу верблюдку Катьку, представити весь агрегат дідові Лисаку на перевірку, навантажитись та рушити на ферму, що була за 10-12 кілометрів від учгоспу. Після дідового огляду та настанов, я сів на Катьку верхи і вирушив. Сталося так, що я їхав сам, бо ще дві підводи, запряжені волами, затримувались - їх вантаж ще треба було зібрати. Зручно всівшись на верблюдці я заїхав по дорозі додому, сказав матері не злізаючи з свого сідала, куди я їду, взяв пальто, що вона дала мені з собою, і поїхав через всю Башанту, гордовито поглядаючи з висоти на перехожих. Але на околиці селища моя Катька уздріла криницю, звернула з дороги і впевнено попрямувала до неї - пити захотіла. Я не протидіяв,  адже і верблюдові треба напитись. Взявши у сусідньому дворі відро я заходився енергійно наповнювати колоду, вірніше її подобу змайстровану з дощок, аби якнайшвидше налити води до рівня сантиметрів двадцять над дном, бо як буде мілкіше, то Катька не питиме. Коли ж, виливши у протікаючу колоду з десяток відер, я забезпечив потрібний рівень води, Катька вдячно блимнула очима, схилилась і торкнулась води губами, але ледь покуштувавши воду, різко відсмикнула голову і обурено заревла - не до її смаку виявилася вода. Але і відходити від колодязя не хотіла і продовжувала ревти, вимагаючи смачної води. Ціною неймовірних зусиль з застосуванням всього арсеналу прокльонів, батога і вил, вдалося мені відтягнути тварину у якусь низинку, з якої не видко було колодязя. Тут вона вгамувалася і дала злізти на неї. Пішла моя Катька куди я її направив, але все намагалася озирнутись назад, я ж не давав їй це зробити, аби вона не завезла мене знову до того ж водопою. Кілька разів, поки ми простували далі, спрагла тварина намагалася звернути з дороги у напрямку на біліючі смужки солонців, приймаючи їх за водопійні колоди. Коли ж ми прибули на ферму, тамтешня вода цілком задовольнила мою подругу і з напуванням пригод більше не було. Але скучати звірина не давала - кожен ранок на фермі починався для мене з походу за Катькою, що незважаючи на пута на ногах, за ніч забрідала кілометрів на 4-5 від ферми. Отож, треба було діждатись, поки розвіється ранішній туман, угледіти свого верблюда, а було таке, що я раз йшов за чужим, пройти по степу ці кілометри туди й назад, причому вести Катьку доводилося значно повільніше ніж йти за нею, бо вона не пропускала жодного кущика деяких трав, які дуже полюбляла, поки не прожує цей кущик з місця не рушить. Після Катьки у мене більш не було близько знайомих верблюдів, тож не знаю, чи всі верблюдки такі гурмани, чи то тільки мені така попалася.
       За деякий час по моєму прибутті, приїхали і інші члени бригади з дідом Лисаком на чолі, привезли косарку, діжки для води, ще дещо з реманенту та хліб і крупи для нашого харчування. Коли споночіло, ми вклалися спати у хаті постійного працівника ферми чабана Хруля, велетня зростом більш двох метрів, з яким я познайомився на одному з переходів підчас мандрів з окопів, знавця прикмет погоди, що точно передбачив хуртовину, яка нас спіткала на дорозі від Сальська. На жаль хата у цього велетня була малесенька і ми зайняли всю долівку, що створило незручності і нам і сім'ї чабана. А до того ж блохи не давали нам спати, Хрулі ж і хруленята спали як убиті і не чухалися - чи то звикли, чи то блохи своїх не гризли.
       На другий день почали косити та звозити сіно для відновлення огорож, що використовувались і як запас корму на зиму. Зваживши на досвід минулої ночі, привезене в кінці дня сіно не розвантажили, вирішивши спати на ньому, просто на возах, сіном же й укриватись. Полягали ми на ті вози й поснули міцним сном. Серед ночі я прокинувся, відчувши, що моя голова нижче ніг. Згадавши, що я вклався у середній частині воза, де було заглиблення, я вирішив, що саме у це заглиблення і переїхала моя голова, тому я посунувся вперед головою та раптом упав на щось пружне і рухливе після чого піднялась якась дика какофонія. Прийшовши за мить до тями, я розібрав що то було кувікання свиней - тої на яку я впав і тих, що вона потоптала втікаючи з місця нашого контакту, а також гавкіт сторожових собак, а потім і людські голоси. Виявилося, що коли ми поснули, до нашої ферми завітав гурт свиней, що не встигав до свого свинарнику і зупинився на ночівлю.
       Ось такі кумедні події відбулись під час нашого переїзду та розташування на новому місці. Кілька днів ми косили та звозили сіно, дід Лисак городив бази з симпатичним узбеком Абдулом, червоноармійцем, що відстав від своїх та пристав до нашого чабана. Абдул майже не знав ні російської ні української мов, хоч мав вигляд міського жителя. Тим часом до нас прибули ще два-три чоловіки, що мали купати овець, вони підновили обладнання для цієї операції і коли у них все було готове, дід Лисак відправив наших хлопців по воду у найближче село на двох підводах з півтонними діжками. Купальники овець розійшлися по своїх селах, Абдул кудись подівся і з прибулих на фермі залишились лише двоє - дід Лисак та я. Як я довідався згодом, Абдул пішов у зарості бур'янів, що були неподалік, там переховувались ще кілька червоноармійців, поніс їм харчів. Водовозів ми очікували на ранок наступного дня, але пройшов день, другий, почався третій, а їх все нема. Вже й питна вода у нас скінчилася. Тож дід Лисак вирішив відправити по воду у другому напрямку ще й мене на верблюдці. На фермі була якась стара підвода, дід зо мною її відремонтував за дві-три години, знайшли ще й бочку відер на сорок, поклали на воза вздовж драбину, виламавши з неї кілька щаблів, на їх місце поклали бочку, спереду на драбині з усякого лахміття зробили сідало для мене, запрягли Катьку, я всівся та поїхав. Цього разу не можна було їхати верхи, бо наша конструкція могла не витримати дорожньої тряски, тож я своєю вагою зміцнював її. Гадалось, що коли бочка буде повна, то вже її вага стане гарантом міцності. Криниця, де я мав брати воду була у балочці у самому низу. Під'їхав я до неї, розвернувся, набрав повну бочку води, сів на своє сідало, махнув батогом і крикнув "Ач-ач!". Катька рушила, зробила кільки кроків, заревла та стала, важкувато їй видалось. Я ж знову махнув батогом і знову гаркнув "Ач-ач!". Катька знову заревла, напружилась, потягла воза і раптом я відчув, що лечу у повітрі, коли ж гепнувся об землю я зразу почув плюскотіння води і оговтавшись побачив таку картину: уверх по схилу за метри три від мене лежить лахміття з мого сідала, ще далі драбина, ще далі стоїть на попа бочка і з неї виливається вода, а ще далі висмикнутий з-під мене віз з верблюдкою, що повернулась у мій бік і з превеликим подивом спостерігає за мною.
       Отож, довелося мені за допомогою місцевого жителя вилити всю воду з бочки, змонтувати свою "техніку" знову, набрати лише половину бочки і з тим вернутись. Довідавшись про мою пригоду дід Лисак зауважив, що я міг би виїхавши з балки наносити ще й другу половину бочки, я ж сказав, що не хотів ризикувати, бо другий політ з отакої катапульти міг би скінчитись гірше.
       Надвечір повернулися і наші водовози. Виявилося, що їх у селі застала злива, в наслідок якої три доби трималась така грязюка на вулиці, що виїхати було неможливо.
       Тепер все було готове для купання овець, послали по спеціалістів і почали купати. Доставляли до ванни та вкидали у неї овець члени нашої бригади, у ванні їх затримували, обробляли та направляли на вихід спеціалісти.
       Після закінчення купання до нас одного ранку приїхав за дорученням директриси старенький симпатичний калмик Іванов - знаний у Калмикії зоотехнік, кавалер ордена Леніна, депутат Верховної Ради автономної республіки, аби перевірити стан підготовки до зими нашої ферми. За годину-дві він упорався з цією роботою і рушив додому. Надвечір з Башанти вернувся один з нашої бригади, що його ми відрядили задля придбання тютюну, і повідомив, що у райцентрі сьогодні німці схопили і розстріляли шістнадцять наших громадян, у тому числі того ж Іванова та нашу сусідку Шликову. Це було 6-е листопада переддень свята жовтневої революції...
       За три-чотири дні після цього ми скінчили всі роботи на фермі та вернулись додому. Ми з мамою обговорили ситуацію, що склалась після розстрілу і вирішили, що працювати далі на учгоспі мені не варто, бо  у великому колективі легше стати об'єктом доносу, а зиму якось переживемо маємо три мішки борошна, щось близько трьох тисяч готівкою радянських рублів, а у Башанті став діяти базар, де торгували на рублі, у Сальську задіяла товкучка де за такі ж гроші можна було продати дещо з наших речей. Хоч німці не скасували заборону пересування, вони не мали, мабуть, достатніх сил, аби слідкувати за її додержанням. З міркувань, подібних моїм, і мій приятель Жора Лазарєв також перестав працювати в учхозі. Спочатку ми били байдики неорганізовано але невдовзі нас взяв до себе у компанію мій колишній керівник та вчитель - кіномеханік. Він з дозволу місцевої адміністрації затіяв відродження нашого кінотеатру, що трохи постраждав у день-два безвладдя перед приходом німців. Ми з Лазарєвим погодились допомагати йому, аби запобігти можливому вивезенню нас до Німеччини. Оскільки ні цивільна, ні німецька адміністрація не брались забезпечити кінотеатр пальним, було вирішено зробити самотужки газогенератор, який працював би на доступному нам паливі - соломі, сухих бур'янах чи кізяках. Найбільшою проблемою у цій роботі нам видалось створення фільтраційної колони з кільцями Рашіга, тож ми й заходились підбирати матеріали і інструмент а також робити оті кільця з трубок охолоджувального радіатора трактора ЧТЗ. Строків нам ніхто не визначав і ми потихеньку робили свою справу у кооперації з місцевими кузнями та єдиним токарем на вцілілому Башантинському млині, токарний верстат ми з Жорою крутили вручну, бо двигун млина працював досить рідко. Ручку ж для цього нам виготовили на кузні місцевого радгоспу. Одного разу, коли ми порались у машинному відділенні млина, де й стояв токарний верстат, до цього приміщення зайшов старий чоловік з зовнішністю дореволюційного інтелігента у супроводі високого німецького єфрейтора, представився працівником якогось Північно- Кавказького управління з Ростова. Його було відряджено задля збору відомостей про стан млинів у кількох районах. Поки він розпитував машиніста, я помітив, що у єфрейтора на пілотці жовто-блакитний ромбик. Оскільки він у розмові не приймав участі, я запитав його українською мовою чи він українець і звідки він, якщо так. "Украинец, украинец, тебе не все равно?" відповів він мені російською і зробив вигляд ніби прислухається до розмови фахівців, аби я відчепився.
       За день чи два, у суботу ми з Жорою удвох пішли до місцевого радгоспу аби провідати його двоюрідного брата. Того вдома не було, мати сказала, що може він у кузні, тож ми до неї і пішли. Там ми застали кількох чоловіків, двоє з яких щось кували, а решта обмінювалась інформацією та анекдотами, до цієї решти пристали і ми, покинувши пошуки запропалого родича. За деякий час до нашого гурту підійшов невисокий парубок у німецькій уніформі з жовто-блакитним ромбиком на пілотці, мигами викликав з гурту коваля, щось йому передав, коваль мовчки, поклонами, йому подякував, солдат також на мигах дав зрозуміти, що не варто дякувати. Аж тут молотобоєць покликав коваля, бо поковка вже розжарилась. Поковка була важкенька, метри три довжиною, тож аби тримати її у потрібному становищі, коваль запросив всіх присутніх. Всі ми взялись за поковку, а німецький солдат стоїть та дивиться, тоді я гукнув йому українською мовою "А ти чого стоїш? Допоможи!". Він якось здригнувся, але взявся за показане мною місце і спитав, чи так треба. Коли ж поковку вернули до горна він зразу кудись дівся, а коваль спитав мене, звідки я довідався, що німець знає нашу мову. Тоді я пояснив що то такий самий німець як і ми, що і репрезентує отой жовто-блакитний ромбик. Мужики загомоніли та він вже тут кілька днів, вештається проміж людей, вдаючи з себе німця, може шпиг? Але поміркувавши вирішили, що на справжньому шпигуні мала б бути пілотка з німецькою кокардою.
       Наступного дня, у неділю, в Башанті планувались збори населення з інформаційним виступом німецького крайскоменданта, молебнем та концертом самодіяльності. Для молебню привезли з Ставропольського краю попа, який у суботу у тимчасовій церкві, що її влаштували у будинку місцевої газети, заходився хрестити дітей, яких їхні батьки не змогли вчасно охрестити через радянські порядки. Сталося так, що коли хрещення було у розпалі десь о 14-й, або 15-й годині ми з Жорою удвох простували з радгоспу через греблю селищного ставу у напряму тої "церкви", що біля неї була велика юрба віруючих. Невдовзі ми почули постріли що лунали з верхнього краю ставу, значно далі "церкви". Поглянувши у той бік ми побачили трьох чи чотирьох чоловіків у російських шинелях, певно поліцаїв, що метушилися на березі ставка. За кілька секунд вони кудись зникли. Оскільки це відбувалось у районі ям, що з них брали глину місцеві жителі, то мабуть поліцаї пішли до ями подивитись результати стрільби. Коли ж ми, звернувши праворуч, підходили до натовпу віруючих між ним і ставком поволі проїхала та сама машина з брезентовим верхом і шофером в окулярах, якою везли раніше на страту у кукурудзу двох нещасних, про що розповідалось вище. Поряд з машиною йшов один з керівників місцевої поліції Савченко, блідий як смерть та з пригніченим виглядом. Дійшовши додому ми довідались, що тільки що розстріляно невідому людину саме у тому місці, де ми бачили метушню...
       У неділю ж по обіді глядацька зала клубу технікуму заповнилась бажаючими не так послухати коменданта чи попа, як концерт самодіяльності, все ж якась розвага. Але перед розвагою відбувся молебень, під час якого заїзжий батюшка про щось молився, стоячи обличчям до трибуни покритою червоним прапором з свастикою у білому крузі.
       Після попа з тої ж трибуни виголосив 20-хвилинну промову крайскомандант, пані Прибиткова переклала її, дехто поплескав у долоні і перейшли до концерту, що почався двома російськими ямщицькими романсами, продовжувався українськими та калмицькими співами і танцями, ніякої політики у концерті не було. До речі, у населення було неоднозначне ставлення до підготовки цього концерту - одні люди вважали участь місцевої молоді у ньому зрадою батьківщині, інші вважали, що батьківщина не постраждає, коли молодь трохи розважиться. А серед молоді було так багато бажаючих, що виник ряд конфліктів при доборі виконавців. У самому концерті мене вразили українські номери - було дуже приємно побачити і почути їх у краю де не було українських шкіл і вся культурна спадщина трималась лише на сімейних традиціях. Щоправда, українські пісні займали досить багато ефірного часу у музичних передачах московського радіо і взагалі були популярними і досить поширеними по всьому Союзу.
       У другій половині листопада стали ширитися чутки про успішний наступ Червоної Армії під Сталінградом, про оточення групи німецьких військ генерала Паулюса. У цей час до нашого кіномеханіка звернувся німецький офіцер з проханням задіяти у німецькій установі "Wirtschafts Kommando 15" (WiKdo15) радіоприймач - наш батарейний БІ234, що він десь роздобув. Мабуть у цей напружений час німцям також забракло інформації. Кіномеханік залучив до цієї справи і мене допоміжним перекладачем бо перекладач команди, літній інтелігентний фельдфебель, знав польську мову і лише трохи російську.
       Проблема з приймачем полягала у відсутності анодних батарей напругою 90-100 вольтів. Проте, розпитавши людей, що мали справу з технікою, нам вдалося знайти старі, але не зовсім виснажені, батареї у якійсь радгоспній коморі і запустити приймач. Через тиждень-другий у приймачі щось зіпсувалось, ми не змогли полагодити його одразу, тож німці запропонували взяти його додому, запевнивши, що це цілком безпечно. Звичайно, ми скористались цим, аби послухати Радянське Інформбюро, але не наважились "ремонтувати" приймач довше трьох діб. Так ми довідались, що німці в Сталінграді оточені, а наші війська успішно наступають на всіх напрямах і що нашими взято столицю Калмикії Елісту. Коли ж ми віддали приймач німцям, ще один офіцер, якийсь інспектор у чині обер-лейтенанта, запросив нас задіяти ще один такий же приймач у його помешканні. Цей офіцер був уродженцем Пермі і вільно говорив російською, хоч і з страшенною вимовою, та знав таку російську нецензурщину, що ми нічого подібного не чули. У його помешканні разом з ним жив мисливський собака, позичений у нашого бригадира, що свого часу пожалівся на мене Прибитковій. Цей пес вже навчився виконувати команди німця, знав, що "мютце" це кашкет, та й дивився на свого пана улесливо з виразом глибокої поваги на морді - і звірі бувають зрадниками.
       Зі згаданим вище перекладачем фельдфебелем у мене склалися гарні стосунки - чогось я йому видався здібним хлопцем, що не зможе розвинути свої здібності у цій глушині і він запропонував мені поїхати вчитись до Німеччини, причому не як остарбайтеру, а як вільному громадянину,  мабуть він хотів мене оформити так званим фольксдойчем особою німецького походження, сказав що як поїду то житиму у його сім'ї і матиму лише одне завдання - вчитись. Я відмовився, він намагався мене умовити та не дуже нав'язливо, либонь і сам зрозумів, що його добрі наміри можуть не вдатися. Прийшовши додому я розказав це мамі, вона  зітхнула і сказала, що якби не ота клята війна, то може б і вона порадила пристати на оту пропозицію.
       У грудні німці почали реєструвати та зганяти в табори полонених - так звали тоді відсталих від своїх частин або просто дезертирів з місцевих жителів,  на їх родини німці не поширювали заборону укриття полонених. При чому конвоювали цих зігнаних охоронники інших рас - калмиків слов'яни, слов'ян калмики. У нашому районі, на щастя, далі реєстрації не дійшло,  не встигли, але через Башанту прогнали на захід кількасот таких полонених. У цей же час німці створили з місцевих допризивників спеціальний загін для нічного патрулювання селища, прозваний народом жандармерією. На чолі загону поставлено було хлопця, мабуть з колишніх червоноармійців, якоїсь поволзької національності з характерним для його земляків прізвищем Романов, що відкликався на ймення Шурка. Познайомився я з ним на вечорницях, куди завітав жандармський патруль, з ним на чолі, і від того часу він часто заходив до мене у кінобудку чи до майстерні і по привітанні розпитував мене про наші справи, я, з дозволу нашого старшого, коротко відповідав і ми продовжували роботу мовчки, Шурка ж хвилин кільканадцять дивився на нашу роботу теж мовчки та йшов геть. А одного разу, коли вже сутеніло, він зайшов до мене додому, одягнений у нову німецьку шинелю, я не стерпів і спитав, чи не нею він прийшов похизуватись. Романов щось буркнув і замовчав, я ж мовчки щось майстрував. Вистояв він свої кільканадцять хвилин та пішов.
       Тим часом ми з мамою перевірили свої запаси харчів та грошей і виявили, що грошей та жирів нам вистачить не більше як на два місяці - якраз до прогнозованого часу визволення від німців, тобто до можливого виникнення труднощів, пов'язаних з фронтовими обставинами. Тому мама вирішила піти до Сальська, де можна було вигідно продати дві-три шовкових сукні з її довоєнного гардеробу. Знайшла вона собі попутниць і пішли троє інтелігенток на базар за 55 кілометрів. За 5-6 днів мама повернулась жива та здорова з вторгованими грішми і звісткою про безперервні польоти з Сальського летовища у Сталінград німецьких транспортних літаків, про бомбардування цього летовища щоночі нашою авіацією та про те, що дістається і мирним жителям, рикошетом, так би мовити. Щоправда вона розказувала, що радянська авіація розкидувала листівки для населення з порадами, як не наражатись на небезпеку. Але ж на летовищі цілодобово йшли ремонтні роботи, до яких було залучено й місцеве населення...
       У перші дні нового, 1943, року німецька адміністрація нашого району та їх прислужники рушили у евакуацію, прихопивши і великі гурти худоби, та за три-чотири дні чомусь повернулись назад. А через нашу з мамою не зовсім правильну поведінку під час тих подій, ми лишились без житла. Справа в тім, що жінка одного з тих прислужників, що тікав з німцями, попрохала нас оселитись у їхній квартирі, щоб її не пограбували, вона була впевнена, що за деякий час їхня сім'я повернеться, бо її чоловік нікого не виказував німцям і не вбивав, а бувши при німцях завідувачем шкільною освітою, лише пристосовував наявні підручники до тодішніх обставин. А що у нас нічого було грабувати, то ми тимчасово вселились до помешкання втікачів, а у наше помешкання в'їхала сім'я кіномеханіка, також тимчасово, з обіцянкою виїхати за першою вимогою.
       У перший день по цій евакуації німецьких та колаборантських властей ми з Жорою пішли у центр селища подивитись як шляхом Ставрополь-Сальськ відступає вороже військо. Для нас, любителів техніки це було вельми цікаве видовище через велике розмаїття типів автомашин та мотоциклів, зібраних з усієї Європи, що йшли суцільним потоком. Подивившись на відступаючу техніку години три, ми рушили по домівках і тільки-но повернулись, щоб йти, побачили танк Т-IV з стоячим на ньому танкістом у небаченій ще нами чорній уніформі з "веселим Роджером" на рукаві та на шапці. Танк рухався від нашого технікуму на нас, очевидно розпочався відступ німців і з східного напряму. По дорозі ми зустріли ще один танк, а увійшовши на територію технікуму побачили, що вона вщерть забита танками і перед дверима нашого нового помешкання теж стоїть танк, мало не торкаючись дверей гарматою. Я занепокоївся і з завмиранням серця вскочив через сіни до кухні і застав там дуже мирну картину - мама пече на сковорідці пиріжки з гарбузовою начинкою, а у дверях кімнати стоїть здоровенний німець і палить люльку. Мати зраділа, що я прийшов, бо налякали її німці своєю уніформою, тож зразу і спитала, що то за військо таке з'явилось. "Есесівці" відповів я. "Ja, ja, SSTruppen" відгукнувся німець, здогадавшись про що йдеться. Мати трохи заклякла почувши це, але зразу оговталась. Тим часом німець показав на пальцях що їх тут п'ятеро, коли ж я перепитав "Fuenf Soldatenі", відповів "Fier Soldaten und ein Feldfoebel!" та показав пальцем на себе. Я спитав чи це екіпаж того танку, що перед дверима, він підтвердив. Почувши, що ми з фельдфебелем встановили контакт, мати попрохала довідатись про його цивільний фах. На моє запитання німець відповів, що він "Soldat" і іншого фаху не має. У подальшій розмові ми з'ясували, що він, як і всі у їхньому з'єднанні, служить за контрактом за добрі гроші та за непогану пенсію у запасі, як що не помиляюсь, через 15 років служби. На запитання чи він "parteilich" фельдфебель посміхнувся та відповів, що безпартійного не взяли б у СС, а інших контрактних військ у Німеччині немає. Подумавши трохи, додав "не став би я вступати у партію та військо, якби знав, що буде війна, та ще й така..." Після цього мама сказала, що розмова надто далеко зайшла, треба міняти тему. Тоді я попрохав закурити, німець показав свою люльку і сказав, що люльковий тютюн мені не годиться, а за кілька хвилин прийдуть солдати, принесуть сигарети і поділяться зо мною, що й сталось. Надвечір фельдфебель попрохав (саме так!) виділити йому одне з наших двох ліжок, що ми й зробили, самі ж вляглись "валетом". Ще поки ми не лягли, до нас зайшов згадуваний вище Багінський, попрохав якусь книгу для читання, бо у нього теж поселились танкісти і протягли від танка освітлення, тож старий має нагоду щось почитати у ліжку, як за мирного часу.
       На другий день я зустрів роздратованого Багінського, він сказав: "Таки правда, що німці нелюди і здатні на всілякі звірства. Ви уявіть собі мої танкісти насмажили цілу сковороду ковбаси, все поїли самі, а Барсику хоч би малюсінький шматочок дали." І це сказала людина, що дізнавшись про заплановану на 6-те листопада каральну акцію пішла просити Прибиткову якось вплинути на німців, щоб хоч когось врятувати, відрядити кудись подалі від райцентру молодих робітників, аби зопалу не наробили чогось. Ось таке справжнє підґрунтя появи Багінського на учхозі наприкінці жовтня, як виявилося згодом.
       У ці дні в нашому містечку пройшли чутки про те, що у Кремлі стався переворот - начеб-то Сталіна усунено з поста головнокомандуючого і замість нього став Шапошніков - начальник Генерального штабу, колишній полковник царської армії та про те, що буцім у Червоній Армії запроваджено погони. Реакція місцевих жителів була вельми цікава "Ну, нарешті позбулися того дурня, тепер німцям капут!" радісно казали люди. Звістка про погони просто здивувала більшість народу невже варто займатись подібними дурницями, коли німці на Волзі? Проте старі люди, що служили колись у російській армії, прийняли цю звістку схвально. До речі, серед людей багато було розмірковувань про те, як житимемо, коли виженуть німців, більшість   наших знайомих вважала, що перший рік війни є показником хибності          як внутрішньої, так і зовнішньої політики керівництва нашої країни,            тож тепер, мабуть, має багато що змінитися, адже попри всіх помилках минулого,   у  Кремлі  сидять  люди,   досить   розумні,  аби   зрозуміти  це  і
      
запровадити необхідні реформи. Зазначу, як би у скобках, що довгенько прийшлося чекати, поки у Кремлі з'явиться реформатор та ще й з тих країв, де відбувались події, про які йдеться.
       За два-три  дні  евакуйовані німцями люди та худоба повернулись. Але мій патрон не захотів звільняти квартиру. Жити ж разом з німецьким прислужником нам аж ніяк не хотілось. Наші приятельки Волошини теж так думали і тому зразу ж запросили нас до себе.  Але в цей час через селище вже котився потік відступаючих німців і щоночі у помешканні Волошиних ночували німецькі офіцери, через що ми з мамою спали на холодній підлозі. Одного разу, коли весь двір технікуму був зайнятий німецькою технікою, а гуртожитки солдатами, ми полягали спати, але почули якийсь гармидер надворі, крики людей, гуркіт машин. Я нашвидку одягся та вийшов подивитись, що трапилось. Виявилось, що від надмірної топки загорілися дерев'яні деталі покрівлі найбільшого гуртожитку, солдати повискакували з будинку та почали відтягувати машини на безпечну відстань від пожежі, наші сусіди теж вийшли з осель, аби розібратись у ситуації. Виявилось, що сусіднім будинкам ніщо не загрожує, бо вітер віє від них, тож я пішов та знов улігся, але раптом вдарили два сильних вибухи, миттю у всіх, як виявилось потім, виникла думка, що мабуть наші літаки помітили освітлену пожежею німецьку техніку і почали її бомбити. Вискочивши на ґанок, я побачив, що німці тримаються спокійно, нікуди не тікають. У одного з них я спитав, що трапилось, він відповів, що то була спроба зруйнувати будинок, аби скоріше згорів і не демаскував техніку  - і в них була думка, схожа з нашою. Роз'яснив я це нашим сусідам та й знову вклався спати, а мама вирішила ще трохи подивитись на пожежу. Раптом вона вбігає і каже "Вставай, треба жінці допомогти!". Виявилося, що у сусідньому будинку, стоячому майже упритул до палаючого гуртожитку знедавна живе якась евакуйована з Харкова жінка з чотирьохрічним хлопчиком. Пішла вона ввечері, коли хлопчик заснув, до когось у гості. Почувши вибухи ця жінка разом з усіма вискочила на вулицю і побачила пожежу. Кинувшись додому вона побачила вогонь поряд з своїм помешканням та почула, як від жару тріснула верхня шибка у вікні, кинулась до дверей, а ключа десь на бігу загубила, на її лемент збіглись люди і два німця заходились відчиняти двері. Коли я підійшов, жінка все репетувала, а німці з сокирою безуспішно намагались відчинити двері. Я попрохав їх відійти, один відійшов, а другий, що був з сокирою не послухався і коли я вдруге попросив його відійти. Тоді я досить нечемно відштовхнув його, взявся обома руками за ручку двері і сильним ривком відчинив її, побачив наповнену димом кімнату і ледь не впав, бо жінка увірвалась у двері, збиваючи все на своїй путі і мене і пару стільців. Коли ж вона схопила нерухомо лежачого хлопчика, той заволав: "Мама, зачем ты меня будишь?!".
       Проспавши кілька ночей на підлозі, коли мені вже у горлі зашкребло, а наше помешкання не звільняли, довелося звернутись за допомогою у поліцію. Там мені сказали зачекай, зараз прийде участковий і все владнає. Поки чекав, я став свідком цікавої розмови. У приміщенні крім чергового було ще двоє поліцаїв неслов'янського, немонгольського і не кавказького вигляду, що насілись на чергового з запитаннями: " Что же тепер будет? Удирал, вернул назад, а красные все наступайт, снова бежать придется? " Черговий порадив спитати у німців, він бо не знає. Поліцай сказав, що питав, а йому нічого не відповіли. То, каже черговий, треба добиватись відповіді. Двоє поліцаїв загомоніли: " Если немцы хотят успешно обороняться, пусть дадут пулеметы будем вместе воевайт против красных!". "У своїх стілятимеш?" спитав черговий, "Буду стреляйт, еще и как!" відповів поліцай. "А якщо там твій брат?". " Буду стреляйт!". Черговий похитав головою, чомусь усміхнувся й промовчав. Тут з'явився участковий і я з полегшенням вийшов з приміщення, важко слухати такі розмови і вдавати повну байдужість. До речі все чоловіче населення, що користувалося Башантинською перукарнею, в тому числі і я, мали неабиякий досвід слухання подібних за своєю гостротою розмов, бо єдиний на весь район старезний перукар, що нас обробляв, мав звичку з бритвою у руці вести гострі розмови з поліцаями, що вдавались до його послуг. Це був колишній солдат австро-угорської армії, що якось застряв у нашій країні після першої світової війни, хорват з Боснії на прізвище Баркович. Перед самим нападом Німеччини на Югославію він вже одержав необхідні документи, розпродав майно, попрощався з тутешнею дружиною і поїхав додому, але з дороги вернувся, через отой напад, відновив свій громадянський, майновий та сімейний статус. Не знаю скільки років було йому, але він ледь пересувався, руки у нього без упину тремтіли, так що і без політичних розмов було страшненько голитись у нього. Суть його розмов з поліцаями полягала у тому, що детально розпитавши поліцая про його національність, громадянство, місце народження, він приголомшував поліцая звісткою, що він є зрадник своєї батьківщини і що у Боснії та Хорватії таких вбивають навіть родичі. Поліцаї терпіли, бо більше ні в кого не поголишся і не пострижешся. Коли починалась чергова словесна екзекуція поліцая, всі чоловіки, що очікували своєї черги, виходили геть з перукарні у передпокій, але з цікавістю слухали все через відчинені двері.
       Коли я з участковим з'явився у дворі, мій кіномеханік за мить, поки ми ще не дійшли до нього, почав перебазування у своє помешкання, до речі значно більше і краще за наше. Наше ж помешкання приваблювало мого патрона тим, що через його малі розміри, німці у нас ніколи не ставали на постій. Тому, вертаючись до своєї квартири, кіномеханік знову мав щоночі спати з німцями. Але у наступні дні німці котились не затримуючись у Башанті на ніч, спішили. Солдати казали, що втікають вони від Червоної Армії у якій стало багато танків, та ще й з'явилась "дівоча дивізія" на конях верхи. Що цікаво - якщо німці влітку не гаяли часу з зіпсованими машинами, а кидали їх обіч дороги і ніхто їх не підбирав, то під час відступу вони тягли на буксирах зіпсовані машини та мотоцикли, коли ж їх ставало занадто багато, то збирали до купи і підпалювали, тож ремонтопридатних машин залишали лише якісь одиниці. За кілька днів пройшли німці з технікою, потім пішли з підводами, запряженими кіньми та верблюдами, яких німці швидко освоїли, бо багато з них прибули з Африки, де й познайомились з ними.
       У ці дні до мене завітав Жора з Ванею Журавком - моїм башантинським однокласником 1924 року народження, що був евакуйований військкоматом в числі допризовників, у евакуації був призваний до війська десь у вересні минулого року. Ваня розказав, що він разом з Жориним однокласником Федором, не буду називати прізвище, у листопаді потрапив на передові позиції, що були розташовані за кілометр від німецьких. В окопах було холодно, годували погано, тож хлопці захотіли до мами, вийшли вночі з окопів та подались до німців. Німецькі окопники їх радо прийняли, нагодували, поклали спати у теплі а вранці здали польовій поліції (Feldpolizej). Того ж дня хлопці потрапили у такий табір, в порівняні з яким окоп, з якого втекли, виглядав курортом - жили просто неба, їсти давали раз на день теплувату воду з просяною лускою. За тиждень-другий по тому почали з'являтись вербувальники до національних підрозділів німецької армії росіянин, російський козак, українець, грузин, узбек, казах, калмик, може й ще когось називав Ваня, не пам'ятаю. Ваня зразу зрозумів що вони з приятелем накоїли і не піддався ніяким вербувальникам, а Федька спокусив калмицький вербувальник. Коли Ваня відчув, що ще за два-три дні табірного режиму він і ходити не зможе, він спромігся втекти і сховатись у якійсь селянській сім'ї. Мабуть його не шукали, бо він там пожив десь з місяць, підгодувався і, коли німці почали тікати, пішов додому.
       Останніми тікали військові частини з наших перебіжчиків - я бачив козаків, казахів, калмиків, узбеків, частина верхи, частина на підводах. І ось одного вечора прибіг до мене Жора з пропозицією зайти додому до того самого Федька, що завербувався до німців, він бо чув, що той повернувся. Зайшовши до Федька ми побачили його одягнутим по-домашньому, радісним та веселим, коли ми помітили присутність його матері і обернулись до неї, вона різким рухом зачинила дверцята палаючої печі, коло якої поралась. Жора потім запевняв, що у печі палала німецька уніформа. У розмові з Федьком ми не торкались питання про те, де він перебував досі, він також про це промовчав. Йдучи від нього ми з Жорою розмірковували, чого це ми проявили таку делікатність, а може це не делікатність, а щось погане і непатріотичне. Поміркувавши ж ми вирішили, що вчинили правильно, бо не маємо права судити його, не звідавши особисто жахів німецьких таборів.
       Прокинувшись одного ранку ми довідались, що, здається, німців вже нема, але вийшовши на вулицю я побачив кілька німецьких машин, що їхали у східному напрямі. Коли вони проїхали, я вибіг на дорогу, аби роздивитись куди вони їдуть. Недалеко від нашої оселі одна з машин зупинилась та відчепила похідну кухню з кухарем, після машини доїхали до східної околиці, з машин повискакувало чоловік двадцять німців з двома кулеметами та мінометом і забігли на територію протичумної станції. Машини ж від'їхали трохи назад і стали так, щоб їх не було видко з дороги. Стало очевидно, що солдати зайняли оборону і з відходом їх, вже німців не буде. Населення технікумської території, у тому числі і ми з мамою, про всяк випадок, взявши з собою найнеобхідніше, перейшло до іншого кварталу, бо було ймовірно, що німці запалять великі будинки на території технікуму. Погода була тепла, десь коло нуля градусів, тож це населення, в основному жінки, перебувало просто неба, хоч і були наполохані виглядом димлячої німецької кухні, що стояла неподалік і ніяк не хотіли вірити, що то просто кухня, а не якась пекельна машина. Чоловіки, що мали б бути серед нас кудись поховались, а нам, 16-літнім не вірили. За годину-півтори машини знову під'їхали до протичумної станції, німці хутко повскакували у машини і помчали на захід, прихопивши кухню. Через кільканадцять хвилин з центру містечка долинула кулеметно-рушнична тріскотня та кілька негучних вибухів, як виявилося згодом то німці намагалися підірвати непотрібні їм боєприпаси. Потім почувся гуркіт моторів, що пересувався у напрямі Сальського шляху і затих у далині. Ми всі розійшлись по домівках, впевнені, що вранці слід чекати наших. Проте, вийшовши вранці з дому я довідався, що містечко захоплене місцевими підлітками, що нишпорять по ньому, відшукуючи всіляке барахло покинуте німцями, у тому числі деякі вцілілі деталі підпалених машин. Вони знайшли на території нашого технікуму дві абсолютно цілі вантажні машини, позбивали замки з ящиків, що були вмонтовані у кузови, розтягли особисті речі шоферів, що там були, аж тут з'явились і самі шофери, обурились та удвох похватали перших-ліпших пацанів, двох чи трьох і почали слідство. Коли ж це слідство дійшло до ходіння по дворах підозрюваних, знайшовся якийсь розумний дядько, що не ховався від німців, як інші дядьки, а підійшов до тих шоферів та розтлумачив їм, що вже пора не шукати свою мізерію, а утікати, бо ось-ось прийде Червона Армія. Німці послухались слушної поради і на одній з машин втекли. Поки шофери вели слідство, пацани принишкли, та коли німці виїхали, на вулиці вийшло їх ще більше і почалось щось страшне. Справа в тому, що як вже було сказано, всі дорослі дядьки поховались і нікому було навести лад. Пацани ж добрались до складу зброї, де зберігалась мисливська зброя, відібрана у населення на початку війни, зброя, кинута червоноармійцями під час відступу та зіпсована німецька зброя. Знайшлись і набої, розпочалась стрілянина у центрі містечка і стала розтікатись в бік околиць. Спочатку була сама стрілянина, потім де-не-де стало чути скавучання підстрелених собак та кувікання поранених свиней і, нарешті обурені жіночі крики. Ми з Жорою і нашим кіномеханіком приєднались до двох чи трьох дідів, що вийшли на вулицю, аби припинити пацаняче неподобство. Поки ми виробляли план дій до нас підбігла лементуюча жінка, що лаялась на адресу якогось байстрюка, що поцілив у порося "Та хоч би, байстрюк, в чуже стріляв, а то у своє ж!". Ви явилося, що байстрюк то її син!
       Ми рушили відбирати зброю у пацанів, але попрохали мати того байстрюка, аби вона пішла по жінках та закликала їх забирати своїх пацанів додому відразу після роззброєння. Тож пішли ми відбирати зброю і віддалік від нас стали з'являтись і жінки, що зразу перехоплювали своїх войовничих синочків. Назбиравши до десятка рушниць на одного, ми пішли до будинку місцевого НКВД, що і за німців слугувало репресивному апарату, де й був склад трофейної зброї. Коли ж увійшли у двір, то побачили купку пацанів, що завершували встановлювання на ґанку будівлі 50-тиміліметрового міномета! А з другої сторони двора друга компанія несла ящик з боєприпасами! Щоправда боєприпаси, хоч і були справжні, та не мінометні, а снаряди до гармати.
       Так що на той час небезпеки не було. Звалили ми зібрану зброю у приміщенні, залишили одного з дідів на варті та пішли продовжувати свою миротворчу місію. Другий наш похід дав нам всього десь 4-5 гвинтівок одні пацани, мабуть, затаїлися, інших матері якось укоськали. Постояли ми ще трохи коло складу зброї, побачили, що ніхто вже не вештається навкруги, тож сподіваючись, що пацани вже умиротворені, розійшлись по домівках. За деякий час, вийшовши надвір, я побачив, стоячі на в'їзді у містечко якісь невеличкі машини і зрозумівши, що то наші, побіг до них.  То виявився розвідувальний загін на трьох мікроскопічних панцерних автомобілях, озброєних довжелезними ПТР-ами та одна трофейна вантажівка. Я підбіг вже не першим, підбіг ще й Жора і ще кілька хлопців. Ми привітали солдатів і спитали, чого це вони так забарились, на що один з них запитав: "А що тут за стрілянина була дві-три години тому?" Виявилось, що коли розвідзагін під'їхав до містечка кілометри на чотири, він зупинився у якійсь схованці і командир став роздивлятись у бінокль, чи є ознаки присутності у ньому ворога. Ознак таких він не побачив, а стрілянину почув, прийшлось висилати пішого розвідника. Поки той дійшов, стрілянина припинилась, розвідник походив по порожнім вулицях і вернувся, сповістивши, що б то не було, але німців у селищі нема. Солдати добре посміялись, коли було розказано про ту стрілянину. Далі загін проїхав у центр, там його зупинив натовп жінок, червоноармійці роздали кілька газет і раптом з'явився високий чоловік у тілогрійці, що останні дні тинявся серед відступаючих німців, ми думали, що то якийсь поліцай. Підійшовши до командира розвідзагону, лейтенанта, він щось йому тихо сказав, той виструнчився, козирнув, та після ще кількох слів високого поліз у панцерник і висунувся з нього з картою у руках. Високий чоловік теж зліз на панцерник і щось показував на карті. Ще за кілька хвилин загін поїхав далі, забравши високого дядька з собою. Прийшов я додому і розказав мамі докладно про зустріч з червоноармійцями. Скоро настала ніч і ми вклалися спати. Але десь о другій годині ночі у вікно хтось постукав. На запитання: "Хто там?", відповів: "Свій, пустіть погрітись." Я відчинив двері і впустив немолодого солдата з батогом в руці, без зброї. У двері було видно кілька запряжених кіньми возів. Солдат сів на стілець, попрохав дозволу запалити, відмовився від чаю, бо сказав, що не встигнемо нагріти воду, як йому буде треба рушати. На запитання мами: "Что же вы задержались, немцев уже со вчерашнего дня нет.", солдат відповів "Та ж вони на машинах, хіба на конях доженеш..." Скоро він пішов, надворі зарипіли вози і за хвилину-другу все стихло. Виходить ми зразу опинились у глибокому тилу, німці, до речі, так і поясняли нам, що вони втікають, аби й тут не опинитись як у пляшці, горлянку якої у Ростові може бути несподівано заткнуто. Наступного дня надвечір повернулась місцева міліція і почала влаштовуватись. Увечері до нас зайшов мій ровесник Букаєв, сповістив, що мене запрошує начальник міліції. Ми з мамою подивились одне на одного, мама зітхнула і сказала: "Починається. Втім, нам з тобою боятись нічого." Зайшовши до начальника міліції, з яким я був особисто знайомий, бо приятелював з його сином, я довідався, що влаштовуючись ночувати, міліціонери завчасно не подбали про охорону, про всяк випадок, а самі вже дві ночі не спали. Тож хтось з них вийшов на вулицю і першого зустрічного спитав, чи не може він привести якогось хлопчину, що йому можна доручити одну серйозну справу. Той привів мене. І ось мені доручили забезпечити охорону сплячої міліції разом з тим хлопцем, що мене привів, якщо я не проти. Я не був проти, тож нам видали дві німецькі гвинтівки з набоями, годинник, показали де хліб і молоко, тютюн та сірники, щоб користувались в разі потреби, виділено було також кімнату з диваном для відпочинку. Охорону було узгоджено провадити поодинці, обходячи навколо будинку, час від часу змінюючи темп і напрями обходу, змінюючись через дві години. Коли ми мали почати охорону, надворі під ногами був лід, а з неба поливав досить рясний дощик, тому я першу зміну взяв собі і дві години сумлінно вартував під дощем, сподіваючись, що він ущухне і я відпочиваючи не буду переживати за Букаєва, що у цьому разі сумлінно берегтиме нашу міліцію. Але і він заступив на чергування теж під дощем, а що почуття відповідальності у нього ще не виробилося, він скоро повернувся і хотів свою вахту висидіти у приміщенні, я розтлумачив йому, що по степу ще можуть пересуватися дезертири, поліцаї, заблукавші німці і інші непевні люди, тож треба вартувати усерйоз, хоч би заради свого власного життя. Букаєв все уважно вислухав, погодився, сказав, що висновок зробив, далі нестиме службу сумлінно. Та за якісь лічені хвилини знову зайшов у кімнату, я гримнув на нього, він вийшов та за хвилину-другу знову заходить... Я, лежачи на дивані обличчям до стіни, озирнувся через плече, аби ще раз гримнути як слід, побачив направлену на мене гвинтівку, з якої блимнув вогонь, пролунав постріл, що видався дуже гучним. Я на якусь мить перестав відчувати своє тіло, хоч думка працювала і я був здивований, чому Букаєв вистрілив, але у наступну мить я почув, як брезкнула об підлогу гвинтівка та як на мене впав і став борсатись мій змінщик, плачучи і волаючи: "Герман, Герман!!!". Прийшовши до тями я вилаявся на його адресу, а він у відповідь зрадів та засміявся. Тут вбіг хтось з ліхтарем і я побачив всю нашу міліцію з пістолями у руках. Трохи отямившись мій напарник розказав, що він на посту бавився перемикачем запобіжника німецької гвинтівки і аби пересвідчитись у його дії неодноразово натискував спусковий гачок, врешті решт забув у якому положенні перемикач залишився і, тримаючи гвинтівку на руці, горизонтально, що також неприпустимо, ще раз його натиснув... Він так бідкався, що всі тільки скрушно хитали головами. Коли міліціонери знову повлягались, Букаєв запропонував достояти, чи то пак, доходити до ранку удвох, бо він сам не здатен. Так і зробили. Коли вранці я повернувся додому, мати спитала, чим це обпалене моє обличчя, ще й частки горілого пов'їдалися у шкіру чола навколо очей. Сказав, що то сірник такий попався у міліціонерів. Щоправда, мій невідбувшийся вбивця все повідав своїй матері, а та переповіла моїй, тижня за два.
       У другій половині наступного дня, начальник міліції доручив мені сформувати загін з 20-25ти хлопців, не старших 16 років, для допомоги міліції, що значно зменшилась за час евакуації. Частина міліціонерів потрапила у цей час до армії, частина залишилась у Елісті для компенсації втрат Калмицького НКВД. Були й такі, що подались до ворога. Отже довелося тепер знову озброювати тих самих пацанів, бо 15-16-літніх було чомусь замало, та й ті були при ділі.
       Ще за день, чи два, мене викликали у райком комсомолу, що повернувся і приступив до роботи. Бюро райкому розглядало питання про поновлення у комсомолі бувших в окупації, бо, згідно з статутом комсомолу, члени його, що тривалий час не приймали участь у роботі комсомольських осередків, вважались механічно вибулими з цієї організації. Після досить цікавого розбору моєї поведінки при німцях, мене вирішили поновити в комсомолі без стягнень. Та докладніше про це я розповім дещо пізніше.
       Відтак ми з Жорою стали керівниками своїх недавніх супротивників -  я командиром, Жора моїм замісником. Наш загін приймав участь у охороні місцевої в'язниці, будинку райвідділу НКВД і ще деяких установ, нічному патрулюванні та як збройна сила підчас арештів та обшуків, яких було до дідька, - за три-чотири тижні було заарештовано щось коло 250-ти чоловік поліцаїв та колаборантів, було також проведено багато обшуків згідно з заявами надміру пильних мерзотників, що сповіщали про уявну наявність у їхніх сусідів награбованого добра. Щоправда за окупації в'язницю було реконструйовано - у кілька разів збільшено сумарну площу камер. Подбали німці про своїх поплічників! Якщо ж не жартувати, то таку реконструкцію, мабуть, було зроблено під