и любители легкой жизни за счет народа, и по неопытности политической (не стесняйтесь в этом признаться!) я не мог представить, что из нашего заговора и подлога выйдет. В этом случае, думаю, для О.Д.Бакланова, руководителя промышленности, прошедшего славный путь от рабочего до генерального директора научно-производственного объединения найдется возможность проявить себя в построении новых производственных отношений.
       С уважением (Г.Барановский)
       23.02.1993
       P.S. Содержание этого письма никому не известно.

       Майже одночасно  з  наведеним листом,  я написав і листа до газети "Літературна Україна", що опублікувала статтю  такого  собі Аверкова про катастрофу 24 жовтня 1960 року на ракетному полігоні в якій загинуло більше ста чоловік.  Згадану статтю Аверкова, що подавала подію та її причини у викривленому вигляді "Літературна Україна" передрукувала з харківської газети "Время", з якою я не бажав спілкуватися,  бо ж знаючи з  власного досвіду вдачу цієї газети, не був певен того, що у тих викривленнях винен автор,  а не газета. Але коли такий викривлений  матеріал потрапив до "ЛУ", газети,  яку я щиро шаную, я не витримав цього і надіслав до неї листа з викладом того, що я знав про цю катастрофу напевне, як один з учасників тих фатальних подій.
       Несподівано у номері "ЛУ" за 18 березня 1993 року я побачив свій матеріал,  акуратно  відредагований,  без перекручень, що мене дуже порадувало.
       Як згадувалось вище директор нашого НДІ прийняв рішення створити музей Інституту,  що мав би відобразити його історію створення,  місце у вітчизняній науці  та промисловості, виробничі традиції колективу, досягнення та плани на майбутнє,  сталося це у 1991 році. Мені було  доручено  розробити  концепцію музею та заходи з створення музею,  головному інженеру   розглянути  та затвердити  ці  документи.  Досить швидко я упорався з своєю часткою роботи,  головний інженер майже без зауважень затвердив усе та видав необхідні для проведення робіт розпорядження і справа рушила.  Проте дуже скоро виявилося, крім мене та двох наших художників ніхто не сприймав цю роботу всерйоз,  навіть  ті  люди,  заради яких директор і хотів створити музей.  Це проявилось у тому,  що коли з'явилась потреба активізувати ті  підрозділи,  що знехтували заходи,  що підлягали їх виконанню,  то ніхто з керівництва ані директор, ані жоден з  його  замісників  не змінили ставлення до музею тих саботажників.  Директор особисто просто був не в змозі подолати той опір,  з огляду на величезне навантаження на нього у зв'язку з тим,  що сталось у  навколишньому світі.  А може і в нього опустилися руки, бо стали нереальними такі передбачені заходи як  створення  телефільму  про інститут та створення комп'ютерного анімаційного фільму для показу створених нами систем та їх принципів дії -  забракло коштів.
       Все ж за два роки все що могли зробити двоє  художників і я за мінімальної допомоги тих служб Інституту, які ще по інерції виконували мої прохання,  було зроблено  і  подальша робота по влаштуванню музею припинилась.
       Поки ремонтники та художники пристосовували для музею відповідне приміщення, я заходився писати скорочену  історію розвитку нашого напрямку у радіотехніці та історію наших розробок - низки радіовимірювальних систем.  Закінчив  я  писання  цього твору десь у березні 1993 року,  віддав його на перегляд  нашому  головному теоретику Коту П.О.  та за кілька місяців одержав його з ретельно виправленими помилками у  пунктуації  та  з розбивкою кількох надто довгих речень на два. Я ж сподівався на доповнення мого матеріалу чимось більш  суттєвим,  що не було мною відображене. Ну що ж, раз так, значить я відобразив все суттєве.  Віддав я матеріал і професійному редактору  нашій співробітниці Куніциній Светлані Германівні,  одержав його з її зауваженнями і разом з нею зняв їх.  Після кількох місяців незрозумілої мені бюрократичної тяганини надрукували сигнальний екземпляр на лазерному принтері.  Коли постало питання про тиражування брошурки силами нашої  ж  організації, той же Кот направив всю мою роботу ще одному рецензенту - Рофваргу Л.П.. Ось тепер з'явились і суттєві зауваження, одне з них дуже ускладнило подальшу роботу. У перебігу обговорення всіма трьома  Котом, Рофваргом і мною,  що робити далі, виявилось, що моїм співбесідникам неясно, чи потрібна задумана брошура...
       Восени 1991 року наші сини запропонували побудувати їх силами на нашій дачній дільниці будинок, якщо я забезпечу необхідні матеріали  тоді ще не можна було їх просто купити.  У грудні 1991 року я придбав  у  наших будівельників 8000 силікатних цеглин, влітку 1992 року придбав на заводі ім. Шевченка  16  кубометрів  бетону, хлопці  тоді ж викопали траншею під фундамент і вклали той бетон, я ж утоптував той бетон, поливаючи його водою.  Опалубкою  слугували  викладені мною з цегли "на суху" стіни,  підперті де слід підсипкою землі, вийнятої  з траншеї та укриті поліетиленовою плівкою з боку траншеї. Вийшло непогано і коли розібрали ту "опалубку", то  на  бетонній  стінці  фундаменту залишився малюнок швів між цеглинами, що може деколи бути оздобою бетонної  стіни.  А восени 1992 року наш Андрій уклав перші рядки цегли на фундамент та й поїхав на  заробітки  до Німеччини до німця, що тривалий час жив у СРСР, а після розвалу Союзу та "народних  демократій"  повернувся додому, ще й одержав спадок від багатих родичів у вигляді будинку так квадратних метрів на  300,  що  тепер його  треба  було відновлювати після тривалого перебування у "народній власності".  Отож йому і знадобилася дешева робоча сила, яку через своїх харківських знайомих він знайшов у вигляді Андрія. Поробивши деякий час у того німця Андрій заробив грошей достатньо аби утримувати сім'ю протягом кількох місяців та будувати собі дачу  у  Криму на ділянці знайомого,  що і ділянку був ладен йому віддати, зрозуміло не задарма. Наступну зиму Андрій підробляв у Харкові, а у квітні разом з братом, з своєю дружиною та мною став класти стіни нашого будинку. Хлопці клали стіни, ми з Вітою уточнювали деталі будівництва,  виходячи з  наявних  матеріалів  та прийнятної для Андрія  - головного виконроба,  технології. Я крім того ще готував металоконструкції вікон та дверей.  І  куховарив я ж,  тож під час одного післяобіднього перепочинку мої сини після одної  з  оповідей про  найвизначніші  події в моєму житті попрохали мене викласти все що я їм розказував  на  папері.  Так і з'явились оці мемуари, які я почав писати під час вимушеної паузи у  своїх  писаннях  з  історії розробок.  А згодом, коли виявилось, що ці писання нікого не цікавлять,  я їх відклав у довгий ящик і  продовжив писання своїх мемуарів на прохання своїх синів.
       Влітку я взяв тривалу відпустку  і  ми  з  дружиною відпочивали  на дачі.  Я під час цього відпочинку продовжував разом з Альошею дачне будівництво. Альоша будував поперечну стіну, я готував матеріали для підлоги у меншій кімнаті,  допомагав Альоші  розбирати  старий дах та робити новий,  тощо.  Андрій же знов подався на заробітки за кордон  до  Ізраїлю,  звідки  повернувся восени.
       Восени я повернувся до роботи над мемуарами в  очікуванні  мого  матеріалу про історію розробок.  І ось, вкладаючись спати 4-го листопада 1993 року, я помітив, що  моїй  дружині щось недобре.  На моє запитання щодо цього вона відповіла, що голова болить. Я запропонував поміряти  її артеріальний тиск,  але вона відмовилась, мотивуючи тим, що то не той біль. Я ж легковажно погодився, але уранці спитав, як дружина почуває себе, вона ж відповіла,  що біль майже зовсім пройшов.  Отож я поїхав на роботу заспокоєний. А повернувшись з роботи, я помітив,  що жінці зовсім погано,  вона підтвердила, що так, доручила мені самому подбати про вечерю і пішла відпочити.  Після вечері я поміряв дружині  тиск  і вжахнувся - нижнє значення було більш 250, та й міряли з великими труднощами,  бо в дружини перестала  слухатись ліва рука і вона не змогла мені допомогти,  довелось вчитись на ходу управлятись зо всім  причандаллям єдиною рукою.  За порадою досвідченої приятельки я дав жінці три пігулки адельфану і коли за  півгодини  вони не подіяли, викликав швидку допомогу.
       Швидка допомога встановила діагноз - інсульт з парезом лівих кінцівок і порадила викликати вранці амбулаторного лікаря,  що й було зроблено. Лікарка ж, пояснила, що вона не має права призначати будь-яке лікування від тої хвороби,  а забезпечити  візит  спеціаліста  невропатолога  не  в  змозі з огляду на передсвятковий день.  Тоді довелось звернутись до приватного лікаря  він швидко прийшов, уважно оглянув, вислухав та вистукав дружину і призначив  лікування  ноотропілом  і  ще чимось.  Поки  тривали ті кляті жовтневі свята лікували ми нашу хвору пірацетамом,  тобто ноотропілом, пристосованим для перорального вживання, а з 9-го листопада санітарна частина нашого інституту  забезпечила  своїм коштом вливання ліків у вену силами інститутської медсестри.
       Дуже допомогли  нам  з  Альошею у догляді за хворою кузина Елочка,  що приїхала до нас саме у час  приїзду швидкої  допомоги та Андрієва теща Валентина Миколаївна. Дуже суттєво допомогло підприємство і дирекція і керівництво санітарної частини  коштами на ліки та медсестрою. Без їхньої допомоги не знаю як би ми викараскались  з  такої халепи.  А так навіть і обійшлися без Андрія,  що хотів приїхати на поміч з Криму,  де він з дружиною будували свою "фазенду", але ми запевнили його, що впораємось без них.
       Як згадаю ті дні, коли наша Фіса була паралізованою та й не у своєму розумі, то й зараз стає моторошно, не хочеться згадувати подробиці...  Проте за тиждень-два, параліч зовсім зник у  дружини  відновилась  нормальна мозкова  діяльність,  але з великими провалами пам'яті та деколи бували і збої у тій діяльності,  але короткі на кілька секунд.  Фізично вона значно послабшала внаслідок інсульту, але потроху здоровішала  стала виходити на вулицю,  навіть сама, по хліб. За більш серйозними товарами ходили удвох, гуляли.
       Однак, коли  ми вже у березні наступного 94-го року одержали запрошення з Москви на 45-річчя  випуску,  ми вирішили  не  їхати,  бо  Фіса почувала себе ще досить слабкою,  а вирішили зателефонувати  на  квартиру,  де зібрались  наші співучні і продиктувати їм своє "дружнєє посланіє". Ось його текст:

       Дорогие, любимые однокурсники,  чета Барановских  Анфиса и Герман  от всей души и вид щырого сэрця приветствует вас по поводу 45летия нашего выпуска, начала  нашего самостоятельного движения по жизненному пути.  Много, ой много, воды утекло за эти почти полстолетия,  уже внуки наши старше, чем мы были тогда, а мы уже перешли в категорию содержимых из  милости...  Что поделаешь,  таковы  законы  природы  и общества,  хотя иногда кажется,  что именно сейчас мы могли бы  пригодиться, впрочем это наверное старческий бред. Но, насколько мы  знаем  судьбы  своих  однокашников,  нашему выпуску не в чем себя упрекнуть  мы работали для своего народа  и  верили  в  то,  что  "не  пропадет  сей скорбный труд и дум высокое стремленье..." и,  думаем, что если бы пришлось начать жизнь сначала,  то  мы  ее начали  бы опять также,  как и 45 лет назад.  Поэтому, хватит политики,  будем доживать свой век с гордо поднятыми головами  мы свое дело сделали с честью и если от старой империи еще что-то осталось  то это результат  трудов  нашего  поколения.  Дорогие  наши друзья, очень хочется,  чтобы и в нынешней нашей  деятельности мы  шли к положительным результатам  хоть в садоводстве и огородничестве,  воспитании внуков и  правнуков, мемуаристике,   преподавательской  работе,  чтобы  еще что-то оставить потомкам.
       Мы с Фисой построили дом для потомков, оставляем им свои воспоминания о семейной  жизни,  производственной деятельности о хороших и плохих людях, встретившихся на нашем жизненном пути,  это по их просьбе.  А мы и рады стараться   авось хоть части наших ошибок удастся избежать им на основании этого обмена опытом.
       Но мы  не перетруждаемся -  пишем поучения и создаем недвижимость  не  надрываясь,  в   порядке   активного отдыха,  перемежаемого с пассивным. Уверены, что также поступаете и вы все. Очень и очень жаль нам, что из-за ряда  обстоятельств  не смогли приехать,  уж очень хочется повидаться,  но, рада бы душа в рай, да грехи не пускают.  Поэтому  я  сочинил сие послание и зачитываю его вам по телефону от имени своего и  моей  дражайшей половины.  Мы оба желаем всем нашим,  присутствующим и отсутствующим,  крепкого здоровья и встречи без потерь на 50-летии выпуска.
                       Всегда ваши  Ф.и Г. 16.04.1994.

       Все ж  влітку  1994  року дружина змогла виїхати зі мною на дачу і навіть допомагала  мені  у  будівельних справах.  Восени ми повернулися додому і стали жити як і раніше - я три дні на тиждень  працюю,  решту  тижня проводимо разом з дружиною  гуляємо, дивимось телевізор, читаємо газети, листи родичів, художню літературу вголос, поки Фіса не закуняє.  Їй важко було бути самою вдома ті  три  робочі  дні,  вона  дошкуляла  мені дзвінками і дуже переживала, коли не знаходила мене на робочому місці, одного разу навіть почала обдзвонювати у такій ситуації інші служби підприємства.
       Коли ж через фінансові труднощі наш інститут  залишився  без  опалення,  я  з дозволу начальства переніс своє робоче місце додому і жіночка моя від усього серця цьому зраділа, але ще більше стала переживати, коли я кілька разів їздив на роботу на годину-другу.
       У такому  режимі ми й прожили до 1996 року з літнім виїздом на дачу щороку,  раз у місяць-два  відвідувала нас і досі відвідує Елочка,  без інших подій,  хіба що деколи нас навіщали бєлгородські родичі та одного разу їздили удвох на вокзал зустрітися з небогою,  що їхала з Криму додому у Кірово-Чепецьк.
       Так само тривав і 1996 рік, коли ми з Фісою зробили на дачі підлогу і дуже вчасно,  бо до нас на мій  70-й день народження приїхали мої друзі по роботі на чолі з директором  нагородили пам'ятним  адресом  з  віршами поета, що виявився моїм сусідом по дачі, 2-ма мільонами тодішніх грошей -  купоно-карбованців,  трошки випили, закусили, погомоніли та роз'їхалися.
       Осінь 1997 року видалась багатою на події не тільки у планетарному масштабі, але і у житті нашої родини, а ще вірніше, у моїй особистій. Першою такою подією, як що  не  зважати  на  два сімдесятирічних ювілеї старих друзів,  стало святкування Харківським приладобудівним заводом  75--тих роковин присвоєння йому імені Т.Г. Шевченко, до участі в якому запросили і мене  - все ж таки я  цілих  три  роки  був  головним конструктором цього підприємства.  Ймовірно, якби не реорганізація промисловості  1957 року,  я обіймав би цю посаду аж до пенсії, але особливості реорганізованого виробничого життя  змусили  уряд  СРСР  застосувати спеціальні заходи проти виявлених деяких негативних  наслідків  згаданої новації. Серед таких заходів з колективу заводу було і вилучення половини складу його ОКБ і автора цих рядків на  чолі  цієї половини.  Але тісні виробничі стосунки вилученого колективу з заводом тривали ще більш  тридцяти років.
       Святкування було влаштовано у два прийоми:   перший відбувся  3-го листопада.  Це була зустріч керівництва заводу на чолі з його директором Олександром Пантелеєвичем Шпейєром з ветеранами виробництва та керівниками підприємств-суміжників, з нашим директором Олександром Петровичем Верещаком і автором,  включно. Після короткої доповіді про завод,  його історію та  перспективи, директор вручив декотрим присутнім різні неурядові нагороди. Мені теж вручили нагороду Російської Космічної Федерації  медаль "40 лет космической эры".
       До речі, директор пояснив, що свято було влаштовано з  інформаційно-рекламною метою,  аби у зв'язку з пожвавленням виробництва нагадати всім про те, що ХПЗ ім. Т.Г. Шевченка ще не вмер і має і силу і волю. Перед початком засідання кожному його  учаснику  було  вручено теку  з письмовим приладдям та двома номерами заводської багатотиражки,  наручного  годинника  українського виробництва та пам'ятна книга заводу з нарисом історії заводу та відомостями про його колектив - передовиків, робітничі династії, керівників, заводських висуванців. Мою особу в цій книзі було згадано неодноразово і двічі надруковано мою фотографію  одна у складі заводського керівного тріумвірату 1956-1959 років,  друга  у рубриці заводських висуванців.
       Зустріч завершилась у сусідньому кафе "фуршетом" - вечерею  навстоячки.  Випивши,  закусивши  та удосталь поспілкувавшись з давніми знайомими, мій директор підвіз  додому  мене та Сергія Миколайовича Каретникова  ветерана заводу, що був замісником всіх головних конструкторів  заводу,  зо  мною  включно,  протягом років 35-ти років, нині ж він мій сусіда по під'їзду. Наступного дня ми з сусідом у призначений час рушили до нового оперного театру, який не спішили відчинити, надворі ж стояла чудова сонячна погода і прибуваючі учасники святкування залюбки прогулювались  майданчиком між Сумською вулицею та театром,  озираючись при цьому по бокам, аби не проґавити кого-небудь зі старих знайомих.  Але підійшов час і театр відчинили, публіка посунула до нього,  проте виявилось, що відчинено лише один з кількох входів - у охорони президента, що контролювала вхід,  був тільки один прилад  для  перевірки учасників  свята  на озброєність,  тобто на наявність метала у їхніх кишенях,  та й стояв він чомусь на віддалені  від дверей,  тож більшість,  і я у тому числі, намагались ті стовпчики обійти  ззовні  створених  ними воріт, нас відловлювали й запускали між стовпців, що й створило деяку штовханину.  Але,  не зважаючи  на  це, невдовзі все влаштувалось,  бо ж всі розуміли, що без нас не почнуть.  Коли всі  місцеві  зайшли,  з'явились гості з Москви та Дніпропетровська, кияни ж мабуть були у почті президента і мусили,  як прийнято, "проникнуть тайною тропою" та відсиджуватись разом з президентом у затишному приміщенні до самого початку урочистого засідання. Деякий час у фойє тривали зустрічі  з  іногородніми друзями,  потім всіх запросили до залу і коли всі всілись з-за куліс вийшла та зайняла своє місце президія - директор  заводу  О.П.Шпеєр,  президент держави Кучма, його "права рука" Кушнарьов,  харківський "губернатор" Дьомін,  колишній  міністр  колишнього СРСР Афанасьєв, три-чотири передовика виробництва та два колишніх  директора заводу  Ю.І.Загоровський та О.Д.Бакланов.
       Після привітання з присутніми, що зустріли президію вставанням, всі всілись і Шпеєр відкрив урочистості та після виконання Державного гімну він же зробив  відповідну доповідь російською мовою, запросивши і одержавши на це дозвіл присутніх, з огляду на присутність багатьох гостей з Росії. Після цього ми заслухали виступ президента, потім відбулося нагородження передовиків і на цьому урочисту частину було закінчено. Ні доповіді, ні виступу президента я не зміг розібрати через  несумісність  частотних характеристик мого старечого слуху з акустикою залу.
       Після перерви, під час якої тривали радісні зустрічі з давніми знайомими з інших міст, з киянами, що вигулькнули звідкись, звичайно, крім найвищих осіб, було дано непоганий концерт силами чудових самодіяльних колективів  і  професіоналів,  у тому числі і повстаючих світил класичного і естрадного мистецтва. Цим останнім по  закінченні  концерту  було оголошено президентські укази по присвоєння звань заслужених та  народних  артистів, президент особисто вручив їм відповідні папери і разом з залом привітав новонароджену артистичну еліту.
       Останнє питання порядку денного було  перенесено  у один  з залів ресторану "Мир",  куди прийшло чоловік з сорок запрошених,  а судячи з числа "робочих місць" за накритими столами, бенкет розрахувався чоловік на сто. Після досить тривалої вечері,  під час якої тривали радісні зустрічі, всі роз'їхались.
       За день чи два по цих святкових подіях,  мені зателефонував  з Києва давній знайомий по полігону "Байконур" полковник у відставці Броніслав Генріхович  Лапідус.  Він запросив мене від імені Українського космічного об'єднання молоді "Сузір'я" взяти участь у акції,  під  назвою "Україна. Зоряний шлях.".  Ця акція є початком грандіозного проекту "Обличчя ХХ століття"  і її  присвячено  польоту  першого космонавта незалежної України на американській "Колумбії".  На запитання, що то за проект і акція і у чому має полягати моя участь, я не одержав досконалої відповіді,  крім того,  що початкова  акція  являтиме собою щось на кшталт "Голубого огонька"  популярної телепередачі радянського телебачення,  тобто  учасники  її сидітимуть за столами і на прохання ведучих будуть відповідати на  всілякі  запитання щодо космічної техніки,  польотів, творців її. Я зауважив, що моя діяльність з космічною технікою практично  не мала майже нічого спільного,  тож я не зможу бути корисним.  На це він відповів, що ракетною технікою  "Сузір'я"  теж опікується та крім того я потрібен як людина,  що тривалий час співробітничала з  Корольовим - один з небагатьох живих та не дуже болящих. Так що він таки умовив мене поїхати до Києва і,  про  всяк випадок, попрохав мене дати для "Сузір'я" інтерв'ю, по яке до мене у найближчі дні завітають інтерв'юер з телеоператором.
       І ось 24 листопада до  мене  завітали  ці  фахівці. Всупереч моїм сподіванкам,  що вони прояснять мені про що я буду говорити,  мені відповіли, що вони до ладу не знають,  вважали бо,  що то мені відомо, а їх справа одержати інтерв'ю і надіслати касету з ним до Києва  у те саме "Сузір'я". Отож я їм розказував про своє співробітництво з Корольовим, повідавши при тому, що я радіоінженер, що радіотехніка відіграє значну роль у ракетнокосмічних справах, а за життя Корольова вона відігравала ще більшу роль,  бо застосовувалася до керування ракетами.  У своєму вільному оповіданні я  торкнувся  і деяких економічних та політичних питань,  тож зацікавлений ними інтерв'юер продовжив  бесіду  вже  з відривом  від  космічної теми.  Тривала розмова години півтори,  після чого хлопці подякували, сповістили, що за  два-три дні можуть передати мені безкоштовну копію записаної касети та пішли.
       Ввечері наступного  дня  я  виїхав  у Київ і ранком після безсонної ночі у задушливому вагоні дістався  до столиці. Мене зустрів пан Лапідус і повіз у контору згаданої фірми,  де  мені надали можливість зателефонувати дружині,  напоїли чаєм,  а коли за годину - півтори прибули ще деякі провінціали, нас усіх відвезли мікроавтобусом до Пущі Водиці.  Там нас прийняли у культурнооздоровчому центрі  (КОЦ'і) "Джерело",  де нас  розмістили по двоє у палатах на дві особи з усіма вигодами і закордонним телевізором.  Я ліг доспати,  коли  ж прокинувся   мене покликали на обід на рахунок того ж таки проекту,  а потім  повезли  у  т.з.  "Український дім", тобто колишній музей Леніна - монументальну споруду на Європейській площі.  Там у  величенькому  залі вже  було накрито два-три десятки чотирьохмістних столиків,  як у згадуваних "Голубых  огоньках",  з  "Шампанським", кока-колою, мінералкою, цукерками (шоколадними,  у коробці),  яблуками, виноградом, апельсинами, бананами. До посадки за столики ми втрьох роздивлялись виставлені у фойє зразки ракетнокосмічної техніки  та зібрані  з усієї України моделі ракетнокосмічних виробів виготовлені школярами.  Ми - то згадуваний Лапідус з  киянином   доктором психології Іваном Венедиктовичем Бровком,  що більш як півстоліття тому керував запуском  у Капустиому Ярі трофейних V2 та автор.
       Під час нашої неспішної прогулянки  мене  відловила вродлива дівчина, що назвалася кореспондентом телекомпанії ICTV (АйСіТіВі),  поставила мене перед двома  парубками  з телекамерою і з пристрастю допитала про те, хто я,  яке маю відношення до космосу, чи знався з Корольовим  і що я думаю про долю космічної науки і промисловості в Україні.
       Мені здалося,  що і вона і один з парубків, як виявилося режисер,  були щиро задоволені спілкуванням  зі мною,  мабуть і насправді так, бо щось з того інтерв'ю таки пішло в ефір 31 січня 1998 року у передачі  "Крила". Сам я передачі не бачив, але деякі знайомі бачили і сповістили мене про це, я ж не насмілився розпитувати про подробиці.
       Коли телевізійники відпустили мене,  наш гід відвів кап'ярського  ветерана  та мене до нашого столику,  ми всілись і попиваючи кока-колу продовжили  розмову  про спільних знайомих.  На запитання гідові, чому крім нас ніхто не сідає, він з презирливою міною махнув рукою у бік входу і сказав,  що всі вірнопіддані юрмляться там, очікуючи появи президента. Ми всі троє посміхнулись, знаючи, що президенти проходять саме там, де нема публіки та висловили сумнів,  що  він  взагалі  з'явиться тут. Проте, за кілька хвилин від входу почувся якийсь гамірець,  ми обернулись у той бік  і  побачили  йдучу прямо  на  нас дружину президента,  зустрівшись з моїм поглядом,  вона посміхнулась, злегка вклонилась і сказала: "Добрый вечер!" та я подумав, це вітання мене не стосується і не  відреагував.  Тоді  вона  привіталась вдруге  "Добрый  день вам!",  тож я,  не почувши,  щоб хтось відповів їй,  наважився злегка кивнути.  Коли  ж пані президентова пройшла, мій партнер зауважив, що то вона віталась персонально зі мною.  Мабуть так і було, зразу після цього зауваження нас оточили кілька кіно чи телеоператорів,  що сліпили нам очі хвилин  три-п'ять. Може пані Людмила і знала мене колись,  якщо працювала в КБ "Південне",  я ж її не пригадую,  хоч  обличчя  її здається  мені знайомим.  Тож навряд чи їй сподобалась моя дуже стримана реакція на її привітання,  коли я це усвідомив, мені стало якось не по собі. До речі, це не перший випадок,  коли я не пізнаю давніх знайомих,  що високо сягнули...
       Коли всі повсідались, ведучий, виголосив коротеньку вступну промову і на трьох екранах, розташованих навкруги залу пішли хронікальні кадри з історії радянської космонавтики,  що закінчились надзвичайно добрими словами на адресу Гагаріна  та  висловленнями  надії,  що космічний потенціал України буде розвиватися і даватиме користь людству,  надії на співробітництво з іншими космічними державами.  Потім пішли виступи людей, причетних до космічних справ  як присутніх,  так і  відсутніх.  Присутні виступали з своїх місць до яких підносили мікрофони та телекамери, їх зображення дублювалось на згаданих екранах,  виступи відсутніх подавались з запису. Між виступами виконувались пісні, музикальні номери,  пантоміма на космічну тему. Мені слова не надавали і моє інтерв'ю не показували.
       Керуючим програмою  був актор Хостікоєв,  що грав у фільмі "Роксолана" роль Сулеймана Великого з дуже симпатичною помічницею,  прізвища котрої я не запам'ятав. Останнім музикальним номером був виступ примадонни Віденської  опери,  якою нещодавно стала українська співачка, що виграла відповідний конкурс  Валентина Степова.  Ця  частина дійства закінчилась добрими словами ведучого про Каденюка та знову про наш  космічний  потенціал.
       Після цього почались виступи наших гостей, тому ведучі  перейшли  на  російську  мову.  Першим  виступив якийсь француз,  потім кілька росіян,  у  тому числі  українського  походження - космонавти, композитори,  поети та
актори, причетні до космосу, "космічних" музики, пісень, віршів, кінокартин. Запам'ятались: Ляхов, Пахмутова, Фельцман, Добронравов, киянка Роговцева та Лавров, що разом грали у фільмі "Покорение огня". Композитори підходили до роялю, грали та наспівували своїх пісень. Запам'яталося висловлення Фельцмана "Однажды меня спросили, как я отношусь к современной украинской эстрадной песне, а что я могу сказать, если именно благодаря украинской песне, я стал композитором?".
       Все закінчилось показом наших нащадків у колисках з побажаннями їм стати конструкторами, вченими, робітниками та пілотами космічної техніки.
       А потім присутніх відвели на найвищий поверх будівлі у залу, підготовану для "фуршету", тобто випивки, закуски та легкої вечері навстоячки. Побачивши, що дружина президента стоїть коло сусіднього столу я знову відчув ніяковість, поділився муками своєї совісті з Драновським -   замісником  головного  конструктора ДКБ "Південне" і він повів мене вибачатися. Прийняла мене пані Людмила вельми привітно, але я не вибачився, а тільки потис їй руку і попрохав передати від мене привіт її чоловіку, при цьому вона не спитала від кого привіт, коли ж я назвався, мені здалося, що в її очах промайнуло здивування. Проте, я вже був трохи хильнувши, тож все могло видатися.
       За тим же столом була і одна народна артистка, коли ж я сказав Драновському, що то улюблена акторка моєї дружини, він одійшов і за кілька секунд підвів її до мене та представив як шанувальника її таланту. Я був дуже приємно здивований, наговорив пані артистці купу компліментів від імені своєї дружини і свого. Здається, компліменти були сприйняті прихильно. Я розказав своїй новій знайомій, це тільки другий раз в житті я розмовляю з акторкою такого рівня, але першого разу, спілкуючись з Литвиненко-Вольгемут, я не переміг свою ніяковість і не сказав їй, як я люблю її талант, а зараз я не можу приховати від співбесідниці наше з дружиною захоплення її мистецтвом, його багатогранністю та чудовим володінням нею українською мовою. За такі солодкі речі мене було кількоразово обнято та поціловано (у щічку). Наше спілкування викликало жваве захоплення у присутніх, хтось з них вихопив нелегально пронесений фотоапарат і почав нас фотографувати. Але всім закортіло сфотографуватись з великою акторкою, почали біля неї тлумитись і як тільки мої доброзичливці відтягували одного, на його (чи її) місце проштовхувались інші. Проте, за два-три тижні мені прислали непогані фотографії.
       Після "фуршету" приїжджих відвезли у Пущу Водицю. Вранці поснідавши "на шару" учасники акції поїхали на продовження акції, що тривала три дні і закінчилась феєрверком на Дніпровських схилах. Я ж, з огляду на мій похилий вік поїздив вокзалами Києва, маючи намір виїхати негайно, але довелось очікувати до 21 години і вилетіти літаком. Вдома я опинився о 23.30 того ж дня, дружина, відчинивши мені здивовано спитала, чого це я передумав їхати до Києва. Через стан свого здоров'я для неї все ще було 26 число, буцім я не телефонував їй з Києва та вона не була два дні з сусідкою, що приглядала за нею два дні і пригощала її делікатесами свого виробництва... Хвилин п'ятнадцять знадобилось для відродження у дружини відчуття прожитих двох днів, а ще за півгодини вона згадала ці дні у всіх подробицях.
       Не буду запевняти, що все у цьому звіті відповідає дійсності у деталях, але загальний хід подій першого дня акції "Україна. Зоряні шляхи."  відтворено більш-менш вірно. Але у чому полягає грандіозний проект "Обличчя ХХ сторіччя" я так і не дізнався.
       У 1998 році ми вже не жили на дачі дружина знову стала слабнути фізично мабуть через досить похилий вік у серпні їй минало 75 років. Але час від часу ми обоє бували на дачі і декілька разів ночували, удвох їздили на базар Фіса стерегла машину, а я скуповувся. Вже й наша постійна супутниця, Валентина Іванівна Плис, теж не стала жити на дачі, але деколи їздила туди з нами.
       На першу половину серпня ми запросили родичів дружини та Елочку відсвяткувати з нами 75-річчя Фіси та 50-річчя нашого шлюбу. Десь числа 9-го чи 10-го приїхали сестра дружини Маргарита та Елочка, прийшла Валентина Іванівна Плис, наша сусідка по двору та по дачі, сини Альоша сам, Андрій з дружиною Вітою і тещею Валентиною Миколаївною. Дуже тепле було застілля, аж до новорічних свят дружина жила спогадами про свій ювілей.
       А з нового, 1999 року життя наше дещо ускладнилося зиму так-сяк пережили а у травні дружину госпіталізували з підозрою на інфаркт. За день-другий поставили діагноз ішемічна хвороба серця, нестабільна стенокардія і перевели її з реанімації у звичайну палату де заходились лікувати її ін'єкціями та пігулками. Але моя Фісонька дуже переживала своє перебування у лікарні і буквально скандалила вимагаючи відпустити її до дому, не зважаючи на умовляння і мої, і рідні, і лікарів, і співпалатниць, що до неї дуже доброзичливо ставились... Мабуть то вже був злам психіки, викликаний смертю її семидесятирічної сестри, що сталась взимку цього ж року. Проте витримали ми її у лікарні скільки треба і пішла вона з неї на своїх ногах. А за тиждень зажадала виїхати на дачу, через велику спеку. На дачі почувалась непогано і жили ми там допоки у серпні я не потрапив до лікарні з загостренням холециститу, а там щось спровокувало повне закриття сечовивідного каналу і поки я лікувався від холециститу, мені двічі на добу ставили катетер. Анфісу також доправили додому і нею як і мною опікувались сини Альоша та Андрій, невістка Віта з онукою. За тиждень мене виписали і порадили того ж дня лягти в урологічну лікарню, де я пробув днів десять і повернувся додому без аденоми.
       Зустріла мене дружина з радістю, але відчувалось, що щось з нею не до ладу вона почала час від запитувати, чи не краще було б мені жити, як би вона померла? Я як міг розважував її, старався загасити у ній ті недоречні думки, але відчував, що вона таки готується до смерті... Восени вона ще раз потрапила до лікарні з нирковою колікою і пролежала там тільки три дні, бо коліка пройшла, а підлікуватись ще трохи дружина моя категорично відмовилась. Проте після повернення додому вона заспокоїлась і стала рідше ставити своє одіозне запитання, а потім вибачалась... Життя наше пішло знову по наїзженій колії - після сну вмивання, сніданок, телевізор, десь о 14.30 обід, після обіду відпочинок у постелях з годинкою сну і с 18.00 перехід у вітальню до телевізора слухати телевізійні новини та дивитись якийсь серіал. І ось 21 грудня слухали ми вдвох ці новини, обмінювались думками щодо почутого і раптом Фіса замовкла... Глянувши на неї, я помітив, що вона осідає... Я вклав в рота їй пігулку валідолу, але це вже була мертва людина, чому я боявся повірити... Але прибула за 10 хвилин "Швидка" підтвердила факт смерті...
       Так закінчилось краща частина наших біографій...



??

??

??

??

10


9