Нивы", що брав у знайомих. Десь роздобув видані у Відні українською та російською мовою книжки відомого популяризатора науки Рубакіна. Починаючи року з 1936 почали з'являтись і нові видання українських, російських та закордонних письменників ці останні у перекладах на українську і російську мови, твори сучасних українських письменників. Ці книжки тато брав для мене з бібліотеки Сільгоспінституту. Так я ознайомився з творами Свіфта, Дефо, Купера, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Франка, Мирного, Коцюбинського, Короленка, Донченка, Копиленка, Гоголя, Пушкіна, Помяловського, Горького, Трублаїні, Владка, Сетон-Томпсона, тощо. Моя начитаність не тільки сприяла граматичним знанням, а також поглиблювала знання з географії, фізики, хімії, природознавства та історії.
       У 1934 році скасували продовольчі картки і у Житомирі після нетривалого періоду, коли хліб можна було купити вистоявши немалу чергу, все налагодилося і хліб навіть стали розвозити по домівках покупців. З 1936 року стало ще легше жити, наша сім'я одяглась у нове вбрання, батьки зібралися купувати патефон, радіоприймач, велосипед. Але проявилось нове радянське явище - дефіцит. Всі вказані товари, втім як і багато інших, зникли раптом з крамниць. Дещо вдавалося придбати у нелегальних продавців, що ходили по сім'ям, але про приймачі та патефони годі було й згадувати. Велосипед же батькові вдалося купити за 750 рублів ( тодішня державна  ціна 525 рублів) у чоловіка, що склав його з окремих деталей, що ще деякий час продавалися у спортивних крамницях. Все ж, незважаючи на дефіцити за два-три роки життя поліпшилось, стало цікавіше, з'являлись цікаві кінокартини: фільм про героя громадянської війни Чапаєва, що дуже сподобався публіці, особливо дітям, прекрасні музичні кінокомедії "Веселые ребята" та "Волга-Волга" і ще кілька кінофільмів, хоч дещо тенденційні та ідеологізовані, але котрі по праву визнані шедеврами тодішнього кіномистецтва.
       В країні бурхливо розвивалася техніка  перед усе енергетична, автомобільно-тракторна, комбайнова, авіаційна, електротехніка і радіотехніка. Здобутки у техніці широко популяризувалися у літературі та засобах масової інформації, вже і про космічні польоти почали мріяти,  було піднято на п'єдестал праці Ціолковського, створено кінофільми про майбутні космічні подорожі. По всіх містах утворювались курси та гуртки для дітей та дорослих з вивчення техніки як для практичних цілей, так і для задоволення безлічі аматорів. Це останнє особливо стосується радіоаматорства. Ми, школярі, пишались радянськими полярниками, льотчиками, радистами, моряками, що у ті часи героїчно освоювали далеку північ Радянського Союзу, дивуючи світ своїми подвигами. Школярі залюбки читали чудові книжки про освоєння Півночі та наукову фантастику українських дитячих письменників Трублаїні та Владка. Мій тато уважно слідкував за популярною технічною літературою, бо і сам цікавився технікою і мене прилучав до всіх галузей науки і техніки перш за все до природознавства, але не тільки до нього. Одного разу він приніс додому прекрасну українську книгу "Наступ електрики", що вельми серйозно вплинула на мої технічні уподобання.
       Чи не найулюбленішим радянським святом став День авіації, що символізував велику увагу керівництва до неї, а також захоплення народу успіхами наших авіаторів. Він святкувався тоді 18-го серпня. У серпні ж 1936 року було гучно відзначено відкриття каналу Москва-Волга низки грандіозних споруд, що вирішили питання водопостачання Москви і деякі транспортні проблеми, ще у 1934 році почав діяти Московський метрополітен, що розв'язував внутрішньо-московські транспортні проблеми. Оскільки технічна перебудова починалася з провінції - Волховгес, Дніпрогес (Дніпрельстан), Магнітка, Біломорсько-Балтійський канал, московські ново- будови 30х років сприймалися як провозвісники аналогічних новобудов і в республіканських столицях та у провінції, сповіщалося про проект двоповерхового Київського метро, а у Москві починалось спорудження грандіозного Палацу Рад. Навіть відомості про те, що на всіх цих об'єктах широко використовується підневільний труд ув'язнених, не могли завадити більшості населення пишатися досягненнями нашого Союзу. Урядова пропаганда гучно сповіщала про них всіма своїми засобами. Нашим би нинішнім лідерам таке вміння пропагувати...
       В тому ж таки серпні 1936 року мій тато поїхав до Москви у відрядження для закупівлі наочного приладдя і взяв мене з собою, але мені не пощастило - я по приїзді захворів на грип. Ми з татом оселилися у батьків матері, що на той час купили хатину у Крюкові за 40 кілометрів від столиці і переселилися туди. Дідусь же працював у Москві у якійсь металургійній установі поблизу Ленінградського вокзалу. Тож хворів я у досить комфортних умовах, про мене піклувалися бабуся та її служниця Амалія німкеня вивезена з Сталінграду. Таким чином я не потрапив на авіаційне свято, що цього року було надзвичайно цікавим. Але коли за два-три дні по святу ми з татом в обідню перерву гуляли по парку Тимірязевської академії, що до неї тато заїхав у якихось справах, ми натрапили на одній з алей на справжнісінький літак, що був тут виставлений напевне з нагоди свята, що минуло. Це був одномісний біплан з П-подібним мотором рідинного охолодження. З такою схемою мотора я був незнайомий, бо знав про існування тільки рядних, зірчастих та V-подібних моторів. Після знайомства з мотором тато мене підсадив, я заліз на пілотське місце і ми з татом та підійшовшими місцевими пацанами трохи розібрались у основних принципах керування цим літаком, а ось його "національність" так і не змогли визначити, бо не знайшли ніяких написів, щоб на неї вказували. Не вдалося мені потрапити і на відкриття каналу Москва-Волга, хоч до цієї події я вже одужав. Але тато все ж викроїв з свого часу години три, аби відвідати Хімкінський річний вокзал - вітрину каналу, напередодні свята. День був прохолодний, вітряний, ще й дощик накрапував. Народу на вокзалі майже не було, тільки на пероні, чи то на пірсі, ходило кілька чоловік у новесеньких шинелях та беретах з емальованим прапорцем  - емблемою каналу. Там же було пришвартовано новесенький сніжно-білий пароплав "Вячеслав Молотов". Трошки побалакавши з чоловіками в уніформі і одержавши відмову пустити мене на пароплав, хоч на хвилинку, тато пішов шукати туалет, а я вибіг на дах вокзалу, де була, і досі є, велика площадка прикрашена гронами кулястих світильників. Прагнучи роздивитись, як ті кулі прикріплено, я одну з них розбив і швиденько втік з даху, радіючи, що там нікого не було. Робити більш нічого було, тож ми поїхали до Москви. А на "Вячеслава Молотова" я все ж потрапив - за сім років по тому плив на ньому пораненим з-під Сталінграду до Пермі.
       Наступного літа моя мама скінчила навчання в Сільгоспінституті, одержала диплом агронома-буряковода і мала виїхати вкупі з іншими випускниками до Москви та Ленінграду на екскурсію, влаштовану адміністрацією інституту. Керівником екскурсії призначено було мого тата, а з огляду на те, що мене нікуди було подіти, мою участь в екскурсії адміністрація оплатила, тож їхали всі троє.
       Москву було тоді прикрашено рекламними плакатами з зображенням австрійської кінозірки Франчески Гааль - рекламувався фільм "Маленька мама", а центр Москви пропах лоєм від жаровень, що на них прямо на вулицях пекли, вірніше варили у лої, пончики та пиріжки. Оглядали ми зоопарк, парк культури та відпочинку, споруди каналу Москва-Волга, московський метрополітен та Тимірязевську академію, у гуртожитку якої і проживали. Одного ж дня мама, тато і я зібрались провідати маминих батьків у Крюкові, але приїхавши до їхньої оселі застали вдома тільки служницю Амалію, вона сповістила, що "Fater поехала работать в Балхаш, Mutter поехал посмотреть.".
       У Ленінграді ми подивились Ермітаж, Петропавловську фортецю та царські палаци у Пушкіні (кол. Царському Селі) та Петергофі. Самою цікавою для мене була поїздка пароплавом у Петергоф - наш кораблик йшов по Неві вздовж стоячих океанських кораблів, там я побачив чистенького білого норвезького лайнера величезних розмірів, трохи меншого іспанського
корабля з чорним корпусом під триколірним республіканським прапором, грандіозний американський учбовий вітрильник з височенними щоглами, чистий та "надраєний" як модель на виставці. У люльках спущених з іспанського корабля та вітрильника стояли матроси і вітали нас стиснутими кулаками і помахами рук, а на нашій посудині пасажири танцювали під баян і теж махали іспанцям та американцям.  А  по  виході  з Неви ми побачили десь
ліворуч кілька чорних-пречорних невеликих кораблів під великими червоними прапорами з свастикою у білому крузі. На початку Фінської затоки, на рейді, стояло ще три кораблі, чекали черги на захід до гавані.
       Взагалі у згадані часи наш народ, як тепер мені здається, наче прагнув забути жахи колективізації та голоду, сподіваючись, що тепер все налагодиться і будемо жити, як нам було обіцяно вождями більшовизму. Але після прийняття у грудні 1936 року прекрасної конституції, у наступному році пішли роз'яснення про необхідність суворої класової пильності, про загострення класової боротьби у Союзі і таке інше... Доповідь Сталіна про проект цієї конституції була визнана настільки геніальною, що навіть наш, четвертий клас, тобто дітей віком 11-12 років, привели у кінотеатр, де ми дві з половиною години мусили вислухувати її. А на уроках з вивчення Конституції школярам 7-го класу роз'яснювали, що свобода демонстрацій означає свободу демонструвати свою відданість партії і уряду 1-го травня і 7-
го листопада... Тоді ми й довідались про український "буржуазний націоналізм, що "став найманцем імперіалістичного Заходу", тоді ж і книжку Глібова у мене відібрали і відібрали у моєї однокласниці Паластрової орнамент, розмальований жовтою і блакитною фарбами - якби чого не сталось. Перші дії НКВД було спрямовано у нашому місті проти поляків - зникли плакати та гасла на польській мові, що раніше можна було побачити у місті, польська школа-десятирічка стала російською, це все сталося внаслідок арештів кращих людей польської інтелігенції, насамперед вчителів. Розправившись з поляками взялися і до корінного населення. День у день ми дізнавалися, що ще когось з батьків наших співучнів заарештовано.
       Найцікавіше те, що деякі наші знайомі, що не приховували своїх антипатій до радянської влади майже всі втекли з німцями, а наші знайомі, що були заарештовані, повернулись до своїх сімей та до своєї праці. Але двоє з них померли у перший рік свободи, а один вийшов з тюрми божевільним...
       Пізньої осені 1939 року по обіді наша сім'я вся сиділа за столом і ми про щось розмовляли. Почувши дзвінок у вхідні двері мама пішла відчинити і за мить ми з татом почули радісні вигуки та звуки поцілунків, ще за мить до кімнати увійшла кам'янецька подруга моєї мами з донькою мого віку. Ми з татом їх не впізнали, але мама причинивши двері представила їх. Виявилося, що мамина подруга завітала за дочкою, що була у житомирському дитячому домі у відділенні для дітей "изменников родины", після арешту батька і, трохи пізніше, матері та наглої смерті єдиної родички - столітньої бабусі, що пішла через все місто до осиротілої онуки і вмерла по дорозі... На думку маминої подруги, чоловіка її було заарештовано, як колишнього прапорщика царської армії, а її як польку. Навіть те, що вони обоє служили в Червоній армії під час громадянської війни, не зняло з них тих "провин". Мамина подруга докладно розповіла, як знущались в НКВД над заарештованими жінками, били, морили голодом, не давали вістей про сім'ї, вимагали визнання причетності до антирадянської діяльності, не давали газет. А люди так хотіли дізнатись, що коїться на волі в інших містах та областях, бо ж вони були впевнені, що то тільки їм довелось попасти до рук бандитів при владі. І хоч з газет того часу годі було сподіватись щось вичитати, крім відомостей про успіхи народного господарства та НКВД у боротьбі з "ворогами народу", але й тих газет ув'язненим не давали. Мамина подруга розказала про те, що одного разу вона спеціально спровокувала бійку з слідчими, аби у тому гармидері схопити газету, що лежала на столі у кабінеті слідчого та сховати її під вбранням, що і вдалося. Розказала про розпач у їхній камері після прочитання газети... ЇЇ дочка на ім'я Воля теж розказала, як у дитячому домі утримували дітей "изменников родины" погано годували, не пускали на прогулянки, не давали постільної білизни, аж поки діти не спромоглися якось відправити листа на ім'я Сталіна, де просили допомоги і людського ставлення до себе. Потому стало значно краще, але діти "изменников родины" все одно відчували себе в'язнями. Порозказувавши всі ті жахи, наші гості пішли на вокзал, квитки вже були у них. Мама пішла з ними, а батько проводивши гостей до виходу, вернувся у кімнату, і глянув на мій дитячий табель-календар, що в ньому на листку поточного місяця було зображено заюшеного кров'ю падаючого чоловіка та стоячого над ним здорованя з звірячим обличчям в уніформі німецького штурмовика, з підписом "В фашистском застенке". Батько тяжко зітхнув і сказав "Ось тобі і фашистський застєнок..."
       Наші родичі теж зазнали репресій - батькових братів заарештували, один з них, Михайло, так і пропав у таборі, а старшого брата Івана звільнили з табору хворим на епілепсію у 1943 році, тобто коли йому і податись було нікуди, бо сім'я залишилась на Поділлі, а там німці. Ось і довелося дядькові жебракувати у Куйбишеві, поки не натрапив на великого начальника, що теж щойно звільнився з табору, та, на відміну від дядька він був реабілітований, тож і зміг влаштувати Івана на роботу. Дідусь по батькові помер з горя після арешту двох синів. Заарештували і чоловіка маминої сестри, він також загинув у таборі... Дідусь по матері при перших ознаках початку "боротьби з ворогами народу" чкурнув аж на Балхашський металургійний комбінат, де була значно менша вірогідність стати "ворогом народу", бо фахівців і без арештів не вистачало. Через багато років дідусь мені так відповів на запитання, чого він поїхав на Балхаш: "Не хотел опять на баржу попасть" і розповів, як у 1917 році у Царицині потрапив у число смертників, що утримувались червоними на баржі. На щастя він тоді випадково врятувався.
       Вся ця вакханалія арештів спричинила погіршення з зими 1937-1938 років постачання населенню продовольчих і промислових товарів, майже зовсім зникли з продажу у нашому місті тканини та взуття. Зменшився асортимент харчових продуктів у крамницях, відповідно подорожчали вони на базарах. Різко зменшився обсяг найбільш популярних журналів, як масових, так і науково-популярних, деякі, наперед всього національні, перестали існувати.
       Проте у 1938 році було започатковано в Україні кілька російськомовних газет, що стали основними рупорами ВКП(б). Невдовзі прислали до Києва і нове начальство з Москви - Хрущова та Бурмистенка. Після масових звільнень і покарання Єжова та іже з ним, тим, хто не дуже постраждав, здалося, що тепер вже остаточно почнемо будувати краще життя. Щоправда, напад Німеччини на Польщу у 1939 році, що означав початок 2-ї світової війни, насторожував, хоч перед цим відбулося, начебто, покращання відносин між Радянським Союзом та Німеччиною.
       Коли ж однієї вересневої ночі у Житомирі було оголошено бойове загрозливе становище, ранком населення довідалось про рішення радянського керівництва рушити Червону Армію у Польщу, аби захистити від війни братів наших - західних українців та білорусів. Зразу ж призвали до війська деяких резервістів і почалась "польська кампанія" і бадьорі повідомлення радянських ЗМІ про братання з польськими солдатами і офіцерами, а за день- другий і про "бої з білополяками".
       Не зважаючи на деяку розгубленість житомирян від таких повідомлень, все-таки приєднання західних земель було сприйнято позитивно, бо багато мешканців нашої області мало родичів у західних поліських краях, навіть обласна газета звалася "Радянська Волинь", аби нагадувати про історичний зв'язок всіх земель колишньої Волинської губернії, центром якої був Житомир. Крім того об'єднання Наддніпрянщини з Галичиною та Волинню всіма українцями було сприйнято, як один з чинників майбутнього відродження України. Це було помітно з того, що почали з'являтись нові українськомовні часописи, книжки, патріотичні пісні, знову звели на п'єдестал Богдана Хмельницького. Серед учнів у нашому місті почала ходити по руках заборонена повість Грінченка "Сонячний промінь". Та й Грінченка влада визнала і зняла заборону з низки його творів. До речі, згадана повість до цієї низки не потрапила. У шкільних підручниках та хрестоматіях з української літератури з'явились біографії та твори досі незнаних молоддю письменників та поетів. З'явились нові твори вцілілих українських письменників не тільки про будівництво соціалізму, але і про вічні людські проблеми  наприклад дилогія Копиленка "Дуже добре" та "Десятикласники". З'явились нові українські часописи як суспільного напряму, так і науково-популярні наприклад "Перець" та "Радіо" дуже тепло сприйняті населенням нашого міста. І цей процес полегшення національного гніту тривав аж до нападу гітлерівців.
       Але ж за два місяці почалася фінська війна, що була грубо спровокована радянською стороною, що було ясно всім мешканцям Радянського Союзу. В наслідок цієї війни наші колишні потенційні союзники стали ворогами. У нашому місті почалися продовольчі труднощі, може внаслідок того, що Київський Особливий Військовий округ (КОВО), до якого належав Житомир, разом з Ленінградським перейшов на воєнне становище і вів цю війну своїми найкращими силами. Участь КОВО у цій авантюрі здивувала наших обивателів, бо ж і урядові кола не приховували, що саме КОВО є нашою основною військовою силою у майбутній війні з Німеччиною. А що ця війна невідворотна  були переконані всі, тим більш що й партійна пропаганда на численних лекціях про міжнародне становище підтримувала це переконання, навіть після укладення з Німеччиною пакту про ненапад. І ось на тобі - найкраща радянська дивізія стає засобом боротьби з крихітною Фінляндією. А що досить скоро цю 44 стрілецьку дивізію було ущент розгромлено фінами, то багатьом стало ясно, що справи наші кепські. До того ж перед фінською війною відбувся поділ Польщі і, хоч національні прагнення українців до возз'єднання у якійсь мірі було попервах задоволено, але дивувало, що до польського війська наш уряд ставився як до цілком ворожого і у газетах розписували про польських полонених, а не інтернованих, хоч з Польщею ми не воювали, а лише "допомогли братам українцям та білорусам уникнути німецької окупації". Крім того на придбаних західних землях майже відразу розпочали колективізацію з усіма її радянськими атрибутами. А що ця колективізація йшла у той самий ганебний спосіб, як у всьому СРСР, легко усвідомити з повісті В.Василевської "Пісня над водами".
       У 1940 році Радянський Союз приєднав до себе прибалтійські країни і Бессарабію, при чому радянські газети аж захлинались, розписуючи, як радіють з цього мешканці тих країв. Проте, вже навіть діти розуміли, що радіти тут нічого, бо рівень життя у всіх приєднаних краях був вище нашого, про що ми довідались і від наших військових і від приїжджих галичан та бесарабців.
       Приєднання Бессарабії житомирянам було помітно з нескінченої валки десантних двомоторних АНТ'ів, що рухались днів зо два у південно-західному напрямку, потім у зворотному. А за кілька днів у місті з'явилося
багато автомобілів з цікавими мешканцями Бессарабії, що приїжджали познайомитись з новим сюзереном. Це були переважно крихітні італійські машини з двоциліндровими двигунами. А з колишніх польських земель на своїх машинах ніхто не приїжджав хоч і багато машин наїхало, але то були машини придбані там нашими громадянами, переважно офіцерами і всі більш-менш солідні.
       На початку 1940 року більшість нас, семикласників почала роздумувати над подальшим життям  чи вчитись далі у десятирічці, чи здобувати спеціальність у тому чи іншому технікумі, дехто замислювався над вступом у військову спецшколу були у великих містах такі спеціалізовані трьохкласні школи-інтернати, що завершували середню освіту, додаючи трохи військової спеціалізації морської, чи авіаційної, чи артилерійської . Отож і я піддався цій лихоманці і сповістив батьків про своє палке бажання поступити в Київську військово-морську спецшколу, але батьки розрадили. Коли ж я висунув альтернативну пропозицію про вступ до Воронезького радіотехнікуму, тато сказав, щоб я не вигадував дурниць, а продовжив навчання і здобув нормальну середню освіту, а потім вже батьки втручатись ні в що не будуть і я зможу жити як мені схочеться. Довелось підкоритись. Щоправда, не так вже й кортіло. Тим паче, що вже були плани щодо літнього відпочинку, які довелось би ламати через необхідність здавати в серпні вступні іспити. А ці плани народились після того, як влітку 1939 року, після перенесеного плевриту, я у липні пристав до компанії хлопців з двох сусідніх кварталів нашої та Ново-Крошенської вулиць, віком від 12 до 19 років, що полюбляла розваги на лоні природи - піші та велосипедні походи в навколишні ліси, риболовлю та просто купання. Цьому посприяло те, що після моєї хвороби тато виїхав у тривале відрядження, а без нього якось незручно було заходити у ботанічний сад. Мандрівки мені дуже сподобались і протягом зими ми з хлопцями накреслили плани відвідання багатьох цікавих місць нашого району, а влітку 1940 року більшість їх здійснили. Підчас однієї велосипедної мандрівки, я чогось помінявся машиною з приятелем і впав з трьохметрового урвища у річку Гуйву поблизу Житомира, через несправність фіксуючого механізму руля. Але, на щастя, урвище було земляним і впав я на м'яку землю, що осипалась з нього ж, навіть не в воду. Тож для мене це була весела пригода, але мої приятелі страшенно налякались помітивши моє зникнення. Сам момент падіння вони не бачили, бо їх увагу привернув якийсь гучний звук. Сталося це неподалік військової частини, тому в їх уяві моє зникнення пов'язалось з цим чи то пострілом, чи то вибухом.
       Іншого разу в селі Станишівка ми почули від родички одного хлопця з нашої компанії, про те, що в навколишніх селах нишпорить НКВД у пошуках німецького агента, небожа Петлюри. І тільки через півстоліття я дізнався, що насправді небіж Петлюри у той час нелегально мандрував з Полтави на захід, не бувши, проте, німецьким агентом. І що до Полтави він приїхав цілком легально, а там вже якийсь негідник доніс на нього, а другий праведник попередив про це майбутнього  патріарха Мстислава.
       У вересні 1940 року я став навчатися у 8-му класі 33-ї десятирічної школи. Ця школа знаходиться на головній вулиці міста і у ній я потрапив у нове мовне середовище більшість учнів поза уроками спілкувались російською мовою, проте досконально володіли і українською, якою велось навчання. 33 школа і тоді була і зараз є однією з найсолідніших шкіл міста, мала прекрасний педагогічний колектив, добре обладнані учбові кабінети та фізкультурні знаряддя, в ній провадилася велика позакласна робота - діяли різноманітні гуртки - фізичний, хімічний, літературний та ботанічний. Але початок учбового року було зіпсовано постановою уряду СРСР про стягнення платні за навчання у старших класах шкіл та у вищих і середніх спеціальних учбових закладах. Через це багато моїх співучнів попереводились у інші учбові заклади, аби скоріш здобути якусь професію. Таким чином з трьох восьмих класів у нашій школі стало два.
       У вересні цього 1940 року сталися два надзвичайних природних явища - землетрус, що дуже помітно відчувся в нашому місті - вночі мене розбудила мама, що наказала мені мерщій одягатися, бо почався землетрус, проте сама вона не квапилась, так само і тато, бо на цю мить вже коливання землі припинилися, тільки знадвору чутно було якесь гудіння. Тато повідчиняв усі двері і вийшов на вулицю де зустрів кількох наполоханих сусідів, повернувшись до кімнати він сповістив, що то гудуть дроти між стовпами, мабуть, подразнені землетрусом. З півгодини ми вичікували, а потім полягали спати, впевнені, що вже нічого не трапиться. Подібні пригоди, що недовго тривали, бували і раніше. Проте вдень, на уроці української літератури всі в класі помітили вібрацію шкільної будівлі, але, оскільки з вулиці було чути сильний гуркіт, вчитель підняв голову і сказав " Відчуваєте, як трясе? Мабуть щось важке їде по вулиці." Ми теж так думали, бо по наших вулицях іноді танки зустрічались частіше трамваїв. Але гуркотів трамвай, що за хвилину замовк, а трясіння продовжувалось і раптом двері у коридор самі відчинились. "Землетрус!" загукали всі, але сиділи на своїх місцях і дивувались. За хвилину все припинилось і урок тривав далі. Опісля виявилось, що землетрус відчувався по всьому місту.
       Другою надзвичайною подією вересня був чималий снігопад, коли випавший мокрий сніг поламав безліч гілок на деревах і танув дві доби.
       Старі люди казали, що ці події віщують недобре. Але всім і так було зрозуміло, що доброго чекати годі, коли світова війна все поширюється і наша миролюбна, начебто, країна вже фактично приймає в ній участь операціями в Польщі, Фінляндії, Прибалтиці та Бессарабії.
       Взимку 1940-1941 років наша школа разом з усіма школами Союзу брала участь у військовій грі "На штурм", що мала підготувати нас до неминучої війни. Були сформовані з школярів аналоги військових підрозділів, проведено навчання азам військової науки, після чого нас озброїли мосінськими гвинтівками кінця минулого століття, дали по десятку "холостих" набоїв та повели у наступ на східну околицю Житомира. Ми бігли по засніженому полю, повзли, підіймались в атаку, з криком "ура!" бігли по вуличкам та без угаву стріляли, до смерті налякавши мешканців цього тихого куточка, яких, звісно ж, ніхто не повідомив про нашу гру.
       Останній передвоєнний учбовий рік для мене був дуже насичений різноманітними подіями дещо серйознішими за військову гру - крім участі у радіотехнічному гуртку Палацу піонерів я приймав участь у фізичному та хімічному шкільних гуртках, вчився у мотоциклетній школі Тсоавіахіму  була така громадська організація для розповсюдження оборонних знань, був редактором класної газети. І я вже відчував, що пора визначатись з своїм майбутнім.
       Ще десь у четвертому класі я почав замислюватись над своєю прийдешньою долею - ким я буду, коли стану дорослим. У своїх пошуках- мріях я побував і кавалеристом, і моряком, і льотчиком та врешті решт, після двох-трьох років роздумів, пройшовши через авіамоделізм, захопився радіоаматорством і вирішив стати у майбутньому радіоінженером, почав вивчати ази радіотехніки по науково-популярній літературі, журналам "Радіо", "Радиофронт", "Знання та праця", "Знание-сила" та всяким брошуркам, робив вдома електротехнічні та радіотехнічні досліди, складаючи з шматків дроту, навушників, кристалів сульфіду цинку, голок та цвяхів і єдиної радіолампи пристрої, які, на мою думку, повинні були приймати, підсилювати та відтворювати сигнали радіостанцій, але вперто не бажали цього робить. Набувши самотужки деяких теоретичних знань та не маючи змоги їх реалізувати через брак практичних навичок, бідність мого "арсеналу" деталей та інструментів, і нестачу коштів для його поповнення, я восени 1939 року вступив до радіотехнічного гуртку Житомирського палацу піонерів. Цим гуртком керував кваліфікований радіоаматор - вчитель фізики Бабогло, який багато чому навчив школярів-гуртківців. Матеріальні можливості гуртка теж були досить скромні, та й працював він не кожного дня, тому, коли старші гуртківці, у тому числі і я, вже набули кваліфікації, достатньої для робіт більш серйозних ніж виготовлення двох- трьох-лампових приймачів, знову забракло коштів. Але перебування у гуртку вже встигло зробити свою справу - на початку 1941 року я остаточно вирішив в майбутньому стати радіоінженером, цьому рішенню, щоправда, добре посприяла рекламна брошурка Московського Інституту Інженерів Зв'язку, у якій в художній формі описувались невичерпні можливості радіотехніки. Але до вступу в цей інститут ще мало пройти два роки, тож поки треба було продовжувати радіоаматорську діяльність. Аби здобути кошти для неї, ми з товаришем підрядились на шкільні канікули копати ямки для геологічних досліджень одного з геологів Житомирського краєзнавчого музею, котрий викладав нам під час копання ази геології та розказував про геологічну будову та корисні копалини Волинсько-Подільського плато. Під час відпочинку ми переходили до розмов про політику та про війну, що тривала в Європі. Ми з товаришем висловлювали впевненість, що і нашу країну буде втягнуто до війни, що нам не уникнути нападу Німеччини, проте наш керівник запевняв, що німці надто розумні люди, щоб нападати на нашу країну, що вони дуже шанують Бісмарка, який доводив безперспективність війни з Росією через її невичерпні ресурси та величезні простори адже і у Радянського Союзу збереглися ці чинники та й не забули ж німці про згубність для них війни на два фронти. Як бачите, ми з товаришем були розумніші за Сталіна, який повірив у миролюбство фашистів, а наш Куклін за Гітлера, який знехтував історичний досвід Німеччини. А якщо говорити серйозно, то наші з товаришем думки про війну повторювали думки житомирських громадян, сформовані лекціями про міжнародне становище, що регулярно читалися по виробничих колективах та давали інформацію про події в світі відмінну від тої, що була тоді в наших газетах, та чутками про регулярну авіаційну розвідку нашої території, що підтверджувалися офіційними повідомленнями про "випадкові" польоти німецьких літаків над нашою територією. Отак, копаючи ямки та сперечаючись на політичні теми, ми заробили по 50 рублів за два тижні і 22 червня прийшли до музею за зарплатнею, але не одержали її, бо бухгалтерія не запаслася грішми зарані, а у неділю банк вихідний. Тож ми з товаришем вирішили посидіти у парку, що був при музеї, та помилуватись квітником у його партері. За хвилин двадцять до нас підійшов наш геолог Куклін і заїкаючись сказав "Хлопці, зараз прийшли прибиральниці, що обідали вдома і кажуть, що почалася війна і, начебто, наш Житомир бомбили, це була заява Молотова." І тоді я пригадав, що на світанку мене розбудив голос дикторки місцевого радіо з навушників, що висіли у мене в головах над ліжком -об'являлося бойове загрозливе становище. А що ми вже звикли до всіляких загрозливих становищ, що оголошувались з учбовою метою, я спросоння і не звернув увагу на слово "бойове". Пішли ми додому все ж не дуже вірячи у початок війни, але підходячи до дому ми побачили валку возів, що від'їжджали з базару, та мого батька з цигаркою у зубах. Ну, кажу, як мій тато на вулиці палить, то значить війна таки почалася.
       Почалась війна, яку всі очікували та знали, що буде вона жахлива, але коли увечері цього дня було оголошено повітряну тривогу, геть усі мешканці нашого міста вийшли з осель, аби роздивитись, що це означає. Того разу обійшлося - мабуть тривога була помилковою, а кільканадцять літаків, що пройшли трохи осторонь центру міста кудись на північний схід, скоріш за все, були свої. Я з приятелями щойно вийшов з кінотеатру і ми, уникнувши двірників, що намагались загнати перехожих у двори центральних кварталів, приєднались до роздивлявшихся. У понеділок зранку ми одержали припис здати наш велосипед на потреби армії і я зайнявся цією справою. На одному з майданів міста, де відбувались святкові військові паради та різноманітні кроси - Путятинському, було організовано прийом техніки за приписами військкомату - автомашин, мотоциклів та велосипедів, приймаючими були якісь добре підпиті дядьки, що вимагали, аби техніка, що її здають, була у щонайкращому стані, але приймали яка є, за дріб'язкові хабарі, я ж сказав дядькам або беріть велосипед який є, або я поїхав додому і більш не з'явлюсь, бо річ ця не моя, а батькова, а він вже в армії (це я збрехав) - взяли. Прийшовши додому після цього я довідався, що мене викликають до Палацу піонерів, там мені запропонували вступити до "винищувального загону", що я і зробив. Загін наш нікого не винищував, а спочатку стояв на варті коло об'єктів, що досі не потребували охорони - міськкому комсомолу, палацу піонерів, великих шкіл. Але вже на другий день надвечір знайшлася для нас справжня робота - зранку понеділка в місті з'явилось багато автомашин з біженцями з заходу і нам доручили розвозити цих біженців по школах та гуртожитках і вручати шоферам приписи, куди їм з'явитись з машиною, ми також допомагали у посадці біженців у поїзди. Ночували ми в Палаці піонерів, аби бути напохваті, але вдома бували кожен день, бо годуватись мали самотужки. А що у палаці піонерів нічого не було пристосовано для спання, то влаштовувались хто як на широких підвіконнях, більярдних столах, зіставлених стільцях, декораціях, плакатах, тощо. Одної ночі я пізніше за всіх у загоні зайнявся пошуками якоїсь лежанки, але все придатне було освоєно іншими, тож я додумався залізти на порожню буфетну стійку під скло - там виявилося дуже зручно. Заліг я туди, дістав з кишені хліб з салом та заходився вечеряти. У цей час наш взводний почав перевіряти наявність його підлеглих, звичайно з мене, за алфавітом, але ніяк не міг мене побачити, хоч і чув мій відгук, бо світло його ліхтарика відбивалось від скла, що покривало мене. Коли ж йому, нарешті, вдалось мене побачити, він так зареготав, що всі хлопці повскакували в тривозі що трапилось з командиром? А він тільки показує на буфет і ще більше регоче, коли ж вгамувався, не став більше перевіряти та знесилений реготом кудись пошкандибав. Отак за піклуванням про біженців та веселими ночівлями пройшло десять днів, біженців стало значно менше і 3-го липня вже відчувалося, що настає наша черга стати біженцями, ранком наш загін розпустили до наступного дня по домівках. Після виступу по радіо Сталіна у цей самий день вдома я почув розмову мами з матір'ю мого приятеля Дусіка Фасмана про те, чи варто евакуюватись, моя мама про всяк випадок на запитання співрозмовниці щодо цього відповіла, що наша сім'я ще не визначилась, та спитала її коли і куди поїдуть Фасмани адже євреям залишатись ніяк не можна, бо німці їх винищать. На наш превеликий подив ми почули: "А, что вы верите этой большевистской пропаганде все это враки, мы немецкую армию уже видели в ней половина офицеров евреи, они в 1918 году нас от погромов спасали!". На щастя сини цієї жінки виявились більш грамотними і ця родина таки виїхала.
       Насправді ж мої батьки збирались евакуюватися у Сталінград до маминої сестри, бо село наше вже було окуповано, до бабусі у Крюкове, що в Підмосков'ї їхати було безглуздо.
       На світанку 4-го липня додому прибіг батько з звісткою про оголошення евакуації, ми взяли у руки шість зарані підготованих валіз і рушили городами на вокзал до якого на наших очах підлетів Ю-88 і став над ним кружляти, ховаючись час від часу за хмарами від зенітного вогню. За хвилин п'ять він полетів геть і стало тихо. Ми знайшли ешелон товарних вагонів призначений для прийому евакуйованих (казати "біженці" було заборонено), всілись у нього першими. Незабаром вокзал заповнився народом і наш ешелон набився до повна, аж тут знову з'явився німецький літак, що спостерігав за вокзалом, почалась гарматна та кулеметна стрілянина, невдовзі літак скинув чотири невеликих бомби, що нікого не зачепили, але підняли пилюку, та полетів геть. Хвилин за п'ятнадцять по цьому ми рушили. Поїзд йшов досить стрімко, не стоячи подовгу на станціях. Була чудова літня погода з невеликою хмарністю, їхали ми мальовничими місцями, оспіваними Нечуй-Левицьким, але час від часу спостерігаючи поодинокі Ю-88, що, мабуть, розвідували наші тили, бо на наш поїзд жоден з них не звернув уваги. Через півтори доби ранком 6-го липня поїзд прийшов на якусь з станцій Дніпропетровська і постоявши близько години рушив далі через ажурний залізобетонний міст з якого було видно блакитний Дніпро, Зелений та Комсомольський острови з білосніжними будівлями спортивних водних станцій, двоповерховий міст, парк Шевченка, "потьомкінський" палац і панораму зеленого міста, а на лівому березі похмурі труби металургійних заводів. За дві-три години поїзд прибув до Павлограду, куди він, власне, і направлявся по боєприпаси на чи не найбільший у Союзі арсенал. Навколо вокзалу було вишикувано варту у блакитних кашкетах НКВД. Ця варта примусила всіх приїжджих сісти на мажари, що були стягнуті з навколишніх сіл і відправила прибулих у ці села. Нам же треба було у Сталінград, до маминої сестри, тому трохи від'їхавши батько попрохав візника повернути назад до вокзалу, де вже не було тої "почесної" варти, ми купили квитки до Сталінграду і стали звичайними подорожніми. Але їхати довелось складним маршрутом з пересадками у Ясинуватій та Родаковому, аби сісти на поїзд до Сталінграду на станції Лихій. На півдорозі від неї до Сталінграду на станції Морозівськ ми застали проводи новобранців, що сідали на наш поїзд, це була страшна картина - натовп голосячих у розпачі жінок на пероні і новобранці, що виривались з їх обіймів за допомогою нечисленних військових...
       Нарешті ми добулись до Сталінграду, де на нас вже чекали. Тато пожив з нами два дні, купив квитка до Житомира і поїхав назад, бо начальство повеліло, відпускаючи чоловіків для евакуації сімей, влаштувавши їх, вертатись до Житомира для вступу у народне ополчення. Та за день він повернувся, бо в місці першої пересадки йому відмовились компостувати квиток та познайомили з черговим НКВД на вокзалі, який порадив їхати до сім'ї. Як потім виявилося, в Житомирі вже були німці. Мобілізації батько ще не підлягав, тож почав влаштовуватись на роботу. Мама поставила йому вимогу щоб влаштовувався подалі від Сталінграду, бо вона у цьому місті вже прожила дві війни і з неї досить. Звичайно, мама не могла і припустити, що стане з Сталінградом, вона просто знала, що нелегко житиметься у місті, що і за мирного часу користується картковою системою розподілу продуктів харчування. А поки тато шукав роботу, нас заходились виселяти з тітчиної оселі, бо ми були не прописані, навіть на тимчасову прописку керівництво заводу, що йому належав будинок, не давало згоди. На аргументи моїх батьків, що евакуйованим держава гарантує всіляку допомогу, відповідали якщо ви евакуйовані, то й живіть там, де їх поселено  -на стадіоні просто неба, там з вами розберуться і пошлють куди треба жити і працювати. Протягом тижня старенький і симпатичний дільничний міліціонер приходив умовляти нас виїхати, бо йому будуть великі неприємності, а нас все одно виселять силою. Я ж тим часом за маминим завданням потроху запасався милом у Центральному універмазі міста. Одного разу, підходячи до універмагу я почув знайомий звук двигунів Юнкерса-88, підвівши голову я побачив і самого літака він летів над містом у напрямі до Волги на такій самій висоті, на якій ми звикли вже бачити його у розвідувальних польотах і, здавалось, з такою ж швидкістю. А перехожі спокійно йшли у своїх справах. На другий день тьотя принесла звістку з надійних джерел, що то таки був німецький розвідник. У цей же день у місті було влаштовано ретельну перевірку світломаскування, хоч широкій публіці про факт появи над містом ворожого літака не сповістили. До речі, світломаскування у цьому місті хтось додумався забезпечити покриттям вікон зсередини помешкання густим та густо підсиненим крейдяно-вапняним розчином, через що удень всі будинки мали дуже мальовничий вигляд з блискучими фіалковими вікнами, як ширми у Петергофі, що заспокоювали своїм кольором нервову дружину Миколи І. Проте вночі вони просвічували по багатьом химерних лініях і ось цю ваду і наказано було ліквідувати хто як зможе.
       Наші справи врешті-решт покращали - тато влаштувався на сортовипробувальну дільницю у містечку Башанта , центрі Західного району Калмицької АРСР (Автономної Радянської Соціалістичної Республіки) нині місто Городовиковськ однойменного району. І поїхали ми знову на захід, до Сальська, а від нього на попутній машині до тої Башанти, що уявлялась нам як нужденне селище у напівпустелі. Але ж як ми були приємно здивовані, коли з кузова машини побачили розташовану у низині велику купу зелені з якої де-не-де виглядали покрівлі та посеред якої стриміла красива водогінна вежа. Опісля ми дізнались, що прагнучи оздоровити калмицькі степи, які були розсадником чуми, сифілісу, трахоми та туберкульозу, царський уряд відшукав калмицьке поселення - ставку, як його називали росіяни, у низині з райським мікрокліматом та великими запасами артезіанської води, і побудував у ній оздоровчий центр з кільканадцяти цегляних будинків та будинок для калмицького чи то ватажка чи то князя Гахяєва. Спочатку це містечко так і звалося Ставка Башанта. У радянські часи вже проявились результати оздоровчої роботи і у будівлях, що звільнилися, розташували сільськогосподарський технікум та радянські установи, залишивши і великий, за районною міркою, лікарняний комплекс.
       Там, у Башанті за перші чотирнадцять місяців війни мені судилося опанувати спеціальності сільськогосподарського різнороба, кіномеханіка, комбайнера, тракториста, там спіткало мене і перше кохання...
       А поки що, ми зупинились на ночівлю у Башантинському "готелі" і добре погодували своєю кров'ю місцевих паразитів. Після ночівлі нас відвезли до сортодільниці, що була за півтора кілометри. Це був хутір, що складався з трьох житлових будинків, у двох з них мешкали робітники дільниці з сім'ями, а у третьому розмістилися контора та помешкання управителя. Крім того було три дерев'яних зерносховища, стайня та комора, а також хліви, сажі та пташники робітників. Нашій сім'ї адміністрація надала двокімнатне помешкання у одному з будинків і дещо з меблів, сусіди поділились посудом, тож жити можна було. Тато зразу взявся до роботи, обживалися ми з мамою удвох. Наступного дня мама пішла до Башанти, аби підшукати якусь роботу і для себе, я ж нудився вдома сам, бо все населення нашого хутора було у полі, крім дошкільнят та одної-двох жінок, що за ними наглядали. Щоправда, до мене завітала циганка з пропозицією поворожити, але ж, з огляду на мою фінансову неспроможність, ворожба не відбулась. Увечері зібралась вся наша сім'я і виявилося, що мама надибала собі роботу викладачем у місцевому сільгосптехнікумі, де нам на початку вересня дадуть кімнату на 28 квадратних метрів з деякими меблями у садибі технікуму. Це нас влаштовувало набагато більше, ніж життя на хуторі. А поки ми мусимо жити тут, сімейна рада вирішила поставити мене до роботи, аби не нудьгував. Спочатку я просто пішов допомагати батькові у апробаторській роботі -робити записи стану рослин, що він обслідував. Але, коли ввечері тато побачив мої дані у зведенні сьогоднішнього заробітку, він запротестував, бо вважав, що то моя безкорислива допомога. На це управитель відповів, що таку роботу передбачено відповідними документами і він мусить мені платити. Прийшовши додому тато розказав про це мамі і вони вирішили, що не годиться здоровому хлопчині робити те, з чим упорається і дівчинка. І було вирішено посилати мене у поле з дорослими на справжні роботи. Щоправда, наступного дня мене призначили у дівчачу ж бригаду складувати скошене сіно у копиці. Коли ми з дівчатами, що були на рік-два молодші за мене, добулись до сіножаті та розібрали вила, я зачекав поки дівчата почнуть, аби роздивитись, що і як треба робити. Роздивившись, я взявся до діла, та так, що дівчата від сміху ледь не повмирали. Я обурився і сказав, що краще пояснили б що і як треба робити, а не сміятись, тоді мені показали тонкощі, що я не помітив у їх роботі і за хвилину я став працювати вірно і значно продуктивніше за дівчат, бо був сильним таки хлопцем.
       За день чи два з сіном упоралися і мене поставили подавати у молотарку соняшники. На полицю, що була перед барабаном молотарки, соняшники подавали кілька жінок, я ж мусив ті соняшники подавати до молотильного барабану. Спочатку жіночки взяли такий темп, що геть всього мене закидали, а я не вправлявся підгортати соняшники до барабану, або утворював "пробку" перед барабаном, але за годину-півтори вже не давав себе закидувати. Коли ж жінки повтомлювалися, полиця бувала пуста по кільканадцять секунд, а я тоді стукав по ній палицею і покрикував, що барабан пустий. Після обіднього відпочинку жінки знову спробували мене закидати, та не вийшло, таки навчився. Проте, коли їхали возом додому, я від втоми заснув і скрізь сон почув на свою адресу жіноче зауваження " Спить, городський, заморився таки...".
       Першого вересня всіх школярів нашого хутора повезли на возі до школи і почалось навчання. Дуже цікава обстановка була в нашому класі -серед учнів було порівну європейців і калмиків, а з європейців - третина німців, включаючи учнів з німецькими прізвищами, майже вся решта з українськими прізвищами. За одним столом зі мною сидів німець Браун та калмик Гечінов, а перед нами сиділи дві калмички і одна росіянка. На перерві я помітив, що весь склад школи близький до нашого класу. Директором школи був калмик Олекса Хочінов і кілька наших вчителів теж калмики - все це були справжні інтелігенти, що дуже добре викладали свої предмети і яких любили учні. Такими мені запам'ятались вчитель російської літератури Чімід Андрійович та вчитель історії Лідже Бельтрикович, прізвища їх не пам'ятаю, а також вчитель сільського господарства  калмик на прізвище Цигаменко. Провчились ми щось коло місяця і послали нас на місяць у колгосп, завершувати скиртування збіжжя, що не спромоглися вчасно змолотити.
       За місяць ми повернулися і знову сіли за навчання, провчились тиждень чи два, доки кількасот чоловік з району не мобілізували на окопи, в тому числі і учнів та студентів від 17 років і старших. А що у нашому класі було багато переростків, то це означало від'їзд на окопи всіх моїх однокласників. Звичайно, я тому теж бажав їхати на окопи, це бажання легко задовольнилося, бо моїх батьків обох теж було мобілізовано.
       Не думалося нам, що і у евакуації, більш як за півтори тисячі кілометрів від західних кордонів, знадобляться окопи... Але мій тато зрозумів, що справи настільки кепські, що від'їжджаючи на окопи треба передбачити можливість німецької окупації і північнокавказьких степів. Тому він зробив три картки з цупкого паперу і написав на кожній з них адреси наших родичів, що жили на схід від фронту і роздав їх нам з мамою, взяв собі, на випадок, якщо ми загубимо одне одного. Ось на цьому і скінчилось моє дитинство, починалась юність.

ТРУДАРМІЯ, НАВЧАННЯ, ЖНИВА, ОКУПАЦІЯ

       Вранці 5-го листопада у центрі Башанти почали збирати та розподіляти по транспортних засобах мобілізованих на окопи, серед яких були і місцеві німці, та перед тим, як валка з усім народом мала рушити, етнічним німцям було наказано залишитись. Досі пам'ятаю розгублений вигляд почувшого цей наказ нашого вчителя німецької мови та заплаканого мого співучня на прізвище Гіммельрейх, що був щойно усиновлений німцем - другим чоловіком його матері, змінив російське прізвище на німецьке і теж мусив залишитись. Всі зрозуміли, що це тільки початок утиску наших німців і що далі на них чекають ще більші неприємності...
       Наша валка складалася з трьох гусеничних тракторів ЧТЗ з двома бортовими платформами на колесах, причепленими до кожного трактора, та багатьох десятків парокінних підвод. На тракторних потягах рухалися мобілізовані з райцентру та місцевого радгоспу, а на підводах жителі інших селищ нашого району. Валка рушила у путь аж надвечір і тому перша ночівля відбулась у полі просто неба під осіннім дощиком. Щоправда майже всі якось поховалися від того дощику хто під транспортними засобами, хто у печерках, видовбаних у скиртах соломи на необмолоченого збіжжя.
       Наступного дня було сонячно, але, коли наша валка підходила до племгоспу ім. Будьонного, де колись працював відомий журналіст Гіляровський, споночіло і пішов добрячий дощ, тож нам довелося у темряві долати слизьку греблю, що за нею було селище. Тому і з'явились ми на постій до місцевих жителів по вуха загваздані. Поки ми троє хлопців порались у хаті з своїм одягом, почали передавати доповідь Сталіна на урочистих зборах з нагоди річниці жовтневої революції. Разом з хазяями хати ми його уважно вислухали, і пораділи, що Сталін обіцяв "...еще полгода, а может быть и годик, и гитлеровская Германия рухнет..." але присутні літні люди притамували нашу радість, зауваживши, що навряд чи так станеться, бо надто погано для нас почалася та клята війна. Вранці 7-го листопада валка рушила далі. Наступні дні було сонячно, але на початку ночей перепадали дощі, все ж нам вдавалося ночувати у селах, хоч і приходили до них під дощем, поки одної ночі не полив сильний дощ, що змусив нас протягом доби чекати поки просохнуть дороги.
       Дісталися ми до місця свого базування, станиці Романівської, 10-го листопада у перший день незвичайно ранньої та холодної зими. Там нас було зараховано до 8-ї трудової армії, що мала споруджувати протитанкові рови по лівому берегу Дону між станицею Романівською та хутором Сольоним.
       Поселили нашу сім'ю у хаті старої козачки. Ми троє та ще один чоловік розміщались у кімнаті, що у тих краях зветься залою, а хазяйка з тридцятирічною немічною дочкою у кухні. Наша господиня зразу розпізнала у моїй мамі козачку мабуть по калмицьких вилицях, бо говірка мамина була зовсім не схожа на козачу. Маму призначили ротним писарем і залучили до складання списків батальйону. На цій роботі вона була здивована тим, що багато наших мобілізованих з українськими прізвищами, що до ладу не володіли російською мовою вважали себе "русскими", на мамині зауваження "Да вы ж по-русски и говорить не умеете, какие вы русские?" ,
ці люди погоджувались, що вони таки не росіяни, але не визнавали себе українцями, казали "Ми не українці, ми хохли, тільки ж такої нації немає...".
       За два-три дні, витрачених на господарські та організаційні потреби, почали копання рову на ділянці, що була за вісім-дев'ять кілометрів від нашого помешкання, чотири години ходу туди-назад. Копали той протитанковий рів вздовж лівого берегу Дону у мерзлому піску і не розуміли нащо це потрібно,  адже повесні пісок розмерзнеться і всі наші круті схили -ескарпи, осиплються, тим більше, що у місцях, де рівень берега понижувався, ми робили накладки з брил мерзлого піс