у системи, наземна частина якої розташована на стартовому полі полігону, без пунктів, винесених за межі цього поля. Одначе, розробка ескізного проекту, що тривала до 1973 року, показала недоцільність такої побудови систему через її надмірну дорожнечу та те, що уявлення про майбутні характеристики ракетних траєкторій та ракетних трас виявилися хибними, бо перспективні траєкторії матимуть великий відтинок траєкторії між відділенням касетної ГЧ та відділенням від неї останнього ББ, тому у 1975 році цю роботу було припинено. Натомість було подано нами пропозицію про оновлення системи та побудову ще кількох оновлених систем, про це трохи далі.
       Виробництво додаткової апаратури "Вега-Плеяди" та "Вега-Атлас" йшло без особливих подій, так само, як і реконструкція приміщень системи і у 1974 році став до ладу перший комплект системи "Вега-АП" - так ми назвали стару систему з новими додатками. Зазначу, що за первісними строками виробництва додаткової апаратури та будівництва передбачалося, що системи різних об'єктів будуть опоряджуватися додатковою апаратурою по-різному - де першою ставитиметься "Вега-Плеяди", де "Вега-Атлас", а де і те та інше разом. Та всілякі зміни строків та етапності робіт з випробувань нових ракет призвели до того, що на всіх об'єктах обидва додаткові комплекти встановлювались одночасно. З 1974 і до 1979 року всі п'ять наявних систем було переведено у стан "Вега-АП". Як не прикро, але слід зазначити, що, хоч ми й серйозно реконструювали систему автоюстировки, але вона працювала майже так само погано, як і до реконструкції. Сталося це через невміння наших теоретиків та антенщиків правильно оцінювати вплив землі та місцевих предметів на антенному полі на юстировочні сигнали.
       Поки тривала робота з "Вегою-АП", стали відомі основні вимоги щодо вимірювань ракет чергової модернізації та ракет, що стануть на озброєння після 1983 року, тому з'явилася потреба визначення спільної політики військових та промисловості щодо методів та апаратури випробувань виходячи з нових даних. Задля цього наша організація у лютому 1973 року розробила метод досягненя необхідної точності шляхом впровадження сумісних одночасних вимірювань двома системами "Вега-АП", що розташовані на одній трасі випробувань та їх сумісного обробітку за спеціальними алгоритмами. У березні цього ж року на технічній нараді головних конструкторів та військових науковців за участю міністра, що відбулася в КБЕ, ми, на чергове звинувачення колишнього Шефа про недостатні точності наших систем, запропонували застосувати означений вище спосіб. Ця пропозиція здобула позитивну оцінку присутніх та була прийнята до виконання, що й було зафіксовано у протоколі, підписаному одноосібно міністром. Не можу не згадати, що після оголошення нашої пропозиції у колишнього шефа був ошелешений вигляд він бо не здогадувався, що ця пропозиція готувалась узгоджено з його ж працівниками, яким набридло безглузде протистояння наших організацій.
       У зв'язку зі згаданою "модернізацією" ракет та появою уявлення про перспективні ракети, Головне управління ракетного озброєння Ракетних військ у жовтні 1975 року зібрало велику нараду причетних до полігонних вимірювань організацій та фахівців для комплексного розгляду і затвердження напрямів розвитку відповідної техніки. В галузі траєкторних вимірювань наша організація запропонувала розробити нову систему "Вегу-Н", з використанням існуючих антенних полів систем "Веги-АП" дооблаштованих кількома новими приймальними пунктами та новою системою юстировочних башт з відповідною системою юстировки. У цій системі ми намірилися реалізувати всі резерви, виявлені протягом семирічної експлуатації системи "Вега" та здійснити вимірювання відстані на модуляційних частотах підвищених до 1,37 мегагерця. "Вега" проектувалася з значними запасами у цілому ряді характеристик, виходячи з недостатності наших знань про величини можливих похибок за рахунок атмосферних явищ, нестабільності геометричних характеристик антенного поля, теплових явищ у працюючій апаратурі та низки інших факторів. Досвід експлуатації показав, що деякі запаси були завеликими, тож і стало можливо використати їх для поліпшення точності та "далекобійності" системи ""Вега-Н". Крім того, було запропоновано для одержання максимально можливої точності користуватися організацією сумісних вимірювань, як це пропонувалося свого часу для "Веги-Атласу". Цю пропозицію було прийнято і у вересні 1975 року рішенням Військово-промислової комісії нашому колективу з традиційними суміжниками було доручено створити "додаткову апаратуру "Вега-Н" для забезпечення траєкторних вимірювань перспективних ракет". Знову було ужито термін "додаткова апаратура" так робилось мабуть тому, що авторам урядових документів у цьому разі було легше розтлумачити не дуже освіченим можновладцям необхідність чогось нового, а також націлити всіх на збереження встановленої для "Веги" кооперації виробництва. А що ця додаткова апаратура по своїй вартості перевершує багато систем і саму первинну "Вегу", то начальство навряд чи помітить. Мене особисто це також влаштовувало не було потреби у присвоєнні титулу головного конструктора нової системи, я залишався головним конструктором, як це було визначено ще у 1961 році. У згаданому рішенні передбачалось створення наземних станцій "Вега-К" в районах Норильська, Якутська та Барнаула для забезпечення точних вимірювань траєкторій самостійного польоту касетної ГЧ та початку пасивної дільниці. Щоправда ні я ні наші фахівці не були впевнені щодо потреби вимірювань траєкторії на цих дільницях, бо всіляких "тонких" дефектів системи керування там не буває через відсутність таких чинників, як прискорення, сильні вібрації, вплив аеродинамічних явищ. Могли бути, і таки бували, лише явища аварійного типу - щось зламалось, відпаялось в наслідок закладених на виробництві дефектів, а в цьому разі точне знання траєкторії нікому непотрібне. Але наш колишній Шеф вимагав все що йому заманеться, аби знову і знову доводити, що марно врятували наш колектив, мовляв, все одно йому (!) одержаних точностей недостатньо.
       Заклики до підвищення точності не спирались на будь-яку теорію використання всіх вимірювальних засобів з прийняттям до уваги всієї специфіки траєкторних випробувань, такої теорії взагалі не існувало в СРСР та, мабуть, і зараз не існує в Росії, що успадкувала техніку міжконтинентальних ракет. Провідний інститут нашого міністерства ВНДІМаш (ВНИИМаш) цими питаннями не займався ніколи, згадуваний військовий НДІ-4, що до 1961 року досить плідно займався подібними справами, за деякий час після початку "космічної ери" віддав значну частину своїх кадрів для обслуговування космічних проблем, а сам НДІ-4 перейшов на дослідження внутрішньо військових питань у щойно створених ракетних військах. Організації-розробники ракет та систем керування теж не в змозі були створити таку теорію через брак людей та часу в умовах шаленої гонки, коли за рік-два створювались нові ракети, коли під тиском урядових кіл на випробування ставилися явно недосконалі вироби, що так і не встигали удосконалитись протягом випробувань, але приймалися на озброєння у недосконалому стані, починали серійно випускатися, а потім тривалий час дороблялися, в тому числі і ті, що були встановлені на бойове чергування. Така методика роботи запанувала і призвела до численних аварій з величезними матеріальними та людськими жертвами. І незважаючи на це не встигаючи довести до пуття всю серійно випущену продукцію, з'являлись нові урядові завдання на ще одну "модернізацію" і знову з авантюрними строками.
       В такій ситуації мали б сказати своє слово головні конструктори ракет, але ж переобтяжені всілякими навантаженнями, що у комуністичні часи було прийнято надавати їм як Героям Соціалістичної праці та Двічі Героям, вони вже не тільки не могли вирішувати технічні питання, а навіть формулювати їх та ставити перед своїми підлеглими. А навантаження були не абиякі - членство в Академії Наук чи то Союзу, чи то республіки, членство у Центральних Комітетах партії, іноді у двох, депутатство вищих рівнів одночасно, участь у партійних з'їздах та конференціях це щонайменше, не кажучи про всілякі комісії та інші подібні повинності, а ще до того деякі з них ставши академіками за рознарядкою ЦК КПРС, повірили у своє вище за інженерну діяльність призначення і майже цілком віддались імітації наукової діяльності шляхом участі у згаданих комісіях, та реалізацією академічних та партноменклатурних пільг - будівництвом дач, вибиванням місць у престижних санаторіях для себе і членів своєї сім'ї, тощо.
       Зрозуміло, в таких умовах їм було щонайпростіше підтримувати будь-які заклики до поліпшення точності, навіть тоді, коли це й не потрібно адже вони не свої гроші за це платять, уряд же заради гонки озброєнь піде на будь-які витрати. Я ще до якогось часу борсався, доводив, щоправда не дуже науково, недоцільність створення зайвих систем, поки одна давня знайома не розтовкмачила мені, що цими борсаннями я тільки наживаю ворогів та дію супроти вигоди колективу і свого особисто - адже роботу дають! Врешті-решт я послухався її та став приймати всі пропозиції - треба ще десь поміряти траєкторію - давайте будемо будувати дорогі системи у Магадані, на Камчатці, на океанських мілинах, та хоч на Місяці, хочете мати у новій системі "Вега-Н" мати 25 каналів для прийому  все зробимо, аби платили.
       Мабуть слід зазначити, що ідея Янгеля облаштувати випробування ракет точними вимірювальними системами заради якомога ефективнішого їх дослідження за мінімальної кількості випробуваних виробів, що була породжена його вболіванням за здешевлення цих іграшок для дорослих, теж виявилась недоцільною в умовах нашого радянського буття, бо, якщо, до шістдесятих років ніколи не виходили на черговий випробувальний пуск, не розібравши досконально результати попереднього, то з цих років стало звичним пускати ракети без достеменного знання та усунення всіх причин негараздів, виявлених на попередньому пуску. Крім того, ракетні заводи, виготовивши випробувальну партію ракет та не маючи нових замовлень на ракети попередньої генерації, вимагали та добивались у уряду або продовжувати випробування на додатковій кількості ракет, або починати серійне виробництво не очікуючи завершення випробувань, аби не припиняти виробничий процес. Якщо ж вже так склалося, то, певно треба було всю методику полігонних випробувань пристосувати до таких реалій, можливо була б якась економія на вимірювальних засобах.
       Оглядаючись назад, на роботу свою та керованого мною колективу, протягом тридцяти років, пригадую багато недоліків у ній і мушу визнати, що основним недоліком у нас було те, що ми зовсім не займалися доведенням результатів наших вимірювань до їх споживачів, точніше, не перебрали на себе цю роботу від НДІ-4, що саме перед появою на полігоні системи "Вега" перестав розробляти ідеологію вимірювань та їх обробітку і стежити за дотриманням її "азів" полігонами. А полігони, хоч формально іменувались науково-дослідними, не могли сприяти їх дотриманню та відповідної їх зміни за появи нових систем більшої точності. Більш за те  навіть прогресивні фахівці полігонів чинили опір запровадженню нових систем та припасовували обробку їх вимірювань до склавшоїся системи обробітку так-сяк, аби попростіше. Це сталось через відсутність тої наукової сили, що раніше піклувалася ще й про потреби полігонів пов'язані з впровадженням нових систем. Я особисто тоді ще не усвідомив це так, як бачу все тепер. Тому я намагався якщо не відновити status quo, то хоч домогтись рішення цього питання на міжвідомчому рівні, виступаючи на всіляких нарадах з умовляннями та закликами та вишукуючи однодумців з кваліфікацією, достатньою для допомоги у висвітленні проблеми на папері, аби заворушити цим папером можновладців. А що такі фахівці вже відійшли на більш цікаві роботи, то всі мої намагання пішли на пусте. Так керівник нашого НДІМаш'у, відмовився навіть обговорювати цю тему, посилаючись на перевантаження цього інституту, а він же колись опікувався саме ідеологією вимірювань та їх обробки у тому ж самому НДІ-4. Щоправда, він тоді ще не був генералом... Ми ж вважали, що маємо замало сил, аби взяти проблему на себе, але все одно довелося брати, але вже тоді, коли ми були з багатьох сторін облаяні та обпльовані за роботу системи. Це й призвело до того, що ми наважились представити створення систем родини "Вега" на здобуття Державної премії СРСР лише в 1983 році, коли остаточно розібрались зі згаданою проблемою. У 1984 році колективу з 12 чоловік розробників, виробничників та будівників, в тому числі п'ятьом нашим працівникам її було присуджено.
       У 1977 році було підписано міжнародну угоду про обмеження стратегічних та наступальних озброєнь і відразу, ще не просохло чорнило на підписах, американці вдались до розробки далекобійних крилатих ракет, що не підпадали під дію цієї угоди, бо їх на час підписання угоди просто не існувало. Довелося і радянським оборонцям вдатись до створення аналогічної зброї, тим паче, що промисловість та армія вже мали досвід з розробки, виробництва і застосування крилатих ракет, щоправда, на невеликі відстані, тактичних. Але міжконтинентальні крилаті ракети потребували принципово нової системи керування через те, що політ їх до цілі відбувається цілком в атмосфері і триває не менш ніж 1,5 години, залежно від відстані, замість щонайбільше 12 хвилин сумарної тривалості атмосферних ділянок польоту балістичних ракет. Саме тому інерціальна система керування не в змозі забезпечити влучання в ціль з точністю того ж порядку, як для балістичних ракет через тривалу дію атмосферних явищ на ракету та дрейф гіроскопів за тривалий політ. Невелика - два-три десятки кілометрів, висота польоту крилатої ракети робить неможливим керування нею радіосистем на надвисоких (НВЧ) частотах, а застосування радіонавігаційних систем, подібних існуючим для транспортних засобів, теж неможливе через їх нестійкість щодо радіоперешкод, як від діючих радіостанцій, так і можливих організованих. На той час існувало кілька шляхів побудови системи керування, але всі вони зводилися до керування польотом ракети на всьому його протязі радіотехнічними методами, що спираються на використанні відбитого від землі сигналу бортового радіолокатора ракети, або радіосигналів небесних тіл, природних або штучних. Ось коли наш колишній Шеф усвідомив, якої прикрої помилки він допустився свого часу... Щоправда, святе місце розробника радіоприладів системи керування не залишилось пустим, створення її було доручено московській організації, що перед тим вже кілька років працювала над винайденням шляхів побудови саме таких систем для керування головними частинами балістичних ракет на атмосферній дільниці спуску, оскільки резерви точності влучання їх бойових блоків за рахунок активної дільниці вже було вичерпано, або майже вичерпано. Таким чином у результаті нехтування власних радистів, створення нової системи керування МККР довелося розділити між двома організаціями і, що насправді важливо, довгенько та важко шукати спільну мову з амбіційними москвичами, важкувато було вирішувати оперативні питання з віддаленим контрагентом.
       Нашу організацію спочатку не залучали до участі в програмі створення таких ракет, мої ж розвідки щодо потреби у траєкторних вимірюваннях для них дали відомості, що цю проблему належить вирішувати методами, притаманними авіації є ж бо якісь, тож ми заспокоїлись та я покинув думати про цю справу. Але невдовзі виявилося, що я користувався не тими джерелами.
       Десь мабуть на початку осені 1977 року тодішній замісник нашого міністра Бакланов О.Д. привіз на нараду до замісника міністра оборони з озброєнь Алексєєва В.В. кількох своїх фахівців в тому числі і автора цих рядків. У досить великому залі сиділо чимало генералів та адміралів, а ще більше полковників та капітанів першого рангу, були знайомі з авіаційної промисловості замісник міністра, директор Льотновипробувального інституту, ще дехто. На стіні висіла карта Казахстану на якій було накреслено три кола, які відразу мене зацікавили, бо центром двох з них були Капустин Яр та ТюраТам (Байконур), а радіус їх збігався з радіусом робочої зони систем "Вега-Н(К)" при випробувальних обльотах їх літаком. Виявилося, що нараду було присвячено створенню та облаштуванню випробувальної траси для МККР. Доповідь про цю проблему зробив симпатичний сивий авіаційний генерал, бо саме авіація виступила замовником крилатих ракет. Чільне місце у цій доповіді посіли проблеми збору інформації з траси та траєкторних вимірювань. Щодо траєкторних вимірювань він сказав, що:
       Авіація не має нічого, що могло б забезпечити ці вимірювання            з потрібною точністю. Ось на полігонах Ракетних військ є система, що могла б  це  зробити,  ще  й  з  великим  запасом  по  точності - система  "Вега-Н(К)",
можливі зони вимірювань якої для крилатої ракети показані на карті. Зрозуміло,  що навряд  чи вдасться використати ці системи через особливості, що матиме траса про яку йдеться, але треба створити щось подібне до цих систем, аби здійснити траєкторні вимірювання МККР на цій трасі.
       Отак і у наше життя увійшла крилата міжконтинентальна. Нарада відзначила, що трасу, крім зон зльоту та приземлення, треба забезпечити точними траєкторними вимірюваннями та організувати телеграфну передачу інформації з усіх вимірювальних пунктів на Кап. Ярський полігон, проектування цього комплексу, включаючи системи грубих та точних вимірювань траєкторії, телеметрії, єдиного часу, зв'язку та єдиного часу було вирішено доручити Льотновипробувальному Інституту Мінавіапрому. Незалежно від розробки цього проекту вже стало очевидно, що на території Казахстанських степів вздовж траси польоту треба створити кілька станцій вимірювання траєкторії, бо, попри властивих МККР траєкторіях, якісні радіовиміри траєкторії можна одержати на їх дільницях не більш ніж 300 кілометрів завдовжки, тож, аби перекрити відстань у 1500 кілометрів знадобиться п'ять станцій. Радіовимірювальну систему для цих станцій треба було створити заново, бо наявні системи "Вега-Н", опинились задалеко від вибраної невдовзі після згаданої наради випробувальної траси. До того ж необхідність розташування станцій системи неподалік від проекції траєкторії на поверхню землі призвела до розташування їх у пустельних, майже необжитих місцевостях. І хоч потрібна точність вимірювань десь на пів порядку нижча, ніж забезпечує "Вега-Н", все ж потрібні спеціальні заходи для її забезпечення. Через наведені обставини, нами було прийнято рішення нову систему, названу "Вега-Т", проектувати базуючись на інтерферометрі з базою 6 кілометрів, бо у цьому разі вимоги щодо стабільності координат антен зменшуються у багато разів, відносно інтерферомерів "Веги-Н". У зв'язку з цим у "Везі-Т" застосовано розкриття неоднозначності кутових вимірів за рахунок ускладнення сигналу "відгуку" добавлено два допоміжних сигнали  з частотами (приблизно) на 61 Мгц нижче та на 76 Мгц вище за несучу. Частоти сигналів "заклику" наземної станції та несуча "відгуку" залишились такими ж як у "Везі-Н".
       У "Везі-Т" застосовано ЕОМ типу типу СМ2 не тільки для обробітку інформації, але і для оперативного управління самою системою, як підчас її вмикання та підготовки до сеансу вимірювань, так і протягом сеансу та після нього, це дало змогу позбутись спеціального пульта управління системою та забезпечити стеження антен за об'єктом в процесі вимірювань без спеціального пеленгатора. Це значно скоротило кількість апаратури, щоправда, за рахунок більшої загрузки програмістів на стадії розробляння експлуатаційної документації.
       У 1981 році розпочалось будівництво наземних станцій "Вега-Т" та виробництво наземної апаратури, тривало будівництво наземних станцій "Вега-Н(К)", виробництво наземної апаратури та налагодження апаратури "Вега-Н" на двох вже збудованих станціях полігону Байконур  поблизу міст Ленінськ та Джакси, станції "Вега-К" у Сєвєродвінську.
       Протягом 1979-1985 років було закінчено виробництво та налагодження більшості станцій "Вега-К" та всіх станцій "Вега-Т" і вони взяли участь у випробуваннях відповідних ракет. Таким чином 80-ті роки стали для колективу досить напруженими, бо так багато апаратури до цього часу ще не налагоджувалось одночасно. Для мене, як керівника організації настали досить незвичні часи - раніше мені доводилось організовувати розробляння апаратури, усувати суперечності, що виникали при цьому, вирішувати ключові питання проектування і нашої апаратури і будівництва споруд для неї, виробництва її та брати безпосередню участь у налагоджуванні приладів та системи на позиціях. Цю роботу я виконував на нашому підприємстві, лише ненадовго виїжджаючи у Москву до міністерства та до організацій замовника - Ракетних військ і до Києва та Чернігова на заводи, що виготовляли переважну більшість приладів системи. Також перебуваючи у Харкові та Москві я займався пошуками роботи на майбутнє, вірніше обговорював та приймав пропозиції про подальший розвиток наших систем. Час від часу бував і у Дніпропетровську та в Міассі на ракетних фірмах. Але наприкінці 70-х та на початку 80-х років надто багато часу у мене стала забирати участь у відрядженнях по об'єктах, що будувались та налагоджувались для вирішення різноманітних питань переважно будівничо-монтажного характеру, у тому числі і в складі інспекційних груп керівництва будівельних військ. Це були надзвичайно цікаві поїздки, бо питання, що ставились будівельниками були нескладні і легко вирішувались, що давало деякі можливості і ознайомлення з краями, де будувались наші станції та попутними в очікуванні льотної погоди. Це були:
       - Сєверодвінськ, де розташовано командування випробувального полігону МБР, що базуються на підводних човнах, цікаве село Ньонокса, поблизу якого розташовано один з об'єктів згаданого полігону. А що літаком до цих країв не дістанешся, то багато разів довелось бувати в Архангельську та до Сєверодвінська їхати автотранспортом по шляху, побудованому в'язнями сталінського режиму, як кажуть місцеві люди на людських кістках, бо дуже багато в'язнів загинуло на тій роботі;
       - Норільськ, тамтешній новий металургійний завод "Надежда", сусідні порт у Дудинці, курорт Талнах та місто Кайеркан, збудоване, як кажуть, теж на кістках десятків тисяч в'язнів;
       - Якутськ з його Інститутом вічної мерзлоти та околицями по Лені;
       - Нар'ян Мар з його краєзнавчим музеєм та тривавшою тоді виставкою двох місцевих художників з українськими прізвищами;
       - Аральськ на березі висохшої бухти, з стоячими на днищах кораблями у ній;
       - Ембінський військовий полігон поблизу одноіменого міста у сухому степу;
       - Джезказган і його околиці;
       - богом забуті селища у пустелі Нова Казанка, Макат, Жамансор.
       Крім таких оперативних та інспекційних поїздок у ці роки доводилось бувати у моряків і в справах льотних випробувань ракет, участь у яких приймали системи "Вега-Н(К)" ракетних військ розташовані у Плесецьку та Воркуті.
       Ставало очевидно, що коли почнуть працювати системи, виготовлені у 1979-1980 роках, різко зменшиться завантаження підприємства, бо майже всі питання, пов'язані з відпрацюванням апаратури було вирішено, створився вельми кваліфікований прошарок фахівців з налагоджування станцій та й ставлення до результатів наших вимірювань з боку ракетних фірм та полігонів суттєво змінилось -  раніше рядові фахівці полігонів та ракетних фірм, що обробляли результати траєкторних вимірювань, замість шукати у нашій, таки не завжди легкочитаємій, інформації потрібні їх установам параметри, тільки й робили що галасували про неможливість цих пошуків і звалювали їх на нас, що не володіли їх методиками, і тому обробка результатів пусків ракет затягувалась. Така поведінка цих фахівців диктувалася як власною інертністю(як не лінощами), так і знанням про наші непрості стосунки з колишнім нашим Шефом, що продовжував шкодити як тільки міг. Щоправда були і фірми, що не зважали на Шефові витівки, це наперед усе фірма М.О.Пилюгіна, ведучий теоретик якої Сергій Михайлович Вязов ніколи не піддавав сумніву необхідність наших систем, наполегливо працював, виволікаючи інформацію з суми вимірів, допомагаючи нам, хоч і круто критикував за наші похибки. Більш хитру, але цілком доброзичливу до нас позицію займав і головний теоретик Шефа Яків Єйнович Айзенберг. Тепер же, зрозумівши, що вже годі страйкувати, можуть і покарати, наші недоброзичливці взялись до діла серйозно. Щоправда, у 1979-80 змінилось багато фахівців з обробітку інформації, поприходила молодь, що далека була від застарілих чвар.
       Що ж до найнагальнішої потреби знайти роботу колективу на майбутнє, то з цим було не дуже... Головний інститут нашого міністерства та з його подачі і деякі інші організації стали вимагати від нас розробки системи траєкторних вимірювань, яка базувалась би на використанні супутникової системи "Navstar", або її радянського аналога "Ураган", чогось вважаючи, що прицьому ми зможемо забезпечити завдані для "Веги-Н(К)" точності та діапазони вимірювань. Такі вимоги базувались на тому, що американці, зробивши дослідну бортову апаратури для тої системи та не маючи на той час супутників, аби її перевірити зробили експеримент навиворіт - супутникову апаратуру (передавальну) встановили у трьох пунктах по берегах Тихого океану, а приймачі з ретранслятором, що мав відсилати прийняті сигнали для обробітку на вимірювальний пункт десь між Америками та Полінезією - на ракети, що випробуються на Тихоокеанському полігоні США. Таким чином було забезпечено натурну перевірку макета системи та попутно одержано виміри траєкторій ракет з точністю у три-десять разів меншою за точність "Веги-Н(К)", на найменш цікавій для розроблювачів систем керування ділянці траєкторії, як і слід було чекати. Тож годі було сподіватись на реальну потребу у такій системі для наших цілей.
       Друга робота, що її пропонував головний інститут Ракетних військ була безумовно потрібна власне це мала бути "Вега-Т", пристосована до вимірювань керованої головної частини ракети в зоні падіння, умовна назва "Балхаш". Щоправда до цієї простої ідеї згаданий інститут додав багатенько зовсім фантастичних вимог, але було зрозуміло, що не варто сперечатися, такі вимоги самі відпадуть, як згодом і сталося. По самій своїй суті ця робота не вирішувала проблему зайнятості, лише давала деяке полегшення. Отож, аби ознайомитись до ладу з можливостями обладнання зони падіння ГЧ та порадитись з персоналом вимірювальних пунктів, розташованих навколо неї, довелось злітати на Камчатку вдвох з нашим найдосвідченішим по таких справах фахівцем Юрієм Івановичем Ненашевим. Роботи там вистачило на кілька годин, але надивились на Ключевську сопку, вулкан Шівелуч та Кроноцьку групу вулканів, половили риби у ріці Камчатці. Погода стояла чудова тому ми бачили все, що можна було побачити з літака від Петропавловська над океаном до Ключів та від них над річкою Камчаткою назад та з вертольота над територією полігона.
       Третю роботу запропонувало КБ "Південне" - участь у супутниковій системі "Ресурс" для досліджень територій, акваторій та атмосфери Землі, а саме у конструюванні та виробництві двох-трьох типів радіолокаторів для спостереження з супутника за вказаними об'єктами. Ця робота нас зацікавила і ми на неї після недовгих вагань погодились, тим паче, що макетні зразки таких локаторів було виготовлено Інститутом Радіоелектроніки АН УРСР і випробувано на супутнику в польоті. Проте для завантаження цього було замало...
       А поки тривали мої пошуки, "Байконур" готувався відзначити свій 30-тирічний ювілей і запросив на його святкування представників організацій і підприємств, що його створювали та облаштовували, випробовували на ньому свою продукцію, забезпечували його діяльність. Від нашої організації у святкуванні взяли участь наші провідні фахівці П.А.Кот та О.І.Зуб, автор, а також декілька працівників, що у цей час перебували на полігоні. Святкування було призначено на 1-ше червня 1985 року.
       Наша організація замовила літака і на ньому В.Г.Сергєєв, автор і запрошені полігоном представники сумських підприємств, полетіли 31 травня до Дніпроперовська, де взяли на борт О.М. Макарова та В.Ф.Уткіна с супроводжуючими особами і рушили до Байконуру. Тільки-но літак вийшов на висоту 10 тисяч метрів, наша четвірка вже налила по другій чарці. Макаров підштовхнув мене ліктем і сказав: "Нет, ты посмотри высота 10 тысяч, а мы водку пьем, как ни в чем не бывало!". На це я відповів, що така компанія і у космосі зможе хильнути, чи щось подібне. Тож чотири години польоту проминули весело, тим паче, що погода від Дніпропетровська до Байконура була безхмарна і вся земля від синього Дніпра і до СирДар'ї, кольору кави з молоком, виглядала чистенькою та лагідною, південне сонце ще не спалило степову рослинність.
       Святкування відбувалося на двох офіційних рівнях - урочисті засідання і бенкети по окремих ланках полігону - управління космічних засобів, кількох управлінь бойових ракет, управління вимірювань та інших і урочисте засідання керівного складу полігону з керівниками суміжних військових та цивільних установ та підприємств.
       На обох рівнях урочистим засіданням передувало ознайомлення гостей з сучасним станом Байконуру та найбільш цікавими об'єктами, серед яких чільне місце посів стартовий майданчик, з відповідним пам'ятним знаком -  місце старту Гагаріна.
       Під час всіх цих заходів відбулося багато зустрічей з цікавими людьми, з загубленими у вирі життя старими друзями та знайомими.
       Мені запам'яталося, як колишній начальник штабу полігону Олександр Михайлович Войтенко розповідав доньці Корольова, як одного разу уночі під час перебування на лоні природи з Корольовим він почув від нього українською мовою "Подивись на місяць - прийде час, коли наш Іван стане на його "землю"!". На превеликий жаль, не судилося...
       А під час бенкету вищого рівня, що був дуже культурно організований та проведений, вийшов на сцену авіаційний генерал, взяв до рук мікрофона і сказав: "Мой тесть Сергей Павлович Королев, очень любил украинские песни и я спою вам его самую любимую." І він заспівав "Черемшину"... Співав він прекрасно, хоч і з страшенною російською вимовою і заробив тривалі оплески.
       Десь року з 1980-го я вже перестав бувати у тривалих від місяця до трьох, відрядженнях і тому активізувалось наше з дружиною бажання придбати яку-небудь хатинку з клаптиком землі. Придбавши у 1957 році автомобіль "Волга М21" ми використовували його переважно для спілкування з природою у вихідні дні та у відпустках разом з дітьми і тому не вважали потрібним заводити собі садову ділянку. І ще й доводили знайомим "садівникам" перевагу збирання грибів та риболовлі над садівництвом. Але діти повиростали, у них з'явились свої способи витрачання вільного часу, а ми з дружиною вже підтоптались і далекі поїздки по вихідних нас стали втомлювати. Щоправда, подорожувати до стаціонарних міст відпочинку пансіонатів та турбаз і до моїх батьків у Житомир, чи до інших родичів у Кам'янець-Подільський, ми продовжували машиною. Але, по смерті моєї мами і, незабаром тата, стало ще складніше. До родичів дружини у Кірово-Чепецьк ми не ризикували їздити машиною - задалеко. Отак за сукупності цих і деяких інших обставин ми і наважились придбати навесні 1982 року 22-річний садок з мікрохатиною у садовому товаристві, до якого я відмовився вступати у 1959 році. Нас у товаристві зустріли як повернених блудних дітей - членами його були переважно наші добрі знайомі працівники, частково колишні, заводу ім. Т.Г.Шевченка.
       А сини наші тим часом поодружувались і породили трьох онуків, яким наш садочок став у добрій пригоді, поки вони не підросли.

КІНЕЦЬ ХОЛОДНОІ ВІЙНИ ТА НЕ ДУЖЕ ТЕПЛИЙ МИР

       У зовнішньому світі цього ж часу почався новий завиток гонки озброєнь, що був викликаний рейганівською "оборонною ініціативою", що з'явилась, вірогідно, через невиконання Радянським Союзом угоди про обмеження протиракетної оборони. Мабуть згадана ініціатива була несподіванкою для радянського керівництва, бо у міністерстві оборони та й у інших відомствах, відразу почались гарячкові пошуки пропозицій щодо належної відповіді на програму "зоряних війн", що породили багато всілякої фантастики, а для її виконання треба було різко збільшити промисловий потенціал військово-промислового комплексу. І ось можновладці, у тому числі і Бакланов Олег Дмитрович, що на той час був нашим міністром, заходилися шукати способи цього збільшення ще й з огляду на вимоги найвищого керівництва допомогти слабким галузям цивільної промисловості, таким як виробництво торговельного обладнання, ліків та деяким іншим.
       У цих пошуках Бакланов завітав і до Харкова де без труднощів домовився з обкомом КПРС про грандіозне нове промислове будівництво у нашому місті. За цими домовленостями для нашого Інституту передбачалось створення чималого дослідного заводу.
       У ті ж часи якимсь чином наше міністерство дізналось про існування деяких непотрібних організацій і вирішило приєднати їх до себе, тим паче, що їх володарі вже пересвідчились у тупиковості їх робіт і віддали їх з радістю. Мені відомо про НДІ розробки бездротової передачі електроенергії у Москві, а також про два НДІ для якихось досліджень у Каспійському морі у Баку. Тоді ж у нашій атомній науці виявились зайві наукові кадри, що з радістю перейшли до конструкторських бюро та інститутів ракетної техніки і почали генерувати всілякі фантастичні ідеї щодо протистояння "зоряним війнам". Навіть сам академік Олександров виявив палке бажання поділитися з науковими силами нашого відомства своїм робочим часом, знаннями та ідеями, для чого у нашому міністерстві навіть обладнали для нього кабінет. Щоправда, після перших спілкувань з нашими людьми, він доручив надалі виконувати роль ментора академіку Веліхову, який і став головним радником Бакланова з протидії рейгановським витівкам.
       Вся ота метушня виглядала досить несерйозно, але я також приєднався до неї, бо ж у ній крутились і можливості розвитку нашого Інституту. Я сподівався, що у таких обставинах ми зможемо одержати деякі додаткові промислові потужності, від запропонованої нам фантастики ми згодом якось відкараскаємось. Взагалі усі тодішні задуми, ще й на тлі тривавшого тоді виконання грандіозної програми "Буран", виглядали нікому непотрібними, бо у народі все більше поширювалась свідомість нашої технічної відсталості від навколишнього світу і ставало зрозуміло, що холодну війну західний світ виграє. Також було зрозуміло, що це трапилось не через брак у промисловості Союзу вчених, інженерів та сучасного робітничого класу, а виключно через недолугу систему керування державою. Мабуть саме з огляду на це міністр Бакланов дещо пізніше перебрався на тепле місце у ЦК КПРС, замість виконувати програми "наша відповідь Рейгану" та "Буран". Не знаю як кому, але мені було зрозуміло, що ми напередодні великих подій і поведінка керівництва країни підтверджувала це, хоч головний керівник та "перестройщик" генсек ЦК КПРС Горбачов сам не знав куди і як іти, тільки й того, що закликав всіх починати перебудову кожному з себе самого. Лише два напрями були ним відкриті - спрощення міжнародної обстановки в світі за рахунок виводу радянських військ з усіх усюд, та поширення гласності, у вигляді розкриття найчорніших сторінок історії Союзу. Вважаю все ж, що і це варто Нобелівської премії.
       На жаль, я не сподівався розвалу Радянського Союзу у 1991 році, (хоч і досить давно став відчувати, що це колись трапиться), тож і намагався віднайти для нашого колективу гідну роботу на майбутнє. Тепер це виглядає марним, але думки про подальшу долю працездатного колективу з тридцятирічною історією мене не покидали ще довго, навіть після того, як мене Бакланов усунув з директорської посади, скориставшись створенням на базі нашого колективу Науково-дослідного Інституту Радіовимірювань у серпні 1986 року в зв'язку з моїм пенсійним віком. Я, власне, і не сперечався, бо вже таки важкувато стало працювати, проте попросив дати мені років зо два, аби розібратись з тою фантастикою у тематиці, яку я нещодавно набрав. Бакланов не погодився, спитав, кого б я порадив на посаду директора інституту, я назвав Верещака О.П., два роки пропрацювавшого у нас замісником головного інженера, що перейшов до нас з посади начальника одного з виробництв заводу ім. Шевченка, до якої він дійшов від молодого спеціаліста на тому ж заводі і зарекомендував себе як талановитий організатор. Бакланова прикро вразило, що він вперше почув це прізвище, хоч кар'єра Верещака розвивалась у пору саме баклановського директорства, проте, зателефонувавши тодішньому директору Загоровському він одержав підтвердження щонайкращої атестації рекомендованої мною кандидатури. На кінець розмови міністр доручив управлінню кадрів подбати про якнайбільшу персональну пенсію для мене та сказав, що, якщо я залишусь працювати в Інституті, то можу зайняти будь-яку посаду, крім номенклатурних. Я подякував і поїхав до Харкова, догулювати відпустку. Після відпустки я посів посаду провідного наукового співробітника у групі, що забезпечувала радіомаскування підприємства на 60% ставки, працюючи по три дні на тиждень. Мені надали в користування невеликий - 6 кв.м., кабінет з необхідними меблями та умивальником, а роботу ніяку не загадали, отож і довелось мені розмірковувати, чим маю відпрацьовувати чималу зарплатню -240 рублів на місяць. Перше, що спало на думку - написання історії нашого колективу, нашого НДІ. Знайшов я десь нікому непотрібну друкарську машинку та заходився писати, попросивши ще й декого з старих кадрів написати від руки дещо з історії їх праці у цьому колективі. Але мало хто написав, а хто написав нісенітницю. Та й моя писанина погано писалась, тим більш, що з моєю фізичною вадою треба було для писання мати щось краще за ручну друкарську машинку, тож я на деякий час облишив цю справу і підключився до турбот про облаштування приміщення групи радіомаскування. Це приміщення площею 36 кв. м. на 12-му поверсі було зайняте вентиляторами та трубами, що з'єднували їх з шахтою вентиляційної системи, що проходила поруч. Поставивши собі завдання оптимізувати цей клубок труб, аби організувати більш-менш пристойне місце для робочих місць чотирьох чоловік та для складування апаратури, я виявив, що усе це вентиляційне начиння кімнати не використовується у зв'язку з переплануванням приміщень, що мали вентилюватися. Це дало змогу викинути весь той непотріб і зробити пристойне приміщення, щоправда дещо завелике для нашої групи. Поки приміщення впорядковували, я захопився ідеєю створення такого собі сторожа-аналізатора для контролю радіовипромінювання нашого підприємства. За кілька тижнів макет такого приладу було виготовлено і випробувано силами нашої групи за допомогою одної з тематичних лабораторій Харківського Університету. Прилад діяв і на його основі можна було виготовити апаратуру для автоматичного нагляду за випромінюванням. Але оскільки такий контроль для нашого підприємства на моє глибоке переконання не був потрібним, то щось не дуже кортіло мені розвивати цю ідею. Та й начальник нашої групи, що складалася з людей пенсійного віку, ставився до цієї роботи як до розваги для колишнього директора. Наша група роботою не була переобтяжена, працювала як і інші подібні групи за встановленими зверху методиками та рекомендаціями, то заради чого вигадувати щось нове на старості літ? Тим часом тривали революційні події у країні та й на нашому підприємстві хоч Бакланов не призначив Верещака директором, бо цю справу "замотали" з якихось причин наше та кадрове головні управління міністерства і виконуючим обов'язки директора вже два роки був головний інженер Кухтенко, та прийшла пора модної тоді дії - виборів директора. І ось серед поданих на цю посаду кандидатур виявилась і моя фігура, що знервувало та наполохало моїх недоброзичливців у Москві та, мабуть, і у Харкові. До речі, оскільки у цю категорію входили лише по одному-два чоловіки в обох згаданих містах, то переполох через мою кандидатуру, як і таємна кухня мого усунення у 1986 році мені були відомі. Тому довідавшись про намір більшості колективу знову мати мене своїм директором, я не вагався - не збирався копіювати відомого графа, але вже принципово не міг допустити, щоб директором став Кухтенко, практично мій одноліток. Тож коли мене запросили на розмову щодо участі у виборах, я поїхав без плану своїх дій. "Виборча комісія" з представників Харкова та Москви засідала у кабінеті замісника директора з кадрів, привітавшись я сів, запанувала тиша. За хвилину хтось заворушився і сказав, що варто почати розмову, але зауважили, що зараз мусить прийти Кухтенко, тоді й почнемо. Ще за хвилину з'явився і Кухтенко. Коли ж після вступного слова настала якась розгубленість, він перехопив ініціативу на себе і сказав, що з огляду на свій вік знімає свою кандидатуру, слідом за ним я попросив вважати, що те саме роблю і я. Зразу спала напруженість, всі повеселішали, Кухтенко непомітно вислизнув, а я пішов якнайтепліше розпрощавшись з усіма - серед присутніх не було моїх недругів. За кілька днів директором було обрано Олександра Петровича Верещака.
       Аби завершити роботу з створення автоматичного "радіосторожу", я роздобув електричну друкарську машинку задля написання опису мого приладу та інструкції з користування. Опанувавши цю машинку, я наважився написати навіть листа до газети "Радянська Україна" щодо розпатякувань на її шпальтах якогось колишнього політпрацівника. А що машинка у мене була з російським шрифтом, то це змусило мене і російською мовою скласти того листа. Газета надрукувала найсуттєвішу половину, майже не відредагувавши, що мене порадувало. Але все ж подане у листі ймовірне число віруючих уніатів у Західній Україні скоротили у кілька разів, загубивши у моєму слові "міліони" останню літеру, отака була і, як я згодом переконався, є досі наша "свобода слова".
       А щодо машинки, то написання навіть такого не дуже великого листа зайняло три продовжених робочих дня годин 30-32 праці не розгинаючись, і я зробив для себе висновок, що якщо усерйоз писати то тільки на комп'ютері. Тож у зв'язку з одержаним завданням нового директора взяти участь у створенні музею Інституту, я попрохав озброїти мене хоч яким комп'ютером для написання історії розробок нашого колективу і одержав новенький комп'ютер ІВМ 286LХА і почав його освоєння.
       Невдовзі я відчув, що в мене з'явилось вельми продуктивне знаряддя для писання, та ще й таке, яким дуже приємно користуватись. Тоді у нашому Інституті ще існувала стінна газета і її редакторка стала моєю постійною замовницею, якій я постачав дописи з викладенням свого ставлення до сучасних подій, своїх зустрічей з видатними людьми, про події, свідками яких мені судилось бути. Писалось це у перервах для перепочинку від роботи над історією розробок, так само, як і два матеріали, про які йтиме мова далі.
       Взимку 1993 року я дізнався з преси, що давній мій знайомий Бакланов, вийшовши з в'язниці, де він перебував у зв'язку з своєю участю у серпневому путчі 1991 року, пнеться стати якимсь там депутатом від комуністичних сил. Мені свого часу було дуже боляче, що Бакланов непогана і порядна, як на мій погляд, людина, ставши столичною персоною забрав собі в голову впевненість, що він насправді чогось вартий як політичний діяч і став учасником того ідіотського путчу.
       Тож я написав йому незлого, тихого листа аби зарадити його подальшій деградації, майже не сподіваючись ні на відповідь, ні на його виправлення, але бачити, як гине порядна людина і нічого не зробити я не міг. Зрештою dixi et animam levavi!
       Ось цей лист:

       Здравствуйте, Олег Дмитриевич! Еще в 1991 году, прочтя в газетах о Ваших встречах и политических беседах с некоторыми генералами, я хотел написать Вам письмо по сему поводу, но не решился, т.к. с одной стороны подумал, что изложение в прессе Вашей политической позиции возможно искажено, как это частенько бывает, а с другой стороны, я уразумел, на основе имевшегося опыта, что все равно мое письмо до Вас не дойдет, а если и дойдет, то вряд ли Вы его станете читать.
       Отмечу сразу - я не считаю Вас изменником родины.
       Вместе с тем я считаю своим долгом попытаться довести до Вас некоторые свои соображения, т.к. мне небезразлична судьба человека к продвижению которого по служебной лестнице я имел некоторое, хоть и небольшое, отношение, человека, служебную карьеру которого я всем ставил в пример как результат честного труда, поднявшего рядового рабочего до поста генерального директора.
       На мой взгляд, причиной постигших Вас неприятностей явилось, прежде всего, пассивное отношение к нелепым высказываниям, лозунгам и руководящим указаниям Горбачева и ведомых им органов, более того потакание им, что выразилось, например:
       - в привлечении к работам Минобщемаша ряда бывших атомщиков Александрова, Велихова и ряда более мелких специалистов, в тщетной надежде, что эти лица подскажут Минобщемашу решение проблемы противостояния с США,
       - в предложениях правительству о небывалом развитии производственных мощностей Минобщемаша для решения той же проблемы,
       - в принятии на Минобщемаш обязательств по управлению целой кучей предприятий машиностроения для пищевой и легкой промышленности и их модернизации,
       - в бездумном выполнении указаний по оказанию предприятиями услуг населению, что привело к оказанию услуг не за счет рационализации основного производства и использования его резервов, а путем, столь любезным нам с Вами - за счет истребования у нищающего государства новых материальных ценностей и оборудования.
       Этим Вы, как член правительства способствовали возвеличению Горбачева прежде всего в его собственных глазах и дальнейшему запутыванию экономической ситуации в СССР. Я не хочу сказать, что Ваша роль во всем этом была определяющей, упаси боже! Но бороться надо было сразу и за то, что хорошего вошло в нашу жизнь благодаря Горбачеву и против того плохого, что должно было явиться следствием других сторон деятельности его же и его подпевал, а не быть одним из оных, тем более, что возможности такой легальной борьбы уже имелись.
       Олег Дмитриевич! Меньше всего я хотел бы, чтобы Вы поняли вышеизложенное как попытку унизить Вас,  очень много людей, практически все министры и члены ЦК КПСС вели себя точно также и тоже способствовали тем самым нарастанию нестабильности в СССР. Я также не могу одобрить свое собственное поведение в это время и констатация того, что я, дескать, человек маленький и все сие от моего поведения вряд ли зависит,  не оправдывает моего поведения перед своей совестью, перед самим собой.
       Мы с Вами неплохо устроились в жизни - служение обороне давало нам интересную и неплохо оплачиваемую работу, рост наших предприятий повышал в нас чувство собственной значимости, застой в верхах создавал иллюзию нашей незаменимости. А по мере развития служебной карьеры можно было надеяться на причисление к сонму "святых" к кругам получающим пожизненные блага, не доступные даже мафии, при работе, заключающейся в надувании щек по воробьяниновски.
       И вот грянула опасность, что придется  очищать тепленькие места для других, которые помоложе и которые хотят чтобы страна, великая страна, достигла обещанного изобилия, путем всемерного удовлетворения материальных и духовных потребностей народа (знакомые слова, не правда ли?). Стоит ли напоминать, что эта угроза касалась прежде всего господ генералов и маршалов, коих у нас на душу населения больше чем даже в Латинской Америке? Но что греха таить касалась она и всего персонала партийных органов...
       Но, Олег Дмитриевич, какой из Вас партийный деятель? Ведь и секретарем ЦК вы стали непонятно как, по-моему в виде исключения, ведь стажа партийной, освобожденной партийной, работы у Вас ведь никакого? Впрочем, может быть, у меня устаревшие представления о правилах партийной карьеры. Да и в старые времена эти правила, бывало нарушались по принципу "цить, тож мій кум!". Зная вашу биографию я не могу поверить в то, что Вы являетесь идейным советским коммунистом, то есть единомышленником палачей Ленина, Сталина, зажравшихся держиморд вроде Брежнева.
       В бывшем СССР сейчас идут непростые процессы - старые работники могли бы работать, но у них уже нет сил работать по-новому, поэтому они тщатся вернуть старое, пользуясь неумением молодых правительств гребут себе колоссальные оклады, мечтают о возрождении империи с ее централизованными поставками и колоссальным уровнем военных заказов, потихоньку злорадствуют ага, пусть видят как без НАС жить.
       Молодежь мечется, не будучи научена как работать без фюрерских указаний и в муках ищет пути, как жить. В этих метаниях одни лица скатываются в мафиозные структуры, другие стремятся воссоздать старые порядки для себя (но не для Алксниса, Бабурина, Макашова и им подобных!), третьи бегут за кордон и только горстка способной но неумелой молодежи пытается сделать наше общество таким, как того заслуживают наши многострадальные народы.
       И как всегда на поворотных пунктах истории бездарные руководители рухнувшей империи ищут пути ее возрождения здесь и псевдодемократ Ельцин смыкается с упомянутыми выше одиозными личностями. Не могут понять того, что время империй проходит и на смену ему идет время свободных суверенных государств, что ход истории не изменить и из создавшейся ситуации каждый должен выбираться сам, находя себе наиболее выгодных союзников и помогая своим этническим, историческим и географическим соседям на основе взаимных договоренностей, без чьего-либо диктата.
       Мне очень больно читать в газетах, что Вы, Олег Дмитриевич, были участником очередного мероприятия по воссозданию партии, которая не выполнила ни одного из данных ею народу обещаний. Пусть даже Вы никак не можете согласиться с моим взглядом на вещи, но ведь уже возраст делает Ваше участие  в  подобных  акциях бессмысленным - борьба за возрождение осточертевшей всем партии быстрых результатов не даст и стоит ли Вам остаток жизни тратить на попытки вернуть все назад?
       По-моему, лучше было бы на суде просто покаяться виноват, не понял куда и почему меня тянули господа генералы