ком задовольнило Комісію, нас того ж дня відпустили, Але голова повідомив, що у травні він прибуде до Кап. Яру, аби пересвідчитись, що графік виконується і, якщо треба, допомогти.
       Але Кап. Ярський літак повинен був залетіти по нас ще через день, тож ми з Буровим прийняли пропозицію подивитись пуск ракети Р36, висловлену членом комісії полковником Беляровим, що був начальником відділу вимірювальних систем у керівних структурах ракетних військ.
       Пуск мав відбутися вночі десь о другій чи третій годині за місцевим часом і ми прибули на 2-й вимірювальний пункт полігону близько 22-ї години напередодні, розташувались у кабінеті гостинного господаря - начальника пункту підполковника Сизоненко Віктора Яковича разом з замісником начальника полігону М.І.Калмиковим. Вікно кабінету виглядало в бік стартового майданчика, на якому в світлі прожекторів стояла біла ракета кілометри за три від нас. Балакаючи між собою ми троє раз-по-раз поглядали у віконце на ракету. За деякий час зайшов і господар з протигазом через плече і своєю фігурою закрив вікно, аж тут почувся якийсь несильний вибухоподібний звук. "Что это такое, не полетела ли преждевременно?" з смішком сказав Сизоненко і поволі обернувся до вікна. Всі присутні теж стали дивитись у вікно, вимкнувши світло, щоб краще бачити. Побачили ми тільки замість білого світла прожекторів та дорожніх ліхтарів у лівий бік від старту червоні тьмяні цяточки і це почервоніння захоплювало все більше ліхтарів все лівіше та лівіше. Ми швиденько зметикували, що на майданчику сталась пожежа і дим від неї розтікаючись за вітром закриває собою все більше ліхтарів. За деякий час ми помітили, що стали червоніти і недалекі від нас ліхтарі, а згодом з'явився характерний запах продуктів воднево-кислотного горіння. Сизоненко вийшов у коридор і гучним командирським голосом наказав "Надеть противогазы!". Я виглянув і побачив, що команду солдати виконують по-різному - одні чіпляють сумку з протигазом і заспокоюються, ті ж хто був з сумкою видобувають маски і одягають їх. Сам же командир не став придивлятись, як виконують команду, а кудись вийшов надвір. А один московський полковник занепокоєно бігав, бігав, а потім і питає мене, як же ж нам бути, не маємо ж бо протигазів. Я намагався заспокоїти його, запевняючи, що ніякої небезпеки нема, але він підбіг зо замісника начальника полігону, що теж був без протигазу, з тим же питанням, та і його відповідь його не заспокоїла і він кинувся до щойно зайшовшого Сизоненка, той сказав:"Да это все перегорелое, неопасно." " А зачем вы скомандовали "одеть противогазы"?" "Пусть солдаты потренируются, товарищ полковник!" Незабаром дим від нас віднесло, чи то ми принюхались і ми вже зібрались додому, та наш Беляров був членом комісії і мав їхати розбиратись, а що засобів пересування у нас була тільки його машина, то ми мусили його супроводжувати. Телефоном довідатись куди йому рухатись було неможливо - як прийнято було у нашій тодішній державі, всі переговори були заблоковані, тож поїхали на вогонь, що вже горів без диму. Під'їхавши до воріт стартового майданчика ми застали на стоянці декілька легковиків та автобусів, значить комісія засідає тут. Наш Беляров побіг засідати, а ми з Буровим і шофером залишились в машині. Це було метрів за 300 від пожежі, яка догоряла прямо навпроти дротяних воріт, а зразу за воротами був барак де засідала комісія. Раптом почувся якийсь шум з сторони воріт, ми глянули туди і побачили, що то виїжджає пожежна машина. І в цей момент там де колись була ракета спалахнула яскраво-жовта півкуля полум'я і майже одразу пролунав звук вибуху, що всередині машини відчувся такої ж сили, як постріл з протитанкової гармати на відстані метрів 15-ти. Тут же зірвався з місця РАФік з дніпропетровськими номерами і чимдуж помчав далі від небезпеки під сміх шоферів інших машин. За хвилину вибігла вся комісія і наш Беляров. На наше запитання, чи їдемо додому він відповів "Нет, мы просто решили заседать в более безопасном месте" (тобто на 42-му майданчику, штаб-квартирі відповідного управління).
       А до вибуху спричинився заряд тротилу вагою 300 кг, закладений у головну частину ракети задля створення того ж таки спалаху на місці падіння для полегшення "засічки" місця падіння оптичними засобами Камчатського полігону. Відповідні фахівці сповістили держкомісію, що вибух через пожежу неможливий, отже сталось неможливе, не перший і не останній, на жаль, раз.
       І ось після мого повернення до Харкова, напередодні відправки на полігон для монтажу та налагодження 1-го комплекту "Веги" великої бригади наших  працівників,  Шеф  зажадав  повідомити  наш колектив про свої плани що до нього. 24 березня 1966 року він зібрав більше двадцяти наших провідних працівників і оголосив нам, що він вирішив закрити радіотехнічні роботи на підприємстві після передачі трьох комплектів "Веги" до експлуатації, натомість залучити наш колектив до розробок інерціальної системи керування ракетами. І оце перед початком найвідповідальнішого етапу робіт. Тхнуло звичайною провокацією - сподівався, мабуть, що після такого повідомлення ніхто з нас не працюватиме люди почнуть влаштовувати своє майбутнє, начальство комплексу почне боротьбу за існування у владних структурах, а вельми потрібна система стоятиме неналагодженою. Певною мірою провокація вдалась я, головний конструктор системи, був змушений, замість того, аби віддатись цілком підготовці до роботи на полігоні, зайнятися діями, що хоч на деякий час нейтралізували деструктивні наслідки цих зборів. Ми з тодішнім секретарем партійної організації нашого комплексу Кущенком Ю.А. склали та надіслали нашому міністру листа з проханням відокремити наш колектив у самостійну організацію, бо після таких дій місцевого керівництва видно, що у складі ОКБ692 працювати над подальшим розвитком траєкторних систем не вдасться, а для ракетної техніки вони конче потрібні.
       Відправивши лист до міністра, я почав пробиватися на прийом до нього, аби розказати про нашу роботу та висвітлити її потрібність державі, але у прийомі мені було відмовлено відіслано до замміністра Брежнєва, думка якого вже була відома. Саме тому на тиждень пізніше, коли я пересвідчився, що потрапити до міністра мені не вдасться, і що замміністра залишається при своїх міркуваннях щодо нашої долі, з такою ж пропозицією і тими ж аргументами, що і у листі до міністра, і з проханням підтримати наш колектив я надіслав всім головним (генеральним) конструкторам міжконтинентальних ракет, керівникам головних НДІ нашого міністерства та Ракетних військ, начальникам трьох ракетних полігонів та заміснику командуючого Ракетними військами. Всі ці люди відгукнулись листами до нашого міністра на підтримку наших прагнень. З аналогічним листом виступив і тодішній головнокомандуючий Ракетних військ М.І.Крилов, при чому, підписуючи листа, зателефонував міністрові та попрохав його особисто прочитати цього листа і поміркувати. На підтримку нас були і телефонні розмови з міністром відповідальних працівників ВПК та ЦК КПРС, але ніщо не подіяло. Все замикалось на замісникові міністра, а той, колишній директор радіотехнічного заводу, вважав, що все потрібне ракетній техніці радіотехнічне обладнання вже давно зроблено і найпотрібніше - на його заводі, тож нема предмету для розмов. Саме він і підписав листа від імені міністерства на наше звернення, в якому підтримав намічені заходи Шефа щодо нашого колективу. З іронії долі цього антирадіотехнічного листа було підписано 7-го травня - у день Радіо.
       Звернувся я й до давнього знайомого  Устинова Д.Ф., що на той час був секретарем ЦК КПРС з листом, про те, що роботи нашого колективу збираються закрити, незважаючи на вимоги всіх головних конструкторів міжконтинентальних   ракет  та  військових  зберегти  наш  колектив  з  існуючим профілем. Трохи згодом я спробував зателефонувати Устинову - не вийшло, бо вже настали часи, коли й урядовий телефон можновладці не слухають. Натомість я поспілкувався з його референтом, дуже культурною та чемною людиною. Він повідомив, що "Дмитрий Федорович внимательно сам прочитал" моє "посланіє", сказав, що все розуміє і порадить міністру зважати на міркування головних конструкторів ракет. Здається таки порадив, бо наш міністр у черговому наказі закликав прислухатись до спільних побажань головних конструкторів і висловив побажання створити раду головних конструкторів. Що ж до наших справ, то нічого не змінилося. А мої спроби добитись до міністра чи на прийом, чи по телефону, що з них я почав свої скарги і періодично повторював, так і не мали успіху.
       На той час більшого я зробити не міг. Треба було виїжджати на монтаж і налагодження першої системи, бо у травні заводи здійснили масові відправки апаратури на полігон поблизу Капустиного Яру. Крім того, мені стало відомо, що у Держплані СРСР за заявкою міністерства оборони заплановано на найближчі роки виготовлення ще шести систем "Вега" для дублювання існуючих, для обслуговування ракетного полігону Військового морського флоту та траєкторій космічних об'єктів. Раз так, то поки ці системи не буде виготовлено та введено в дію, наш колектив існуватиме попри всілякі інтриги наших недругів. Ці свої міркування я довів до відома всіх працівників комплексу і, як показала подальша робота, колектив повірив у доцільність продовження боротьби за свою справу і зрозумів, що на даному етапі основним засобом цієї боротьби має бути сумлінна робота над введенням у дію перших систем. До речі, виготовлення додаткових систем за рішенням Держплану передбачалося на Кунцевському радіозаводі у Москві, що ним колись керував наш супротивник - замміністра.
       У травні 1966 р. стан будівництва приміщень "Веги" у Кап. Ярі дозволив почати вибірковий монтаж та налагодження апаратури, закінчувався ряд робіт згідно з принциповим рішенням про суміщення будівництва та монтажу і налагодження, що було узгоджено всіма організаціями, причетними до створення об'єкту. Завдяки цьому, десь наприкінці травня -початку червня вже було встановлено більшість електронної апаратури, у червні-липні було встановлено антени, почався монтаж міжпунктової кабельної та хвильоводної мереж. Разом з тим, деякі прилади затримувались на виробництвах, коли  всю іншу апаратуру було підготовано до комплексних включень. Тому вишукувались способи тимчасової заміни відсутніх приладів і комплексні включення таки виконувались чи то задля перевірки, чи то задля відпрацювання в реальних умовах. Було не без неприємних курйозів - одного разу через неузгодженість дій оператора з реальним становищем системи при відпрацюванні пульта керування було виведено з ладу хвильовод та пук кабелів, що тимчасово замінювали відсутній струмозйомник. Бували і інші неприємності, власне ті, які і повинні бути виявлені у комплексних включеннях - відмови системи блокування через надмірну кількість послідовно задіяних контактів, ненадійність системи стеження за частотою сигналу другого гетеродина, надмірні похибки датчика кута повороту пеленгатора через халтуру, заподіяну при розробці, періодичне падіння до нуля потужності передавача через неякісну зварку виводів підігрівача катоду клістрона та теплову деформацію опорядження його виводів, поява "зайвих" імпульсів у каналах обробки через неправильний вибір розробником місця включення електричного фільтру і багато іншого. Робота йшла більш-менш спокійно, бо ми встигали зробити все що треба і можна було зробити з наявною апаратурою до підходу нової. Навіть могли відпочивати у неділю. Звичайно для відпочинку ми організовували у суботу після роботи виїзди на Волгу, де одні з нас купались та загоряли, інші ловили рибу, а один наш ветеран варив юшку та смажив пійману рибу, вистачало поїсти всім досхочу і рибалкам і купальщикам. У того ветерана-куховара Литкевича Івана Дмитровича отаке було хобі - весь день стояти коло вогнища та готувати їжу,  якщо ж риба забарилася, то хоч чай варити. Вживати спиртне на цих пікніках, за загальною домовленістю, дозволялось тільки звечора у суботу і купатись після цього заборонялось.
       У монтажі, налагодженні та відпрацюванні першої системи приймала участь група офіцерів з усіх трьох полігонів, готуючись у такий спосіб до самостійного обслуговування систем після їх введення в дію. Це дуже допомогло потім при задіяні другого і третього комплектів.
       Вище вже говорилось про те, що в склад системи було введено ЕОМ "Раздан-2" і про деякі прикрощі пов'язані з цим. Але головні неприємності, що мучили наш колектив протягом кількох років, полягали у тому, що ми не змогли вчасно створити належне математичне забезпечення для для нашої системи, бо не мали потрібних фахівців - всі програмісти, що випускались харківськими ВНЗ'ами для нашого міністерства призначалися для нашого ОКБ-692, але нам кілька років не давали жодного з них, лише у 1965 році у нашому складі з'явилась програмістка-професіонал, а до тої пори математичне забезпечення розроблялось так-сяк переученими фахівцями інших спеціальностей та й тих було лише шестеро-семеро. До того ж у той час в світі ще не було напрацьовано стандартного матзабезпечення, не існувало стандартизації самих ЕОМ в СРСР, а машини, що мали таке-сяке типове матзабезпечення були завеликі, дуже дорогі і розподілялися лише постановами уряду.
       Таким чином, восени 1966 року, налагодивши першу систему, ми ще не мали потрібного матзабезпечення і могли вести обробіток інформації лише крок за кроком по одному параметру, бо не спромоглися скласти управляючу програму, це вже не кажучи про те що ми були вимушені відмовитись від повного обробітку інформації, а домовились з полігонами про те, що наші дані мають видаватися на їхні обчислювальні центри у нашій гіперболічній системі координат і з своєю прив'язкою до світового часу. Це вимушене рішення з'явилося причиною багатьох неприємностей, що тривали кілька років. Перший запуск орбітальної ракети з полігону "Байконур" в напряму Нової Казанки навколо Землі відбувся восени 1966 року. Служби вимірювань Капустино-Ярського полігону, у тому числі і "Вега", що знаходилися під дільницею спуску головної частини ракети, мусили забезпечити виміри траєкторії спуску та прийом телеметричної інформації. Нас завчасно повідомили про час старту, сповістили після нього реальний час, коли старт відбувся і ми півтори години чекали прильоту ракети, але не дочекались, бо, як виявилося, другий ступінь ракети зазнав аварії і впав десь у пустелях Центральної Азії. Не зваживши на це, відбою Кап. Ярському полігону не дали  хай, мовляв, хлопці тренуються. Аналіз цього невдалого пуску тривав кілька тижнів, що дало нам змогу дещо покращити матзабезпечення.
       Комісія, що розбиралась з аварією, дійшла висновку, що причиною аварії було гальмування сервомоторчика однієї з систем стеження у складі бортової апаратури системи керування притисканням до його осі однієї з монтажних плат. Державна комісія з випробувань взяла до уваги доповідь про це та запевнення, що всі висновки зроблено, що більше такого не буде та прийняла рішення про черговий пуск. Незабаром він відбувся з таким самим результатом, як і попередній, щоправда рештки ракети впали у іншому місці. Знову комісія, знову для нас додатковий час на відпрацювання матзабезпечення.
       Цього разу знайшлась таки справжня причина обох аварій - неузгодження порядку підключення фазових провідників датчика і виконавчого сервомоторчика.
       Нарешті влітку 1967 року пустили ракету, що долетіла до цілі і була зафіксована та опитана радіозасобами Кап. Ярського полігону з нашою системою включно. Ми одержали очікувану кількість інформації та заходились її обробляти. І ось тут проявився основний недолік системи, що переслідував нас кілька років по тому - труднощі узгодження грубих та ноніусних шкал радіоінтерферометра у наслідок неправильних вимірювань допоміжних параметрів, що  впливають на це узгодження. А це величини баз, тобто відстані між електричними центрами антен, насиченість атмосфери водяною парою та перепад її в межах антенного поля системи під час вимірювань, різниці апаратурних затримок сигналів у приймачах та нестабільність цих величин протягом часу від їх вимірів до сеансу вимірів траєкторії. В ході розробки системи було розроблено методи визначення всіх цих величин, введено в склад системи необхідні цього прилади, як покупні, так і власної розробки, складено відповідні інструкції. Але, як виявилось на практиці, ми зробили це не так як слід... Величини баз визначалися також непрямим шляхом сукупністю геодезичних та радіотехнічних вимірів, що являли собою грубі та ноніусні виміри, відповідно. Труднощі виникали через велику розбіжність в часі цих робіт, бо геодезичні роботи займають досить великий час і не можуть ефективно проводитись частіше одного-двох разів на квартал, бо потребують виїзду на позиції спеціалізованих бригад з нещодавно вивіреними приладами та тривалої камеральної обробки вимірів. Радіотехнічні вимірювання параметрів антенного поля, які умовно названі нами юстировкою, також виконувались досить складно, бо апаратура розроблена нами для цих робіт була ненадійною, потребувала тривалої, протягом двох-трьох годин, підготовки до вимірювань, обробка інформації сукупно з геодезічною була ручною. З огляду на це, а також на організаційні труднощі збору до купи учасників робіт з трьох-чотирьох організацій, розташованих у різних містах, чергова паспортизація антенного поля розтягувалася на строк до місяця-двох. Метеорологічні виміри доводилося виконувати хвилин за тридцять до початку сеансу вимірювань, аби впоратись з ручним занесенням результатів їх до програми обробітку польотної інформації. Таке розпорошення у часі дій, що мали забезпечити узгодження грубих та ноніусних вимірювань і призвело до згаданих вище неприємностей. Всього цього можна було б уникнути, якщо побудувати систему паспортизації антенного поля більш солідно з стаціонарними антенами для опорних сигналів, захищеними від сонячної радіації, вітру та опадів, місцевих предметів, застосування для юстировки наявного стаціонарного імітатора сигналу ракети, з машинним обробітком інформації і автоматичним введенням даних у головну ЕОМ системи. Але ми, знаючи, як слід зробити, все ж ризикнули зробити якнайпростіше,  аби вчасно забезпечити виробництво кресленнями, та й завдані на той час точності вимірів параметрів траєкторії дозволяли сподіватись на те, що все обійдеться. Слід також зазначити, що і так будівництво системи деяким з військових будівників видалося надмірно складним і дорогим, що були спроби ревізувати доцільність побудови фундаментів основних антен з захистом від впливу дестабілізуючих атмосферних факторів.
       Відтак нашим та військовим фахівцям довелося докладати багато зусиль для редагування одержаної інформації, залучаючи до обробітку її дані інших систем вже згадуваного радіолокаційного комплексу, телеметрії і дані про точку падіння головної частини (ГЧ). Це, останнє, було найприкріше тому, що, згідно з ТТЗ, система мусила прогнозувати цю саму точку за даними вимірювань і видавати її службам полігонів не більш, як за п'ятнадцять хвилин після падіння ГЧ. А для випробувань радянських МКБР цей прогноз мав не абияке значення з огляду на розташування полігону падіння на Камчатці з її примхливою погодою, що досить часто робила неможливим візуальне спостереження падіння та його "засічку" оптичними приладами.
       Робота на Кап. Ярській "Везі" ускладнювалася ще й тим, що через необхідність надсилати виміри траєкторій поштою, остаточний обробіток траєкторної  дільниці спуску провадився обчислювальним центром Кап. Ярського полігону за математичним забезпеченням розробленим на "Байконурі". Тому на перших обробітках відпрацьовувались всі неузгодженості між полігонами, а що телефонний та телеграфний зв'язок між ними був тоді лише двома каналами, що діяли коли їм (або міністерству зв'язку) заманеться, а більше просто не діяли, доводилося частенько вдаватись до "козачої пошти" - посланців. Отож працювалось як у полігонній приказці "Вона стоїть, ми сидимо, а вони йдуть.", тут маються на увазі ракета або робота, випробувачі та гроші - зарплатня та командировочні.
       Влітку 1967 року запрацювала друга "Вега" у "Байконурі", почався монтаж апаратури на Плесецькому полігоні. Разом з тим, напруженість у роботі більшості колективу, що перебувала у Харкові, з початку року почала спадати , бо вже були виконані майже всі доробки за результатами налагодження двох систем. Це помітив начальник підприємства - Шеф і ставив знову питання про залучення нашого комплексу до інших робіт, намагався вписати ці роботи до нашого плану. "Вега-АП". Щоправда, спочатку я досить легко відбивався, доводячи необхідність додаткових робіт для подолання зазначених вище негараздів, посилаючись на інспіровані нами ж листи замовників. Проте настав час, коли вже все було зроблено і відбиватись стало важко. Тоді я в найнапруженіші моменти звертався до голови Держкомісії з випробувань орбітальної ракети, генерала Тонких Ф.П., який, будучи у курсі наших справ, негайно викликав мене на полігон не пояснюючи для чого. А що й Шеф теж частенько їздив у відрядження, то наступна наша зустріч і новий тиск починався лише за місяць-півтора, а там знову виклик на полігон, абощо... Колектив же наш ні на які провокації не піддавався, всі фахівці працювали не зважаючи ні на що, ніхто не покидав колективу, за винятком двох-трьох безталанних працівників, що не відповідали нашим вимогам. Мабуть таки вірили мені, коли я запевняв їх, що здоровий глузд переможе і наш колектив збережеться.
       Наш Шеф не тільки очікував завершення робіт з впровадженням "Веги" до експлуатації, але й користувався будь-якою нагодою, аби дискредитувати систему та пропагувати її непотрібність. Саме такої направленості були його виступи на різноманітних технічних нарадах та засіданнях державних комісій з випробувань ракет. Труднощі з обробітком "Вегівської" інформації давали йому досить багатий матеріал для побудови всіляких ворожих до системи інсинуацій. Деякі працівники полігону "Байконур" та й інших організацій, що мали користуватись цією інформацією на тлі такого ставлення до роботи "Веги" головного конструктора системи керування ракетою хиби свого аналізу траєкторій та своє невміння користуватись нашими вимірами прикривали розпатякуванням про недосконалість системи. Проте, своє негативне ставлення до системи та її авторів Шеф ні разу не виклав його на папері за нього це робив все той же замісник міністра. На Кап. Ярському та Плесецькому полігонах, де випробувались ракети, до яких Шеф був непричетний, такої ненормальної атмосфери не було.
       Десь наприкінці літа 1967 року мене викликав Шеф і у присутності свого кадровика ознайомив мене з підписаним ним наказом розпочати у 2-му комплексі роботи за новою тематикою. Уважно прочитавши цей наказ я написав на ньому "Ознакомлен.", поставив свій підпис, підвівся і запитав, чи можна йти. "Как итти? Хоть скажи как ты будешь выполнять приказ?" спитав Шеф. "Никак!" відповів я. "Как же это? Так что же я должен делать?" На це я зауважив, що я б на його місці замінив би непокірного підлеглого на іншого, що виконував би всі накази начальства. "Я не могу этого сделать, ведь ты главный конструктор!" була відповідь. "Тогда ничем помочь не могу." сказав я та пішов до себе. Стало очевидно, що наближається рішучий момент і що Шеф шукатиме інші ходи задля приборкання непокірного. І справді, секретар паркому повідомив мене про звернення Шефа до нього, аби партком розглянув мою недисциплінованість і нехтування наказів члена ЦК КПУ, що він їм був. До речі, оборонний відділ ЦК КП України також підтримував напрям на ліквідацію нашої тематики, тодішнє його керівництво повторювало тезу нашого зам міністра - московські радисти зроблять все що потрібно і без всяких там харків'ян.
       Знаючи, що парткому в цілому належить слухняно виконувати волю начальства, я звернувся до першого секретаря Київського райкому Харкова, аби він запобіг розгляду парткомом суперечки між двома технічними керівниками. Секретарем тоді був М.С.Побігайло, вельми порядна та принципова людина, він задовольнив моє прохання і обійшлося без парткому.
       Крім того я надіслав шифровку до ЦК КПРС Устинову, де в стислій формі виклав ще раз наші біди та попрохав допомоги. Зміст шифровки якимсь побитом наступного ранку став відомим моєму Шефу, він у моїй присутності повідомив когось у Москві, що відкликає її, але йому розтлумачили, що він не має права відкликання і що шифровка мусить щонайбільше за півгодини потрапити до адресата.  Ця відповідь Москви мені стала відома за чергового відвідання столиці від людини, з якою того ранку розмовляв Шеф. Колектив комплексу також не побажав бути осторонь боротьби за свою справу і кілька чоловік звернулися до мене з запитанням, чи не варто написати у найвищі органи влади колективного листа щодо наших проблем. Я відповів, що у наявній ситуації не слід нехтувати будь-яку дію, що могла б допомогти. Такого листа було написано, підписано всім колективом, крім мене та відіслано у ЦК КПРС.
       Знову потяглися дні та місяці в очікуванні подальших подій. Тим часом тривало доведення до потрібних кондицій двох перших систем та монтаж третьої у районі Плесецька. У лютому 1968 року по дорозі на цю третю систему я завітав до найбільш поважного головного конструктора ракетної техніки, керівника провідної установи з розробки інерціальних систем керування ракетами Миколи Олексійовича Пилюгіна. Це була остання спроба врятувати колектив і прецизійну техніку траєкторних вимірювань, в разі невдачі її я ладен був "не витрачати сили та сідати на дно". Після привітань Пилюгін запитав, чого це я, радист прийшов до нього, адже він давить радистів як бліх (власний вираз). На це я відповів, що я не з тих, що намагаються реанімувати радіокерування МКБР, а з тих, хто забезпечує об'єктивні виміри траєкторії, що потрібні йому і його установі для відпрацювання інерціальних систем і що я вже вісім років впевнений у безперспективності радіокерування для МКБР. "То виходит, ты опередил меня?" спитав Микола Олексійович. "Я же Ваш ученик, а ученики часто опережают учителей." сказав я. Після такої напівжартівливої розмови Пилюгін покликав своїх фахівців, аби з'ясувати їх ставлення до робіт нашого колективу. Коли вони підтвердили свою велику зацікавленість у них і у подальшому зростанні точності траєкторних вимірювань, їх було відпущено. Подальша розмова почалась з запитання, чому я не можу владнати свої стосунки з Шефом, що як відомо, не дає нам працювати, чого він хоче? Я розповів про це та про свої і колективні дії за збереження колективу і роботи. Впевнившись, що ми зробили все можливе, Пилюгін почав обдзвонювати можновладців у міністерстві оборони, у нашому міністерстві, військово-промисловій комісії, ЦК КПРС, але не зміг знайти ні одного з потрібних людей - той у відрядженні, той у відпустці, той хворіє, той невідомо де. Кинувши знервовано слухавку, Пилюгін роздратовано сказав, що мабуть не буде займатись цією справою своїх забагато, дуже важко працювати у цьому бардаку, він вже перевтомився. Я зауважив, що цілком його розумію, що хоч я й набагато молодший, але й мені дуже важко та й остогидо усе, мабуть і я кину свою боротьбу та займуся вирішенням особистих проблем. Микола Олексійович глянув на мене, вилаявся та знову почав дзвонити, чи не з'явивсь хтось з невідомо де відсутніх. Не додзвонившись, він сказав, що я можу йти, а він доведе справу до потрібного кінця.
       Справді, коли за тиждень по тому, проїздом через Москву я зателефонував до міністерства, працівник, що опікувався нашим підприємством, сповістив. що у міністерстві раптом запанувала думка про необхідність відокремлення нашого колективу від КБЕ (Конструкторського Бюро Електроприладобудування так з 1966 року стало зватися ОКБ-692). Але тільки наприкінці квітня щось заворушилося - мене викликали на 30 квітня у Москву до міністерства, де головний інженер нашого управління повів мене до замміністра і у моїй присутності влаштував суперечку про нашу долю, обстоюючи необхідність ліквідації нашої тематики, а замміністра, що вже перекувався, навпаки наполягав на необхідності збереження і колективу і тематики. Вів він розмову мляво, частенько позіхаючи, та декілька разів зауважив, що порядні люди вже готуються до свята, а ми тут товчемо воду в ступі. Розмова закінчилась нічим, я ж вночі виїхав до Житомира, де у нас з жінкою було призначено побачення у батьківській сім'ї, що з дозволу Шефа тривало до дня Перемоги.
       За кілька тижнів по нашому поверненню до Харкова мене та Шефа викликали до міністерства для підготування остаточного рішення у наших справах. По нашому приїзді у начальника нашого главку зібрались крім нас керівники підлеглих управлінню радіотехнічних НДІ - М.С. Рязанський, А.С. Мнацаканян та О.М.Шишкін, замісник міністра М.О.Брежнєв, начальник главку А.П.Зубов та декілька головних фахівців управління. У кількох реченнях замміністра об'єктивно змалював становище у справі прецизійних траєкторних вимірювань та запросив присутніх висловити свої міркування щодо цього. Громада запропонувала послухати мене. Я виклав коротку історію питання, стан робіт на сьогодні, зростання вимог щодо точності вимірювань для перспективних ракет, наявність необхідних для задоволення цих вимог резервів у вибраному нами методі, необхідність у додаткових системах для вимірювань ракет з касетними головними зарядами, необхідність подальшої автоматизації систем для зниження витрат на їх утримання та збільшення оперативності обробітку інформації та доставки її споживачам. Після мене виступив Шеф, що стисло виклав свою точку зору, що повністю збігалася з текстом згадано вище листа М.О.Брежнєва мовляв, у Москві є вдосталь колективів, здатних забезпечити все, про що йдеться, а йому не вистачає працівників для основних робіт підприємства, тож треба ці роботи і віддати москвичам, а 2-й комплекс використати для підсилення основного напряму робіт КБЕ. Третім виступив Шишкін, директор НДІ вимірювальної техніки, що спеціалізувався не телеметричних вимірюваннях і в основному розробляв датчики - пристрої для перетворення вимірюваних фізичних величин, що характеризують роботу агрегатів та приладів летючої ракети на електричні сигнали, що за допомогою раліолінії передаються на Землю. Цей інститут виріс з відповідного відділу ОКБ-1, керованого Корольовим. Шишкін запропонував передати йому всі роботи з траєкторних вимірювань і запевняв, що сили для такої роботи у його НДІ знайдуться, також висловив готовність забезпечити переселення у підмосковне місто Калінінград (нині Корольов), де базується цей НДІ, тих харків'ян, що не захочуть розлучатись з траєкторною тематикою. Далі виступив Мнацаканян, директор інституту, що спеціалізувався на радіосистемах для забезпечення космічних апаратів на навколоземних орбітах. Він висловив впевненість у тому, що наявний колектив харківських радистів-траєкторщиків треба зберегти, бо такі серйозні роботи на ходу не перехопиш. Мнацаканян визнав необхідним відокремлення колективу від КБЕ, якщо ж високі сфери не спроможуться створити нову самостійну організацію, то він згоден взяти цей колектив до свого НДІ на правах самостійного філіалу. Останнім з директорів виступив Рязанський, він також висловився за необхідність продовження робіт у напрямах, накресленних у моєму виступі, піддав нищівній критиці міркування Шишкіна щодо спроможності НДІВТ найближчим часом розгорнути роботи, що про них йдеться та про можливість переселення кістяка колективу у Підмосков'я. Але далі, підтримавши тезу Мнацаканяна щодо створення самостійного філіалу, зазначив, що краще все ж перетворити колектив у філіал саме НДІВТ, хоч харків'яни спільного у техніці з ним не мають, та обидва колективи мають спільного замовника - полігонну службу Ракетних військ. По обличчям присутніх замміністра та начальника главку видно було, що ця несподівана пропозиція їм дуже сподобалася. Не міг приховати своєї радості і Шишкін адже для його амбіцій вийшло ще краще, ніж він сам зміг придумати - йому роботи обмаль, а імперія зросте, бо це вже другий філіал. Підсумки наради підбив замміністра - будемо готувати наказ міністра про створення у Харкові філіалу НДІВТ. Коли ми виходили з кабінету де засідали, сяючий Шишкін привітав з добрим рішенням та попеняв мені, чому я не висловив підтримку такому рішенню. Я на це відповів, що я ще не його підлеглий і тому подібних претензій не можу прийняти. Та й насправді, я ще не знав, як ставитись до прийнятого рішення, бо ж знав, що Шишкін вже кілька місяців пропонував головному конструкторові Уткіну, що зайняв місце померлого Янгеля, та нашим замовникам перебрати на свій інститут нашу тематику, при чому навіть не познайомившись до ладу ні з системами, ні з людьми, долі яких це стосувалось.
       Через деякий час проект наказу міністра щодо створення Українського філіалу НДІВТ було винесено на розгляд колегії міністерства. У членів колегії на було заперечень, тільки хтось спитав мене "А как тебе лучше?". Я ж відповів, що для діла краще будь-яке рішення, тільки не нинішній стан справ. Члени колегії пожвавішали та звеселились, почувши цю відповідь. Тоді я додав, що не бачу особливого сенсу у відокремленні від КБЕ, що правильніше було б належним чином вплинути на його керівника, аби він поводився як належить з точку зору державних інтересів. На це мені відповів замміністра Брежнєв, що головував на цьому засіданні за відсутнього міністра, зауваживши: "Ну, зачем ему еще и твоя головная боль, у него самого дела не очень просты." Наказ міністра було підписано, у відповідності до нього було створено комісію, що нас розділила так, що наш колектив одержав робочу площу удвоє меншу, ніж мав досі. Цілий ряд наших справ - зберігання, розмноження та розповсюдження нашої технічної документації, секретне діловодство, постачання та комплектацію комісія залишила у віданні КБЕ. На жаль, наш новий сюзерен Шишкін, що діяв у комісії, не зважаючи на мене і мої пропозиції, дав себе, вірніше нас, ошукати, бо ж зрозуміло, що вказаними справами КБЕ займатись буде через пень-колоду, а ми будемо вимушені створювати відповідні ланки у себе на тих неможливо мізерних площах. Ще й зарплатню керівникові філіалу встановили на чверть нижчу за ту, що він одержував у КБЕ. Все це було зроблено явно для того, аби спровокувати втечу членів колективу від створених йому пекельних умов. Але колектив витерпів все заради своєї справи, жоден працівник не покинув колективу. За двадцять три роки по тих подіях мені все це згадалось, коли розпався СРСР - розподіл його активів робився тим же почерком, щоправда з територією було інакше  не вдалося відібрати зразу, то опісля почались всякі східно-південні провокації.
       Відокремлення від КБЕ поставило на порядок денний питання про будівництво приміщень для нашої організації, аби створити більш-менш нормальні умови для роботи. Той самий замміністра М.О.Брежнєв при нагоді відвідав першого секретаря Харківського обкому партії Ващенка Г.І., сповістив його про рішення міністра щодо нас і попрохав згоди на будівництво лабораторно-виробничого корпусу для нової організації. Згоду він одержав разом з вказівкою приблизного місця будівництва, але попередньо вислухав кілька недоброзичливих речень щодо ставлення до нашого колективу в минулому та зловживання довірою партійних органів України та Харкова, що підтримавши раніше позицію міністерства тепер опинились у дуже незручному становищі. Коли завідуючий оборонним відділом обкому, що був присутній на цій розмові, переказав її зміст, я з приводу колишньої позиції цих органів спитав, а де ж були ваші власні голови? Мій співрозмовник ніяково посміхнувся та розвів руками... Дійсно цікава була ситуація адже у цій справі партійні органи знали, що можуть діяти на свій власний розсуд, бо керівництво оборонного відділу ЦК КПРС співчувало нашому колективу, Устинов же повівся обережно, не бажаючи вирішувати нашу долю всупереч волі міністра, бо справа була не його масштабу. у таких умовах партійні органи України могли діяти самостійно, одного разу, коли створювалось ОКБ-692 так і було. ЦК КПРС прийняв пропозицію, що її подав ЦК КПУ з подання Харківського обкому.
       Попередню згоду  уряду УРСР на наше будівництво було доручено отримати мені, бо Брежнєв вважав, що при наявності згоди Ващенка це не буде важко. Тож і наказав мені підчас зустрічі у Москві однієї п'ятниці негайно рушити до Києва на зустріч з замісником голови Ради Міністрів Соболем М.О.. Коли ж я сказав, що краще приїхати до Києва у понеділок, Брежнєв сказав: "Выезжайте сегодня же и сразу по приезде, позвоните мне из кабинета Руденко! (завідуючого оборонним відділом ЦК КПУ)". Я ж знову про недоцільність виїзду сьогодні, замміністра вже закричав на мене, повторюючи свою вимогу. Мене ж розбирав сміх, бо я майже місяць не бачився з дружиною, що перебувала у тривалому відрядженні саме у Києві і сперечався я лише затим, щоб потім ніхто не сказав, що я виїхав до Києва лише заради побачення з дружиною. Одержавши такі категоричні вказівки, я купив квитка на поїзд і зателефонував дружині на роботу у Київ. Вона зраділа та повідомила, що у неї завтра майже нема роботи і що вона зустріне мене на вокзалі. Приїхавши до давньої столиці я з жінкою поїхав до центру міста, посадив дружину зачекати трохи у сквері театру ім. Франка, піднявся нагору до будинку ЦК КПУ, зайшов у оборонний відділ, домовився телефоном з референтом Соболя і урядовим телефоном з вказаного кабінету доповів Брежнєву про прибуття та про призначення мені зустрічі з Соболем на вівторок. Після цього повернувся до дружини, ми з нею розробили план триденного знайомства з красотами Києва і розпочали його реалізацію.
       У вівторок мене прийняв М.О.Соболь і категорично відмовився дати згоду на наше будівництво у Харкові. Чи тому це сталось, що не того рангу був прохач, чи тому, що, як виявилося пізніше, згоди харківського начальства було достатньо, а може тому, що не було в мене листа від керівництва міністерства, на якому можна було б залишити історичну резолюцію?
       Невизначеність з нашим будівництвом тривала кілька років. Крига почала скресати лише по раптовій смерті Брежнєва, коли ми залучили на "байконурську ""Вегу" нашого міністра і він на власні очі побачив, що то за система була створена колективом та коли дізнався про необхідність її реконструкції відповідно зростаючим вимогам ракетної техніки. Закінчивши відвідини міністр сам покаявся у тяганині з нашим будівництвом та пообіцяв зрушити справу цю з місця, щось занотував у своєму записнику. Але ще багато разів довелося нагадувати про його обіцянку-цяцянку, відловлюючи пана міністра зранку коло дверей його кабінету, а також у бункері 2-ї площадки "Байконура", де він з'являвся перед черговим пуском космічного корабля з іноземним космонавтом. Після одного такого нагадування, зробленого нашим головним теоретиком Котом П.А., щось заворушилось, до справи було залучено замісника міністра з капітального будівництва Мазура Є.В., той почав вишукувати фінансові можливості, подивився на запропонований нам майданчик для будівництва на Салтівському масиві, висловив своє невдоволення ним, через брак транспортного зв'язку з центром Харкова на що я сказав йому "Та поки ми побудуємось тут не тільки трамвай, а й метро буде". Це йому підтвердили і міські власті, тож процес нашого проектування та будівництва "пішов", як тепер кажуть. Йшов же він поволі розкручуючись і ось нарешті на 1977 рік нам асигнували на початок будівництва аж 150 тисяч рублів, при загальному обсязі близько 10-ти мільйонів, аби хоч як позначити початок будівництва, а вже потім давати і більші суми, бо ж будівництво вже триває.
       Наведені вище "передбудівельні" події тривали, як бачимо, майже десяток років, тому ми, аби хоч трохи поліпшити свої виробничі умови зайнялися нелегальним будівництвом на клаптику території КБЕ, скориставшись тим, що Шеф не ходить повз той клаптик і тому не бачить, що на ньому робиться, а всі інші працівники КБЕ або ж не цікавляться цими роботами, або знають та, пов'язані  родинними чи іншими зв'язками з нами, мовчать собі. Так ми збудували будинок, де розмістили відділи комплектації, постачання, кадрів та кабінет замісника директора, що з його ініціативи все це й будувалось, а також двоповерхову, за браком площі, будову для дільниці печатного монтажу та ще деякі дрібні сараї. Наші дотепники звали цей самобуд БАМ'ом. У 1973 році під час візиту у КБЕ міністра, колишній наш Шеф мав необережність поскаржитися на наші системи, я вже писав про це, але у цієї скарги був ще один наслідок - головний інженер нашого главку звернув увагу міністра, що критикований колектив працює у нестерпних умовах, а у КБЕ стоїть без діла пустий зал з площею близько 200 кв. метрів. Тож довелося Шефу віддати нам цей зал.
       Незабаром після відокремлення від КБЕ, ми одержали завдання від КБ "Южмаш" та НДІ-4 забезпечити виміри траєкторій ракет з касетними головними частинами, що після головної команди розпадаються на п'ять головних частин - бойових блоків (ББ), що аналогічні головним частинам звичайних ракет. Насправді це завдання містило в собі дезінформацію, бо проектовані касетні головні частини мали послідовно відділяти кожен ББ після його індивідуального націлювання. Послідовне націлювання та відділення ББ починається після відділення касетної голови, що відповідає моменту відділення і звичайної голови після головної команди, цей процес  триває кілька десятків секунд. Через надмірну, щоб не сказати більше, секретність цих проектів нам було видане спотворене завдання. Це призвело до того, що замість того, аби одним каналом вимірювань "Веги" послідовно вимірювати параметри руху всіх п'яти блоків, ми були вимушені задля одночасності вимірювань внести до складу системи ще чотири комплекти приймальної апаратури на різні робочі частоти та розробити чотири варіанти бортового ретранслятора на ці ж частоти "відгуку".
       Крім того, замовники прийняли рішення про будівництво ще двох систем для Байконуру та Плесецького полігону з розташуванням їх за кількасот кілометрів попереду стартових позицій полігонів в напряму в напряму цілі, аби забезпечити достатню радіовидимість траєкторії автономного польоту касетної ГЧ для одержання високої точності вимірів. Це, у свою чергу, призвело до необхідності деякої додаткової реконструкції системи.
       Ця робота  була  названа  "додаткова  апаратура ""Вега-Плеяди". У зв'язку з труднощами експлуатації ЕОМ "Раздан 2" та припиненням їх випуску промисловістю, у склад додаткової апаратури було також введено нові, суттєво кращі, ЕОМ "Наірі". Також було введено апаратуру автоматичної юстировки системи, аби позбутись згаданих вище негараздів.
       Після врятування колективу та початку розгортання робіт з реконструкції систем "Вега" у січні 1969 року спеціальним рішенням Головного управління ракетного озброєння за узгодженням з іншими причетними до ракетної техніки відомствами цю систему визнано основним засобом траєкторних вимірювань полігонів  Ракетних військ, а наша нова організація Український філіал НДІВТ - головною з траєкторних вимірювань.
       Мабуть це рішення викликало невдоволення, м'яко кажучи, нашого колишнього шефа, що він висловив тодішньому головнокомандуючому РВ М.І.Крилову, який завітав наприкінці 1969 року до нього у Харків у справах подальшого розвитку систем керування ракетами. Внаслідок цього два генерали з почту Крилова видобули мене з лікарні, де я лежав та попрохали роз'яснити ситуацію, бо Шеф закинув маршалові, що незважаючи на погані (на його думку) характеристики "Веги" , управління озброєння Ракетних військ замовило апаратуру "Вега-Плеяди", що матиме ті ж самі характеристики. Мої співрозмовники, щоправда, були знайомі з справжнім становищем та не знали деяких деталей, бо не чекали на постановку питання про вимірювання перед головкомом і тому не підготувались. Але поки я вибирався з лікарні, вони зателефонували до своїх фахівців і наша розмова була нетривалою. Генерали розповіли, що готуючись до маршальських відвідин Шеф виявив, що з нашою організацією активно взаємодіють КБ "Південне", НДІАП (організація під проводом Пилюгіна) та готується урядове рішення щодо додаткової апаратури "Вега-Атлас" і все це без його, Шефа, відому. Ось він і вирішив таким скандальним способом заявити про свою зацікавленість у розвитку систем, непотрібність яких він раніше доводив. Генерали порадили мені для кращої інформованості широкого загалу ракетної промисловості та військових створити стислий документ з викладом стислої інформації про всі варіанти системи "Вега", що проектуються. Я пообіцяв це зробити, хоч всі зацікавлені організації мали всю необхідну інформацію, але не у вигляді окремої брошури, що можна прихопити з собою, йдучи на прийом до маршала. На тому і розійшлися, домовившись узгодити ТТЗ на ""Вегу-Атлас" ще й з КБЕ.
       Апаратуру "Вега-Атлас", завдання на яку готував НДІ4 РВ на замовлення НДІАП, мало бути створено заради збільшення точності вимірювань існуючих вже систем "Вега" для випробувань нової модифікації ракет УР100. У липні 1970 року це завдання було оформлене відповідним рішенням урядових органів і невдовзі узгоджено та затверджено і затверджено ТТЗ на цю додаткову апаратуру. Для реалізації цього завдання до кожної  системи було додано ще по два приймальні пункти на відстані 6 кілометрів від основного антенного поля, що утворили з першим пунктом два інтерферометри з взаємно перпендикулярними базами для підвищення точності вимірювань швидкості, удвоє збільшили модуляційні частоти для підвищення точності вимірювань відстані а також реконструйовано систему юстировочних антен та автоматизовано процес юстировки.
       Таким чином почався передбачений нами подальший розвиток системи "Вега". На жаль, термін розробки додаткової апаратури був закороткий, а працівників не вистачало. Тож виконати розробку вдалося лише з застосуванням так званого "акордного" методу організації робіт, що насправді означало збільшення на 2-3 години робочого дня з відповідною грошовою компенсацією.
       Для виготовлення апаратури було збережено встановлену раніше кооперацію між заводами, що виготовляли перші комплекти "Веги" з деякими змінами номенклатури окремих заводів.
       В складі НДІВТ спочатку не дуже добре працювалось, бо наш новий сюзерен захотів не тільки царствувати над нами, а ще й керувати нашим колективом та заходився повчати нас, як слід працювати, створив при собі групу контролю наших зв'язків з заводами та полігонами, що не могла нікому і ні в чому допомогти, тільки всім заважала. Крім того, я відчував упередженість нового керівництва щодо мене особисто, намагання виставити мене у поганому вигляді в очах і керівництва главку і наших працівників. Відчувалося, що хтось добряче працює щодо ускладнення наших стосунків, бо у самого Шишкіна не було жодних підстав до такого до мене ставлення. Я довго терпів, не дозволяючи собі йти на конфронтацію з новим керівником, чого, мабуть, бажали ті, що провокували такі взаємини. Якщо і сперечався з ним, щодо його новацій, то дуже витримано і, не переконавши Шишкіна у недоцільності їх, прийняв їх усі, розуміючи, що всі потуги оперативно керувати нами з Підмосков'я приречені і відімруть самі по собі. Саме так і сталось.
       Після цього, не бажаючи і далі терпіти всілякі випади Шишкіна проти мене особисто, я зустрівся з ним наодинці у його кабінеті і спитав, що означає його ставлення до мене - прояви недовір'я, прилюдні вислови сумнівів у моїй компетентності, прагнення керувати кожним моїм кроком та і просто вияви особистої неприязні, якщо ж йому треба позбавитись мене, то я не проти знайти собі іншу роботу. Я сказав, що за свою посаду боротися я не збираюсь, бо певен того, що врятований колектив і без мене упорається з своєю роботою і я не сподіваюсь у тій боротьбі перемогти, бо я на десять років старший за нього, тож у мене може просто не вистачити часу для перемоги. Сказав, що очікую прямої, відвертої відповіді. Не дочекався я ніякої відповіді - мій співрозмовник мовчки дивився під стіл і не реагував на мої кількаразові спроби активізувати його запитаннями типу "Ну, так что?", "Оветишь ты или нет?". За годину такого одностороннього спілкування я підвівся, сказав щось не дуже цензурне на прощання та пішов. У відповіді Шишкіна на моє прощання почулись радісні нотки... Після цієї сцени наші взаємини стали не тільки нормальними, але й товариськими. За кілька років потому Олег Миколайович признався, що його провокували на дії проти мене і дуже настирливо. Я не став питати хто це робив, сам здогадуюсь. Зразу відзначу, що коли Шишкіна на посаді Директора НДІВТ замінив О.О.Сулимов, взаємини між нашим організаціями та ним і мною залишались щонайкращими.
       Тим часом почалось виробництво згаданої додаткової апаратури та підготовка експлуатаційної документації.
       Разом з тим і ми і наші замовники розуміли, що всіляким латками на кшталт додаткової апаратури "Вега-Плеяди" та "Вега-Атлас", проблему точних вимірювань для випробувань перспективних ракет не вирішити, потрібно було починати розроблення нової системи, взявши до уваги досвід, одержаний під час проектування, виробництва та запровадження у експлуатацію "Веги". Для забезпечення тривалої експлуатації нова система мала бути виконана на сучасних елементах і мати у своєму складі сучасну (на той час) ЕОМ. Тому у 1971 році замовники поставили нам завдання створити нову систему, яку з політичних міркувань відповідні працівники Ради Міністрів нарекли "Вега-М". Політичні міркування полягали у тому, щоб узгодити назву системи з домовленістю між СРСР та США про відмову від розроблення нових ракетних комплексів з допущенням їх модернізації. Отож, аби СРСР не можна було звинуватити у порушенні домовленостей, усім новим самостійним об'єктам ракетної техніки бюрократи давали назви об'єктів-попередників з добавкою індексу "М", хоча для модернізації комплексів створювались зовсім нові ракети, з новими системами керування та бойового управління, лише пускові шахти їх підлягали модернізації під ці нові ракети.
       Тактико-технічне завдання на "Вегу-М" базувалося на впевненості в тому, що активні дільниці траєкторій бойових ракет матимуть і у майбутньому ті ж самі характеристики, що притаманні ракетам 60-х років і що траси випробувальної стрільби будуть змінюватися у широких межах. Такі уявлення і визначили завдання на побудов