ння, експлуатаційного контролю та заправки ракети безпосередньо перед стартом, бо перебування ракети в заправленому кріогенним окислювачем стані за декілька годин виводить її з ладу, якщо ж в разі затримки пуску окислювач злито не дуже пізно, то й тоді відновлення працездатності ракети потребує багатогоденних ремонтних робіт. Друга незручність Р7 для військових замовників полягала в застосуванні для керування ракетою радіотехнічної системи з двома великими та вразливими, в умовах ядерної війни, наземними пунктами з кількома антенами, розташованими на площі у кілька гектарів, та й ще на відстані 200-300 кілометрів один від одного та від місця запуску ракети.
       Колективи під проводом С.П.Корольова та В.П.Глушка змушені були застосувати двигуни на зрідженому кисні тому, що на час розробки ракети Р7, двигуни з висококип'ячим окислювачем - азотною кислотою, ще не могли забезпечити енергетичні характеристики, необхідні для "діставання Америки" та виводу на орбіту супутників, що також передбачалося запропонованою Корольовим та його соратниками програмою робіт, оформленою відповідними урядовими рішеннями.
       Таким чином, при надзвичайно жорстких строках роботи, визначених урядом, це було єдине правильне рішення, хоч і тимчасове. Разом з тим, у 1958-1959 роках С.П.Корольов організував широку взаємодію з вченими та інженерами кріогенної техніки, що дало змогу почати проектування нової міжконтинентальної ракети Р9, значно надійнішої, у якій недоліки пов'язані з кріогенним окислювачем вдалося звести до мінімуму - це була остання спроба Корольова зберегти для своєї організації замовлення на бойові ракети, аби не втратити вельми щедре фінансування. Не захотів, чи не зміг Сергій Павлович визнати те, що замовникам було відомо apriori, що і ця ракета не зможе досягти надійності та зручності експлуатації, притаманних "азотним" ракетам. Щоправда подальший перебіг подій у світі та у СРСР довів, що і космічна техніка може забезпечити таке ж щедре фінансування, бо військові вміють геть усі здобутки науки та техніки обернути на службу війні...
       З огляду на наведене, десь наприкінці 1958 р., чи на початку 1959 р. було прийнято запропоновану М.К.Янгелем та Міністерством оборони програму побудови двох типів міжконтинентальних ракет Р14 та Р16, з висококип'ячим окислювачем та автономною (інерціальною) системою керування, з виходом першої на льотні випробування у 1959 році, а другої у 1960 році, роботи ж по Р9 не припинялись, оскільки не було повної впевненості у тому, що вдасться вчасно створити згадані "азотні" ракети без недоліків, що можуть затримати їх прийняття на озброєння.
       Власне аналогом по відстані до цілі ракетам Р7 та Р9 стала ракета Р16, вона (як і Р14) створювалась колективом під проводом М.К.Янгеля. Цей колектив мав досвід створення ядерної ракети Р12 на відстань 2000 км з інерціальною системою керування та з азотною кислотою у ролі окислювача. Розробка почалася з початку 1953 року, льотні випробування завершено у першому кварталі 1959 року. Ця ракета  була створена на високому технічному рівні і саме тому при її випробуваннях на поверхню спливли лише ті прорахунки, які неможливо було виявити аналітичним методом, моделюванням та наземними випробуваннями. На цій ракеті для регулювання швидкості польоту було встановлено гіроскопічний датчик швидкості - це було зроблено, аби паралельно з вирішенням практичного завдання, провести експериментальне дослідження поведінки прецесуючого гіроскопа, підвішеного за вісь обертання (як інтегратора прискорення, тобто датчика швидкості). Вимірювачі швидкості основного параметра, що забезпечує влучання в ціль по відстані, які застосовувались на час створення Р12 у всіх радянських керованих ракетах, базувались на поєднанні магнітоелектричного датчика прискорень (перевантажень) з електролітичним інтегратором і на той час вже вичерпали свої можливості збільшення точності. До того ж вони погано стикувалися з цифровими приладами керування, застосування яких вже було на часі, з огляду на вимоги замовників щодо збільшення зручності та оперативності управління запусками ракет.
       Спеціалісти з систем керування ракетами послідовно й наполегливо працювали протягом років над пристосуванням для вимірювання швидкості прецесуючого гіроскопа, сподіваючись створити нову систему керування, про яку давно мріяли замовники ракет - військові, аби відмовитись нарешті від радіосистеми.
       Та не все так було просто... Два колектива-розробника систем керування ракет в СРСР під проводом М.О.Пілюгіна та М.О.Семихатова через завантаження вже початими роботами з керування космічними носіями (Пілюгін) та ракетами для підводного флоту (Семихатов), не мали змоги вчасно розробити принципово нову систему керування для Р16. Щодо одноступеневої Р14, яка, по суті, була подальшою модернізацією Р12, то цей строк був реальний і колектив Пілюгіна з цією розробкою успішно впорався.
       Інша справа двоступенева Р16. Тому на урядовому рівні було прийнято рішення створити згадану вище нову організацію на базі частин ОКБ двох харківських заводів  "Комунар"  для розробки систем інерціального керування та ім. Шевченко для розробки радіосистем, визначивши згадані заводи як базові для виробництва інерціальних систем та радіосистем, відповідно до реальної спеціалізації заводів. Головною ж організацією з розробки системи інерціального керування уряд призначив московську організацію спеціалізовану у справі розробки гіроскопічних приладів, на чолі якої був В.І.Кузнєцов найбільш відомий інженер і вчений у цій галузі на той час, головний конструктор усіх гіроприладів для ракет наземного базування. Такий вибір був незвичний, бо традиційно головними організаціями з систем керування призначалися ті, які створювали все електрообладнання ракети, системи стабілізації, електроавтоматики двигунів, комплекс наземного управління, а також були технічними посередниками між усіма головними організаціями-розробниками командних та виконавчих приладів. На той час ОКБ заводу "Комунар" було краще підготовлено до ролі головного колективу, з огляду на добрий вишкіл у ролі співрозробника системи керування Р12.
       Однак, ймовірно, вирішальне значення мало те, що керівником цього колективу був єврей Абрам Мордухович Гінзбург, а згідно з тодішньою партійно-державною політикою його не можна було ставити головним конструктором, а це сталося б, якби керований ним колектив отримав статус головного. І було знехтувано навіть те, що А.М.Гінзбург був кадровим співробітником Н.А.Пілюгіна, його замісником з серійного виробництва, першим працівником і засновником ОКБ заводу "Комунар". Тож керівником нового ОКБ-692 й було призначено Бориса Михайловича Конопльова талановитого інженера та вченого у галузі радіотехнічних систем керування та навігації, але без досвіду роботи з системами інерціального керування ракетами. Водночас його було попереджено про необхідність поступового усунення А.М.Гінзбурга від безпосереднього технічного керівництва розробкою комплекса апаратури. Це в свою чергу призвело до звуження функцій найближчого заступника Гінзбурга  вельми здібного та досвідченого інженера Йосипа Абрамовича Рубанова теж вихованця пілюгінського колективу.
       Повернувшись до Харкова я приєднався 27 квітня до щойно прибулих - начальника головного управління Держкомітету з Радіоелектроніки СРСР Стася П.З. та Конопльова Б.М., і прийняв участь у формуванні адміністрації та служб нової організації. Крім того я узгодив з директором заводу ім. Шевченко список осіб, що переводяться, та вирішив з ним питання про порядок переведення у ОКБ-692 робітників дослідного цеху, за який у постанові уряду не було нічого сказано, а також домовився про організацію та забезпечення переїзду на нову територію, що була виділена для ОКБ-692 на місці колишнього військового училища Прикордонних військ у передмісті Помірках.
       Колектив переїздив з охотою, навіть з піднесенням, не було жодного, хто б хотів залишитися на заводі. Проте, я виключив з списку переведених одного з начальників лабораторій за його неетичну поведінку у самий напружений момент випробувань "Звезди", що призвела до додаткових труднощів колективу випробувачів. Зразу зазначу, що він покаявся у цій поведінці, зрозумівши все як слід, тому у майбутньому ми з ним підтримували тісні стосунки і у особистому і у виробничому плані. Але трапилась і гірша неприємність - оборонний відділ харківського Обкому КПУ від надмірної пильності запитав Облуправління КДБ, чи не має воно якихось зауважень до особового складу заводських підрозділів, що переводяться у нову організацію, бо ж ця організація має стати одною з трьох-чотирьох провідних з систем керування щонайсекретніших ракет. А тим тільки дай... І це управління негайно дало список, що містив у собі кількох євреїв та одного кавказького турка, яких воно не бажає бачити у лавах ОКБ-692. Цей список було доведено до Конопльова, що виконував обов'язки начальника і він розпорядився внести відповідні корективи, що було неважко, бо належні папери ще не було остаточно оформлено. Мої намагання довести Конопльову неправильність і шкідливість такої ставлення до кадрових працівників та вимоги домовитись з КДБ, спираючись на мою запоруку у патріотизмі цих людей, залишились безрезультатними. Щоправда, Конопльова можна було зрозуміти, бо йому, сину видатної есерки, репресованої за сталінського режиму, треба було бути дуже слухняним...
       Під час підготовки до переїзду у Помірки ми з дружиною одержали запрошення від наших однокурсників прибути до Москви для святкування 10-річчя нашого випуску і 9-го травня майже всі однокурсники відзначили цю дату у ресторані "Будапешт" на Петровських лініях. Було дуже приємно зустрітись з старими товаришами, довідатись, що всі вони вважають себе добре влаштованими і з оптимізмом ідуть своїми шляхами і ми не пожалкували, що приїхали, а також вирішили надалі таких зустрічей не пропускати, було ухвалено зустрічатись щоп'ять років.
       Повернувшись до Харкова я взяв участь у перебазуванні нашого колективу на нове місце відразу після 9-го травня.  Закінчили ми його за два тижні, після чого виробничий процес було відновлено. Ще коло двох місяців тривало переведення робітників дослідного цеху у темпі завозу нових верстатів та обладнання.
       У новій організації колектив, що прийшов з заводу ім. Шевченка було названо "комплекс "№2", другий комплекс. Назву "комплекс №1" було надано колективу розробників заводу "Комунар" з огляду на його ведучу роль. Цей колектив переїхав на нове місце у червні. Його переїзд та влаштування тривали майже місяць через необхідність перебазування досить великого обладнання - аналогових математичних машин, на яких моделювались процеси, що відбуваються у системі керування під час польоту ракети. Поки тривало переміщення першого комплексу, Борис Михайлович детально познайомився з науково-технічним доробком другого комплексу та майбутніми роботами. Результатом цього знайомства було усвідомлення того, що систему "Оріон" згідно з наявним ТТЗ зробити у строк, прийнятний для випробувань ракет Р14 та Р16, тобто у першому кварталі 1960 року, неможливо, навіть її проектування у повному обсязі неможливе, бо ще немає необхідного асортименту напівпровідникових компонентів, та й можливості придбання наявних напівпровідників були ще дуже обмежені. Створювати ж систему на електронних лампах вже запізно, бо коли її буде поставлено на виробництво, то може значно скоротитися виробництво радіоламп, не кажучи вже про те, що на лампах ця система витрачатиме надмірно багато електроенергії та потребуватиме багато обладнання для відводу тепла. Борис Михайлович виїхав, прихопивши з собою і мене, до Москви у згаданий вище НДІ-4, де ми довели до відома військових спеціалістів всі наші можливості побудови прецизійної траєкторної системи. Під час обговорення з'ясувалось, що і ракетні полігони не будуть у 1960 році здатні обробити весь обсяг траєкторної інформації, що має дати така система. Тоді за сукупністю обставин було прийнято рішення створювати "Оріон" у два етапи - на першому етапі створити систему для вимірювання трьох параметрів руху другого ступеня ракети - радіальної швидкості його відносно певної точки земної поверхні та різниць між нею та радіальними швидкостями відносно ще не менш трьох точок. За умов сумісного обробітку з вимірами автоматизованого радіолокаційного траєкторного комплексу, що безперечно стане до ладу у 1960 році, виміри системи "Оріон" першого етапу забезпечать прийнятний мінімум траєкторної інформації. Згаданий радіолокаційний комплекс створювався ОКБ Московського Енергетичного Інституту під проводом доктора т.н. Богомолова О.Ф. на базі кількох модифікованих радіолокаційних станцій "Кама", первісно призначених для наведення зенітних гармат. На другому етапі система "Оріон" мала досягти виконання первинного ТТЗ у строки, що мають бути вирішені згодом. Принципово це рішення було узгоджено з фахівцями найбільш зацікавленої ракетної організації  - КБ "Південне".
       Розробку системи згідно з цим рішенням було розгорнуто широким фронтом, бо для організації виробництва її у 1960 році, було необхідно у червні-липні видати у Державний комітет, так тоді звалось міністерство, заявки на матеріали і комплектуючі вироби та видати конструкторську  документацію, не пізніше третього кварталу. З огляду на наявний технічний досвід розробляння БРК-2 та "Звезди", радіолінії системи розроблялися на частотах близько 9400 мегагерців - лінія "заклику" та 7700 мегагерців - лінія "відгуку". Було спроектовано наземну антенну систему з чотирьох приймальних та однієї передавальної антени, що перед пуском заздалегідь направлялися на потрібну область простору, чотири приймальні пункти у автомашинах, передавальну апаратуру у автофургоні, гетеродинну апаратуру та апаратуру попереднього обробітку сигналів у автофургоні, апаратуру числового обробітку та фотореєстрації теж в автофургоні. В "Оріоні" вдалось уникнути нестабільності частоти "заклику", бо промисловість вже стала випускати досить потужний підсилювальний клістрон, що і був застосований у передавачі. У третьому кварталі було видано на завод ім. Шевченка всю документацію необхідну для підготовки виробництва, а до кінця року було видано решту документації.
       Восени 1960 року до нашої організації завітали її хрещені батьки Устинов та Брежнєв, аби подивитись, як ми влаштувались на новому місці. Вийшло так, що Устинов увійшовши до кабінету Конопльова першим помітив мене, підійшов, привітався і спитав, як живеться, я ж відповів, що тепер дуже добре. Далі Устинов на правах старого нашого знайомого представив присутніх Брежнєву, почалась розповідь Конопльова про наші справи і після неї ми провели обох високих гостей з почтом з київських, дніпропетровських та харківських керівників по корпусах та території підприємства.
       Підчас огляду Брежнєв тричі порушав приготовану програму знайомства з підприємством  - перший раз, побачивши, що весь почет пішов в обхід брудного місця, а я пішов навпростець вузенькою сухою стежкою, він пішов за мною, а коли я озирнувся, спитав мене, чи добре працювати на цьому підприємстві. Я відповів, що так, але є велика потреба в будівництві і ми сподіваємось на допомогу в цьому. Брежнєв нічого не відповів і пройшов повз мене, бо я став осторонь стежки, аби він зміг приєднатися до Устинова, що вже підходив. Вдруге, Леонід Ілліч йдучи по коридору раптом завернув у кімнату, що не була у плані огляду, всі розгубились, тільки Устинов спитав чия кімната? Конопльов показав на мене, Устинов схопив мене за щось і підштовхнув за Брежнєвим у двері. Якраз був час обіду і у кімнаті була лише одна співробітниця, що читала книжку, коли я зайшов вона підводилась з стільця відповідаючи на привітання, а гість вже запитував що це за підрозділ, на що одержав відповідь: "двести одиннадцатая лаборатория". Леонід Ілліч зауважив, що його цікавить не номер а суть цієї лабораторії, на це дівчина не відповіла, але помітивши мене полегшено глянула на мене та ледь посміхнулась, я ж ззаду доповів гостю що тут розробляються радіотехнічні бортові прилади. Ні слова не сказавши більше Брежнєв різко обернувся та попростував до виходу. Перечекавши поки вийдуть ті, що увійшли вслід за нами гість вийшов до коридору де його очікував Устинов. Йдучи далі Леонід Ілліч висловлював йому своє невдоволення тим, що засекретилися до того, що навіть секретареві ЦК не хочуть сказати, чим займається лабораторія. На це Дмитро Федорович відповів "а откуда она знает, кто ты такой, портретов твоих нет, может ты шпон?". Брежнєв ще щось бурчав, та я вже не чув що.
       Після цієї пригоди все йшло за програмою. Але і тематика останньої лабораторії, що відвідав майбутній Генсек, залишилась йому невідомою. Причина тому - вродливі дівчата, що складали її штат. Брежнєв не зважаючи на мою спробу дати пояснення щодо тематики, завів з дівчатами розмову на тему "Как вам работается, как живется в Харькове?", дівчата ж не готові до розмови з такою поважною особою, та, мабуть, ще й не знаючи другого життя як при батьках, мовчали та справляли враження людей, не тямлячих, чого від них хочуть. Не спромігшись одержати відповідь гість щось пробурчав, різко повернувся, вдруге ледь не збивши з ніг автора цих рядків і пішов з кімнати. Невдовзі візит на підприємство завершився і воно запрацювало у звичному темпі.
       Але, за кілька днів, мені зателефонував співробітник управління КДБ, що "обслуговував" нашу фірму і зажадав негайної аудієнції. З'явившись до мене він попрохав мене допомогти з'ясувати хто пустив провокаційні (!) чутки про те, що наше підприємство переводять до Орська. Тут я пригадав, що сказав Леонід Ілліч, закінчуючи побачення з вродливими дівчатами і тому відповів, що чутку цю пустив секретар ЦК КПРС Брежнєв Л.І.. Кадебіст образився, попрохав не жартувати, але заспокоївся, коли я розповів, що не одержавши відповіді на запитання про життя у Харкові, секретар ЦК буркнув дівчатам "Я считаю, что конечно лучше, чем в Орске". Опісля я довідався, що наприкінці 1958 року справді існували пропозиції щодо створення аналогічного підприємства у Орську з огляду на будівництво поряд, у Оренбурзі, ракетного заводу.
       У результаті візиту до нас високе начальство упевнилося в тому, що нова організація вже працює, але ж не всі нюанси нашого буття вони могли помітити, та й не їхня це справа була.
       З самого початку роботи першого комплексу нашої нової організації над створенням системи керування Р16 стало очевидним, що колектив В.І.Кузнєцова не має наміру взяти на себе роль головного de fakto, а займатиме традиційну позицію суміжника, користуючись своїм званням "головного" лише для нехтування хоч і доцільних, але чомусь невигідних, або неприємних пропозицій та зауважень. Всі зусилля Конопльова примусити Кузнєцова перебрати на себе головну роль виявились марними, не допомогло і неодноразове звертання до урядових органів.
       Коли ж виникла потреба залучати до роботи головний завод, виявилось, що завод "Комунар" не бажає виконувати доручену йому роль, і голова Державного Комітету з Радіоелектроніки В.Д.Калмиков, який повинен був координувати роботу і обох базових заводів і ОКБ692, погодився, аби виробництво системи керування було доручено заводу ім. Шевченко хоч і поважному радіотехнічному підприємству, проте, на той час, цілком непристосованому для виробництва апаратури керування ракетами. До того ж завод цей мусив забезпечити також виробництво двох комплектів системи "Оріон", що теж було непросто, особливо з огляду на завдані строки. При цьому часу на підготовку виробництва практично не було.
       Саме ОКБ-692, його перший комплекс, змушене обставинами та почуттям громадянського обов'язку виконувати роль головного в цій ненормальній ситуації за таких авантюрних строків виходу на льотні випробування, було найслабкішою з усіх причетних організацій. Керівництво його намагалося компенсувати цю слабкість переведенням до себе бодай десяти провідних спеціалістів з інших, московських, організацій, Обком партії обіцяв надати для цього десять квартир, але спромігся виділити лише три, та й то не відразу. Отож три переведені з Москви фахзівці надто довго адаптувалися в новому колективі і тому не змогли суттєво вплинути на хід робіт. Було організовано широкий набір інженерних кадрів в Харкові з інших підприємств, молодих спеціалістів з ВНЗів. Це був крок відчаю, бо харківські ВНЗи тоді не готували кадрів з відповідних спеціальностей. Та, оскільки молоді спеціалісти стають на роботу не раніше вересня, а то й пізніше, бо потребують часу ще й для всіляких оформлень допусків до секретних робіт, навіть слабенькі сподіванки на нормальну віддачу від набраних людей не виправдалися і всю велетенську роботу створення системи керування ракети було виконано практично тим складом спеціалістів, які прийшли з заводу "Комунар".
       Треба зазначити, що хоч у колективі першого комплексу було досить грамотних та відданих справі людей, цей колектив було сильно розбавлено людьми, що кинулись у нову організацію з кар'єрною метою, аби перехопити якнайскоріше добре оплачувану посаду, не маючи для цього ні здібностей, ні відчуття громадянського обов'язку. Кілька років було витрачено аби позбавитись таких "спеціалістів", або перевиховати їх. А поки вони були у колективі, ефективність його праці не могла бути на належному рівні.
       Закономірним наслідком цих складних обставин стала неприпустимо низька якість розробок самої слабкої ланки  - першого комплексу ОКБ-692, позбавленого ще й дослідного виробництва. Що таке становище аж ніяк не сприяло і роботі нашого комплексу та виготовленню на тому ж заводі системи "Оріон" мабуть зрозуміло.
       За рахунок величезних зусиль кращих людей колективу першого комплексу необхідну для випробувань ракети апаратуру було зроблено майже вчасно і десь у вересні 1960 року перша ракета рушила на полігон де до того часу вже було збудовано об'єкти першої необхідності для випробувань.
       Наведені вище труднощі почали проявляти себе з самого початку створення організації і примусили Конопльова добряче замислитись щодо майбутнього. Одного разу він запросив мене і виклав мені результати своїх роздумів, що зводилися до необхідності ліквідувати радіотехнічний напрямок робіт 2-го комплексу та доручити йому розробку бортової апаратури інерціальних систем керування аби посилити цей напрямок роботи більш солідними, на його думку, працівниками. Розуміючи труднощі, що повстали перед Конопльовим я змушений був погодитися з такою перспективою тим паче, що особовий склад 2-го комплексу мав не дуже великий стаж роботи у радіотехніці у середньому 3 роки, а спеціалістів з більшим стажем було лише 5-6 чоловік.
       Звичайно, це можна було зробити лише опісля виконання урядового завдання "Оріон". Тому це була не така вже й близька перспектива й не варто було сперечатися, хоч для мене й тих 5-6ти чоловік таке рішення означало серйозний та важкий поворот у житті, практично початок виробничого стажу заново. Було вирішено задля початку зближення колективів передати у другий комплекс відповідний відділ 1-го комплексу під проводом вищезгаданого Рубанова, до речі не потребувавший ніякого зміцнення. Таким чином, зближення колективів почалося з включення начальника комплексу №2 у склад розробників системи керування як проміжної ланки між Конопльовим та Рубановим. Щоправда я не збирався цю роль виконувати усерйоз, про що і повідомив Рубанова, запевнивши його, що я цілком покладатимусь на його технічні та організаційні рішення та допомагатиму йому у всьому. Таким чином між нами утворилася атмосфера повної довіри і єдина незручність для Рубанова полягала в тому, що він звик бути першим замісником керівника розробок систем керування і тому не обмежував сферу своєї діяльності лише керованим ним безпосередньо відділом, а й мав значний вплив на розробку кабельної мережі ракети та автоматики її двигунів. В наслідок же зазначеної реорганізації його вплив на розробку цих агрегатів звівся практично до нуля, що було для Рубанова як фахівця, що непогано на них знався, досить образливо. І як показали подальші події це пішло на шкоду справі. Наведені вище обставини формування колективу організації за авантюрних строків розробки призвели до значної нервозності у відділі розробки кабельної мережі(БКС), чому сприяли також особливості характерів деяких керівників. Одного разу, коли у мене був Рубанов, мені зателефонував один з радистів-бортовиків і сповістив, що не може ніяк знайти спільну мову з одним з цих керівників, при чому йшлося про дрібницю, що не була варта серйозної розмови - про визначення місця підключення радіоапаратури до бортової мережі. Я пообіцяв за годину-другу зайнятись цим питанням та запитав Рубанова:
       - Ти ж знаєш цих людей, то поясни що це - чи зневага до радистів з їхніми потребами, чи то взагалі такий стиль роботи?
У відповідь Йосип Абрамович важко зітхнув і сказав:
       - На жаль це усталений стиль у цьому колективі. Раніше якось протидіяли йому, а тепер коїться щось страшне...
       - То чого ж ти мовчиш? Адже скоро на полігон, там все дасться взнаки.
       - А що я можу сказати? У мене немає підібраних матеріалів, є тільки розрізнені факти та загальне враження, що для мене переконливе, але ж я нікому нічого не доведу, бо судити будуть ті, хто не знає "БеКаеСників" як я.
Я зауважив, що справа надто серйозна тож все-таки треба сповістити Конопльова про такі справи, хоч би заради очищення совісті. Рубанов відповів:
       - Гаразд, я подумаю, але мабуть єдиний шлях до прояснення всього виїзд на полігон, я відчуваю, що станеться щось страшне, хоч би скоріше, тоді все з'ясується.
       За кілька днів Йосип Абрамович запропонував провести бесіду з Конопльовим щодо технічного керівництва полігонною бригадою підприємства, бо стало відомо, що той збирається керувати сам і не хоче брати з собою Гінзбурга. Одного вечора ми дочекались, коли Борис Михайлович зібрався їхати додому, напросились до нього в машину і я почав розмову. Я та Рубанов доводили, що Конопльов не матиме  можливості  плідно  керувати бригадою, бо його відволікатимуть на безліч засідань урядової комісії та всіляких підкомісій, що будуть створюватись з самих несподіваних питань, не менше години на день витрачатиметься на повідомлення московського начальства про стан справ та буде ще багато всіляких адміністративних питань, від яких не подінешся нікуди. Ми навели кілька прикладів з нашої діяльності у таких обставинах, а я нагадав, як важко було йому самому у 1952 році, свідком чого я був. Здається переконали. Але відразу ж Конопльов заявив, що технічне керівництво  він  покладе на керівницю тих самих "БКСівців"! Отакої! Ми стали доводити, що ця жінка ще не набула необхідного досвіду для керівництва комплексною бригадою випробувачів тим паче у такій складній ситуації щодо головної організації, про що мовилось вище. Казали і про те, що взагалі жінці складно буде працювати у тій атмосфері, що традиційно складається на подібних випробуваннях, але шеф затявся на своєму. Мені було зрозуміло, що Гінзбурга не візьмуть на полігон. Але я хотів щоб наш начальник згадав про Рубанова, який міг прийняти керівництво бригадою і, можливо, найкраще сприяв би нормальному ходу випробувань та ліквідації привезених з Харкова ляпсусів, тим паче, що так чи не так, він перебуватиме на полігоні. Позиція Конопльова щодо Рубанова мабуть не мала зв'язку з його національністю, бо й жінка про яку згадано, теж була єврейкою. На другий день я наважився прямо запропонувати Рубанова, але одержав не дуже чемного відкоша.
       Подальші події справдили прогноз Рубанова що скоїться щось страшне, але я певен того, що навряд чи він припускав загибель людей і свою...
       Отже, так і поїхали... Я залишився у Харкові, бо апаратуру системи "Оріон" ще тільки готували до відправки на полігон і ні мені, ні іншим радистам там роботи не було. Щовечора Гінзбург та я розмовляли з Конопльовим урядовим телефоном, приймали окремі доручення, відповідали на запитання. У результаті розмов не виникало відчуття чогось загрозливого, хоч і ясно було, що Конопльову та його бригаді дуже нелегко. Та ось у п'ятницю 21 жовтня Конопльов запросив до телефону мене і наказав негайно вилітати до нього. Я спитав: "Що,  вже  надійшла апаратура "Оріон"? Вилітати з бригадою?". Він відповів, що не знає чи надійшла апаратура, але я йому потрібен, а до бригади йому байдуже. Тому я повинен завтра ж вилетіти з Дніпропетровська літаком, яким летять замісники Янгеля Концевий та Берлін. Я зауважив, що мабуть все ж доцільно взяти і бригаду, бо "Оріон" має ось-ось надійти. На це Борис Михайлович роздратовано відповів з бригадою, чи без неї, але вранці у понеділок ви повинні бути тут, бо ви особисто потрібні мені. Розмірковуючи, з якого це дива я став потрібний Конопльову, я не відчув, що йому потрібен поряд хтось свій, добре знайомий, з ким він міг би розділити труднощі, що виникли на полігоні... Лише після того, що трапилось я зрозумів це. Але важко було йому, досить гоноровитій людині, признатися, що він без когось не може... Не зрозумівши цього я вирішив, що маю право дещо запізнитись я замовив літак Іл.-14 на 23-ю годину у понеділок 24 жовтня, що забезпечувало прибуття на Байконур о 8-ій годині ранку 25 жовтня за московським часом, тобто о 10-ій за місцевим. За кілька годин до вильоту я зателефонував черговій на ВЧ-зв'язку експедиції Янгеля і попрохав покликати Конопльова "Они далеко..." якимсь тремтячим голосом відповіла вона. Тоді я сказав, що знаю, вони на старті, подзвоніть, будь ласка на "Памір", хай передадуть Конопльову, що на телефоні Барановський, що за кілька годин вилітає сюди, чи не треба щось прихопити. "Они далеко..." знову відповіла чергова вже явно плачучи. Гінзбург спитав, що там трапилось. Не знаю, відповів я, втім завтра знатиму, а зараз не знаю, що й робити - дівчина тільки плаче і повторює одне й теж...
       Вилетіли ми вчасно і прибули десь коло 11-ої ранку за московським часом до аеропорту Джусали, бо аеропорт полігону відмовився нас прийняти. Довідатись, коли ж нас приймуть, теж не вдалося. Ми не дуже й турбувалися ночувати є де, непоганий буфет поряд, а "утро вечера мудренее", як кажуть росіяни, оперативників полігону про наше прибуття аеродромні служби сповістили. Щоправда привертали увагу три або чотири екіпажі літаків з Києва та Дніпропетровська, що тинялись по аеропорту мов неприкаяні та допитувались нас коли і куди ми відлітатимемо. Пізно ввечері, коли я вже вкладався спати, мене покликали до телефону і якийсь полковник не дуже чемно наказав мені вертатись до Харкова, на що я йому відповів, що виконуватиму накази лише свого керівництва та пішов спати, але ж знову і знову кличуть до телефону і кілька полковників та генералів і наказують, і умовляють, і просять - лети додому. Після ж кожної розмови насідають кияни та дніпровці а нам що робити? Кажу, чекайте, як дійде до вас то й вам спати не дадуть, а я й про свої справи нічого не можу дізнатися. Так тривало, поки на полігоні не здогадались зв'язати зо мною Гудименка провідного теоретика нашої фірми. Після бесіди з ним все з'ясувалось - він знайшов припустимі для незасекреченої розмови слова, що змогли передати мені вість про аварійну перерву у випробуваннях. Вранці стало остаточно ясно, що скоїлася велика катастрофа, бо московське радіо повідомило про загибель, начебто у "авіаційній катастрофі", маршала Неделіна, що, як було нам відомо, був головою урядової комісії з випробувань Р16. До того ж того виявилося, що у Джусали прибув літак голови президії Верховної Ради СРСР Брежнєва та кілька літаків санітарної авіації.
       Летючи назад ми у Куйбишевському аеропорті зустрілись з Гудименком, що летів у санітарному літаку, транспортуючому у Харків та Київ труни з останками загиблих. Він сповістив, що сталася катастрофа на старті у якій загинуло більше 120 чоловік, у тому числі Нєделін, з нашого підприємства загинули Конопльов, Рубанов та Жигачов.
       З розповідей Гудименка і інших вцілілих учасників робіт виявилося, що внаслідок багатьох ненормальностей у апаратурі при підготовці ракети до старту створилася дуже важка обстановка. Характерний приклад негараздів в апаратурі, що виявилися на полігоні - пульт управління та контролю підриву мембран у трубопроводах ракети при підриві більшості мембран сигналізував про підрив іншої... Через те контролювався підрив мембран на слух людьми розставленими в відповідних місцях вежі обслуговування ракети. Такі й подібні ситуації й призвели до того, що кінцевий етап підготовки до пуску ракети тривав безперервно понад дві доби, а це змусило місцевих військових зажадати перепочинку для солдатів, бо у витривалості молодих, незвиклих до такого темпу, хлопців впевненості не було. Після добового перепочинку, під час якого електроенергія на ракету не подавалась, виявилось, що початкові установки програмного приладу системи керування дещо змінились при вмиканні електрики. Ці зміни практично нічого не важили, але деякі любителі чистоти експерименту поставили категоричну вимогу виставити установки наново. Оскільки програмний прилад був нереверсивний, то це означало докрутити програму польоту до кінця і далі до її початку, так і вийти на початкові установки. Передбачалося, що виконавчі механізми при цьому не працюватимуть, бо клапани двигунів заблоковані, а єдина пара незаблокованих клапанів стоїть у "сухих" трубопроводах . Коли ж запущена програма дійшла до цих клапанів, позаяк у перекриті ними трубопроводи за час стояння ракети з прорваними мембранами натекли пальне та окислювач, двигун другого ступеня запустився, ракета зруйнувалась, майже півтори сотні тон палива та окислювача розлились і запалало пекельне полум'я що поглинуло більше 120 чоловік, що були на вежі обслуговування та на стартовому майданчику...
       Ця трагедія стала закономірним наслідком надмірно поспішної гонки озброєнь в умовах устинівської системи "давай-давай", недостатньої компетентності керівних органів, упередженого ставлення до досвідчених спеціалістів та нехтування усталеного розподілу праці між колективами.
       За три місяці по цій трагедії я познайомився з дівчиною, що плакала у трубку 24 жовтня 1960 р. і вона розказала, що розмовляючи зо мною вона бачила у вікно величезну пожежу на місці де перед тим вже кілька днів стояла ракета...
       Подальші випробування ракет типу Р16 також проходили з аваріями бортової кабельної мережі, навіть з вигорянням ряду її частин, руйнуванням ракет у польоті та іншими прикрощами в наслідок неякісного математичного моделювання процесів у баках, відсутності бодай приблизного фізичного моделювання. Це не провина тої чи іншої організації всі учасники розробки припустились серйозних прорахунків, бо строки були закороткі.
       Другу ракету, що її запуском мали бути відновлені льотні випробування, планувалося вивезти з Дніпропетровська десь в середині грудня 1960 року одним ешелоном з колективом випробувачів, тож я з ще одним фахівцем і прибув туди напередодні планованого від'їзду, але зайшовши до цеху зустрів спантеличеного працівника першого комплексу нашої фірми, який сповістив мене, що виїзд затримується через вигоряння частини бортової кабельної мережі. На щастя, я ще не відпустив шофера з машиною, що нею ми дістались з Харкова, тож вийшов з заводу і ми рушили додому, у Харкові забіг додому до жінки, забрав в неї останні гроші і поїхав на вокзал. Від зустрінутого там співробітника довідався, що назавтра військовими замовлено транспортного літака з Москви до Тюра-Тамського полігону. Тож прибувши до столиці я відразу зателефонував у відповідну військову службу, там занесли нас у польотного листа і висловили сумнів, що ми встигнемо до летовища Остаф'єво до виліту літака. Взяли ми таксі і поїхали. Приїхавши, на прохідній довідались, що наш літак ще у Пскові і що пасажири ще не прибули. Аж тут під'їхала вантажівка з вантажем для нашого рейсу, ми перенесли на неї наш чималий ящик з своїм вантажем, що вона повезла до стоянки, на яку мав прибути літак. Після досить тривалої суперечки між двома вартовими наземним та морським, і нас було допущено на летовище. Справа у тому, що на ньому базувалося два авіаполки армійський та флотський, тому на прохідній було два контролери, відповідно. Але, як виявилося, не було узгоджено питання про режим їх роботи чи кожен має пропускати своїх, чи пропускати "за консенсусом". Отож і знадобився деякий час на подолання вето хлопця у флотській уніформі.
       Погода почала псуватися і шансів на прибуття літака поменшало, але все ж літак після обіду прибув, скориставшись деяким покращанням погоди, на радість нашу та щойно прибулих інших пасажирів, теж харків'ян з заводу "Комунар". Проте виліт відклали на завтра і довелося подбати про ночівлю. Гарнізонний готель був заповнений якоюсь перевірочною комісією, але нам вдалось зухвало захопити дві кімнати у казармі, що саме звільнялась для ремонту  - на таку можливість нам вказала випадково зустрінута кастелянша тої казарми, вона також забезпечила нас постелями. Одну кімнату зайняли чоловіки включно з екіпажем прибулого літака, що теж залишився без помешкання, другу ж віддали дівчатам з "Комунару". Екіпаж пояснив нам справжню причину затримки літака - по наявній погоді дозволялися польоти лише пілотам першого класу, а наші мали лише другий, хоч де-факто мали всі об'єктивні дані для присвоєння першого класу. На заваді став брак коштів для підвищення пілотської зарплатні. Взагалі ми багато чого почули про порядки у нашій військово-транспортній авіації, що аж ніяк не сприяли підвищенню кваліфікації та боєздатності фахівців та підрозділів. Прожили ми три дні у тій казармі, поки погода змилувалась над нами і ми вилетіли до Уральська де заночували і наступного ранку вилетіли до полігону. Прибувши на летовище полігону я з дверей літака побачив бригаду своїх працівників у повному складі, що бігла до літака. Виявилося, що вже три дні вони вештаються по летовищу, очікуючи, що прилетить їхній шеф і відпустить їх до Харкова на святкування Нового року. До мами захотілось... Довелося їх розчарувати.
       Ми заходились продовжувати налагоджування станції і до моменту прибуття ешелону з ракетою та випробувачами на чолі з Ягелем. Станція вже начорно була підготована до роботи, але з огляду на очікувану тривалість підготовки пуску ми поралися далі, запроваджуючи всілякі поліпшення.
       Перший після катастрофи запуск Р16 відбувся на початку лютого 1961 року. Підготовка і до цього пуску була досить нервозна, бо знаходилося досить людей так чи інакше причетних до випробувань, що дозволяли собі висловлювати вголос всілякі побоювання чи не можуть опори ракети зачепитись за деталі стартового столу на початку руху, чи не можуть спрацювати якісь піропатрони від роботи радіотелеметрії, тощо. А що у складі випробувачів було кілька справжніх академіків, то відповіді на подібні запитання народжувались по кілька днів. Та й не все було гаразд з технікою. Навіть наш бортовий прилад системи "Оріон" став капризувати, як виявилося, через перегрів, бо відірвався погано пропаяний провід що йшов до вентилятора. Довелося ремонтувати.
       Тепер, після катастрофи на полігоні керувати роботами з апаратурою керування розробленою ОКБ-692 став А.М.Гінзбург ...
       Наземну станцію "Оріон" було підготовано до пуску протягом грудня та січня. Власне, підготовка звелася до відпрацювання кабельної мережі системи в умовах реальної місцевості з блукаючими струмами від державної енергетичної мережі, від власної електростанції системи, від телефонної мережі. На жаль довелося винищувати і внутрішні шкідливі сигнали, що з'явились внаслідок грубої помилки при розробці розмножувача гетеродинних сигналів. Відпрацювання на полігоні також виявило необхідність мати у системі комплект бортової апаратури з антенами для комплексних перевірок, що й було організовано. Загалом, "Оріон" працював як і було задумано.
       Перед першим після катастрофи стартом на другому ступені ракети вийшла з ладу апаратура телеметрії "Трал" розробки ОКБ Московського Енергетичного Інституту, але технічний керівник випробувань Янгель прийняв рішення все ж пускати ракету, бо, врешті решт, від цього пуску треба було одержати хоча б характеристики польоту першого ступеня, якщо ж знову йти до "чистого" експерименту, то і часу треба багато витратити і невідомо, чим може скінчитися заміна "Тралу" на підготованій до пуску ракеті. Щоправда, було прийняте рішення і про пуск без "Оріону", що базувалось на неправильно зрозумілій доповіді одного з операторів, але наша система у цьому пуску працювала нормально і стала єдиним джерелом інформації про причини невдалого польоту ракети. На жаль тодішні засоби оперативної інформації, що були у системі "Оріон" не дали змоги відразу розібратись у тому, що трапилось і я прибув у зал засідань держкомісії не доповісти про результати спостережень, а довідатись, як полетіла ракета. У залі вже сиділа значна група начальства - щойно призначений головкомом Ракетних військ маршал Москаленко К.С., голова урядової комісії генерал Соколов А..І., головний конструктор ракетного комплексу Янгель М.К., головні конструктори систем, командування полігону. Коли я з'явився, мене запитали, що я можу сказати про політ, я ж сам хотів довідатись про це ж, тому я щось пробелькотів про нормальність польоту, белькотіння це викликало зневажливі усмішки присутніх - всі вже знали про невдалість польоту, але не знали де впала ракета, саме це непокоїло присутніх. Москаленко довго бурчав про те, що вже й американці знають де впала наша ракета а ми не знаємо, згадав  про роботу постів ПСОЗ(ВНОС) на початку війни 1941-1945 років, довго розказував анекдоти про бомбардування та про мішки з нікому непотрібною інформацією цих постів. Всі понуро слухали маршальське бурчання і ніхто не знав що робити. В решті решт всі розійшлись зваживши на те, що якби в когось влучили, то вже б було відомо.
       На другий день, обробивши наявну інформацію ми побачили,          що вона охоплює лише перший ступінь ракети, а радіальні швидкості виміряні "Оріоном" близькі до штатних величин. Але на записах допоміжного параметра - величини сигналу, на входах наземних приймачів були помітні великі коливання, що могли виникнути лише внаслідок аномально великих коливань бортових антен жорстко встановлених на корпусі другого ступеня, тобто коливань корпусу відносно центра мас, наприкінці польоту першого ступеня, при чому ці коливання з частотою коло 1 герця спочатку наростали, потім затухали і знов стали наростати до моменту аварії ракети. Період наростання і затухання був кілька секунд. На думку нашої бригади радистів це означало, що на ракеті відбувався процес, який система керування намагалася заспокоїти, але не змогла. За частотою ж процесу можна було б відшукати і його витоки. Ці висновки я доповів члену держкомісії полковнику Смирницькому та особисто Янгелю. Але висока комісія не зважила на думку якихось дилетантів, що виникла на підставі якихось радіотехнічних даних і на келійному засіданні без широкого кола спеціалістів вирішила  пустити  ще  одну  ракету  з працюючим "Тралом" другого ступеня.
Результат пуску був точно такий, як і попереднього і цього разу через телеметрію таки одержали інформацію про наявність перед кінцем роботи першого ступеня коливань, або як кажуть авіатори, флатера, з частотою близько 1-го герця, за якою швидко знайшли винуватця - коливання рівня пального  та окислювача  у баках  другого ступеня. Аби запобігти такій халепі на майбутнє, були оперативно зроблені радіальні перегородки для баків, прямо на полігоні їх було встановлено на чергову ракету, яку й пустили невдовзі. Цей пуск відбувся як по писаному, ракета досягла цілі на Камчатці. Проте, у кінці польоту першого ступеня були помічені невеликі, досить високочастотні коливання навколо осі ракети. Замісник головного теоретика ОКБ-692 Гудименка, Яків Єйнович Айзенберг зразу винайшов рішення як це явище ліквідувати, що й було зроблено. І ось ми очікуємо чергового пуску, сподіваючись на підтвердження досягнутого попереднім пуском успіху. Але у нас на очах після закінчення роботи двигунів першого ступеню, другий ступінь не запустився, а лише відділився від першого. Так і летіли у променях щойно зайшовшого сонця дві рожеві цяточки, поки не зникли у темряві над обрієм. Виявилося, що на ракеті знову виникли значні коливання по курсу і тангажу відносно центра мас, аналогічні тим, що були на двох перших пусках, завдяки чому система безпеки заблокувала запуск другого ступеня. Взявший участь у аналізі цього пуску М.О.Пилюгін зробив висновок про те, що обертові коливання ракети на попередньому пуску не дали розгорнутися цим самим коливанням, бо виникли раніше, але принципова здатність системи до коливань відносно центра мас залишилась - це відоме явище, коли у системі з кількома ступенями свободи наявність коливань у одному ступені унеможливлює виникнення коливань на інших ступенях. У даному разі так і вийшло - радіальні перегородки у баках лише створили додатковий ступінь свободи на якому виникли нові коливання, але не були ліквідовані причини первісних коливань. Коли ці припущення були перевірені розрахунками та моделюванням, було прийнято рішення про впровадження додаткових поперечних дірчастих перегородок у баках трохи нижче рівня рідини, що, згідно з законами гідродинаміки наблизило характеристики баків до характеристик твердого тіла, принаймні у небезпечній зоні польоту.
       Після цього, ракета Р16 почала літати більш-менш нормально, хоча траплялись ще і великі аварії в основному через прояви виробничого браку у самих різноманітних системах і приладах.
       Поки розвивались вищезгадані події, на тому ж полігоні, поблизу станції Тюра-Там, йшли льотні випробування кисневої ракети Р9, розробки С.П.Корольова та підготовка до запуску міжпланетної станції на Венеру, а також підготовка до пуску першого у історії Землі космонавта. Теж не все було гаразд у перших двох роботах - перша з запущених у бік Венери станція так і залишилась на приземній орбіті через застосування на ній приладів неспроможних працювати у відкритому космосі та ще й без відома авторів цих приладів. За тиждень до запуску Гагаріна потерпіла аварію ракета Р9 і аналіз причин аварії, що був оприлюднений ввечері напередодні польоту Гагаріна змалював дуже безрадісну картину стану виробництва у головного конструктора Косберга, на якому було виготовлено двигуни і останнього ступеня "гагарінської" ракети. Якщо ж згадати, що ще й півроку не пройшло після трагедії з Р16, то приходиться визнати, що тло для польоту людини в космос був не дуже приємне.
       11 квітня 1961 року напередодні польоту Юрія Гагаріна сталася остання моя зустріч з живим С.П.Корольовим. В той час я приймав участь у випробуваннях ракет Р16 і тому перебував на полігоні, що з наступного дня став відомий як "Космодром Байконур". Знаючи, про те, що завтра відбудеться перший політ людини в космос, я наприкінці робочого дня приїхав на площадку №2 полігону, аби стати очевидцем цієї історичної події. На цьому об'єкті в той же вечір я побачився з Сергієм Павловичем, який дуже тепло мене зустрів, я привітав його з усіма, керованими ним, великими подіями у освоєнні космосу з часу нашої зустрічі три з половиною роки тому. Сергій Павлович ніяково посміхнувся, а потім сказав, зітхнувши " Не с чем особенно поздравлять, плохого за это время тоже было много..." .
       Наступного дня я зранку прибув на пункт радіокерування ракетою Р9, звідки мені порадили спостерігати пуск Гагаріна за два кілометри від старту. В очікуванні старту я ознайомився з цією системою, розробку якої виконав колектив відділу, керованого моїм першим начальником та вчителем Борисенко М.І., колектив, у якому виріс і я як спеціаліст. Знайомили мене з апаратурою мої друзі, колишні співпрацівники. Це була перша з наших ракетних радіосистем, що базувалася стаціонарно, а не на транспортних засобах, тому я з зацікавленням познайомився з особливостями, що витікають з її базування. Як і слід було чекати, не всі вигоди, що дає стаціонарність апаратури були використані - інерція мислення, явище від якого нікуди не дінешся. Але автори вже багато усвідомили на майбутнє і поділилися зо мною своїм досвідом, я ж зі своєї сторони теж висловив кілька думок, з якими хазяї погодились. Цей візит і дещо пізніше ознайомлення з системою ще декількох наших фахівців, стали у пригоді нашому колективу, бо нам надалі довелося конструювати лише стаціонарні станції.
       За півтори години після старту "Востока" я прибув на майданчик перед бараком у якому державна комісія, що керувала пуском, чекала звістки про приземлення Гагаріна, приєднався там до натовпу, що очікував того ж. Досить довго ніякої інформації не було, але хвилин за тридцять на ґанок вибіг полковник Тарасов з Москви і схвильовано сповістив натовп про благополучне приземлення Першого космонавта. Натовп радісно зашумів та почав розходитися. А я відшукав попутну машину з академіком Іосиф'яном А.Г. і поїхав з ним додому, на 43-ю площадку - це кілометрів за п'ятдесят.
       Голова нашої комісії під час пуску Гагаріна був у Москві на підлеглому йому координаційно-обчислювальному центрі, через який здійснювалось управління космічними програмами, в даному разі польотом Гагаріна. Після його повернення, 13 квітня, зайшовши у якійсь справі до нього, я почув його хвальковиту розповідь, як було виправлено телеграму космонавта у якій той доповідав про виконання завдання партії та уряду - після слів "Докладываю партии и правительству" генерал вставив " и лично товарищу Хрущёву ". Генерал похвалявся тому, що, після одержання телеграми адресатом, у вищих колах заговорили про те, яким чемним та розумним виявився "цей старший лейтенант", згадавши про "лично Хрущёва" і оповідач радів, що так вдало прислужився.
       Випробуванням Р16 правлячі кола Союзу приділяли багато уваги, що проявлялося, зокрема і у тому, що у роботі урядової комісії та вирішенні ряду технічних питань приймали безпосередню участь перші замісники голів Державних комітетів (так тоді звались промислові міністерства), що несли найбільшу нагрузку у створенні цієї ракети, Звєрєв А.О. (оборонна техніка), Третьяков (суднобудування) та Шокін О.І. (радіоелектроніка). Завдяки перебуванню таких високих осіб, від причетних до Р16 організацій на полігоні також були присутні керівники