етні полігони не будуть у 1960 році здатні обробити весь обсяг траєкторної інформації, що має дати така система. Тоді за сукупністю обставин було прийнято рішення створювати "Оріон" у два етапи - на першому етапі створити систему для вимірювання трьох параметрів руху другого ступеня ракети - радіальної швидкості його відносно певної точки земної поверхні та різниць між нею та радіальними швидкостями відносно ще не менш трьох точок. За умов сумісного обробітку з вимірами автоматизованого радіолокаційного траєкторного комплексу, що безперечно стане до ладу у 1960 році, виміри системи "Оріон" першого етапу забезпечать прийнятний мінімум траєкторної інформації. Згаданий радіолокаційний комплекс створювався ОКБ Московського Енергетичного Інституту під проводом доктора т.н. Богомолова О.Ф. на базі кількох модифікованих радіолокаційних станцій "Кама", первісно призначених для наведення зенітних гармат. На другому етапі система "Оріон" мала досягти виконання первинного ТТЗ у строки, що мають бути вирішені згодом. Принципово це рішення було узгоджено з фахівцями найбільш зацікавленої ракетної організації  - КБ "Південне".
       Розробку системи згідно з цим рішенням було розгорнуто широким фронтом, бо для організації виробництва її у 1960 році, було необхідно у червні-липні видати у Державний комітет, так тоді звалось міністерство, заявки на матеріали і комплектуючі вироби та видати конструкторську  документацію, не пізніше третього кварталу. З огляду на наявний технічний досвід розробляння БРК-2 та "Звезди", радіолінії системи розроблялися на частотах близько 9400 мегагерців - лінія "заклику" та 7700 мегагерців - лінія "відгуку". Було спроектовано наземну антенну систему з чотирьох приймальних та однієї передавальної антени, що перед пуском заздалегідь направлялися на потрібну область простору, чотири приймальні пункти у автомашинах, передавальну апаратуру у автофургоні, гетеродинну апаратуру та апаратуру попереднього обробітку сигналів у автофургоні, апаратуру числового обробітку та фотореєстрації теж в автофургоні. В "Оріоні" вдалось уникнути нестабільності частоти "заклику", бо промисловість вже стала випускати досить потужний підсилювальний клістрон, що і був застосований у передавачі. У третьому кварталі було видано на завод ім. Шевченка всю документацію необхідну для підготовки виробництва, а до кінця року було видано решту документації.
       Восени 1960 року до нашої організації завітали її хрещені батьки Устинов та Брежнєв, аби подивитись, як ми влаштувались на новому місці. Вийшло так, що Устинов увійшовши до кабінету Конопльова першим помітив мене, підійшов, привітався і спитав, як живеться, я ж відповів, що тепер дуже добре. Далі Устинов на правах старого нашого знайомого представив присутніх Брежнєву, почалась розповідь Конопльова про наші справи і після неї ми провели обох високих гостей з почтом з київських, дніпропетровських та харківських керівників по корпусах та території підприємства.
       Підчас огляду Брежнєв тричі порушав приготовану програму знайомства з підприємством  - перший раз, побачивши, що весь почет пішов в обхід брудного місця, а я пішов навпростець вузенькою сухою стежкою, він пішов за мною, а коли я озирнувся, спитав мене, чи добре працювати на цьому підприємстві. Я відповів, що так, але є велика потреба в будівництві і ми сподіваємось на допомогу в цьому. Брежнєв нічого не відповів і пройшов повз мене, бо я став осторонь стежки, аби він зміг приєднатися до Устинова, що вже підходив. Вдруге, Леонід Ілліч йдучи по коридору раптом завернув у кімнату, що не була у плані огляду, всі розгубились, тільки Устинов спитав чия кімната? Конопльов показав на мене, Устинов схопив мене за щось і підштовхнув за Брежнєвим у двері. Якраз був час обіду і у кімнаті була лише одна співробітниця, що читала книжку, коли я зайшов вона підводилась з стільця відповідаючи на привітання, а гість вже запитував що це за підрозділ, на що одержав відповідь: "двести одиннадцатая лаборатория". Леонід Ілліч зауважив, що його цікавить не номер а суть цієї лабораторії, на це дівчина не відповіла, але помітивши мене полегшено глянула на мене та ледь посміхнулась, я ж ззаду доповів гостю що тут розробляються радіотехнічні бортові прилади. Ні слова не сказавши більше Брежнєв різко обернувся та попростував до виходу. Перечекавши поки вийдуть ті, що увійшли вслід за нами гість вийшов до коридору де його очікував Устинов. Йдучи далі Леонід Ілліч висловлював йому своє невдоволення тим, що засекретилися до того, що навіть секретареві ЦК не хочуть сказати, чим займається лабораторія. На це Дмитро Федорович відповів "а откуда она знает, кто ты такой, портретов твоих нет, может ты шпон?". Брежнєв ще щось бурчав, та я вже не чув що.
       Після цієї пригоди все йшло за програмою. Але і тематика останньої лабораторії, що відвідав майбутній Генсек, залишилась йому невідомою. Причина тому - вродливі дівчата, що складали її штат. Брежнєв не зважаючи на мою спробу дати пояснення щодо тематики, завів з дівчатами розмову на тему "Как вам работается, как живется в Харькове?", дівчата ж не готові до розмови з такою поважною особою, та, мабуть, ще й не знаючи другого життя як при батьках, мовчали та справляли враження людей, не тямлячих, чого від них хочуть. Не спромігшись одержати відповідь гість щось пробурчав, різко повернувся, вдруге ледь не збивши з ніг автора цих рядків і пішов з кімнати. Невдовзі візит на підприємство завершився і воно запрацювало у звичному темпі.
       Але, за кілька днів, мені зателефонував співробітник управління КДБ, що "обслуговував" нашу фірму і зажадав негайної аудієнції. З'явившись до мене він попрохав мене допомогти з'ясувати хто пустив провокаційні (!) чутки про те, що наше підприємство переводять до Орська. Тут я пригадав, що сказав Леонід Ілліч, закінчуючи побачення з вродливими дівчатами і тому відповів, що чутку цю пустив секретар ЦК КПРС Брежнєв Л.І.. Кадебіст образився, попрохав не жартувати, але заспокоївся, коли я розповів, що не одержавши відповіді на запитання про життя у Харкові, секретар ЦК буркнув дівчатам "Я считаю, что конечно лучше, чем в Орске". Опісля я довідався, що наприкінці 1958 року справді існували пропозиції щодо створення аналогічного підприємства у Орську з огляду на будівництво поряд, у Оренбурзі, ракетного заводу.
       У результаті візиту до нас високе начальство упевнилося в тому, що нова організація вже працює, але ж не всі нюанси нашого буття вони могли помітити, та й не їхня це справа була.
       З самого початку роботи першого комплексу нашої нової організації над створенням системи керування Р16 стало очевидним, що колектив В.І.Кузнєцова не має наміру взяти на себе роль головного de fakto, а займатиме традиційну позицію суміжника, користуючись своїм званням "головного" лише для нехтування хоч і доцільних, але чомусь невигідних, або неприємних пропозицій та зауважень. Всі зусилля Конопльова примусити Кузнєцова перебрати на себе головну роль виявились марними, не допомогло і неодноразове звертання до урядових органів.
       Коли ж виникла потреба залучати до роботи головний завод, виявилось, що завод "Комунар" не бажає виконувати доручену йому роль, і голова Державного Комітету з Радіоелектроніки В.Д.Калмиков, який повинен був координувати роботу і обох базових заводів і ОКБ692, погодився, аби виробництво системи керування було доручено заводу ім. Шевченко хоч і поважному радіотехнічному підприємству, проте, на той час, цілком непристосованому для виробництва апаратури керування ракетами. До того ж завод цей мусив забезпечити також виробництво двох комплектів системи "Оріон", що теж було непросто, особливо з огляду на завдані строки. При цьому часу на підготовку виробництва практично не було.
       Саме ОКБ-692, його перший комплекс, змушене обставинами та почуттям громадянського обов'язку виконувати роль головного в цій ненормальній ситуації за таких авантюрних строків виходу на льотні випробування, було найслабкішою з усіх причетних організацій. Керівництво його намагалося компенсувати цю слабкість переведенням до себе бодай десяти провідних спеціалістів з інших, московських, організацій, Обком партії обіцяв надати для цього десять квартир, але спромігся виділити лише три, та й то не відразу. Отож три переведені з Москви фахзівці надто довго адаптувалися в новому колективі і тому не змогли суттєво вплинути на хід робіт. Було організовано широкий набір інженерних кадрів в Харкові з інших підприємств, молодих спеціалістів з ВНЗів. Це був крок відчаю, бо харківські ВНЗи тоді не готували кадрів з відповідних спеціальностей. Та, оскільки молоді спеціалісти стають на роботу не раніше вересня, а то й пізніше, бо потребують часу ще й для всіляких оформлень допусків до секретних робіт, навіть слабенькі сподіванки на нормальну віддачу від набраних людей не виправдалися і всю велетенську роботу створення системи керування ракети було виконано практично тим складом спеціалістів, які прийшли з заводу "Комунар".
       Треба зазначити, що хоч у колективі першого комплексу було досить грамотних та відданих справі людей, цей колектив було сильно розбавлено людьми, що кинулись у нову організацію з кар'єрною метою, аби перехопити якнайскоріше добре оплачувану посаду, не маючи для цього ні здібностей, ні відчуття громадянського обов'язку. Кілька років було витрачено аби позбавитись таких "спеціалістів", або перевиховати їх. А поки вони були у колективі, ефективність його праці не могла бути на належному рівні.
       Закономірним наслідком цих складних обставин стала неприпустимо низька якість розробок самої слабкої ланки  - першого комплексу ОКБ-692, позбавленого ще й дослідного виробництва. Що таке становище аж ніяк не сприяло і роботі нашого комплексу та виготовленню на тому ж заводі системи "Оріон" мабуть зрозуміло.
       За рахунок величезних зусиль кращих людей колективу першого комплексу необхідну для випробувань ракети апаратуру було зроблено майже вчасно і десь у вересні 1960 року перша ракета рушила на полігон де до того часу вже було збудовано об'єкти першої необхідності для випробувань.
       Наведені вище труднощі почали проявляти себе з самого початку створення організації і примусили Конопльова добряче замислитись щодо майбутнього. Одного разу він запросив мене і виклав мені результати своїх роздумів, що зводилися до необхідності ліквідувати радіотехнічний напрямок робіт 2-го комплексу та доручити йому розробку бортової апаратури інерціальних систем керування аби посилити цей напрямок роботи більш солідними, на його думку, працівниками. Розуміючи труднощі, що повстали перед Конопльовим я змушений був погодитися з такою перспективою тим паче, що особовий склад 2-го комплексу мав не дуже великий стаж роботи у радіотехніці у середньому 3 роки, а спеціалістів з більшим стажем було лише 5-6 чоловік.
       Звичайно, це можна було зробити лише опісля виконання урядового завдання "Оріон". Тому це була не така вже й близька перспектива й не варто було сперечатися, хоч для мене й тих 5-6ти чоловік таке рішення означало серйозний та важкий поворот у житті, практично початок виробничого стажу заново. Було вирішено задля початку зближення колективів передати у другий комплекс відповідний відділ 1-го комплексу під проводом вищезгаданого Рубанова, до речі не потребувавший ніякого зміцнення. Таким чином, зближення колективів почалося з включення начальника комплексу №2 у склад розробників системи керування як проміжної ланки між Конопльовим та Рубановим. Щоправда я не збирався цю роль виконувати усерйоз, про що і повідомив Рубанова, запевнивши його, що я цілком покладатимусь на його технічні та організаційні рішення та допомагатиму йому у всьому. Таким чином між нами утворилася атмосфера повної довіри і єдина незручність для Рубанова полягала в тому, що він звик бути першим замісником керівника розробок систем керування і тому не обмежував сферу своєї діяльності лише керованим ним безпосередньо відділом, а й мав значний вплив на розробку кабельної мережі ракети та автоматики її двигунів. В наслідок же зазначеної реорганізації його вплив на розробку цих агрегатів звівся практично до нуля, що було для Рубанова як фахівця, що непогано на них знався, досить образливо. І як показали подальші події це пішло на шкоду справі. Наведені вище обставини формування колективу організації за авантюрних строків розробки призвели до значної нервозності у відділі розробки кабельної мережі(БКС), чому сприяли також особливості характерів деяких керівників. Одного разу, коли у мене був Рубанов, мені зателефонував один з радистів-бортовиків і сповістив, що не може ніяк знайти спільну мову з одним з цих керівників, при чому йшлося про дрібницю, що не була варта серйозної розмови - про визначення місця підключення радіоапаратури до бортової мережі. Я пообіцяв за годину-другу зайнятись цим питанням та запитав Рубанова:
       - Ти ж знаєш цих людей, то поясни що це - чи зневага до радистів з їхніми потребами, чи то взагалі такий стиль роботи?
У відповідь Йосип Абрамович важко зітхнув і сказав:
       - На жаль це усталений стиль у цьому колективі. Раніше якось протидіяли йому, а тепер коїться щось страшне...
       - То чого ж ти мовчиш? Адже скоро на полігон, там все дасться взнаки.
       - А що я можу сказати? У мене немає підібраних матеріалів, є тільки розрізнені факти та загальне враження, що для мене переконливе, але ж я нікому нічого не доведу, бо судити будуть ті, хто не знає "БеКаеСників" як я.
Я зауважив, що справа надто серйозна тож все-таки треба сповістити Конопльова про такі справи, хоч би заради очищення совісті. Рубанов відповів:
       - Гаразд, я подумаю, але мабуть єдиний шлях до прояснення всього виїзд на полігон, я відчуваю, що станеться щось страшне, хоч би скоріше, тоді все з'ясується.
       За кілька днів Йосип Абрамович запропонував провести бесіду з Конопльовим щодо технічного керівництва полігонною бригадою підприємства, бо стало відомо, що той збирається керувати сам і не хоче брати з собою Гінзбурга. Одного вечора ми дочекались, коли Борис Михайлович зібрався їхати додому, напросились до нього в машину і я почав розмову. Я та Рубанов доводили, що Конопльов не матиме  можливості  плідно  керувати бригадою, бо його відволікатимуть на безліч засідань урядової комісії та всіляких підкомісій, що будуть створюватись з самих несподіваних питань, не менше години на день витрачатиметься на повідомлення московського начальства про стан справ та буде ще багато всіляких адміністративних питань, від яких не подінешся нікуди. Ми навели кілька прикладів з нашої діяльності у таких обставинах, а я нагадав, як важко було йому самому у 1952 році, свідком чого я був. Здається переконали. Але відразу ж Конопльов заявив, що технічне керівництво  він  покладе на керівницю тих самих "БКСівців"! Отакої! Ми стали доводити, що ця жінка ще не набула необхідного досвіду для керівництва комплексною бригадою випробувачів тим паче у такій складній ситуації щодо головної організації, про що мовилось вище. Казали і про те, що взагалі жінці складно буде працювати у тій атмосфері, що традиційно складається на подібних випробуваннях, але шеф затявся на своєму. Мені було зрозуміло, що Гінзбурга не візьмуть на полігон. Але я хотів щоб наш начальник згадав про Рубанова, який міг прийняти керівництво бригадою і, можливо, найкраще сприяв би нормальному ходу випробувань та ліквідації привезених з Харкова ляпсусів, тим паче, що так чи не так, він перебуватиме на полігоні. Позиція Конопльова щодо Рубанова мабуть не мала зв'язку з його національністю, бо й жінка про яку згадано, теж була єврейкою. На другий день я наважився прямо запропонувати Рубанова, але одержав не дуже чемного відкоша.
       Подальші події справдили прогноз Рубанова що скоїться щось страшне, але я певен того, що навряд чи він припускав загибель людей і свою...
       Отже, так і поїхали... Я залишився у Харкові, бо апаратуру системи "Оріон" ще тільки готували до відправки на полігон і ні мені, ні іншим радистам там роботи не було. Щовечора Гінзбург та я розмовляли з Конопльовим урядовим телефоном, приймали окремі доручення, відповідали на запитання. У результаті розмов не виникало відчуття чогось загрозливого, хоч і ясно було, що Конопльову та його бригаді дуже нелегко. Та ось у п'ятницю 21 жовтня Конопльов запросив до телефону мене і наказав негайно вилітати до нього. Я спитав: "Що,  вже  надійшла апаратура "Оріон"? Вилітати з бригадою?". Він відповів, що не знає чи надійшла апаратура, але я йому потрібен, а до бригади йому байдуже. Тому я повинен завтра ж вилетіти з Дніпропетровська літаком, яким летять замісники Янгеля Концевий та Берлін. Я зауважив, що мабуть все ж доцільно взяти і бригаду, бо "Оріон" має ось-ось надійти. На це Борис Михайлович роздратовано відповів з бригадою, чи без неї, але вранці у понеділок ви повинні бути тут, бо ви особисто потрібні мені. Розмірковуючи, з якого це дива я став потрібний Конопльову, я не відчув, що йому потрібен поряд хтось свій, добре знайомий, з ким він міг би розділити труднощі, що виникли на полігоні... Лише після того, що трапилось я зрозумів це. Але важко було йому, досить гоноровитій людині, признатися, що він без когось не може... Не зрозумівши цього я вирішив, що маю право дещо запізнитись я замовив літак Іл.-14 на 23-ю годину у понеділок 24 жовтня, що забезпечувало прибуття на Байконур о 8-ій годині ранку 25 жовтня за московським часом, тобто о 10-ій за місцевим. За кілька годин до вильоту я зателефонував черговій на ВЧ-зв'язку експедиції Янгеля і попрохав покликати Конопльова "Они далеко..." якимсь тремтячим голосом відповіла вона. Тоді я сказав, що знаю, вони на старті, подзвоніть, будь ласка на "Памір", хай передадуть Конопльову, що на телефоні Барановський, що за кілька годин вилітає сюди, чи не треба щось прихопити. "Они далеко..." знову відповіла чергова вже явно плачучи. Гінзбург спитав, що там трапилось. Не знаю, відповів я, втім завтра знатиму, а зараз не знаю, що й робити - дівчина тільки плаче і повторює одне й теж...
       Вилетіли ми вчасно і прибули десь коло 11-ої ранку за московським часом до аеропорту Джусали, бо аеропорт полігону відмовився нас прийняти. Довідатись, коли ж нас приймуть, теж не вдалося. Ми не дуже й турбувалися ночувати є де, непоганий буфет поряд, а "утро вечера мудренее", як кажуть росіяни, оперативників полігону про наше прибуття аеродромні служби сповістили. Щоправда привертали увагу три або чотири екіпажі літаків з Києва та Дніпропетровська, що тинялись по аеропорту мов неприкаяні та допитувались нас коли і куди ми відлітатимемо. Пізно ввечері, коли я вже вкладався спати, мене покликали до телефону і якийсь полковник не дуже чемно наказав мені вертатись до Харкова, на що я йому відповів, що виконуватиму накази лише свого керівництва та пішов спати, але ж знову і знову кличуть до телефону і кілька полковників та генералів і наказують, і умовляють, і просять - лети додому. Після ж кожної розмови насідають кияни та дніпровці а нам що робити? Кажу, чекайте, як дійде до вас то й вам спати не дадуть, а я й про свої справи нічого не можу дізнатися. Так тривало, поки на полігоні не здогадались зв'язати зо мною Гудименка провідного теоретика нашої фірми. Після бесіди з ним все з'ясувалось - він знайшов припустимі для незасекреченої розмови слова, що змогли передати мені вість про аварійну перерву у випробуваннях. Вранці стало остаточно ясно, що скоїлася велика катастрофа, бо московське радіо повідомило про загибель, начебто у "авіаційній катастрофі", маршала Неделіна, що, як було нам відомо, був головою урядової комісії з випробувань Р16. До того ж того виявилося, що у Джусали прибув літак голови президії Верховної Ради СРСР Брежнєва та кілька літаків санітарної авіації.
       Летючи назад ми у Куйбишевському аеропорті зустрілись з Гудименком, що летів у санітарному літаку, транспортуючому у Харків та Київ труни з останками загиблих. Він сповістив, що сталася катастрофа на старті у якій загинуло більше 120 чоловік, у тому числі Нєделін, з нашого підприємства загинули Конопльов, Рубанов та Жигачов.
       З розповідей Гудименка і інших вцілілих учасників робіт виявилося, що внаслідок багатьох ненормальностей у апаратурі при підготовці ракети до старту створилася дуже важка обстановка. Характерний приклад негараздів в апаратурі, що виявилися на полігоні - пульт управління та контролю підриву мембран у трубопроводах ракети при підриві більшості мембран сигналізував про підрив іншої... Через те контролювався підрив мембран на слух людьми розставленими в відповідних місцях вежі обслуговування ракети. Такі й подібні ситуації й призвели до того, що кінцевий етап підготовки до пуску ракети тривав безперервно понад дві доби, а це змусило місцевих військових зажадати перепочинку для солдатів, бо у витривалості молодих, незвиклих до такого темпу, хлопців впевненості не було. Після добового перепочинку, під час якого електроенергія на ракету не подавалась, виявилось, що початкові установки програмного приладу системи керування дещо змінились при вмиканні електрики. Ці зміни практично нічого не важили, але деякі любителі чистоти експерименту поставили категоричну вимогу виставити установки наново. Оскільки програмний прилад був нереверсивний, то це означало докрутити програму польоту до кінця і далі до її початку, так і вийти на початкові установки. Передбачалося, що виконавчі механізми при цьому не працюватимуть, бо клапани двигунів заблоковані, а єдина пара незаблокованих клапанів стоїть у "сухих" трубопроводах . Коли ж запущена програма дійшла до цих клапанів, позаяк у перекриті ними трубопроводи за час стояння ракети з прорваними мембранами натекли пальне та окислювач, двигун другого ступеня запустився, ракета зруйнувалась, майже півтори сотні тон палива та окислювача розлились і запалало пекельне полум'я що поглинуло більше 120 чоловік, що були на вежі обслуговування та на стартовому майданчику...
       Ця трагедія стала закономірним наслідком надмірно поспішної гонки озброєнь в умовах устинівської системи "давай-давай", недостатньої компетентності керівних органів, упередженого ставлення до досвідчених спеціалістів та нехтування усталеного розподілу праці між колективами.
       За три місяці по цій трагедії я познайомився з дівчиною, що плакала у трубку 24 жовтня 1960 р. і вона розказала, що розмовляючи зо мною вона бачила у вікно величезну пожежу на місці де перед тим вже кілька днів стояла ракета...
       Подальші випробування ракет типу Р16 також проходили з аваріями бортової кабельної мережі, навіть з вигорянням ряду її частин, руйнуванням ракет у польоті та іншими прикрощами в наслідок неякісного математичного моделювання процесів у баках, відсутності бодай приблизного фізичного моделювання. Це не провина тої чи іншої організації всі учасники розробки припустились серйозних прорахунків, бо строки були закороткі.
       Другу ракету, що її запуском мали бути відновлені льотні випробування, планувалося вивезти з Дніпропетровська десь в середині грудня 1960 року одним ешелоном з колективом випробувачів, тож я з ще одним фахівцем і прибув туди напередодні планованого від'їзду, але зайшовши до цеху зустрів спантеличеного працівника першого комплексу нашої фірми, який сповістив мене, що виїзд затримується через вигоряння частини бортової кабельної мережі. На щастя, я ще не відпустив шофера з машиною, що нею ми дістались з Харкова, тож вийшов з заводу і ми рушили додому, у Харкові забіг додому до жінки, забрав в неї останні гроші і поїхав на вокзал. Від зустрінутого там співробітника довідався, що назавтра військовими замовлено транспортного літака з Москви до Тюра-Тамського полігону. Тож прибувши до столиці я відразу зателефонував у відповідну військову службу, там занесли нас у польотного листа і висловили сумнів, що ми встигнемо до летовища Остаф'єво до виліту літака. Взяли ми таксі і поїхали. Приїхавши, на прохідній довідались, що наш літак ще у Пскові і що пасажири ще не прибули. Аж тут під'їхала вантажівка з вантажем для нашого рейсу, ми перенесли на неї наш чималий ящик з своїм вантажем, що вона повезла до стоянки, на яку мав прибути літак. Після досить тривалої суперечки між двома вартовими наземним та морським, і нас було допущено на летовище. Справа у тому, що на ньому базувалося два авіаполки армійський та флотський, тому на прохідній було два контролери, відповідно. Але, як виявилося, не було узгоджено питання про режим їх роботи чи кожен має пропускати своїх, чи пропускати "за консенсусом". Отож і знадобився деякий час на подолання вето хлопця у флотській уніформі.
       Погода почала псуватися і шансів на прибуття літака поменшало, але все ж літак після обіду прибув, скориставшись деяким покращанням погоди, на радість нашу та щойно прибулих інших пасажирів, теж харків'ян з заводу "Комунар". Проте виліт відклали на завтра і довелося подбати про ночівлю. Гарнізонний готель був заповнений якоюсь перевірочною комісією, але нам вдалось зухвало захопити дві кімнати у казармі, що саме звільнялась для ремонту  - на таку можливість нам вказала випадково зустрінута кастелянша тої казарми, вона також забезпечила нас постелями. Одну кімнату зайняли чоловіки включно з екіпажем прибулого літака, що теж залишився без помешкання, другу ж віддали дівчатам з "Комунару". Екіпаж пояснив нам справжню причину затримки літака - по наявній погоді дозволялися польоти лише пілотам першого класу, а наші мали лише другий, хоч де-факто мали всі об'єктивні дані для присвоєння першого класу. На заваді став брак коштів для підвищення пілотської зарплатні. Взагалі ми багато чого почули про порядки у нашій військово-транспортній авіації, що аж ніяк не сприяли підвищенню кваліфікації та боєздатності фахівців та підрозділів. Прожили ми три дні у тій казармі, поки погода змилувалась над нами і ми вилетіли до Уральська де заночували і наступного ранку вилетіли до полігону. Прибувши на летовище полігону я з дверей літака побачив бригаду своїх працівників у повному складі, що бігла до літака. Виявилося, що вже три дні вони вештаються по летовищу, очікуючи, що прилетить їхній шеф і відпустить їх до Харкова на святкування Нового року. До мами захотілось... Довелося їх розчарувати.
       Ми заходились продовжувати налагоджування станції і до моменту прибуття ешелону з ракетою та випробувачами на чолі з Ягелем. Станція вже начорно була підготована до роботи, але з огляду на очікувану тривалість підготовки пуску ми поралися далі, запроваджуючи всілякі поліпшення.
       Перший після катастрофи запуск Р16 відбувся на початку лютого 1961 року. Підготовка і до цього пуску була досить нервозна, бо знаходилося досить людей так чи інакше причетних до випробувань, що дозволяли собі висловлювати вголос всілякі побоювання чи не можуть опори ракети зачепитись за деталі стартового столу на початку руху, чи не можуть спрацювати якісь піропатрони від роботи радіотелеметрії, тощо. А що у складі випробувачів було кілька справжніх академіків, то відповіді на подібні запитання народжувались по кілька днів. Та й не все було гаразд з технікою. Навіть наш бортовий прилад системи "Оріон" став капризувати, як виявилося, через перегрів, бо відірвався погано пропаяний провід що йшов до вентилятора. Довелося ремонтувати.
       Тепер, після катастрофи на полігоні керувати роботами з апаратурою керування розробленою ОКБ-692 став А.М.Гінзбург ...
       Наземну станцію "Оріон" було підготовано до пуску протягом грудня та січня. Власне, підготовка звелася до відпрацювання кабельної мережі системи в умовах реальної місцевості з блукаючими струмами від державної енергетичної мережі, від власної електростанції системи, від телефонної мережі. На жаль довелося винищувати і внутрішні шкідливі сигнали, що з'явились внаслідок грубої помилки при розробці розмножувача гетеродинних сигналів. Відпрацювання на полігоні також виявило необхідність мати у системі комплект бортової апаратури з антенами для комплексних перевірок, що й було організовано. Загалом, "Оріон" працював як і було задумано.
       Перед першим після катастрофи стартом на другому ступені ракети вийшла з ладу апаратура телеметрії "Трал" розробки ОКБ Московського Енергетичного Інституту, але технічний керівник випробувань Янгель прийняв рішення все ж пускати ракету, бо, врешті решт, від цього пуску треба було одержати хоча б характеристики польоту першого ступеня, якщо ж знову йти до "чистого" експерименту, то і часу треба багато витратити і невідомо, чим може скінчитися заміна "Тралу" на підготованій до пуску ракеті. Щоправда, було прийняте рішення і про пуск без "Оріону", що базувалось на неправильно зрозумілій доповіді одного з операторів, але наша система у цьому пуску працювала нормально і стала єдиним джерелом інформації про причини невдалого польоту ракети. На жаль тодішні засоби оперативної інформації, що були у системі "Оріон" не дали змоги відразу розібратись у тому, що трапилось і я прибув у зал засідань держкомісії не доповісти про результати спостережень, а довідатись, як полетіла ракета. У залі вже сиділа значна група начальства - щойно призначений головкомом Ракетних військ маршал Москаленко К.С., голова урядової комісії генерал Соколов А..І., головний конструктор ракетного комплексу Янгель М.К., головні конструктори систем, командування полігону. Коли я з'явився, мене запитали, що я можу сказати про політ, я ж сам хотів довідатись про це ж, тому я щось пробелькотів про нормальність польоту, белькотіння це викликало зневажливі усмішки присутніх - всі вже знали про невдалість польоту, але не знали де впала ракета, саме це непокоїло присутніх. Москаленко довго бурчав про те, що вже й американці знають де впала наша ракета а ми не знаємо, згадав  про роботу постів ПСОЗ(ВНОС) на початку війни 1941-1945 років, довго розказував анекдоти про бомбардування та про мішки з нікому непотрібною інформацією цих постів. Всі понуро слухали маршальське бурчання і ніхто не знав що робити. В решті решт всі розійшлись зваживши на те, що якби в когось влучили, то вже б було відомо.
       На другий день, обробивши наявну інформацію ми побачили,          що вона охоплює лише перший ступінь ракети, а радіальні швидкості виміряні "Оріоном" близькі до штатних величин. Але на записах допоміжного параметра - величини сигналу, на входах наземних приймачів були помітні великі коливання, що могли виникнути лише внаслідок аномально великих коливань бортових антен жорстко встановлених на корпусі другого ступеня, тобто коливань корпусу відносно центра мас, наприкінці польоту першого ступеня, при чому ці коливання з частотою коло 1 герця спочатку наростали, потім затухали і знов стали наростати до моменту аварії ракети. Період наростання і затухання був кілька секунд. На думку нашої бригади радистів це означало, що на ракеті відбувався процес, який система керування намагалася заспокоїти, але не змогла. За частотою ж процесу можна було б відшукати і його витоки. Ці висновки я доповів члену держкомісії полковнику Смирницькому та особисто Янгелю. Але висока комісія не зважила на думку якихось дилетантів, що виникла на підставі якихось радіотехнічних даних і на келійному засіданні без широкого кола спеціалістів вирішила  пустити  ще  одну  ракету  з працюючим "Тралом" другого ступеня.
свідомість того, що наша тодішня країна на хибному шляху, та все ж хотілося вірити, що дійдемо і ми до справжнього прогресу без революцій, еволюційним шляхом...
       На другий день в Обкомі КПРС відбулася підсумкова зустріч Устинова та його супутників з керівниками харківських заводів, що працювали на ракетну техніку. Увійшовши у будівлю Обкому Устинов уважно роздивився на її інтер'єр та зауважив, що дав би вам Микита (Хрущов) прочухана, якби бачив, що за будинок ви собі зробили з надмірностями, Титов же відповів, що Микита усе це бачив та ні слова не сказав. По закінченні зустрічі вся компанія виїхала на аеродром, звідки Устинов з дружиною та двома своїми радниками і автором цих рядків вилетіли до Москви службовим літаком Янгеля. Коли літак зрушив з місця Дмитро Федорович став махати проводжаючим у вікна, перебігаючи від одного до другого залежно від маневрів літака при його русі до зльотної смуги. Дивлячись на це дружина його зауважила " Какие у провожающих веселые лица - радуются что избавились от тебя, сегодня хоть спать лягут во время. Нет бы в последний день отпуска показать жене Харьков, в котором ей не пришлось побывать, так он всех держал до глубокой ночи." Почувши це я запропонував їй подивитись Харків з пташиного польоту, домовився з пілотами, що вони зроблять два кола над містом і під час обльоту Харкова показав його визначні місця. В ті часи такі обльоти ще можна було робити. Коли ж літак ліг на курс, Устинов попрохав у мене папіроску, запаливши її спитав " Ну, здорово я их разворошил?". Я підтвердив, що здорово і що мені це сподобалось.
       Пізно ввечері цього ж дня мене привезли на одній з машин, що зустрічали наш літак, до Томіліна, там я одразу зустрівся з замученим вкрай директором заводу, переговорив з ним, одержав обіцянку кинути всі сили на закриття боргів та проінструктував нашого представника, щоб не проявляв надмірної принциповості у додержанні заводом другорядних технічних умов щодо продукції, яку надсилатимуть на наш завод для відбору діодів, що якісно працюватимуть у нашій апаратурі.
       На другий день я вже був у Харкові, звідки вилетів на випробування "Звезди". Відпрацювання системи тривало аж до кінця жовтня. Причин такого явища було чимало - це і хиби розробки, конструювання, виробництва, на ліквідацію яких затрачувався немалий час, тим паче, що частенько приходилося замовляти у Харкові потрібні деталі та очікувати їх доставки; це і помилки наших працівників  у процесі відпрацювання; це особливості співпраці з полігоном, на якому значний час затрачувався військовими на політзаняття та гарнізонні обов'язки. Все ж таки настав час, коли система досягла очікуваної готовності, ракету, що прийшла з Дніпропетровська, було підготовлено до пуску, але, з огляду на наближення свята Жовтневої революції та на проведення на днях на сусідньому полігоні випробувань двох ядерних зенітних ракет, комісія перенесла перший пуск на пізніший час. Вся експедиція роз'їхалась і зібралась десь у середині листопада. Невдовзі відбувся пуск. Головна частина ракети впала досить близько від цілі, але, як виявилося наша система радіокерування до цього не мала ніякого відношення двигун ракети було виключено автономною системою керування, через те, що система "Звезда" не спрацювала.  А це сталось через несправність перемикача режимів обчислювального приладу, непоміченою персоналом, що обслуговував цей прилад, через неуважність...
       Розібравши результати цього пуску, ми підготували другу ракету і запустили її у першій декаді грудня. Результат пуску був ще гірший, ніж першого - коли  на ракеті вже пройшли незворотні події і відмова від пуску стала неможливою, у обчислювальному приладі сталось щось зовсім незрозуміле - весь прилад неначе сказився, став видавати команди на зупинку двигуна через невеликі нерівні проміжки часу, в результаті чого, як тільки стало можливим проходження команд на двигун, він виключився і ракета впала у пустелю не долетівши до цілі щось близько 850 кілометрів "між озером Батпакколь і Мугоджарськими горами", як було сказано в офіціальних документах.
       Після пуску обчислювальний прилад працював справно і нам ніяк не вдалося спровокувати його на "скажений" режим, хоч на різноманітні провокації було витрачено кілька днів. Ретельний аналіз записів рівнів сигналу допплерівського ретранслятора показав, що на них помітні сліди, викликані імпульсами лінії вимірювання відстані, тому виникло міркування про можливість негараздів у наслідок цього явища. Це припущення не вдалося ні підтвердити, ні спростувати через неможливість імітувати явище наявними засобами. Причини ненормальної поведінки апаратури все ж було виявлено за два роки по тому - при демонтажу системи "Звезда" було помічено обгоряння "земляної" клеми обчислювального приладу через погану затяжку гайки. Цю клему хтось додумався розташувати у самому неприступному для огляду місці монтажної шафи. Таке обгоряння могло сталося підчас пуску і закінчилось самоприваркою "земляного" проводу до клеми, через що й не вдавалося спровокувати повторення дефекту.
       Склалася складна ситуація - залишилось дві ракети, тому треба було за всяку ціну забезпечити якісні пуски, аби перевірити характеристики системи, а як уникнути повторення неприємностей, коли невідомі їх причини? Залишилось лише  - припустити, що вплив імпульсних перешкод на лінію вимірювання швидкості міг викликати явище, що призвело до аварійності другого пуску.
       Ось коли мені довелося зрозуміти, якої величезної помилки я допустився, прийнявши рішення про вихід на випробування з широкою смугою частот приймача допплерівської системи заради прискорення їх початку! Щоправда, якби на пуску першої ракети система радіокерування працювала у штатному режимі, то у випадку негараздів через вплив імпульсів, ми мали б достатньо часу для переробки апаратури. Але тепер, коли залишилось тільки дві ракети для перевірки системи, довелося займатися терміновою переробкою, бо цей гіпотетичний вплив можна було усунути лише максимально можливим звуженням смуги частот у тракті сигналів швидкості. Заради прискорення робіт вирішено було зробити переробку прямо на полігоні, тим паче, що для неї були всі необхідні деталі та матеріали. За два місяці було виконано переробку приймальної та обчислювальної апаратури і проведено відповідні випробування, що підтвердили відсутність слідів впливу імпульсних сигналів на сигнали допплерівської лінії.
       На додаток до цих неприємностей під час перебування у Харкові на початку січня 1959 року стало відомо, що нашого провідного інженера, який забезпечує титанічними зусиллями своєї групи з двох фахівців виробництво бортових ретрансляторів та їх постачання на випробування "Звезди", Москаленка Івана Йосиповича, забирають до Севастополя на військові збори, бо він був офіцером запасу військового флоту. Мій візит до обласного військового комісара з проханням не надсилати його на збори не дав бажаного результату  - товариш генерал поспівчував, але пояснив, що він з задоволенням виконав би моє прохання, якби це не стосувалось флоту, бо обласний військкомат тільки ретранслює поіменні виклики на перепідготовку офіцерів флоту, що надходять з Москви.
       Виїхав я на полігон після новорічних свят через Москву, де мав звітувати перед замісником голови ВПК про хід випробувань "Звезди". Доповівши та вислухавши заслужені докори, у відповідь на запитання, чи не потребую я якоїсь допомоги, я попрохав відстояти від перепідготовки нашого моряка. Зараз же було складено та надіслано відповідного листа головкому ВМФ Горшкову. І хоч у цей самий день Москаленко рушив до Севастополя, та поки я добрався до Капустиного Яру, його перехопили на Графській пристані перед виходом у плавання, повернули йому цивільне вбрання та надіслали до Харкова. Це нам дуже допомогло, бо на той момент бортового ретранслятора для чергового пуску ракети ще не існувало, бо тільки-тільки надійшли клістрони а без Москаленка виготовлення ретранслятора тривало б значно довше, ніж за його участю у виробництві.
       Зробив я для себе висновки і щодо командирського (голови комісії) місця під час пуску ракети. Справа у тому, що мої військові замісники наполягали на тому, що моє місце у цьому випадку має бути на стартовій позиції, бо всілякі можуть бути ситуації та й з нашою ж бортовою апаратурою. Два пуски я провів на стартовій позиції, проте робити мені там було нічого, хоч на першому і виникла досить серйозна неприємність, з якою героїчно впорався мій замісник від фірми Янгеля - Георгій Дем'янович Хорольський, відпиливши звичайною ножівкою на очах здивованих вояків не бажавший відстиковуватися від ракети трубопровід заправки перекисом водню. А неприємність, що трапилася на другому пуску вимагала моєї присутності на наземному пункті "Звезди"... Тому на третьому пуску я знаходився на ньому, але другий мій замісник, полковник з полігону Мещеряков Віктор Іванович, що керував стартом, все ж замість того, аби прийняти рішення самостійно, коли виникли якісь проблеми з ракетою, зателефонував мені та запросив моє рішення. Я ж відповів, що я не спеціаліст по ракетам, тож вирішуйте самі. Виходить, що я був потрібен на старті лише для зняття відповідальності з інших членів комісії.
       Наприкінці березня, після закінчення переробки апаратури та відповідних прискіпливих випробувань, було запущено третю ракету з нашою системою. В результаті пуску головна частина ракети впала зі значним перельотом, у той час, коли обчислена за вимірами відстані та швидкості ракети після закінчення дії двигуна точка падіння повинна була бути не далі 800 метрів від цілі. Ретельно перевіривши стан апаратури та математичні розрахунки ми дійшли висновку, що таке явище може бути лише результатом хиби польотного завдання, це підтверджувалося також аналізом команд, виданих автономною системою керування. Комісія прийняла рішення про вихід на четвертий пуск, що мав підтвердити такий висновок.
       Саме у цей час мене викликали до Москви у Військово-промислову комісію (ВПК) Ради Міністрів для участі у редагуванні проекту постанови уряду щодо створення міжконтинентальної ракети Р16 у частині, що стосується створення прецизійної радіосистеми траєкторних вимірювань для її льотних випробувань. Заздалегідь це питання було поставлене переді мною М.К.Янгелем, що бувши затятим противником радіосистем керування, вважав за необхідне мати радіосистему вимірювання параметрів траєкторії ракети для відпрацювання ракет у польоті задля зменшення числа ракет на випробування, що у ті часи мало для нього неабияке значення. Досвід створення дослідних ракет Р12 виявив труднощі у взаєминах з заводом, що досить мляво робив ці ракети для випробувань, бо був завантажений серійним виробництвом Р5М.
       У приміщенні ВПК в  одному з адміністративних будинків Кремля заодно було влаштовано зустріч з фахівцями головного військового науково-дослідного інституту з ракетних справ НДІ-4 (НИИ-4) на якій було узгоджено основні тактико-технічні характеристики майбутньої системи з умовною назвою "Оріон". Згідно з узгодженням система мала забезпечити отримання на випробувальному полігоні шести параметрів руху ракети - трьох координат та трьох їх похідних (швидкостей) у декартовій системі координат на якомога більшому відтинку траєкторії активної дільниці траєкторії та на початку пасивного польоту, для чого ця система мала вимірювати необхідну кількість відповідних параметрів руху у своїй системі координат та забезпечити їх передачу на обчислювальний центр полігону. Точність вимірювань було завдано щодо результатів у декартовій системі координат.
       Підчас цієї зустрічі я довідався, що щойно підписано постанову про створення у Харкові організації з проектування систем керування для ракет, що розробляються ОКБ М.К.Янгеля, на базі комплексів розробок харківських заводів "Комунар" та ім. Шевченка, очолюваних головними конструкторами заводів А.М.Гінзбургом та Г.О.Барановським (автором), відповідно. Це було зроблено за пропозицією Харківського обкому КПУ, підтриманою ЦК КПУ, Устиновим та Брежнєвим для покращання умов праці колективів - розробників. Поспіх з узгодженням питання про траєкторну систему можливо пояснювався якраз створенням цієї організації щоб вирішити його поки не призначено начальника нової організації, а то хто його знає, як він до неї поставиться.
       Покінчивши справи в урядових колах я повернувся на полігон для участі в останньому пуску. Він пройшов спокійно, але ми поквапливо обробили виміри параметрів руху ракети, аби обчислити точку падіння ракети до одержання результатів прив'язки цієї точки на місцевості з врахуванням обчисленої за результатами попереднього пуску похибки польотного завдання. На нашу думку, у цьому випадку найефектніше буде доведено точність "Звезди". Наші обчислення дали результат з яким співпала геодезична прив'язка, одержана на другий день після нашого обчислення, з похибкою порядку п'яти метрів. Таким чином ми одержали підтвердження того, що праця наша, попри всі негаразди та труднощі, дала очікуваний результат, що й було зафіксовано у звіті комісії, узгодженим з полігоном в особі його начальника В.І.Вознюка. Перед від'їздом з полігону я мав бесіду з Василем Івановичем, з його ініціативи, стосовно подальшої долі системи "Звезда" . У цій бесіді ми дійшли висновку, вірніше приєдналися до думки вищих військових кіл, що для ракет на відстань стрільби більше 1000 км, зважаючи на потужність їх бойових зарядів і досягнуті на ракеті Р12 точності влучання, радіосистема керування активною ділянкою траєкторії непотрібна і тому треба надбаний нашим колективом досвід використати, згідно з пропозицією М.К.Янгеля, для створення системи траєкторних вимірювань. При цьому Василь Іванович попередив: " Будьте тільки обережні, бо тепер ракетною технікою по лінії ЦК КПРС керує Л.І.Брежнєв, я його знаю як..." і постукав кісточками пальців по столу. Одержавши цю пораду я відкланявся і став збиратись до дому.
       Підчас перебування на полігоні нашій експедиції довелося бути свідками деяких подій, що не мали відношення до випробувань "Звезди". Це два атомних вибухи протиповітряних засобів, здійснені на сусідньому полігоні на початку листопада 1958 року та дещо інше. Про те, що ці вибухи мають статися, дні та час їх, було відомо за кілька днів, проте за своїми клопотами ми не підготувалися до їх спостереження і я не бачив спалаху першого з них, бо був у темній роздягальні, закінчивши одягатися, я вийшов на ґанок та зупинився аби щось сказати одному з працювавших з нами військових, не встиг я й рота відкрити, як пролунав гучний та різкий звук, начеб поряд розірвався 150-міліметровий гарматний снаряд, я закрутив головою, намагаючись побачити джерело цього звуку та спитав співрозмовника "Що це?". Той зробив кам'яне обличчя, наче не почув запитання, на повторне запитання також не відреагував. Тільки потім, у виробничому приміщенні, мені пояснили, що то був звук атомного вибуху, а поясняти це мені на вулиці, де перехожі, не годиться, бо ж таємниця. Щоправда на цій площадці кожен перехожий знав цю таємницю, та все ж... Я погорював, що за справами не підготувався до спостереження атомного вибуху і вирішив наступний вибух, що мав статися через день, не пропустити. Ми з співробітниками очікували вибуху у приміщенні монтажного залу, величезні вікна якого виходили у сторону очікуваної події. День був похмурий, як і підчас першого вибуху, небо закрите суцільною хмарністю. І ось здалось, що на мить скрізь хмари блиснуло сонце, на підлогу лягли світлі плями від вікон, за дві хвилини дійшов до нас і звук, але значно тихший, бо ми були в приміщенні. У день першого з цих вибухів група наших фахівців від'їжджала з полігону машиною УАЗ-69. На радощах, що їдуть додому, хлопці забули про все і коли серед голого степу почули звук вибуху, вирішили, що це щось з машиною трапилося, ретельно її оглянули балони, ресори та все інше, що можна було запідозрити, знайшли що все гаразд, але побоялись їхати швидко, може щось тріснуло, а вони не помітили. Тож і тяглися до Волгограду з швидкістю 40-45 кілометрів на годину.
       На полігоні де випробували "Звезду" на той час проводились і інші випробування, зокрема крилатої ракети "Метеор" головного конструктора В.М.Чоломія. Крім того було організовано навчання великої групи авіаційних полковників з ракетної техніки, ця робота одержала, як годиться у військових, кодову назву "Липа", що спричинило багато смішного. Так одного разу я бачив, як з монтажного корпусу вискочив черговий офіцер і спитав у вартового   "Полковника Іванова не бачив?"  "Якого Іванова?  Липового?"  "Та ти що? Справжнього!". Бо так вже повелось називати приїжджих полковників "липовими". Та коли скінчилась "операція Липа", місцеві гумористи говорили, що для старших офіцерів треба було б вжити слово "Дуб". Аж одного дня починається "операція Дуб" - ознайомлення з далекобійними ракетами командуючих артилерією військових округів  поважних, огрядних, старих генералів.
       Почалась ця операція з трагікомічного випадку на летовищі полігону, про який доповідав Вознюку його начальник штабу Буцький у моїй присутності. Сталося так, що один з прилетівших "дубових" генералів, що виходив першим з літака, ступивши на трап раптом провалився і впав на землю. Виявилося, що солдат, обслуговуючий трап, реконструював його так, аби можна було його підкочувати до літака самотужки, без помічників. Реконструйований трап у робочому положенні солдат мусив утримувати стоячи на нижній сходинці, але ще не встиг стати на неї, коли на нього ступив генерал. Він не постраждав і навіть не злякався, як сам розказував, але його попутники, що зійшли з літака після повернення трапу у штатний режим, добре посміялися над тою пригодою, бо впавший, зодягнутий у товстенний кожух, в польоті жартуючи доводив, що йому у цьому кожусі нічого не загрожує, навіть якщо літак впаде. Отож і дожартувався.
       Командира полігону ця оповідь також розвеселила, тільки спитав, чи не довелося міняти генеральську білизну. Після негативної відповіді Буцького він порадив не наказувати солдата-реконструктора, але подбати, аби подібні випадки більше не повторювались.
       Вдома на мене чекала нова робота у складі нової організації, що мала розробляти системи керування як інерціальні, так і радіотехнічні для забезпечення ракетних комплексів, створюваних ОКБ-586 під проводом Янгеля - затятого прихильника висококип'ячих (не кріогенних) окислювачів та інерційних систем керування. На 1959 рік розробники ракетних двигунів та інерціальних систем керування вже мали ряд технічних досягнень, що дозволяли сподіватись на можливість заміни бойових ракет з кріогенним окислювачем та радіосистемами на більш бажані для військ ракети з висококип'ячим окислювачем та інерціальною системою керування.
       Справа у тому, що експлуатація ракет наземного базування Р7, що на той час були основним засобом ядерного стримування, була дуже ускладнена тим, що на них використовувався в ролі окислювача скраплений кисень. Це обумовило необхідність мати на позиціях складне й примхливе кріогенне обладнання для зберіга