істронів, не згадуючи вже про потрібні для них параметри електричного живлення. Що ж до працездатних зразків цих клістронів, то вони мали надійти лише наприкінці року. Але щодо проектування усіх інших приладів системи була повна ясність, тому у другому кварталі я знову очолив комплексне регулювання та здачу військовим чергових стан цій БРК2. Цього разу моя участь у вирішенні технічних питань потрібна була лише задля заспокоєння керівництва заводу, бо мені довіряли більше ніж керівництву випускного цеху. До речі, на заводі було два випускних цехи наземної радіоапаратури один випускав БРК, а другий аеродромні радіолокатори кругового огляду. У третьому кварталі 1957 року ці цехи об'єднали. Взагалі до кінця року завод підходив набагато спокійніше ніж торік, коли ще тривало освоєння БРК2 та систем радіокерування крилатих ракет - керованих бомб, як їх тоді називали.  Почалось,  щоправда, освоєння апаратури "Звезда", але вона потребувала дуже мало специфічних масових деталей та випуск її мав разовий характер, було відомо, що серійного виробництва цієї апаратури не буде, принаймні за наявними кресленнями.
       На початку року мені вдалося "вибити" з міністерства два фінських будиночки для реконструкції заводського полігону, та поповнення автопарку заводу задля організації більш продуктивної праці, завод склав ці будинки, упорядкував дорогу від автотраси Харків-Ростов до полігону, забезпечив телефонний зв'язок та поліпшив енергетику. Таким чином було забезпечено продуктивну працю регулювальників і робота перестала бути виснажливою.
       У цьому році сталася визначна подія в житті Радянського Союзу було змінено систему управління народним господарством  впроваджено управління через ради народного господарства - центральні -  союзні та регіональні, в Росії та Україні ще й республіканські. Загалом на Україні ця реформа була схвально зустрінута широкою публікою  хоч частково за звичкою схвалювати дії ЦК КПРС та уряду, але і тому, що українські промисловці вбачали у цій реформі можливість більшої самостійності у вирішенні багатьох проблем, що заважали розвитку виробництва, перш за все будівництва нових підприємств, реконструкції старих, розвитку в Україні нових галузей виробництва задля забезпечення потреб української промисловості у дефіцитних матеріалах та комплектуючих, реалізації багатьох інших ідей щодо організації виробництва та виробничої кооперації, що визріли у свідомості керівних кадрів української промисловості і науки. Здається, і в інших регіонах Союзу, що історично склались як специфічні народногосподарські одиниці, цю реформу було зустрінуто прихильно з тих самих міркувань. Одначе у головних конструкторів заводів, і у мене в тому числі, виникло побоювання, що ця реформа ускладнить і так непросте становище колективів, що розробляють нову продукцію та провадять науково-дослідні роботи принаймні у найближчі кілька років, бо у нас виробничники досі майже не відчували потреби у новій продукції вони мріяли лише про можливість якнайдовше виробляти вже освоєну. Відсутність або слабкість зворотного зв'язку між ринком збуту та виробником, намагання керівництва держави організовувати попит, замість пропагованого його всебічного задоволення створювали ілюзію, що такої можливості можна досягти. Та й взагалі у Радянському Союзі і керівництво і народ надто довго вірили, що можливо дуже легко створити або відшукати такі засоби виробництва, такі предмети народного користування, такі сорти корисних рослин, таку організацію споживання, які дозволять добре жити без особливих трудових витрат щось на зразок сонячної машини Винниченка. В ім'я цієї ідеї витрачалися розумові і трудові ресурси на підземну газифікацію вугілля, на створення пшенично-пирійних гібридів, на побудову телебачення на зразок радіомовної трансляції, на організацію прокату автомашин і на безліч подібних тупикових робіт. Кожен новий крок світової цивілізації в удосконаленні верстатів, автомобілів, літаків, кораблів, радіоприладів, математичних приладів оголошувався зайвою тратою ресурсів, рекламними трюками і лише через кілька років після появи тої чи іншої технічної новинки радянських можновладців можна було переконати, що треба її застосовувати і у Союзі. Тому не слід засуджувати виробничників у їх консерватизмі адже за таких умов інакше і бути не могло, а свіжий вітер, що повіяв після смерті Сталіна ще розвіяв далеко не всі негативні явища часів диктатури.
       Наш міністр Калмиков В.Д., за яким було залишено відповідальність за технічний прогрес у сфері радіоелектроніки, теж побоювався що за нової організації управління знизиться віддача фінансованих Міністерством заводських ОКБ у створенні нової оборонної апаратури, тому він зробив спробу залишити ці ОКБ у своєму віданні, але спроба не вдалася, як казали, через позицію Кириченка - тодішнього українського партійного лідера, який попрохав залишити у віданні України ОКБ, розташовані у ній та пообіцяв, що цим колективам буде забезпечено такі гарні умови роботи, які Калмикову і не снилися. Калмиков розказував, що свідок цієї розмови, Хрущов, сказав йому щось на зразок "ну вот, руководитель пятидесятимилионной страны тебя просит, а ты сопротивляешься, нехорошо...". Після цього вже ніхто не наважився підтримати нашого міністра і він здався.
       Проте, певна занепокоєність долею нової оборонної техніки в умовах раднаргоспів поділялась і Хрущовим, тому відповідним рішенням ЦК КПРС першим секретарям обкомів КПРС було доручено взяти справи у цій техніці під свій особистий контроль. Перший секретар Харківського Обкому Титов В.М., завітавший на наш завод задля ознайомлення з новим суб'єктом його уваги, у розмові з головним інженером та головним конструктором заводу не приховував свого роздратування з цього приводу. Наш завод, мабуть, був не першим, що він відвідав, тож Віталій Миколайович вже усвідомив, який величезний тягар на нього накинули. Але невдовзі було створено оборонні відділи у ЦК КПРС та ЦК КПУ, а також, підпорядковані ним оборонні відділи у обкомах КПРС тих областей де було досить багато оборонних підприємств, що полегшило той секретарський тягар.
       Після прийняття постанови про нові порядки у народному господарстві місяці три-чотири були напрочуд спокійні - старе начальство вже перестало непокоїти виробництво, а нове ще не почало. Зменшився навіть наплив командировочних до Москви незважаючи на фестиваль молоді та студентів, який відбувався влітку у столиці, місце у готелі не було проблемою усі провінційні лідери заходились створювати нові управлінські органи у центрах економічних районів. Зате потім почалися службові вояжі ще у більших ніж раніше масштабах та для нас, українців, по більш довгому шляху - спочатку до Києва, а потім разом з київським начальством до Москви, або спочатку до Москви, а потім з московським спільником до Києва і у Харків.
       Як виявилося на початку наступного року, всі мрії провінційних виробничників про більш раціональну організацію виробництва за рахунок організації необхідних нових виробництв у регіонах, для забезпечення регіональних потреб та на зближення між собою існуючих підприємств були безпідставними - у новій організації господарства уряд надзвичайно підняв роль Держплану, а той зразу ж взяв курс на невигідний для багатьох підприємств розподіл фондів постачання та комплектації так, наприклад, наш завод, що протягом всіх повоєнних років одержував деякі марки реле з Києва, з 1958 року мав їх одержувати з Іркутська, Держпланом було по новому вирішено питання виробництва медичних термометрів, що зробило цю звичну річ дуже дефіцитною. Можна навести дуже багато подібних негараздів. За вказівкою Москви почався масовий перехід вугільних котельних та електростанцій на природний газ та на мазут (резервний теплоносій). Задля чого таке робилось можна лише здогадуватись. Одначе, прагнення провінції до будівництва нових підприємств було задовольнено, хоч і не у тому напрямку.
       У загальному 1957 рік був досить спокійний, виробництво на заводі йшло без значних неприємностей, бо вся нова продукція від БРК2 і до побутового приймача "Харків" була торік освоєна. Щоправда я залишався шефом  комплексного регулювання та здачі військовим представникам станцій БРК2, а це було пов'язане з кількаденними виїздами на заводський полігон в останній місяць кварталу.
       Апаратура системи "Звезда" виготовлялася, готувалася документація для випробувань у нашому колективі, в організаціях С.П.Корольова та М.К.Янгеля.
       Перебуваючи у вересні цього ж року у Москві, я прийняв участь в урочистому вечері в Колонному залі Дому Спілок (Дому Союзів), де відзначалося 100-річчя з дня народження К.Е.Ціолковського, там у роздягальні я зустрів С.П.Корольова. Він тепло привітався до мене, я відповів, як міг чемніше та подякував йому за виконання балістичних розрахунків.
       На цьому урочистому засіданні, яке відкрив академік А.Н.Несмеянов тодішній президент Академії Наук СРСР, виступили з доповідями Сергій Павлович Корольов та Валентин Петрович Глушко. Обидва вони зазначили, що " скоро у ряді країн будуть запущені штучні супутники Землі". Сергій Павлович також підкреслив, що "радянська ракета, яка, ймовірно, виведе супутник, створена по схемі ракетних поїздів Ціолковського.". Не пройшло і місяця, як супутник запустили... Це була величезна подія, несподіванка для всього світу. Нам, громадянам Союзу здавалось, що запуск супутника символізує подальший успішний розвиток нашого суспільства, який почався після смерті Сталіна. Але весь розвиток пішов в напрямку шаленої гонки озброєнь, яка призвела до розвалу Радянського Союзу...
       Крім того, 1957 рік приніс нашій державі велику посуху, після якої почались закупки Союзом зерна за кордоном, що від них наші уряди не могли відмовитись і надалі... Це також стало свідоцтвом триваючого занепаду.
       У сімейному житті моєї родини цього року сталося дві визначних події старший син пішов до школи, у перший клас, та ми придбали автомашину за чергою у яку записались у 1954 році, коли раптово почали виникати ці черги. До цього року багато людей вже відновили своє майно, втрачене під час війни, і зрозуміли, що можна вже назбирати грошенят і на авто. Тож і кинулися купувати машини, виникли черги, а потім, коли стало ясно, що стояти в них прийдеться не менше року-двох, і ті люди, що не мали на той час грошей стали табунами записуватись у черги може поки стоятимеш то й гроші назбираєш. Так і я 1954 року став у чергу, маючи у кишені вільних грошей аж цілого рубля, якого довелося сплатити на компенсацію своєї частки витрат комісії, що дотримувала у черзі порядку. Більше ніж за три роки стояння у нас з дружиною зібралась солідна сума грошей, завдяки урядовій премії (15000 рублів) та заощаджень за півтора року, тож взявши у моїх батьків декілька тисяч ми змогли машину купити і у жовтні пригнали з Москви "Волгу" ГАЗ-21 з форсованим мотором від "Побєди" ГАЗ-20. Шофером на ній стала дружина, бо в ті часи одноруким не дозволялося керувати машиною. Моя дружина, хоч і закінчила курси водіїв, та не мала ще досвіду і тому дуже переживала ту підвищену увагу до себе, що відчувала зо всіх сторін, сидячи за кермом. Щоправда, увагу перехожих привертала не так вона, як машина - друга "Волга" що їздила на той час у Харкові, казали, були ще дві, але стояли у гаражах. Але ж і дружина була видною жінкою і тим більший був інтерес до її машини.
       1958 рік був для колективу ОКБ та заводу вирішальним, як тоді казали, бо завод мав у травні місяці завершити виробництво системи "Звезда", а колектив ОКБ - відрегулювати та відпрацювати комплекс апаратури цієї системи і розпочати льотні випробування її з чотирма ракетами, що мали бути виготовлені Південним машинобудівним заводом у третьому кварталі не тільки для випробувань "Звезди", але і для тренування однієї з бойових армійських частин. Саме тому наприкінці зими директора заводу та автора було викликано до голови воєнно-промислової комісії Ради Міністрів СРСР Д.Ф.Устинова. Дмитро Федорович заслухав мою доповідь щодо готовності системи до випробувань у якій я запевнив присутніх, що наземну апаратуру буде виготовлено вчасно, але й сказав про те, що є сумніви щодо вчасного одержання клістронів для бортової апаратури та й то не відпрацьованих, а лише проміжних зразків. Відповідаючи на запитання Устинова як це сталося, що таку важливу роботу не забезпечено вчасно цими приладами, я був змушений розповісти як вакуумна промисловість відбивалася від цієї роботи та як лише завдяки американській інформації вдалося подолати цей опір. Почувши це Устинов скрушно похитав головою і просив присутнього на нараді замісника голови Держкомітету Радіоелектроніки О.І.Шокіна, щоб подбав, аби клістрони було виготовлено вчасно.
       Я багато чув про жорсткий підхід Устинова до виконання усталених строків та небажання його навіть слухати про причини відставань та всіляких затримок, але у нашому випадку не відчув ніякої особливої жорсткості і ми з директором поїхали додому з відчуттям, що нас зрозуміли, хоч і попередили про необхідність наші обіцянки виконувати на майбутнє.
       У цю ж зиму рядом підприємств, включно з нашим заводом, було проведено роботу з підвищення бойової готовності ракет Р5М за рахунок впровадження чергування ракет на стартовому столі у вертикальному стані, готових до негайної заправки паливом та окислювачем, відповідної зміни технологічного графіку передпускових перевірок, спрощення та скасування деяких операцій підготовки ракети до бойового пуску, навіть з деяким погіршенням точності влучання. Всі принципові можливості такого підходу виявилися ще під час перших льотних випробувань, але ракетний комплекс уклався тоді у відведений замовником час підготовки, тому у 1955 році не стали нічого спрощувати. За три роки обстановка у світі дещо змінилась і виникла потреба по новому підійти до процедури бойового пуску. Результати проведеної роботи також потребували льотних випробувань і їх було заплановано на літо 1958 року на Капустино-Ярському полігоні. Урядом було створено комісію з цих випробувань під головуванням начальника полігону генерал-полковника В.І.Вознюка, одним з членів комісії було призначено автора, та його ж було призначено головою урядової комісії з випробувань у цьому ж році ракети 8К52 з системою "Звезда". Таким чином, починаючи з травня мені довелося перенести місце свого постійного перебування у Капустин Яр. Спершу це було пов'язано з початком роботи комісії Вознюка, а на початку червня на полігон надійшла апаратура "Звезди". І робота з нею стала основним завданням для мене та бригади інженерів і техніків нашого ОКБ. Належало встановити апаратуру на вибраній позиції, розгорнути кабельну мережу, перевірити характеристики окремих приладів, з'єднати їх у підсистеми передавальну, приймальну, обчислювальну, налагодити підсистеми, з'єднати всі підсистеми у єдиний комплекс, налагодити його, перевірити характеристики, провести випробування взаємодії з бортовою апаратурою. Слід зазначити, що деякі підсистеми та окремі прилади ще не були підготовлені для цього, тому робота розпочалась з їх доопрацювання.
       Трохи згодом мені довелося навідатись у Дніпропетровськ де виникли проблеми під час цехових випробувань першої з ракет спорядженої бортовими приладами "Звезди". За кілька днів ці проблеми нашими інженерами було подолано і я повернувся до Харкова, звідки на другий день, після доповіді директорові заводу про стан випробувань, я поїхав до аеропорту, аби вилетіти до Волгограду, проте перед самою посадкою в літак, мене сповістили по необхідність зателефонувати директору заводу. Директор повідомив мене про необхідність затриматись у Харкові на день-два аби бути присутнім на зустрічі у Харкові керівництва заводів ім. Шевченка та "Комунар" з Устиновим, що повертався з відпустки у Криму на літаку, орендованому Південмашем.
       Як я зрозумів, цей візит Устинова мав піднести в очах Харківського раднаргоспу та українського уряду значення згаданих заводів, а також виявити та, по спроможності, усунути причини затримок у постачанні Південмашу бортової апаратури для комплектації ракет. Виявивши, що виробництво заводу ім. Шевченка стримується нестачею напівпровідникових діодів, що виробляє завод у підмосковному Томіліні, Устинов наказав мені летіти з ним до Москви, аби там розібратись у цій проблемі. Ніхто не заперечив доцільність такого вояжу, хоч відомо було що вся проблема полягає у невідпрацьованності виробничого процесу на цьому дуже молодому підприємстві.
      
Під час візиту Устинова на наш завод мені довелося бути свідком цікавої розмови, яка запам'яталась мені на все життя. Як прийнято у високого начальства, візит на підприємство завершувався знайомством з найбільш цікавими його підрозділами. На нашому заводі Устинов завітав у ОКБ, пройшов кілька цехів та наприкінці оглянув дільницю регулювання випускного цеху. У приміщенні цієї дільниці Устинов та його супроводжувачі, стомлені багатогодинною роботою сіли перепочити, було це вже опісля 12-ї години ночі. Високе начальство супроводжували член президії ЦК КПУ перший секретар Дніпропетровського обкому Гайовий, перший секретар Харківського обкому КПУ Титов В.М., перший замісник голови Харківського раднаргоспу Якунін О.І., головний конструктор Янгель М.К., ще дехто та директор заводу Оврах С.І. і автор цих рядків. Устинов сів посеред приміщення на стілець верхи, охопив спинку стільця руками і трохи задумався з незапаленою папиросою у роті. Решта відвідувачів примостилися хто-де. Паузу що виникла, порушив Гайовий, запропонувавши Устинову послухати українську байку. Той погодився, зауваживши, що дуже полюбляє український фольклор. Гайовий розказав один з варіантів байки у якій кобила ознайомила вовка з "справкою", на її задньому копиті, що після того знайомства побитий вовк зауважив "і нащо мені, неграмотному, та справка здалась?". Дмитро Федорович подумав трохи і спитав "Это ты к тому, что я зря тебя таскаю с собой?". " Вот именно. А ведь нормальные люди уже спят." Устинов пояснив, що водить всіх з собою задля розширення їх знань, щоб начальство було у змозі оцінювати, підтримувати та й проявляти ініціативу у різноманітних напрямках. У Гайового блиснули очі і він розповів, як одного разу він проявив ініціативу щодо понадпланового виробництва рейок для дніпропетровського трамваю за порадою чиновників Держплану та як ті рейки Москва забрала до рук і Дніпропетровськ так і не одержав жодної рейки. Тільки-но Гайовий закінчив оповідь, а вже наш Титов почав розповідати про аналогічний випадок у Харкові з газовими плитами. Після цих оповідей Гайовий знов зиркнув на Устинова і запитав:
- Так нужно ли в таких условиях проявлять инициативу?.
Устинов похитав головою:
- Н-да... сказать бы об этих разговорчиках где следует....
А Гайовий:
- Ты демагогию брось, отвечай по существу!.
Дмитро Федорович знову похитав головою, подумав і сказав:
- НАДО проявлять инициативу.
А згодом, ще трошки подумавши:
- Только трепаться не надо!
       Почувши таку розмову я подумав, що ж то діється у нашій країні, коли вже люди такого рівня у своїх діях такі ж невільні, як і прості смертні? Хто ж винен у цьому? Ну, був Сталін з поплічниками, таж він вже більш п'яти років як помер, поплічники стали трупами або фізичними, або політичними. Ще у студентські роки у мене зародився великий сумнів у прогресивності нашого суспільства, наведена вище розмова затвердила у мені
свідомість того, що наша тодішня країна на хибному шляху, та все ж хотілося вірити, що дійдемо і ми до справжнього прогресу без революцій, еволюційним шляхом...
       На другий день в Обкомі КПРС відбулася підсумкова зустріч Устинова та його супутників з керівниками харківських заводів, що працювали на ракетну техніку. Увійшовши у будівлю Обкому Устинов уважно роздивився на її інтер'єр та зауважив, що дав би вам Микита (Хрущов) прочухана, якби бачив, що за будинок ви собі зробили з надмірностями, Титов же відповів, що Микита усе це бачив та ні слова не сказав. По закінченні зустрічі вся компанія виїхала на аеродром, звідки Устинов з дружиною та двома своїми радниками і автором цих рядків вилетіли до Москви службовим літаком Янгеля. Коли літак зрушив з місця Дмитро Федорович став махати проводжаючим у вікна, перебігаючи від одного до другого залежно від маневрів літака при його русі до зльотної смуги. Дивлячись на це дружина його зауважила " Какие у провожающих веселые лица - радуются что избавились от тебя, сегодня хоть спать лягут во время. Нет бы в последний день отпуска показать жене Харьков, в котором ей не пришлось побывать, так он всех держал до глубокой ночи." Почувши це я запропонував їй подивитись Харків з пташиного польоту, домовився з пілотами, що вони зроблять два кола над містом і під час обльоту Харкова показав його визначні місця. В ті часи такі обльоти ще можна було робити. Коли ж літак ліг на курс, Устинов попрохав у мене папіроску, запаливши її спитав " Ну, здорово я их разворошил?". Я підтвердив, що здорово і що мені це сподобалось.
       Пізно ввечері цього ж дня мене привезли на одній з машин, що зустрічали наш літак, до Томіліна, там я одразу зустрівся з замученим вкрай директором заводу, переговорив з ним, одержав обіцянку кинути всі сили на закриття боргів та проінструктував нашого представника, щоб не проявляв надмірної принциповості у додержанні заводом другорядних технічних умов щодо продукції, яку надсилатимуть на наш завод для відбору діодів, що якісно працюватимуть у нашій апаратурі.
       На другий день я вже був у Харкові, звідки вилетів на випробування "Звезди". Відпрацювання системи тривало аж до кінця жовтня. Причин такого явища було чимало - це і хиби розробки, конструювання, виробництва, на ліквідацію яких затрачувався немалий час, тим паче, що частенько приходилося замовляти у Харкові потрібні деталі та очікувати їх доставки; це і помилки наших працівників  у процесі відпрацювання; це особливості співпраці з полігоном, на якому значний час затрачувався військовими на політзаняття та гарнізонні обов'язки. Все ж таки настав час, коли система досягла очікуваної готовності, ракету, що прийшла з Дніпропетровська, було підготовлено до пуску, але, з огляду на наближення свята Жовтневої революції та на проведення на днях на сусідньому полігоні випробувань двох ядерних зенітних ракет, комісія перенесла перший пуск на пізніший час. Вся експедиція роз'їхалась і зібралась десь у середині листопада. Невдовзі відбувся пуск. Головна частина ракети впала досить близько від цілі, але, як виявилося наша система радіокерування до цього не мала ніякого відношення двигун ракети було виключено автономною системою керування, через те, що система "Звезда" не спрацювала.  А це сталось через несправність перемикача режимів обчислювального приладу, непоміченою персоналом, що обслуговував цей прилад, через неуважність...
       Розібравши результати цього пуску, ми підготували другу ракету і запустили її у першій декаді грудня. Результат пуску був ще гірший, ніж першого - коли  на ракеті вже пройшли незворотні події і відмова від пуску стала неможливою, у обчислювальному приладі сталось щось зовсім незрозуміле - весь прилад неначе сказився, став видавати команди на зупинку двигуна через невеликі нерівні проміжки часу, в результаті чого, як тільки стало можливим проходження команд на двигун, він виключився і ракета впала у пустелю не долетівши до цілі щось близько 850 кілометрів "між озером Батпакколь і Мугоджарськими горами", як було сказано в офіціальних документах.
       Після пуску обчислювальний прилад працював справно і нам ніяк не вдалося спровокувати його на "скажений" режим, хоч на різноманітні провокації було витрачено кілька днів. Ретельний аналіз записів рівнів сигналу допплерівського ретранслятора показав, що на них помітні сліди, викликані імпульсами лінії вимірювання відстані, тому виникло міркування про можливість негараздів у наслідок цього явища. Це припущення не вдалося ні підтвердити, ні спростувати через неможливість імітувати явище наявними засобами. Причини ненормальної поведінки апаратури все ж було виявлено за два роки по тому - при демонтажу системи "Звезда" було помічено обгоряння "земляної" клеми обчислювального приладу через погану затяжку гайки. Цю клему хтось додумався розташувати у самому неприступному для огляду місці монтажної шафи. Таке обгоряння могло сталося підчас пуску і закінчилось самоприваркою "земляного" проводу до клеми, через що й не вдавалося спровокувати повторення дефекту.
       Склалася складна ситуація - залишилось дві ракети, тому треба було за всяку ціну забезпечити якісні пуски, аби перевірити характеристики системи, а як уникнути повторення неприємностей, коли невідомі їх причини? Залишилось лише  - припустити, що вплив імпульсних перешкод на лінію вимірювання швидкості міг викликати явище, що призвело до аварійності другого пуску.
       Ось коли мені довелося зрозуміти, якої величезної помилки я допустився, прийнявши рішення про вихід на випробування з широкою смугою частот приймача допплерівської системи заради прискорення їх початку! Щоправда, якби на пуску першої ракети система радіокерування працювала у штатному режимі, то у випадку негараздів через вплив імпульсів, ми мали б достатньо часу для переробки апаратури. Але тепер, коли залишилось тільки дві ракети для перевірки системи, довелося займатися терміновою переробкою, бо цей гіпотетичний вплив можна було усунути лише максимально можливим звуженням смуги частот у тракті сигналів швидкості. Заради прискорення робіт вирішено було зробити переробку прямо на полігоні, тим паче, що для неї були всі необхідні деталі та матеріали. За два місяці було виконано переробку приймальної та обчислювальної апаратури і проведено відповідні випробування, що підтвердили відсутність слідів впливу імпульсних сигналів на сигнали допплерівської лінії.
       На додаток до цих неприємностей під час перебування у Харкові на початку січня 1959 року стало відомо, що нашого провідного інженера, який забезпечує титанічними зусиллями своєї групи з двох фахівців виробництво бортових ретрансляторів та їх постачання на випробування "Звезди", Москаленка Івана Йосиповича, забирають до Севастополя на військові збори, бо він був офіцером запасу військового флоту. Мій візит до обласного військового комісара з проханням не надсилати його на збори не дав бажаного результату  - товариш генерал поспівчував, але пояснив, що він з задоволенням виконав би моє прохання, якби це не стосувалось флоту, бо обласний військкомат тільки ретранслює поіменні виклики на перепідготовку офіцерів флоту, що надходять з Москви.
       Виїхав я на полігон після новорічних свят через Москву, де мав звітувати перед замісником голови ВПК про хід випробувань "Звезди". Доповівши та вислухавши заслужені докори, у відповідь на запитання, чи не потребую я якоїсь допомоги, я попрохав відстояти від перепідготовки нашого моряка. Зараз же було складено та надіслано відповідного листа головкому ВМФ Горшкову. І хоч у цей самий день Москаленко рушив до Севастополя, та поки я добрався до Капустиного Яру, його перехопили на Графській пристані перед виходом у плавання, повернули йому цивільне вбрання та надіслали до Харкова. Це нам дуже допомогло, бо на той момент бортового ретранслятора для чергового пуску ракети ще не існувало, бо тільки-тільки надійшли клістрони а без Москаленка виготовлення ретранслятора тривало б значно довше, ніж за його участю у виробництві.
       Зробив я для себе висновки і щодо командирського (голови комісії) місця під час пуску ракети. Справа у тому, що мої військові замісники наполягали на тому, що моє місце у цьому випадку має бути на стартовій позиції, бо всілякі можуть бути ситуації та й з нашою ж бортовою апаратурою. Два пуски я провів на стартовій позиції, проте робити мені там було нічого, хоч на першому і виникла досить серйозна неприємність, з якою героїчно впорався мій замісник від фірми Янгеля - Георгій Дем'янович Хорольський, відпиливши звичайною ножівкою на очах здивованих вояків не бажавший відстиковуватися від ракети трубопровід заправки перекисом водню. А неприємність, що трапилася на другому пуску вимагала моєї присутності на наземному пункті "Звезди"... Тому на третьому пуску я знаходився на ньому, але другий мій замісник, полковник з полігону Мещеряков Віктор Іванович, що керував стартом, все ж замість того, аби прийняти рішення самостійно, коли виникли якісь проблеми з ракетою, зателефонував мені та запросив моє рішення. Я ж відповів, що я не спеціаліст по ракетам, тож вирішуйте самі. Виходить, що я був потрібен на старті лише для зняття відповідальності з інших членів комісії.
       Наприкінці березня, після закінчення переробки апаратури та відповідних прискіпливих випробувань, було запущено третю ракету з нашою системою. В результаті пуску головна частина ракети впала зі значним перельотом, у той час, коли обчислена за вимірами відстані та швидкості ракети після закінчення дії двигуна точка падіння повинна була бути не далі 800 метрів від цілі. Ретельно перевіривши стан апаратури та математичні розрахунки ми дійшли висновку, що таке явище може бути лише результатом хиби польотного завдання, це підтверджувалося також аналізом команд, виданих автономною системою керування. Комісія прийняла рішення про вихід на четвертий пуск, що мав підтвердити такий висновок.
       Саме у цей час мене викликали до Москви у Військово-промислову комісію (ВПК) Ради Міністрів для участі у редагуванні проекту постанови уряду щодо створення міжконтинентальної ракети Р16 у частині, що стосується створення прецизійної радіосистеми траєкторних вимірювань для її льотних випробувань. Заздалегідь це питання було поставлене переді мною М.К.Янгелем, що бувши затятим противником радіосистем керування, вважав за необхідне мати радіосистему вимірювання параметрів траєкторії ракети для відпрацювання ракет у польоті задля зменшення числа ракет на випробування, що у ті часи мало для нього неабияке значення. Досвід створення дослідних ракет Р12 виявив труднощі у взаєминах з заводом, що досить мляво робив ці ракети для випробувань, бо був завантажений серійним виробництвом Р5М.
       У приміщенні ВПК в  одному з адміністративних будинків Кремля заодно було влаштовано зустріч з фахівцями головного військового науково-дослідного інституту з ракетних справ НДІ-4 (НИИ-4) на якій було узгоджено основні тактико-технічні характеристики майбутньої системи з умовною назвою "Оріон". Згідно з узгодженням система мала забезпечити отримання на випробувальному полігоні шести параметрів руху ракети - трьох координат та трьох їх похідних (швидкостей) у декартовій системі координат на якомога більшому відтинку траєкторії активної дільниці траєкторії та на початку пасивного польоту, для чого ця система мала вимірювати необхідну кількість відповідних параметрів руху у своїй системі координат та забезпечити їх передачу на обчислювальний центр полігону. Точність вимірювань було завдано щодо результатів у декартовій системі координат.
       Підчас цієї зустрічі я довідався, що щойно підписано постанову про створення у Харкові організації з проектування систем керування для ракет, що розробляються ОКБ М.К.Янгеля, на базі комплексів розробок харківських заводів "Комунар" та ім. Шевченка, очолюваних головними конструкторами заводів А.М.Гінзбургом та Г.О.Барановським (автором), відповідно. Це було зроблено за пропозицією Харківського обкому КПУ, підтриманою ЦК КПУ, Устиновим та Брежнєвим для покращання умов праці колективів - розробників. Поспіх з узгодженням питання про траєкторну систему можливо пояснювався якраз створенням цієї організації щоб вирішити його поки не призначено начальника нової організації, а то хто його знає, як він до неї поставиться.
       Покінчивши справи в урядових колах я повернувся на полігон для участі в останньому пуску. Він пройшов спокійно, але ми поквапливо обробили виміри параметрів руху ракети, аби обчислити точку падіння ракети до одержання результатів прив'язки цієї точки на місцевості з врахуванням обчисленої за результатами попереднього пуску похибки польотного завдання. На нашу думку, у цьому випадку найефектніше буде доведено точність "Звезди". Наші обчислення дали результат з яким співпала геодезична прив'язка, одержана на другий день після нашого обчислення, з похибкою порядку п'яти метрів. Таким чином ми одержали підтвердження того, що праця наша, попри всі негаразди та труднощі, дала очікуваний результат, що й було зафіксовано у звіті комісії, узгодженим з полігоном в особі його начальника В.І.Вознюка. Перед від'їздом з полігону я мав бесіду з Василем Івановичем, з його ініціативи, стосовно подальшої долі системи "Звезда" . У цій бесіді ми дійшли висновку, вірніше приєдналися до думки вищих військових кіл, що для ракет на відстань стрільби більше 1000 км, зважаючи на потужність їх бойових зарядів і досягнуті на ракеті Р12 точності влучання, радіосистема керування активною ділянкою траєкторії непотрібна і тому треба надбаний нашим колективом досвід використати, згідно з пропозицією М.К.Янгеля, для створення системи траєкторних вимірювань. При цьому Василь Іванович попередив: " Будьте тільки обережні, бо тепер ракетною технікою по лінії ЦК КПРС керує Л.І.Брежнєв, я його знаю як..." і постукав кісточками пальців по столу. Одержавши цю пораду я відкланявся і став збиратись до дому.
       Підчас перебування на полігоні нашій експедиції довелося бути свідками деяких подій, що не мали відношення до випробувань "Звезди". Це два атомних вибухи протиповітряних засобів, здійснені на сусідньому полігоні на початку листопада 1958 року та дещо інше. Про те, що ці вибухи мають статися, дні та час їх, було відомо за кілька днів, проте за своїми клопотами ми не підготувалися до їх спостереження і я не бачив спалаху першого з них, бо був у темній роздягальні, закінчивши одягатися, я вийшов на ґанок та зупинився аби щось сказати одному з працювавших з нами військових, не встиг я й рота відкрити, як пролунав гучний та різкий звук, начеб поряд розірвався 150-міліметровий гарматний снаряд, я закрутив головою, намагаючись побачити джерело цього звуку та спитав співрозмовника "Що це?". Той зробив кам'яне обличчя, наче не почув запитання, на повторне запитання також не відреагував. Тільки потім, у виробничому приміщенні, мені пояснили, що то був звук атомного вибуху, а поясняти це мені на вулиці, де перехожі, не годиться, бо ж таємниця. Щоправда на цій площадці кожен перехожий знав цю таємницю, та все ж... Я погорював, що за справами не підготувався до спостереження атомного вибуху і вирішив наступний вибух, що мав статися через день, не пропустити. Ми з співробітниками очікували вибуху у приміщенні монтажного залу, величезні вікна якого виходили у сторону очікуваної події. День був похмурий, як і підчас першого вибуху, небо закрите суцільною хмарністю. І ось здалось, що на мить скрізь хмари блиснуло сонце, на підлогу лягли світлі плями від вікон, за дві хвилини дійшов до нас і звук, але значно тихший, бо ми були в приміщенні. У день першого з цих вибухів група наших фахівців від'їжджала з полігону машиною УАЗ-69. На радощах, що їдуть додому, хлопці забули про все і коли серед голого степу почули звук вибуху, вирішили, що це щось з машиною трапилося, ретельно її оглянули балони, ресори та все інше, що можна було запідозрити, знайшли що все гаразд, але побоялись їхати швидко, може щось тріснуло, а вони не помітили. Тож і тяглися до Волгограду з швидкістю 40-45 кілометрів на годину.
       На полігоні де випробували "Звезду" на той час проводились і інші випробування, зокрема крилатої ракети "Метеор" головного конструктора В.М.Чоломія. Крім того було організовано навчання великої групи авіаційних полковників з ракетної техніки, ця робота одержала, як годиться у військових, кодову назву "Липа", що спричинило багато смішного. Так одного разу я бачив, як з монтажного корпусу вискочив черговий офіцер і спитав у вартового   "Полковника Іванова не бачив?"  "Якого Іванова?  Липового?"  "Та ти що? Справжнього!". Бо так вже повелось називати приїжджих полковників "липовими". Та коли скінчилась "операція Липа", місцеві гумористи говорили, що для старших офіцерів треба було б вжити слово "Дуб". Аж одного дня починається "операція Дуб" - ознайомлення з далекобійними ракетами командуючих артилерією військових округів  поважних, огрядних, старих генералів.
       Почалась ця операція з трагікомічного випадку на летовищі полігону, про який доповідав Вознюку його начальник штабу Буцький у моїй присутності. Сталося так, що один з прилетівших "дубових" генералів, що виходив першим з літака, ступивши на трап раптом провалився і впав на землю. Виявилося, що солдат, обслуговуючий трап, реконструював його так, аби можна було його підкочувати до літака самотужки, без помічників. Реконструйований трап у робочому положенні солдат мусив утримувати стоячи на нижній сходинці, але ще не встиг стати на неї, коли на нього ступив генерал. Він не постраждав і навіть не злякався, як сам розказував, але його попутники, що зійшли з літака після повернення трапу у штатний режим, добре посміялися над тою пригодою, бо впавший, зодягнутий у товстенний кожух, в польоті жартуючи доводив, що йому у цьому кожусі нічого не загрожує, навіть якщо літак впаде. Отож і дожартувався.
       Командира полігону ця оповідь також розвеселила, тільки спитав, чи не довелося міняти генеральську білизну. Після негативної відповіді Буцького він порадив не наказувати солдата-реконструктора, але подбати, аби подібні випадки більше не повторювались.
       Вдома на мене чекала нова робота у складі нової організації, що мала розробляти системи керування як інерціальні, так і радіотехнічні для забезпечення ракетних комплексів, створюваних ОКБ-586 під проводом Янгеля - затятого прихильника висококип'ячих (не кріогенних) окислювачів та інерційних систем керування. На 1959 рік розробники ракетних двигунів та інерціальних систем керування вже мали ряд технічних досягнень, що дозволяли сподіватись на можливість заміни бойових ракет з кріогенним окислювачем та радіосистемами на більш бажані для військ ракети з висококип'ячим окислювачем та інерціальною системою керування.
       Справа у тому, що експлуатація ракет наземного базування Р7, що на той час були основним засобом ядерного стримування, була дуже ускладнена тим, що на них використовувався в ролі окислювача скраплений кисень. Це обумовило необхідність мати на позиціях складне й примхливе кріогенне обладнання для зберігання, експлуатаційного контролю та заправки ракети безпосередньо перед стартом, бо перебування ракети в заправленому кріогенним окислювачем стані за декілька годин виводить її з ладу, якщо ж в разі затримки пуску окислювач злито не дуже пізно, то й тоді відновлення працездатності ракети потребує багатогоденних ремонтних робіт. Друга незручність Р7 для військових замовників полягала в застосуванні для керування ракетою радіотехнічної системи з двома великими та вразливими, в умовах ядерної війни, наземними пунктами з кількома антенами, розташованими на площі у кілька гектарів, та й ще на відстані 200-300 кілометрів один від одного та від місця запуску ракети.
       Колективи під проводом С.П.Корольова та В.П.Глушка змушені були застосувати двигуни на зрідженому кисні тому, що на час розробки ракети Р7, двигуни з висококип'ячим окислювачем - азотною кислотою, ще не могли забезпечити енергетичні характеристики, необхідні для "діставання Америки" та виводу на орбіту супутників, що також передбачалося запропонованою Корольовим та його соратниками програмою робіт, оформленою відповідними урядовими рішеннями.
       Таким чином, при надзвичайно жорстких строках роботи, визначених урядом, це було єдине правильне рішення, хоч і тимчасове. Разом з тим, у 1958-1959 роках С.П.Корольов організував широку взаємодію з вченими та інженерами кріогенної техніки, що дало змогу почати проектування нової міжконтинентальної ракети Р9, значно надійнішої, у якій недоліки пов'язані з кріогенним окислювачем вдалося звести до мінімуму - це була остання спроба Корольова зберегти для своєї організації замовлення на бойові ракети, аби не втратити вельми щедре фінансування. Не захотів, чи не зміг Сергій Павлович визнати те, що замовникам було відомо apriori, що і ця ракета не зможе досягти надійності та зручності експлуатації, притаманних "азотним" ракетам. Щоправда подальший перебіг подій у світі та у СРСР довів, що і космічна техніка може забезпечити таке ж щедре фінансування, бо військові вміють геть усі здобутки науки та техніки обернути на службу війні...
       З огляду на наведене, десь наприкінці 1958 р., чи на початку 1959 р. було прийнято запропоновану М.К.Янгелем та Міністерством оборони програму побудови двох типів міжконтинентальних ракет Р14 та Р16, з висококип'ячим окислювачем та автономною (інерціальною) системою керування, з виходом першої на льотні випробування у 1959 році, а другої у 1960 році, роботи ж по Р9 не припинялись, оскільки не було повної впевненості у тому, що вдасться вчасно створити згадані "азотні" ракети без недоліків, що можуть затримати їх прийняття на озброєння.
       Власне аналогом по відстані до цілі ракетам Р7 та Р9 стала ракета Р16, вона (як і Р14) створювалась колективом під проводом М.К.Янгеля. Цей колектив мав досвід створення ядерної ракети Р12 на відстань 2000 км з інерціальною системою керування та з азотною кислотою у ролі окислювача. Розробка почалася з початку 1953 року, льотні випробування завершено у першому кварталі 1959 року. Ця ракета  була створена на високому технічному рівні і саме тому при її випробуваннях на поверхню спливли лише ті прорахунки, які неможливо було виявити аналітичним методом, моделюванням та наземними випробуваннями. На цій ракеті для регулювання швидкості польоту було встановлено гіроскопічний датчик швидкості - це було зроблено, аби паралельно з вирішенням практичного завдання, провести експериментальне дослідження поведінки прецесуючого гіроскопа, підвішеного за вісь обертання (як інтегратора прискорення, тобто датчика швидкості). Вимірювачі швидкості основного параметра, що забезпечує влучання в ціль по відстані, які застосовувались на час створення Р12 у всіх радянських керованих ракетах, базувались на поєднанні магнітоелектричного датчика прискорень (перевантажень) з електролітичним інтегратором і на той час вже вичерпали свої можливості збільшення точності. До того ж вони погано стикувалися з цифровими приладами керування, застосування яких вже було на часі, з огляду на вимоги замовників щодо збільшення зручності та оперативності управління запусками ракет.
       Спеціалісти з систем керування ракетами послідовно й наполегливо працювали протягом років над пристосуванням для вимірювання швидкості прецесуючого гіроскопа, сподіваючись створити нову систему керування, про яку давно мріяли замовники ракет - військові, аби відмовитись нарешті від радіосистеми.
       Та не все так було просто... Два колектива-розробника систем керування ракет в СРСР під проводом М.О.Пілюгіна та М.О.Семихатова через завантаження вже початими роботами з керування космічними носіями (Пілюгін) та ракетами для підводного флоту (Семихатов), не мали змоги вчасно розробити принципово нову систему керування для Р16. Щодо одноступеневої Р14, яка, по суті, була подальшою модернізацією Р12, то цей строк був реальний і колектив Пілюгіна з цією розробкою успішно впорався.
       Інша справа двоступенева Р16. Тому на урядовому рівні було прийнято рішення створити згадану вище нову організацію на базі частин ОКБ двох харківських заводів  "Комунар"  для розробки систем інерціального керування та ім. Шевченко для розробки радіосистем, визначивши згадані заводи як базові для виробництва інерціальних систем та радіосистем, відповідно до реальної спеціалізації заводів. Головною ж організацією з розробки системи інерціального керування уряд призначив московську організацію спеціалізовану у справі розробки гіроскопічних приладів, на чолі якої був В.І.Кузнєцов найбільш відомий інженер і вчений у цій галузі на той час, головний конструктор усіх гіроприладів для ракет наземного базування. Такий вибір був незвичний, бо традиційно головними організаціями з систем керування призначалися ті, які створювали все електрообладнання ракети, системи стабілізації, електроавтоматики двигунів, комплекс наземного управління, а також були технічними посередниками між усіма головними організаціями-розробниками командних та виконавчих приладів. На той час ОКБ заводу "Комунар" було краще підготовлено до ролі головного колективу, з огляду на добрий вишкіл у ролі співрозробника системи керування Р12.
       Однак, ймовірно, вирішальне значення мало те, що керівником цього колективу був єврей Абрам Мордухович Гінзбург, а згідно з тодішньою партійно-державною політикою його не можна було ставити головним конструктором, а це сталося б, якби керований ним колектив отримав статус головного. І було знехтувано навіть те, що А.М.Гінзбург був кадровим співробітником Н.А.Пілюгіна, його замісником з серійного виробництва, першим працівником і засновником ОКБ заводу "Комунар". Тож керівником нового ОКБ-692 й було призначено Бориса Михайловича Конопльова талановитого інженера та вченого у галузі радіотехнічних систем керування та навігації, але без досвіду роботи з системами інерціального керування ракетами. Водночас його було попереджено про необхідність поступового усунення А.М.Гінзбурга від безпосереднього технічного керівництва розробкою комплекса апаратури. Це в свою чергу призвело до звуження функцій найближчого заступника Гінзбурга  вельми здібного та досвідченого інженера Йосипа Абрамовича Рубанова теж вихованця пілюгінського колективу.
       Повернувшись до Харкова я приєднався 27 квітня до щойно прибулих - начальника головного управління Держкомітету з Радіоелектроніки СРСР Стася П.З. та Конопльова Б.М., і прийняв участь у формуванні адміністрації та служб нової організації. Крім того я узгодив з директором заводу ім. Шевченко список осіб, що переводяться, та вирішив з ним питання про порядок переведення у ОКБ-692 робітників дослідного цеху, за який у постанові уряду не було нічого сказано, а також домовився про організацію та забезпечення переїзду на нову територію, що була виділена для ОКБ-692 на місці колишнього військового училища Прикордонних військ у передмісті Помірках.
       Колектив переїздив з охотою, навіть з піднесенням, не було жодного, хто б хотів залишитися на заводі. Проте, я виключив з списку переведених одного з начальників лабораторій за його неетичну поведінку у самий напружений момент випробувань "Звезди", що призвела до додаткових труднощів колективу випробувачів. Зразу зазначу, що він покаявся у цій поведінці, зрозумівши все як слід, тому у майбутньому ми з ним підтримували тісні стосунки і у особистому і у виробничому плані. Але трапилась і гірша неприємність - оборонний відділ харківського Обкому КПУ від надмірної пильності запитав Облуправління КДБ, чи не має воно якихось зауважень до особового складу заводських підрозділів, що переводяться у нову організацію, бо ж ця організація має стати одною з трьох-чотирьох провідних з систем керування щонайсекретніших ракет. А тим тільки дай... І це управління негайно дало список, що містив у собі кількох євреїв та одного кавказького турка, яких воно не бажає бачити у лавах ОКБ-692. Цей список було доведено до Конопльова, що виконував обов'язки начальника і він розпорядився внести відповідні корективи, що було неважко, бо належні папери ще не було остаточно оформлено. Мої намагання довести Конопльову неправильність і шкідливість такої ставлення до кадрових працівників та вимоги домовитись з КДБ, спираючись на мою запоруку у патріотизмі цих людей, залишились безрезультатними. Щоправда, Конопльова можна було зрозуміти, бо йому, сину видатної есерки, репресованої за сталінського режиму, треба було бути дуже слухняним...
       Під час підготовки до переїзду у Помірки ми з дружиною одержали запрошення від наших однокурсників прибути до Москви для святкування 10-річчя нашого випуску і 9-го травня майже всі однокурсники відзначили цю дату у ресторані "Будапешт" на Петровських лініях. Було дуже приємно зустрітись з старими товаришами, довідатись, що всі вони вважають себе добре влаштованими і з оптимізмом ідуть своїми шляхами і ми не пожалкували, що приїхали, а також вирішили надалі таких зустрічей не пропускати, було ухвалено зустрічатись щоп'ять років.
       Повернувшись до Харкова я взяв участь у перебазуванні нашого колективу на нове місце відразу після 9-го травня.  Закінчили ми його за два тижні, після чого виробничий процес було відновлено. Ще коло двох місяців тривало переведення робітників дослідного цеху у темпі завозу нових верстатів та обладнання.
       У новій організації колектив, що прийшов з заводу ім. Шевченка було названо "комплекс "№2", другий комплекс. Назву "комплекс №1" було надано колективу розробників заводу "Комунар" з огляду на його ведучу роль. Цей колектив переїхав на нове місце у червні. Його переїзд та влаштування тривали майже місяць через необхідність перебазування досить великого обладнання - аналогових математичних машин, на яких моделювались процеси, що відбуваються у системі керування під час польоту ракети. Поки тривало переміщення першого комплексу, Борис Михайлович детально познайомився з науково-технічним доробком другого комплексу та майбутніми роботами. Результатом цього знайомства було усвідомлення того, що систему "Оріон" згідно з наявним ТТЗ зробити у строк, прийнятний для випробувань ракет Р14 та Р16, тобто у першому кварталі 1960 року, неможливо, навіть її проектування у повному обсязі неможливе, бо ще немає необхідного асортименту напівпровідникових компонентів, та й можливості придбання наявних напівпровідників були ще дуже обмежені. Створювати ж систему на електронних лампах вже запізно, бо коли її буде поставлено на виробництво, то може значно скоротитися виробництво радіоламп, не кажучи вже про те, що на лампах ця система витрачатиме надмірно багато електроенергії та потребуватиме багато обладнання для відводу тепла. Борис Михайлович виїхав, прихопивши з собою і мене, до Москви у згаданий вище НДІ-4, де ми довели до відома військових спеціалістів всі наші можливості побудови прецизійної траєкторної системи. Під час обговорення з'ясувалось, що і рак