у місцевій торгівлі було розібрано за годину-дві. Відповідні служби місцевої та військової адміністрації доклали чимало зусиль для подолання згаданих чуток та викликаного  ними  ажіотажу, серед яких була і заборона(!) офіцерам купувати горілку, для забезпечення чого посиленні комендантські патрулі відловлювали на базарі та поблизу нього всіх чоловіків у штанях з кантами.
       У третій декаді травня скінчився перший етап випробувань Р5 і представники промисловості роз'їхалися по домівках.
       Прибувши до Москви я застав самий розпал тої ж самої "грошової паніки", що щойно була ліквідована у Кап. Ярі, та ще й одержав листа з Анапи від дружини, в якому серед іншого вона сповіщала про такі ж чутки у Краснодарському краї та про те, що якісь спритники вже подекуди міняли гроші з зображенням Леніна на купюри з портретом Сталіна.
       За кілька днів паніка у Москві набула такої сили, що населення перестало купувати квитки у трамваях та тролейбусах берегло роздрібну монету, сподіваючись на її непідлеглість реформі, як то було у грудні 1947 року. Одного вечора увійшовши до трамваю я не зміг одержати здачу, бо у кондуктора не було аж ні однієї монетки. Тоді я вигріб з кишені жменю монеток і став шукати такі, щоб заплатити без здачі. На брязкіт монет та на мою розмову з кондуктором обернулись дві бабці та зауважили, що то я не до ладу роблю, адже скоро паперові гроші знеціняться, треба берегти металеві гроші. Я їм сказав, що мінятимуть саме металеві, бо уряд визнав помилкою те, що їх свого часу не поміняли. Сказав і подумав, що, може моя байка піде по Москві, викличе відповідні вчинки, а я втішатимусь авторством. Але, на превеликий жаль, ранком наступного дня уряд спростував чутки про будь-яку можливу фінансову реформу і все заспокоїлось.
       Незабаром наш Борисенко вирушив на полігон у складі гурту головних конструкторів, що мали ознайомити Туполєва з ракетними справами. Приїхавши за кілька днів з Капустиного Яру мій шеф розповів, що йому, як і іншим головним конструкторам, супроводжуючи Туполєва пощастило потрапити на позиції тамтешнього зенітного полігону, що досі перебував за могутньою "залізною завісою" і розповів багато цікавого про радіоапаратуру для керування зенітними ракетами та їх комплексами. За деякий час по тому М.С.Хрущов зібрав у Кремлі головних конструкторів основних складових частин ракетних комплексів та розробників ядерної зброї разом з відповідними урядовцями та поставив їм завдання пристосувати Р5 для доставки відповідно пристосованого ядерного заряду. Корольов та Пилюгін запропонували інше: створити нову ракету для ядерного заряду, оскільки для носія ядерної зброї потрібна велика надійність, що не може бути досягнена ракетою Р5. Керівництво країни погодилось з цим, тим паче, що Корольов, Глушко та Пилюгін довели, що нову ракету буде розроблено за менший строк, що знадобився б для пристосування старої. Це було правдиво і взагалі, і особливо у випадку з Р5, бо вона вийшла досить невдалою і нічого путнього з неї не могло вийти. Але досвід її проектування, виробництва та випробувань дав багатий матеріал для розробки нової значно досконалішої ракети. Я виклав перебіг вищезазначених подій за розповіддю про них Пилюгіна на другий день по прийнятті остаточного рішення про створення ракети Р5М, здатної нести ядерний заряд. Вихід на випробування було заплановано на грудень 1954 року, здачу на озброєння на третій квартал 1955 року.
       На пропозицію головних конструкторів Пилюгіна та Борисенка, ракету було вирішено створити з автономним (інерціальним) керуванням по відстані та з новою системою бокової радіокорекції БРК2 у сантиметровому діапазоні радіохвиль задля суттєвого збільшення захисту від можливих організованих радіоперешкод.
       Постановою ЦК КПСС та уряду щодо ракети Р5М було визначено головних конструкторів систем, що складають ракетний комплекс, встановлено урядові премії за виконання розробки. Головним конструктором БРК2 було визначено нашого Борисенка М.І. з встановленням йому премії у 100000 рублів. Наказом міністра його замісниками було призначено Чигирьова Р.А. та автора цих рядків з встановленням цим обом премій по 50000 рублів кожному. У зв'язку з стислими строками робіт довелося припинити пошукові роботи з системи керування відстанню та переключитись цілком на БРК2, тим паче, що ОКБ586 не збиралося застосовувати на своїй  Р12 будь-яке радіокерування.
       З огляду на підвищені вимоги щодо надійності ракетного комплексу Р5М нами було вирішено створити наземну станцію БРК2 з двох ідентичних пів комплектів, що являли собою самостійні радіомаяки з окремим живленням кожен від своєї електростанції. Відповідно і на ракеті встановлювалось два приймачі, кожен з яких подавав свої сигнали на один з двох самостійних приладів системи керування та стабілізації ракети. Після прийняття ще кількох рішень, що остаточно окреслили конфігурацію системи, почався етап розробки ескізної документації та виготовлення макетів, всі ділянки роботи було розкріплено по працівникам і з'явилась пауза в роботі керівних кадрів, якою скористався Борисенко з своїми замісниками, аби піти у відпустки. Після повернення у кінці травня з полігону я жив сам, бо дружина спромоглася одержати довготермінову відпустку і виїхала с сином до Анапи. Протягом місяця ми попрацювали над розробкою вказаних вище рішень, Борисенко після цього пішов у відпустку, залишивши мене виконувати його обов'язки.
       Незадовго до закінчення мого перебування на цьому місці одного вечора десь о 19 годині мене запросили до директора інституту, який  попрохав, щоб я взяв собі помічника, разом з ним відчинити та оглянути всі приміщення нашого відділу і зняти портрети Берії, якщо такі знайдуться та "...заховайте подалі і ні про що не запитуйте, завтра про все дізнаєтесь.". Щоправда портретів Берії у нашому відділі не знайшлося. Це було 26 червня 1953 року - день арешту всесильного Лаврентія Павловича. Ранком все стало відомо, а наш співробітник, що мешкав на Озерківській набережній повідомив, що у центрі вночі гуркотіли танки. На вулицях не стало видко блакитних кашкетів службовців МВД, тільки за три-чотири дні вони з'явились і у більшій ніж раніше кількості беззбройними парними патрулями.
       У ці ж дні відбулося оформлення мого вступу кандидатом у члени КПРС, куди мене за моєю заявою прийняли на зборах партійного осередку нашого відділу.
       До цього часу я був комсомольцем з 1942 року, здається непоганим та досить активним у навчанні та праці. Проте у тому ж 1942 році ми з мамою потрапили в окупацію і мама спалила мій комсомольський квиток, після того, як вирвала з рук надто цікавого німецького солдата свого ридикюля з сімейними документами, серед яких був і цей квиток. По звільненні від окупації, всіх колишніх комсомольців запросили до райкому комсомолу та запропонували письмово відповісти на три запитання: чому не евакуювався, де комсомольський квиток, чим допоміг радянській владі. Після подання цих пояснень бюро райкому вирішувало питання про поновлення членства в комсомолі, бо, згідно з статутом комсомолу, його члени, що більше трьох місяців не приймали участі в роботі комсомольських організацій, вважались механічно вибулими з комсомолу. В своєму поясненні я відповів, що не евакуювався, бо очікував повернення мами з оборонних робіт, але вона прибула запізно і ні на чому було виїхати, комсомольський квиток я спалив, вважаючи, що наражатись на небезпеку через папірець не варто, а радянській владі нічим не допоміг. Коли мене викликали на засідання бюро, бесіда зо мною почалась у мінорному тоні що ж ти таку несерйозну причину наводиш щодо того, чому залишився у німців, як же ти, гай-гай, посмів назвати документ з профілем Леніна папірцем та як не соромно тобі, що не спромігся допомогти радянській владі? Довелося нагадати секретарці райкому, що коли ми з нею востаннє бачились, в розмові зо мною та моєю мамою вона довідалась, що нам нічим виїхати, і нічим не зарадила нам. Щоправда я не став пояснювати на бюро, що вона могла б запропонувати своєму комсомольцю, а її супутник своїй викладачці, посланій ним же на оборонні роботи, підсісти на їхню лінійку, запряжену парою баских коней та тікати разом. А щодо двох інших запитань я тільки розвів руками. Мене попрохали вийти, аби я не заважав при підготовці "вироку". За кілька хвилин мене запросили у кабінет та оголосили, що з сукупності моїх пояснень, бюро дійшло висновку про неможливість відновлення мого членства в комсомолі. Я спитав, чи можна йти геть і, сподіваючись на позитивну відповідь повернувся до дверей. Але мене затримали та спитали, чого це я так спокійно сприйняв таке страшне покарання, та чи буду я щось робити, аби все ж залишитись в комсомолі? Я відповів, що то не така вже й страшна кара на мене замахали руками та сказали, ми нічого не чули, а ти краще помовчи! А що я робитиму та чи робитиму то треба обміркувати. Тоді мені сказали, що бюро пошуткувало, що мене залишили у комсомолі без стягнень, бо їм відомо, що я слухав радянське радіо під час окупації та все почуте переповідав людям і взагалі я непоганий хлопець, тільки чудний.
       З малих літ батьки намагались виховувати мене у комуністичному дусі і я піддавався цьому вихованню легко, вже семирічним я усвідомлював, що весь світ поділяється на СРСР - країну, що будує найпередовіше суспільство, де всі будуть дуже освічені та дуже багаті, але без надмірностей, властивих куркулям, купцям та фабрикантам, - буржуям, одним словом, і на закордон де живуть гнані та голодні, поневолені купкою тих буржуїв і що завдання нашої країни допомогти тим гнаним та голодним повстати і скинути своїх гнобителів. Отож з малих літ я був прихильником комуністичних ідей у їх найпростішому вигляді  ідей проголошених, як мене навчали, найдобрішим дідусем Леніним колишнім симпатичним хлопчиком, що його портрет висів над моїм ліжком. Проте, вслід за появою у мене комуністичних уподобань, з'явилось і почуття, що щось все-таки не так, бо як же можна пояснити дуже теплі, як нас переконували у 30-х роках, наші взаємини з капіталістичною Туреччиною, ненависть до Леніна у рідному селі мого батька, де мене відгодовували після голодної зими 1932-33 років (наше село не голодувало, чому не знаю, може через близькість до державного кордону). Сильні сумніви у прогресивності нашого суспільства стали виникати у мене, коли я пішов до школи де нам стали давати уроки суспільствознавства, чи не з першого класу. В цих уроках багато суперечило навіть тому мізерному життєвому досвіду, що мали восьми-дев'ятирічні малюки. Події 1937-1938 років теж добряче розхитали мої комуністичні настрої. Щоправда, у 1939 році керівництво більшовицької партії видало якісь рішення, що засуджували репресії, повернулися додому наші знайомі, що були заарештовані, двоє з яких померли у перший же рік волі, а один вийшов божевільним і таким залишився. Під час німецької окупації Житомира добрі люди переховували його, аби німці не знищили, як вони робили з усіма божевільними. По війні цей чоловік ще довго жебрачив у Житомирі...
       Звільнення в'язнів  почалося  після  призначення Л.П.Берія наркомом - керівником щойно створеного наркомату державної безпеки, через це в уяві багатьох Берія виглядав визволителем. Тому на початок війни з фашистською Німеччиною багато людей, в тому числі і наша сім'я, сприйняли жахи колективізації та "єжовщину" як наслідок того, що наше прогресивне суспільство будується у країні з небувало низьким рівнем культури та проявами середньовічних порядків - це небажаний наслідок залучення до керування державою окрім порядних людей - справжніх комуністів, і всіляких пристосуванців. Прикро, що так сталося, але ж величезна історична місія, що її покликано виконати нашу країну, не може обійтись без жертв. Те уявлення мало під собою і те підґрунтя, що в ці ж часи тривало створення ще однієї імперії з не менш жахливими порядками, тож кожен громадянин намагався відшукати виправдання подіям у своїй країні, бо стати на сторону Німеччини він не міг як через звірячу природу нацизму, так і через відчуття німецької імперії історичним ворогом слов'янства.
       Таким чином, привабливість комуністичних ідей в моїй свідомості не похитнулась. Але, ставши студентом, я довідався про те, чого не знав доти про те, що іменем партії більшовиків було скоєно на приєднаних у 1939-40 роках землях, про методи створення "народної демократії" у країнах Європи, про жорстокі репресії проти звільнених з німецького полону, про негативне ставлення до тих, хто перебував на окупованій території, про те, що у головних містах Союзу до війни реабілітовано дуже мало репресованих, не те, що у якомусь Житомирі. До того ж, вивчаючи основи марксизму-ленінізму та політекономію, студентська молодь не сприймала багатьох тверджень цих наук, бо брехливість першої витікала з власного досвіду, а другої з її несумісності з повсякденним життям.
       Але курси цих наук були корисними  вони привчали до того, якої саме віри, яких правил гри, треба дотримуватись про людське око, аби вважатись лояльним громадянином. Разом з тим, переважна більшість молоді вважала, що для виграшу економічного змагання з капіталістичним світом у нашої тодішньої батьківщини не було жодних шансів.
       Зважаючи на все наведене, я не збирався вступати до комуністичної партії і коли мій безпосередній керівник спробував завербувати мене до неї, я відмовився, зауваживши, що я не знаю, чи це партія, чи вже щось інше, бо вже 7 років по війні, а навіть з'їзду не було. Буде з'їзд послухаємо, що це тепер за партія, тоді і вирішатиму, чи вступати до неї, чи ні. Звичайно, я знав, що вербувальник вельми порядна людина і не "стукатиме".
       За два-три місяці по цій розмові, відбувся XIX з'їзд партії, але і після того бажання вступити до неї у мене не виникло. А з усіх сторін підказували - вступай до партії, бо ніякі твої позитивні якості не забезпечать твоєї кар'єри, якщо будеш безпартійним.
       Ще за кілька місяців помер Сталін і невдовзі повіяло свіжим вітром. Ось тоді я наважився вступити до КПРС. А також ми з дружиною вирішили завести другу дитину. Я, як і безліч інших людей, сподівався, що смерть Сталіна призведе до появи в керівництві партії і держави справжніх інтелектуалів, людей, спроможних і бажаючих знайти реальну путь до всенародного добробуту, до побудови дійсно передового суспільства, взірцевого для всього світу і, звичайна річ, хотів працювати з цими людьми у вказаному напрямі.
       Здавалося, що вступ у партію зняв можливі перешкоди з моєї кар'єри, але то тільки так здавалося... У своїй діяльності інженера, керівника колективів різних рівней, я завжди зважав на доцільність своїх дій, а не на вимоги партійних керівників, що, на жаль, весь час мого перебування в партії за своїм рівнем дуже нагадували сталінські часи. Навіть постанови центральних комітетів партії, що ставили цілком правильні завдання перед партією та народом, вряди-годи перекручувались у сталіністському дусі, я вже не кажу, що справжніх інтелектуалів серед цих керівників майже не побільшало. Я мав немало неприємностей за протести проти рішень партійних органів щодо відволікання трудящих від їх прямих обов'язків та фінансової підтримки нікому не потрібних організацій і товариств і всіляких кампаній. Разом з тим я наполегливо працював над залученням до партійних осередків, членом яких доводилось бути, кращих і перспективніших виробничників, аби заповняти всі вищі посади гідними людьми і запобігти можливим появам з ласки начальства партійних бездар. Я також робив все можливе, аби якнайшвидше звільнити ці осередки від потрапивших до них випадково нечесних людей та алкоголіків.
       Саме тому я можу тепер заявити, що у партійній організації колективу, до якого я мав честь належати з 1956 року, були дійсно кращі робітники, техніки, інженери, службовці, а які їх справжні ідеологічні уподобання хто знає, бо всі знали і виконували встановлені правила гри, а думав кожен по-своєму, як життя навчило. Але я також впевнений, що ніхто з цих людей не відчуває симпатій до КПРС і не боятиметься суду над нею, якщо такий відбудеться, бо в нас совість чиста ми сумлінно працювали на користь своєї країни і не можемо нести відповідальності за те що коїло керівництво партійних структур, час від часу демонструючи своє непримириме ставлення до всякого інакомислення і залякуючи всіх нас загрозою всяких репресій, до фізичного винищення включно.
       Так ось, тоді у 1953 році я був прийнятий у кандидати партії і після цього повороту у своєму житті я виїхав у відпустку до Анапи де вже більше двох місяців перебували моя дружина та трьохрічний синок. У поїзді я їхав в одному купе з симпатичним подружжям Рубанових - людей, що випадково не потрапили у катастрофу гігантського літака "Максим Горький" у 1936 році. Чоловік був радіофахівцем, розробником одного з радіоприладів, що обслуговували польоти цього літака і мав два квитки на саме той політ, що став фатальним. Але перед вилітом щось розладилось у його наземному радіоприладі і довелось йому відмовитись від польоту, не зважаючи на благання дружини, що вже зібралась летіти, але категорично відмовлялась летіти сама, без чоловіка. Так вони і залишились на землі і коли побачили, як гігантський літак розвалюється в повітрі, заціпеніли від жаху... І після цього все життя згадують про цю жахливу подію та своє випадкове врятування.
       Приїхавши до Анапи я знайшов своїх на квартирі у місцевих жителів, став жити за тутешнім курортним регламентом  - зранку на базар, готування сніданку, сніданок, похід на славетний анапський пляж, купання, загоряння і, у саму спеку похід додому з заходом до крамниці, готування та поїдання обіду, післяобідній відпочинок і, коли починає спадати спека, похід на купання під високим берегом. Не дуже мені тут сподобалось багато клопоту з їжею, не сподобався запах гниючих на березі водоростей, відсутність прісної води для душу та прання. Тож коли нам трапився "затійник" з дому відпочинку мукомолів, що запропонував нам взяти участь у екскурсії до Сочі і на озеро Ріцу, ми погодились не вагаючись. Екскурсія виявилась дуже цікавою - теплоплавом "Победа" з Новоросійська до Сочі, відвідання сочінського дендрарію та одного-двох престижних санаторіїв, морська прогулянка на глісері, купання на сочінських пляжах, поїздка на Ріцу у відкритому автобусі з купанням на гагрському пляжі, чарівні пейзажі, тоді ще не зіпсовані, прогулянка на глісері по озеру, пішки по його берегам, екзотичні вина. По тому повернення до Новоросійська та з нього в Анапу. Після такої прогулянки Анапа стала ще непривабливіше, тому за два-три дні ми виїхали до Новоросійська, там сіли на "Україну"(трофейну румунську "Basarabia") і "пішли" до Одеси, зайшовши до Ялти, де на пірсі гуляли генерали, як у чеховські часи. Корабель стояв у Ялті кілька годин, тож я години дві гуляв по місту, що у той рік було геть пусте - навіть у обідній час у кафе та їдальнях більше половини столів були вільними, в той час, як у Сочі за кожним столиком стояли черги на три-чотири зміни. Фрукти у Ялті продавались удвічі дорожче ніж на Кавказі. Таким чином, я мав підстави доповісти дружині, що "дикунам" тут робити нічого. Вийшовши з Ялти ми милувалися краєвидами Південного берега з борта корабля. Я був з ними знайомий по листівках, що мій тато назбирав під час свого службового відрядження до Криму і розказував публіці де що знаходиться де царський, де емірський палаци, де Суук-Су, де Ореанда, де Сімеїз.
       Ввечері прийшли на зовнішній рейд Севастополя, але море тим часом розхвилювалось і погрузка-вигрузка не відбулась. Ніч корабель простояв на зовнішньому рейді, а рано вранці його завели до бухти, висадили і прийняли пасажирів і пішли далі. Десь з годину ми постояли навпроти Євпаторії з її симпатичною мечеттю з мінаретом і ввечері прибули до Одеси, купили на Морвокзалі квитки на нічний літак до Києва, дістались аеропорту та прилетіли о другій ночі до Жулян, переночували на лавах у залі очікування, вранці сіли у таксі і приїхали у Житомир до батьків у їх нову оселю, що вони купили того ж таки року. На другий день після нас прибула і моя мама з Ворзелю з санаторію, разом з Петром Івановичем - молодим прирученим білченям. Нам дуже сподобалась нова батьківська оселя всі вікна виходили у сад з квітником, вся територія саду була у розпорядженні нашого Альоші, він там бігав, вивчав рослини від моркви до інжиру, барабався у піску та у бочці з водою, спілкувався з білченям, котом та псом Шариком. Проживши з місяць у Житомирі я одержав виклик на роботу - Борисенко скучив за мною, довелось їхати всій сім'ї.
       Повернувшись до Москви я одержав завдання від мого шефа якнайскоріше зробити макет наземної  станції БРК2, зібравши докупи макети її складових частин для демонстрації начальству та для польових випробувань. Інженери лабораторії, включно зі мною, опирались, доводячи, що перш за все треба відпрацювати ці макети автономно, аби не мати зайвого клопоту з відпрацюванням їх у складі макета станції в польових умовах, що відбере значно більше часу. Але ж танцюй враже, як пан каже... Довелося підкоритись... Вже у грудні 1953 року ми змогли показати сяк-так діючий макет головному інженерові 7-го управління міністерства озброєнь, яким на той час був колишній наш головний інженер Михайло Сергійович Рязанський, що по кількох роках повернувся до нашого НДІ. 7-му управлінню було підпорядковано і організацію С.П.Корольова.
       Швидкісне створення макету призвело до того, що конструювання дослідного зразка системи велось на основі невідпрацьованих технічних рішень і, хоч ми все ж організували відпрацювання більшості складових, ми не змогли вчасно створити надійний імпульсний модулятор, тому у креслення дослідного зразка було закладено модулятор на недосконалих лампах, копіях перших американських модуляторних ламп, схильних до пробоїв. Все ж для другого дослідного зразка ми розробили і відпрацювали більш надійний модулятор на водневих тиратронах. Але перший зразок станції довелося виконати по-старому, аби не нервувати виробництво корекціями.
       Особливість проектування сантиметрового імпульсного радіомаяка полягала у необхідності забезпечити стабільність рівносигнальної зони, що визначається стабільністю розташування апертури(отвору) антени, відхилення від горизонтальності мало бути менш ніж 0,6 кутових мінути, тобто на порядок менше за допустиму похибку влучання по напряму. Найпростіше та найнадійніше задовольнити таку вимогу вдалося застосуванням для постаменту антени лафета зенітної гармати С60. У свою чергу для забезпечення надійності магнетронного передавача він мусить бути розташованим якнайближче до антени, а ще краще на ній. До передавача тяжіє модулятор, а до нього високовольтне джерело живлення. Тому оптимальною є конструкція, у якій антена, передавач, модулятор та високовольтне джерело скомпоновані у єдиний прилад, що сприяє надійності захисту від атмосферних впливів. Але, з огляду на великі габарити високовольтного джерела живлення, довелось його сформувати окремим приладом, розташованим на лафеті трохи осторонь від антени і сполученим з модулятором високовольтним кабелем. Саме це і створювало проблеми щодо можливих атмосферних впливів - рухомий кабель, два проходи цього кабелю з напругою 20 кіловольтів через стики блоків і надто довга довжина ліній роз'єму кришок двох високовольтних блоків. Тому більш оптимальною виявилась конструкція з застосуванням водневих тиратронів, що дозволило користуватись джерелом напругою лише 4 кіловольти, розмістити його та модулятор у опалюваному кузові автомашини, а модуляційний імпульс подати звичайним коаксіальним кабелем на підвищувальний трансформатор, що живить магнетрон і об'єднаний з ним у єдину малогабаритну конструкцію. Наведені міркування не вичерпують всього, що бралося до уваги і було прийнято у пошуках оптимального варіанту, але саме вони визначили основні риси конструкції. І хоч вони здаються досить простими та очевидними, але задля втілення їх в життя мені і моїм однодумцям довелося витримати тривалу війну з прихильниками інших точок зору за умов нейтралітету нашого головного - Борисенка, бо, не маючи у цьому питанні власної точки зору, він не став і формувати її, аби не образити наших супротивників - людей значно старших і за мене і за нього.
       Після того, як ми буквально "зляпали" макет, шеф зажадав вивезти його у поле та перевірити його пеленгаційні характеристики. Я виступив проти цього, вважаючи, що з такою апаратурою працювати взимку недоцільно, бо будуть не випробування, а тільки латання "дірок", що виникатимуть щогодини завдяки морозу та волозі. Тоді Борисенко доручив одному з працівників іншої лабораторії, члену парткому інституту, проведення цих випробувань, доручивши йому створити для цього бригаду потрібних фахівців, не зважаючи на їх належність до тієї чи іншої лабораторії. Цю бригаду було оголошено незалежною і шеф у моїй присутності заборонив її керівнику узгоджувати свої дії з будь-ким, крім нього самого.
       За два місяці випробувань макета на підмосковному летовищі поблизу селища Сукового ніяких результатів досягнуто не було, не зважаючи на витрату двох каністр спирту "для промивки рівносигнальної зони". Не зважаючи на прокламований, незалежний від мене особисто, статус бригади випробувачів, за такий стан справ було покарано мене по партійній лінії, як замісника секретаря з виробничих питань. Тому на другий день після покарання я виїхав у Сукове і прийняв керівництво бригадою на себе, не зважаючи на опір бригадира. Ображений бригадир поїхав до Москви скаржитися, та там і залишився. Цей бригадир по тому зробив не аби яку кар'єру ставши невдовзі начальником цеху, за два-три місяці при першій слушній нагоді став начальником відділу технічного контролю дослідного заводу, потім головним інженером його, начальником нашого головного управління, директором заводу. Після звільнення його з останніх двох посад всі щиро дивувалися як можна було терпіти такого працівника, адже результати його особистої діяльності були на всіх цих посадах нульовими. Проте у Радянському Союзі такі явища не були поодинокими, а у певні періоди були системою, що і у пострадянському світі ще існує та править бал.
       У Сукові протягом березня та квітня було налагоджено апаратуру, що зіпсувалась за попередні два місяці зими та проведено наземні випробування з контрольним приймачем на відстані 12 кілометрів, На порядку денному стали випробування з вертольотом, обладнаним бортовим приймачем системи. Цей вертоліт було запозичено у розташованому тоді у Теплому Cтані військовому полку за 6-7 кілометрів від нашого летовища. Цей полк був першим вертолітним з'єднанням Радянської армії, що відпрацьовував застосування вертольотів у різноманітних військових та господарських  справах.
       Поки начальство видобувало вертоліт, ми, бригада випробувачів, присвятили десь коло чотирьох-п'яти тижнів роботі у рідному підприємстві, реалізуючи у кресленнях та створюваних дослідних зразках радіомаяка результати суківських випробувань. У цей час раптом почали зростати антиєврейські настрої, що по смерті Сталіна було ущухли - хтось їх інспірував, незабаром підприємствами Москви прокотилась нова хвиля звільнень євреїв і після неї знову стали наростати вуличні антиєврейські настрої та так, що вже подеколи з'являлись окремі акти насильства над євреями, або ж тими, що комусь видались за євреїв.
       Того часу і моя кар'єра захиталась - одного дня схвильований Борисенко заїкаючись повідомив мене, що його попереджено про те, що мені заборонять доступ до секретних робіт, як особі, що перебувала на окупованій території і що він одержав пораду позбутись мене "по тихому", але не кажучи правди. Тож бідолаха Борисенко не втямивши, як можна приховати це від мене, сповістив про цю халепу відкритим текстом, благаючи про це нікому не розказувати і запропонував мені перебратись до однієї телевізійної організації з тою ж зарплатнею, що й у нашому інституті. Я відповів, що нічого не робитиму, а якщо я не маю права тут працювати, то хай звільняють. Борисенко спитав, "Чи треба тобі так ризикувати? Пересидиш у тій конторі, поки все заспокоїться після смерті вождя та й повернешся до нас!" Я ж відповів, що це мені не підходить і не розумію в чому тут ризик. "Ну, не розумієш, то й не розумій, а як же бути мені?" спитав Борисенко. Я ж відповів, що у даній ситуації я щонайперше мушу вирішити свої питання і його справи мене не обходять.
       4 квітня 1954 року "Правда" опублікувала передовицю щодо національного питання у Радянському Союзі, у якій котрий вже раз наголошувалось на повній рівноправності всіх націй в цій державі, подавались відповідні приклади, а наприкінці передовиці сповіщалось, що всю "справу лікарів" і нинішні гоніння євреїв було сфабриковано авантюристом Рюміним М.Д., що якось пробрався на посаду замісника міністра держбезпеки, зараз його знято і усіх потерпілих відновлено у правах. І у нашому інституті звільнені повернулись на роботу, одержали відшкодування за вимушений прогул і взагалі всі євреї заспокоїлись.
       Я ж перебував у нелегкому стані після згаданої розмови з Борисенком. За кілька днів стало вже неможливо відбріхуватись від дружини, що допитувалась про причини мого пригніченого настрою і довелось все розповісти. Жінка у сльози "Я ж бо казала, що не варто було йти на цю роботу, мого тата теж було засуджено як ворога народу, а ти не послухав!". Всі наші дружини завжди знають чого не треба було робити...
       У другій половині квітня та на початку травня стояли напрочуд теплі дні і я приладнався спати на балконі, що виходив на переліски, тож незважаючи на свою пригніченість, чудово спав, рано прокидався і поки згадував про свої невеселі справи, милувався краєвидом та дихав лісовим повітрям на повні груди. І ось одного ранку надихавшись зрозумів, що, мабуть, мої неприємності теж якось пов'язані з єврейськими справами ось коли той шимпанзе режимщик згадав про мою незгоду з ним щодо єврея - Аппеля! А може просто хотів розбавити гурт звільнюваних євреїв слов'янином, аби у антисемітизмі не звинуватили, дідько збагне енкаведистську логіку!
       На роботі я забіг до Борисенка і спитав, чи тепер по арешті Рюміна, мені вже можна заспокоїтись. Він скочив з витріщеними очима і гукнув "А чого це має стосуватись тебе? Хіба ти єврей?" Я засміявся і переповів йому свої міркування. Ще не дочувши їх до кінця він прожогом кинувся до дверей і гукнувши "Сиди, не виходь!" побіг мабуть до тої мавпи. Повернувшись за кілька хвилин веселий Борисенко запевнив мене, що справді все влаштувалось і треба про все забути. Повернувшись на своє робоче місце, я зателефонував дружині і порадував її.
       Трохи пізніше я довідався у чому моя позиція була ризикованою у подібних випадках - бувало, що непокірного заарештовували, адміністрація на підставі повідомлення "органів" про якесь політичне звинувачення звільняла, "органи" в кращому випадку дають мізерне покарання, яке тим не менш унеможливлює поновлення на секретній роботі. А якщо заарештований буде проявляти принциповість, то можливе і серйозніше покарання  у міру його принциповості.
       Десь за місяць по тому один з членів партійного комітету інституту сповістив мене, що до парткому завітали двоє євреїв і звернули увагу секретаря на те, що один з начальників лабораторій, а саме Барановський Г.О. затятий націоналіст, бо лише у його лабораторії немає жодного єврея. Я не на жарт перелякався, бо ж мого батька вже виганяли з роботи "за национализм". Тож я доручив одній з наших співробітниць зробити список лабораторії з зазначенням національності. Проглянувши цей багатонаціональний список я заспокоївся, бо хоч і не було в ньому євреїв, але і українців не було чомусь. Проглянувши список я підвів очі на дівчину, що його складала, придивився на неї і спитав, чи вона справді росіянка. Трохи зашарівшись Ксеня сказала, що її батько єврей, запис у паспорті за національністю матері. "Краще б ти була записана єврейкою!" сказав я їй і розповів у чім справа.
       Льотні випробування у Підмосков'ї дали небагато матеріалу через обмеження напрямів та висот польотів, існуючі у цьому регіоні. До того ж у червні обмеження значно збільшились, завдяки початку тренувань авіації до щорічного авіаційного свята. В той самий час закінчилося складання на нашому дослідному заводі першого пів комплекту станції БРК2 і роботи в Сукові довелося припинити та перекинутись всій бригаді на її регулювання. У часі це співпало з забороною на випромінювання новітніх військових засобів у Москві та навколо неї. Тому Борисенко переніс подальші випробування на Капустино-Ярський полігон, куди й було відправлено новий пів комплект. Там умови були сприятливіші, був вертоліт з залогою, що мала досвід обльоту станцій першої БРК для перевірки вертикальності рівносигнальної зони, а також літаки, що мали достатній ресурс польотного
часу для перевірки відстані дії нашої станції.
       Протягом липня-серпня випробування було проведено. Результати були втішними, тож можна було виходити на випробування з ракетою. Полігон також прискореним темпом готувався до цих випробувань цілодобово з Капустиного Яру до нової стартової площадки самоскиди возили бетон для будівництва на відстань близько 70 кілометрів, бо води ближче не було, водогін до технічної позиції полігону ще будувався, будувались шляхи та ще багато чого. Отож одної неділі, скориставшись попутними самоскидами наша бригада виїхала покупатись на Ахтубі - рукаві Волги, що тече недалеко від Капустяного Яру. Наш слюсар Крилов роздобув на летовищі парашутних стропів, набрав дві жмені свинцевих пломб та десь роздобув метри три капронової жилки (тоді дефіцитної), купив у крамниці гачків і по прибутті на річку спорядив кілька закидушок та пояснив, як ними користуватись. Отож наловили ми хто чим малька, що його безліч було на мілинах, наживили гачки та заходились рибалити. Клювала на цих мальків якась тарань, чи щось подібне, і непогано. Досить скоро ми наловили на п'ятилітровий казанок юшки рибин грамів по двісті кожна. Я всівся на дальньому кінці якоїсь споруди з дощок, що виступала у воду і заходився ловити, викидаючи пійману риби на берег. Коли ж на моє прохання мені принесли мальків, я побачив серед них одного сантиметрів п'ять завдовжки і наживив його. Тільки-но я спустив у воду свою закидушку , вона засмикалась, я підтягнув її і мало не впав у воду з переляку з каламутної води висунулась зубаста паща, розміром з людський рот, ледь зачеплена за край
моїм гачком. Я покликав допомогу, що не забарилася і спільним зусиллями ми витягли судака кілограми на три. Потім вже хильнувши чарочку за місцевих судаків, я усвідомив, що це вчасний подарунок долі - адже  сьогодні  15 серпня - день мого народження. Ця пригода стала початком мого захоплення спортивним рибальством.
       Повернувшись до столиці бригада випробувачів взяла участь у регулюванні та здачі замовникам другого пів комплекту нашої станції БРК2, виготовленого за новими кресленнями на водневих тиратронах, а я підключився до розробляння передавачів для системи керування міжконтинентальною ракетою.
       Тим часом тодішнє керівництво Радянського Союзу все більше усвідомлювало необхідність більшої уваги до ракетної зброї і до колективів, що її створюють. Подейкували, що до цього спричинились наші ж успіхи у протиповітряній обороні, які довели, що авіація вже не може вважатись надійним засобом доставки на територію супротивника ядерних зарядів. Так, чи не так, але збільшення уваги виявилось у кількох нарадах найвищого керівництва з провідними фахівцями ракетної техніки, відвідинах восени 1955 р. Хрущовим та Булганіним керованого Корольовим ОКБ-1. А ще до цього, восени 1954 року особисто Хрущовим перед колективом головних конструкторів на чолі з С.П.Корольовим було поставлено завдання створити ракету, що могла б донести до життєво важливих центрів тодішнього потенційного супротивника атомний бойовий заряд, було обіцяно вжити необхідних заходів щодо матеріального забезпечення робіт. Відповідні органи підготували та узгодили всі питання щодо виконання цього завдання і ЦК КПРС та Рада Міністрів видали постанову про створення міжконтинентальної ракети Р7 з ядерним зарядом. За місяць-два по виході цієї постанови, вийшла і постанова що накреслювала дослідження космічного простору штучними супутниками Землі та міжпланетними кораблями, у тому числі і з польотом людини в космос. Коли наш шеф Борисенко зібрав своїх провідних фахівців, у тому числі і автора, для ознайомлення з наказом міністра, що оголошував цю постанову, він взявши цього наказу до рук підвівся та сказав, що такий епохальний документ він не може читати сидячи. У постанові було багато чого: запуски супутників, в тому числі і пілотованих, польоти до Місяця та навколо нього, посадка на Місяць та Венеру автоматичних станцій, підготовка до все більшого освоєння космосу. По прочитанні ми одержали завдання визначитись щодо нашої участі в оголошеній програмі та дати пропозиції. Так у наше життя увійшов Космос. Щоправда, на той час ще багатьом з нас було неясно, що саме мусимо робити у цьому космосі. Загальне уявлення, що людство може здобути опанувавши космос у всіх нас було. Але ж була і сьогоденна робота, що її треба виконувати, неясні поки були і можливості держави щодо фінансування космічних програм та чи з'являться серйозні замовники тих чи інших космічних систем.
       Було зрозуміло, що наш НДІ перш за все повинен створити апаратуру керування міжконтинентальної ракети, для цієї розробки радіотехнічні підрозділи інституту було реформовано на базі апаратурних лабораторій відділів, керованих Борисенком та Конопльовим, створено єдиний відділ розробки радіоапаратури, створено теоретичнопроектний відділ на чолі з Богуславським та відділ досліджень розповсюдження радіохвиль. Цікаво, що у новій структурі не знайшлось місця авторові аванпроекту радіосистеми керування Р7 Конопльову, що був вимушений перевестись до іншого інституту. Основною причиною цього стали вщерть зіпсовані стосунки між Конопльовим та Пилюгіним головним конструктором всієї системи керування. Винні у цьому були обоє рівною мірою, ставлячи особисті амбіції вище загальної справи.
       Після цього повстало питання про те, хто ж керуватиме Богуславським та Борисенком, хто стане головним конструктором радіокерування Богуславський має великий досвід та ж єврей, має брата в Австралії, передовиці передовицями, та забобони живучі... Борисенко ж, хоч і належить до найбільш лояльної нації, білорус, але має малувато досвіду. Довелося Пилюгіну просити урядові кола, аби повернули запозиченого ними у нашому НДІ колишнього головного інженера та головного конструктора Михайла Сергійовича Рязанського. Це прохання було задоволено і М.С. повернувся на свою посаду, що була вакантною за його відсутності.
       Лабораторії, якою мені судилось керувати, було доручено розроблення наземного та бортового передавачів радіосистеми керування, для чого до неї було приєднано згадувану вище групу Геронімуса, з якої колись мене вилучили. Одна особа з цієї групи не побажала працювати під моїм проводом - це була моя дружина. Поки вона розмірковувала, як їй уникнути розширення мого впливу на неї, дружина Конопльова Дубовицька Євгенія Федорівна, запросила її перейти в відділ розповсюдження радіохвиль. Запрошення було прийняте з глибокою вдячністю і таким чином моя половина уникла небажаного додатковою контакту з моєю особою.
       Оскільки на мені лежали немалі обов'язки  щодо БРК2, керівництво розробкою передавачів для Р7 лягло на керівника приєднаної групи Іванова Миколу Омеляновича. Я, щоправда, теж підключився до цієї роботи і зайнявся питанням, яке вважав дуже важливим для бортового передавача. Справа у тому, що проектування всієї системи велося за аванпроектом, розробленим Конопльовим, Дубовицькою та Манукяном Е.М. втрьох. Цей проект дав більш-менш вірний напрямок розробки, узгоджений з тодішнім станом радянської радіотехніки та завданими строками, але ніхто з цієї висококваліфікованої трійці не знав цілої низки особливостей магнетронних генераторів, приладів для них нових. Тому у аванпроекті було запропоновано таку структуру імпульсних сигналів, що вимагала чималого ускладнення та збільшення ваги бортової апаратури, чого можна було уникнути, застосувавши іншу структуру сигналів. Саме з такою пропозицією я і звернувся до Борисенка, він нічого на це не відповів, тільки хитав головою, тоді я спитав чи можу я довести свою пропозицію до автора згадуваної структури Манукяна, а також до того, хто відає обробкою сигналів Богуславського і, в разі потреби до головного конструктора інституту Рязанського. Дозвіл я одержав одразу, пішов до Манукяна, він уважно вислухав мене, щиро подякував за цікаву розповідь про магнетрони, визнав що пропозиція моя слушна, але сповістив, що він тепер до таких питань непричетний, тож може лише підтримати мене, якщо вище начальство спитає його думку. Щось подібне сказав і Богуславський, але без обіцянки підтримки. Рязанський же під час моєї розповіді уважно дивився під стіл і сказав, що Манукян та Богуславський повинні вирішити щодо моєї пропозиції самі, якщо ж вони цього не роблять, то він не може їх примусити. Може хтось інший на моєму місці пішов би кудись далі та ще й не з усною доповіддю, а з доповідною запискою, я ж мусив від'їжджати на полігон на випробування Р5М, а мій замісник Іванов виявився чи то скромнішим, чи розумнішим за мене, не став тоді пробивати це питання, проте за три роки по тому добився відповідної зміни структури сигналів.
       Як не дивно, розробник вибраних нами магнетронів Федосєєв Анатолій Павлович (що за кілька років по тому втік до Англії) погодився з запроектованою структурою сигналів за умов відбору магнетронів випробуваннями у еквівалентах наших передавачів з тими самими сигналами, та замовлення нами для бортового передавача спеціальної модуляторної лампи.
       На цьому і закінчилась, практично, моя участь у проектуванні ракетного комплексу Р7, бо наприкінці листопаду 1954 року другий пів комплект наземної станції БРК2 було виготовлено та відправлено на полігон для участі у випробуваннях ракети Р5М, що мали початися у грудні. У середині грудня виїхав на полігон і я з бригадою випробувачів. Під'їжджаючи до Кап. Яру ми перегнали свою станцію і встигли до її прибуття влаштуватись у готелі військового містечка, 10-ї площадки, по місцевому. До прибуття ракети та держкомісії з випробувань ми розгорнули обидва пів комплекти на одному з об'єктів неподалік нашого помешкання і перевірили їх у дії після тривалої подорожі. Все було більш-менш до ладу, тому коли 29-30 грудня всі з'їхались, ми одразу перебазувались на бойову позицію, спільну з старою БРК, що на першому етапі випробувань забезпечувала керування ракетою, поки триватиме програма перевірок характеристик нової системи у кількох польотах. Спільне базування двох систем найпростішим способом вирішило питання охорони нової системи, тож ми могли спокійно зустрічати новий 1955 рік, тим паче, що за повідомленнями з технічної позиції, вся держкомісія не дуже квапилась розпочинати підготовку ракети до пуску, а натомість заходилася готуватися до свята. А це було значно ускладнене домовленістю начальника полігону генерала Вознюка В.І. з місцевим райкомом КПРС про заборону продажу на території району будь-яких спиртних напоїв з 15-го грудня. Але саме тому весь полігон вельми солідно запасся цим зіллям у сусідніх районах, навіть наша бригада з восьми чоловік, маючи у достатку медичний спирт ректифікат, закупила про всяк випадок ящик горілки, з якого кілька пляшок видали нашому Борисенку, за його словами для Корольова, у чому я щиро сумніваюсь. Забігаючи трохи вперед, зазначу, що на думку місцевого населення, військове містечко ще ніколи так не напивалося, як у цю новорічну ніч мабуть саме через оту заборону.
       Пройшла ця п'яна ніч і святковий день, почалася робота випробувачів. Поки готували ракету до першого старту ми мали досить часу, аби до ладу підготувати свою станцію. Оскільки апаратура була в порядку, основним завданням нашим було відпрацювати взаємодію операторів  на передавальній стороні та на контрольному пункті, у передпусковий час по чотирьохгодинній готовності, вивчити можливість аварійних ситуацій та розробити дії для їх подолання. Конструктивне рішення щодо побудови станції з двох пів комплектів дозволило під час першого етапу випробувань з ракетою, доручити роботу у колі керування перевіреній системі БРК, встановивши у певному місці її наземну станцію та замінивши один з бортових приймачів БРК2 на приймач системи БРК. Для реалізації цієї можливості було виготовлено декілька приймачів БРК, перероблених для забезпечення їх взаємозамінюваності з приймачами БРК2. Це дало можливість експериментувати з відстанню наземної станції БРК2 від стартової позиції. Для експлуатації що менша відстань, то краще, але при надмірно малій відстані, невеликі лінійні відхилення ракети від площини стрільби викличуть завеликий вихідний сигнал бортового приймача БРК2, бо він пропорціональний кутовому відхиленню, та й у процесі польоту співвідношення цього сигналу і кутового відхилення сильно мінятиметься, що небажано для системи керування. Разом з тим при малих відстанях до старту практично неможливо забезпечити радіозв'язок БРК2 з ракетою на більшій частині активної дільниці польоту через наявність мінімуму діаграми направленості бортових антен у напряму, паралельному осі ракети. Хоч відпрацьовування бортових антен провадиться на досить досконалих моделях, усе ж реальні характеристики потребують перевірки на льотних випробуваннях. Це все ще було попереду, а поки треба було провести сеанс зв'язку з ракетою в польоті та порівняти телеметричні записи прийнятих на ракеті сигналів систем БРК та БРК2. Наприкінці січня відбувся пуск ракети, який приніс дуже цікаві результати. По-перше на телеметричних записах рівня сигналу, прийнятого бортовим приймачем нової системи, не було помітно ніякого впливу струменя вихлопних газів ракети, у той самий час, коли аналогічні записи приймача БРК показували наприкінці активної ділянки польоту стрімке зниження рівня сигналу, практично до нуля як завжди. Хоч з теорії гарячих газів витікало, що в сантиметровому діапазоні радіохвиль так і повинно бути, але якось не вірилось, бо надійної експериментальної перевірки цього досі не було. Крім того, на записах рівня сигналу після приблизно 40-ої секунди польоту було помітно досить сильну, до 50%, синусоїдальну модуляцію сигналу, ймовірніше всього у результаті інтерференції основного сигналу наземної станції з сигналом, відбитим поверхнею землі у безпосередній близькості до розкриву антени, що і очікувалось, але вважалось, що модуляція буде значно менша. Тепер же виявилась потреба суттєвого зменшення цього явища. Для цього застосували добре відомий засіб - металевий екран, що перекривав пряму видимість між будь-якою точкою активної дільниці траєкторії ракети та смугою землі метрів шести завширшки перед антенною. У майстернях полігону нам виготовили за нашими ескізами дві дерев'яних рами, оббитих бляхою, які і було використано у ролі екранів.
       Все, здавалось, йшло як слід, але одного вечора мене раптом покликали до телефону - якось пробилася до мене з Москви через купу військових комутаторів моя дружина - виявилося, що серйозно захворів наш менший синок, однорічний. Дружина вимагала мого негайного приїзду, аби хоч чимось зарадити, бо як частенько буває, ніхто з лікарів не зміг поставити діагноз, отож і не знали, чим лікувати та чи можна вилікувати... Хоч як мені треба було додому, та начальство ніяк не хотіло відпустити, принаймні до другого пуску та аналізу роботи системи, під час його ще раз переконатися у відсутності затухання сигналу у струмені газів, подивитися дію екранів, та й мені було зрозуміло, що кинути свою роботу на самому відповідальному етапі не можна. Я порадив дружині викликати її маму якщо медицина безсила, то вся надія на мамин життєвий досвід, вона ж бо виростила чотирьох дітей. За два дні теща прибула, дружина трохи заспокоїлась, тому вже можна було не дуже спішити.
       Результати другого пуску нас задовольнили ще раз підтвердилася відсутність затухання сигналів БРК2 у газовому струмені та екрани повністю зняли модуляцію.
       На другий день я виїхав додому, де до мого приїзду дружина з тещею вже знали діагноз хвороби малого синочка. Авітаміноз, який, буває, проявляється у дуже неприємній та страшній формі. Коли жінка зателефонувала до мене, я якраз читав оповідання одного австралійського письменника, де описувалась смерть дитини від хвороби з тими ж самими страшними симптомами, про які сповістила дружина...
       На сімейній раді, після консультацій з родичами, вирішили відправити Андрійка до тещі з тестем на село лікуватися овочами, козячим молоком та хвойними ваннами з натуральної хвої, бо в умовах великого міста такого режиму не забезпечиш. Жаль було розлучатись з малим, та що зробиш...
       У квітні випробування, що були перервані наприкінці лютого мали продовжитись, тому я з бригадою вилетів на полігон трохи зарані, бо треба було підготувати нову позицію, розгорнути на ній станцію, та ще й у нових умовах, бо подальші пуски мали вестися з нової, щойно побудованої стартової позиції. Тож треба було разом з топогеодезичною службою полігону визначити нове штатне місце розташування станції та місця для проведення експерименту про який сказано вище. Залежно від місцевості було вибрано штатну позицію для БРК2 на відстані 32 кілометри від старту, для експериментів позиції за 15 і 23 км. Першою обживати стали позицію за 23 км від старту, так виявилося зручніше, бо було ближче до нашої домівки 2ї площадки полігону, на якій знаходилась і наша згорнута у похідний стан апаратура. Тепер вже поряд не було станції БРК, а тому треба було подбати про обслуговування і автомашин, у яких було розміщено апаратуру, і пересувних електростанцій, що її живили, та й організувати охорону станції у неробочий час. На 2-й площадці було розташовано випробувальний полк, з якого нам виділили декілька солдатів - шоферів, мотористів та охоронників з командиром лейтенантом Міхеєвим Євгеном Івановичем, щойно випущеним з Артилерійської академії ім. Дзержинського. Щоправда, наш "гарнізон" не відразу скомплектувався - попервах нам дали лише двох ледь-ледь навчених шоферів, а лейтенант закопався у адміністративних справа