щого Технічного Училища 1926 року. Летичевський був найбільш кваліфікованим з нас усіх, бо з 1939 року та до кінця війни працював на Харківському та Горьківському радіозаводах. Венков за своїм досвідом роботи був вельми кваліфікованим випробувачем, що й проявилося під час дослідження та випробувань станції "Havaji1B", але він не мав досвіду розробки та виробництва апаратури, тому Михайло Михайлович працював у нас недовго і перейшов у відділ випробувань, залишивши мене на чолі групки з двох техніків, що досі була під його керівництвом. Частина наших дипломованих спеціалістів одержала свої дипломи у 1941-1943 роках і потрапила на фронт, де не могла здобути необхідного для проектної роботи досвіду, а решта - були випускники 1946-1947 років і один недоучений, автор цих рядків.
       Таким чином практично ніхто з нас не мав досвіду розробки апаратури і доводилося вчитись "на ходу". На наше щастя інші лабораторії інституту мали достатню кількість досвідчених спеціалістів, що з довоєнних часів безперервно приймали участь у проектуванні власної радіотехнічної апаратури, вивченні та впровадженні у експлуатацію американської, знешкодженні німецьких радіомін, вивченні трофейної німецької апаратури. Крім того у нашій лабораторії працювало четверо німецьких спеціалістів, завербованих після закінчення війни у наш інститут. Так що, було у кого вчитися. Серед німецьких спеціалістів був досвідчений спеціаліст з антенної техніки доктор-інженер Найдхарт, спеціаліст з вакуумної техніки доктор Мозер - згадуваний вище мій шеф, інженер Вульпіус та технік Кізевальд. На жаль, фах доктора Мозера не підходив до наших потреб, але він працював сумлінно, старався бути корисним, наскільки це йому вдавалося, Вульпіус та Кізевальд являли собою дуже серйозних спеціалістів, що чітко, якісно та своєчасно виконували всі доручення. Слід зазначити, що німці високо цінували наших спеціалістів та наші підручники з технічних дисциплін і висловлювали подив, що при цьому наша країна така технічно відстала. Ще вони дивувались, звідки у такого лагідного та доброзичливого народу беруться погані керівники...(Нашого Сталіна вони ставили в один ряд з своїм Гітлером.).
       Також дивувались німці апетитом наших людей, що проявлявся, коли ми розгортали у обідню перерву свої пакунки з їжею. У моєму пакунку містився 400 грамовий батон білого хліба, розрізаний вздовж та густо намазаний вершковим маслом, або заповнений 200-ми грамами вареної ковбаси та брикет какао, зміст пакунків інших співробітників теж тягнув на 600-700 грамів висококалорійної їжі, окрім сніданку Колі Мартинова, що з огляду на його бідність складався з трьох білих батонів без нічого. Німці ж харчувались лише в їдальні, але ще за годину-дві до обіду дзьобали потроху якоїсь світло-сірої мішанини з півлітрової банки, що її вистачало їм на тиждень. Спочатку німці не могли дивитись, як ми поглинаємо свої сніданки, але поступово звикли. До Колі Мартинова, що народився у німецькому селі та вільно говорив по німецькому, частенько підходив побалакати "за життя" доктор Мозер. Починаючи розмову з доктором, Коля добував з шухляди батона і вів розмову відкушуючи від нього потроху, скінчивши з одним, починав другий, а за тим і третій. Доктор пеняв йому, що він забагато їсть, тому й відростив таке черево (Bauch). Коля ж пояснив, що то не через батони, а через те, що ріс він у багатодітній сім'ї, що годувалась лише самою картоплею, через бідність.
       У 1948 році інститут став інтенсивно поповнюватись молоддю - дипломниками, більшість яких потім залишилась працювати у ньому ж, випускниками московських та київських ВНЗів, московських технікумів. Так і наша лабораторія доповнилась кількома молодими техніками та інженерами. Ось у такому молодому колективі судилося мені починати свою діяльність спеціаліста.
       Ескізний проект, про який згадувалося вище, був частиною проекту ракетної системи Р2 для стрільби на відстань до 600 км, яка була подальшим розвитком німецької ракетної системи V2 на відстань 300 кілометрів, що була на той час скопійована під назвою Р1 і на той час вже тривали її льотні випробування (з жовтня 1947 року).
       Ракета Р2 мала цілком автономну, або як ще кажуть, інерціальну, систему керування, яка забезпечувала влучання в ціль завдяки дотримуванню завданого напряму польоту і кута кидання у відповідності з даними гіроскопічних датчиків, та забезпеченням зупинки двигуна ракети по досягненні нею певної швидкості - це ж робилося електролітичним інтегратором прискорень, що вимірювалися неврівноваженим магнітоелектричним приладом. Відхилення ж вказаних параметрів від завданих на момент запуску можливі з різноманітних причин - вплив вітру, асиметрії аеродинамічних сил, через асиметрію конструкції ракети, усякого ґатунку відхилення в роботі двигуна, деформації елементів ракети в польоті, тощо.
       Для виконання тактико-технічних вимог до влучності, завданих військовими ракеті Р2, треба було забезпечити точність влучання з відхиленням від завданого напряму не більше як на 2 кутових мінути, що для відстані у 600 км становить дещо менше 300 метрів. Ці цифри завдані без врахування впливу атмосфери на пасивному відтинку траєкторії, себто частини траєкторії, на якій ракета рухається з вимкнутим двигуном. У ті часи ще не було досить чутливих датчиків, що могли б зареєструвати відхилення від завданого напряму польоту, аби запобігти відповідній похибці влучання, а тому єдиним методом виправлення відхилення напряму польоту могло бути лише застосування спеціального радіомаяка.
       Німецький прототип БРК мав багато недоліків, що були наслідком використання у ньому радіохвиль довжиною 6 метрів (частота 50 мегагерців). Аналіз проблеми, проведений Борисенком та його замісником Крюковим В.М. показав, що для подібної системи оптимальним рішенням є побудова її у сантиметровому діапазоні радіохвиль. У нашому проекті це і було констатовано, а також ескізно опрацьовано можливу схему сантиметрової системи, що її було розроблено за нашим замовленням німецьким фахівцем з іншої лабораторії нашого відділу доктором Фаульштіхом. Проте, в цьому ж проекті, довелось зазначити, що радянська промисловість в 1948-1950 роках неспроможна забезпечити необхідну елементну базу для такої розробки -  генераторні та модуляторні лампи, мікрохвильові напівпровідникові діоди, циркулятори тощо. Тому для забезпечення заданого урядом терміну прийняття на озброєння ракетного комплексу Р2 у 1950 році проектом пропонувалася система БРК в якій недоліки німецької системи були дещо зменшені застосуванням антен з високою направленістю, за рахунок використання робочої хвилі у два рази коротшої ніж у системі "Hawaji1B", тобто близько 3-ох метрів, що відповідає частоті близько 100 мегагерців.
       Слідом за ескізним проектом БРК для ракети Р2 написали ми і відповідний розділ до аванпроекту ракети Р3 на відстань 3000 км., я ж підготував та узгодив з конструкторами технічні завдання на мою частину апаратури і відпросився у відпустку, мотивуючи її необхідністю проходження практики з радіомовлення. На моє прохання керівник виробничої практики МЕІЗ Котюк, житомирянин до речі, направив мене на цю практику до Житомира, так що я не так практику проходив, як просто відпочивав, тим більш, що моїм керівником взявся бути замісник начальника обласного управління зв'язку Калінін, що мною зовсім не цікавився і навіть не представив мене персоналу міського радіовузла, серед якого я мав практикуватись. Тож я з'являвся на тому вузлі як ясне сонечко у похмуру погоду - коли заманеться, ніхто не намагався залучити мене до якогось діла, щоправда одного разу спитали моєї думки про використання у блоці живлення потужного підсилювача замість вельми дорогих кенотронів, дуже дешевих газотронів. При цьому ці газотрони можна було купити без перешкод, а кенотрони треба було замовляти і "вибивати", бо служба комплектації Міністерства Зв'язку вимагала використовувати кенотрони протягом двох паспортних термінів гідності. Житомирські техніки не стали сперечатись з начальством, а стали використовувати газотрони, купуючи їх за власні гроші, та одержувати за довготривале "використання" кенотронів премії , що набагато перекривали вартість газотронів.
       Приїхав я до батьків з придбаним у 1948 році чудовим і дешевим фотоапаратом "Taschen Tenax" фірми "Zejss Icon" і майже весь час ходив за своєю малою сестричкою Лідочкою, вишукуючи найбільш цікаві ситуації та її пози, які фіксував на плівку і наробив чимало вельми цікавих сестриччиних фотографій, що займають значне місце у сімейних альбомах всіх родичів.
       Моя дворічна сестричка мала стареньку няню, яка була удовою померлого у 1914 році у Львові від ран полковника, нащадка старовинного козацького роду з Чернігівщини. Вона розказувала, що її чоловік був ідейним військовим - служив в армії за сімейною традицією, хоча служити тоді було нелегко, бо від офіцера вимагали не тільки кваліфікації, а ще й додержання цілої низки правил щодо належного вигляду, ґречної поведінки, якості одягу та військового спорядження. Останні два пункти, як і вимога мати гідне помешкання потребували немалих витрат з бюджету сім'ї, бо держава оплачувала лише самий мінімум одягу та спорядження, а пристойне казенне помешкання надавалось лише обіймаючим щонайвищі посади. Власне, про це вже писав О.Купрін, але оповідь про життя старшого офіцера почута від його удови справляла сильніше враження. Марія Костянтинівна розказувала, що додаткові кошти для підтримки іміджу вони з чоловіком заробляли особистою працею на його спадковому хуторі, де вони виконували сезонні роботи посів та садіння, збирання врожаю, ще дещо. Для цього всі офіцери з мілкопомістної шляхти брали відпустки для таких робіт і сім'ями рушали на село. У їх відсутність про господарство мав дбати найнятий управитель, тож частенько прибутків від такого хазяйнування вистачало лише на управительську зарплатню. А тепер, казала Марія Костянтинівна, офіцери живуть як справжні пани. Я, каже, торік жила у нянях у одного майора льотчика, так у нього і добра багато і делікатесів усяких вдосталь і на машині його возять, де вже нашій шляхті...
       Отож наслухавшись старенької та назнімавши сестричку я написав такий собі звіт про практику, підписав його у керівника та й поїхав до Москви так і не сповістивши батьків про своє одруження, до того ж я у Москві ще й паспорта загубив, тож і батьки не змогли у нього заглянути, а у обласному відділенні зв'язку паспорта, на щастя і не спитали, хоч і прийняли від мене довідку про допуск на підприємства зв'язку і назад віддали.
       У Москві тривала розробка технічного проекту системи що її ескізний проект ми розробили навесні - це означало випуск технічної документації для виготовлення дослідного зразка системи, але в ніч з суботи 19-го на неділю 20-го лютого 1949 року трапилося нещастя - наш НДІ-885 згорів,  згоріли всі тематичні відділи, що розробляли системи автономного та радіотехнічного керування ракет земля-земля, повітря-земля та зенітних, відділ розробки аналогових обчислювальних машин, Центральне конструкторське бюро, дослідний цех та всі цехи виробництва окрім механічного, інструментального та столярного.
       Пожежею було знищено всі креслення апаратури, всі наші макети, багато чого треба було починати знову. Звичайно, інститутові було надано урядом значну допомогу і буквально на другий день по пожежі почалась відбудова робочих приміщень. Поки підприємство відбудовувалося, колективи розробників розмістилися у вцілілих приміщеннях  наш відділ на кухні, відділ М.О.Пілюгіна  у їдальні, решта відділів у корпусі заводоуправління та по всіляких вцілілих закутках. Протягом одного тижня всі ці приміщення сяк-так пристосували до наших потреб - на кухні кухонні плити переобладнали у лабораторні столи, накривши їх дошками, постелили на підлогу товстезні нестругані дошки аби узгодити рівень підлоги з рівнем столів, подали електрику на нові робочі місця, завезли самі необхідні вимірювальні прилади, відповідно і всі інші підрозділи інституту були повернуті до діяльності, хоча без мінімального навіть комфорту. Годували нас у дворі кефіром та хлібобулочними виробами, трохи згодом на вулиці біля нас з'явилось кілька торговельних точок, що продавали гарячі сардельки та пиріжки з м'ясом. Виробничі цехи теж якось пристосувалися, крім того частину робітників було надіслано для тимчасової роботи на інші підприємства, де вони виконували роботи нашого інституту.
       Причини пожежі так і не було з'ясовано, серед версій про них слідство відпрацьовувало і версію про причетність до пожежі працювавших у нас німецьких фахівців, допитували і працівників нашої лабораторії, у тому числі і мене, бо поряд з епіцентром пожежі було приміщення, де бували ми, отже могли бувати і німці, що працювали з нами. Всі наші свідки довели слідству, що німці ніколи там не бували, тому підозру з німців нашої лабораторії було знято. Аналогічно було знято підозру і з усіх інших німецьких фахівців, що працювали в інших підрозділах інституту. Але на роботі ми їх вже не бачили їх всіх поставили до роботи у філіалі інституту, розташованому у Моніно. Це їм доводилося щодня долати відстань від Ільінської, де вони мешкали, до місця роботи  щось коло 100 кілометрів двома електричками через всю Москву та майже через все Підмосков'я.
       За два-три місяці потому, у травні, нашу лабораторію тимчасово перевели у НДІ-20 нашого ж міністерства (Промисловості Засобів Зв'язку), буцім для полегшення умов роботи. Подейкували, що то була спроба передати нас назавжди під приводом того, що саме в НДІ-20 працює колектив під проводом Конопльова Бориса Михайловича, що спеціалізується на науково-дослідних роботах з систем радіокерування ракет і планує почати дослідно-конструкторські роботи у цій галузі. Полегшення умов ми не відчули, потрібна нам документація та матеріальне забезпечення залишилось за НДІ-885, бо за ним же залишились конструювання та виготовлення зразка апаратури. Саме тому більшості наших працівників доводилося безперервно знаходитись там же у конструкторському бюро та на виробництві. Так ми й розділились, в НДІ-20 залишились лише ті, у яких була "паперова" робота.
       Старшинство у цій частині колективу було покладено на мене. Виконавши за короткий термін "паперову" роботу  - написання технічних умов на комплект радіопередавача системи БРК з джерелом живлення, тонманіпулятором, модулятором та осцилографом, написання технічних завдань на розробку нестандартної апаратури для випробувань цього ж комплекту, я та мій помічник Коля Алєксєєв заходились оформляти мій дипломний проект, до якого за роботою раніше руки не доходили. Коля робив креслення, а я робив розрахунки та писав пояснювальну записку. Тема проекту була "Розробка радіопередавача метрового діапазону хвиль з детальною розробкою вихідного каскаду та високочастотного ватметра". Тема збігалася з моєю роботою. Власне, ми проектували варіант передавача, призначений для випробування згаданих вище генераторних ламп на частоті 100 мегагерців для заводу "Светлана". Цей варіант, на відміну від передавача БРК, мав тільки два каскади - збуджувач та вихідний каскад, спрощений механізм настройки, поліпшене повітряне охолодження. Керівником мого проекту був завідуючий кафедрою радіопередавачів мого ВНЗ'у відомий радіоспеціаліст професор Борис Петрович Терентьєв (Бепете, як прозвали його студенти). Часу для виконання проекту було малувато, але моя дружина студентка тої ж академічної групи що і я спромоглася виконати та захистити свій власний проект раніше за весь курс і взялася переписувати мою пояснювальну записку зі складених мною на роботі чернеток. Отож утрьох ми встигли закінчити мій дипломний проект до ранку 30 червня, останнього дня захисту проектів і я його успішно захистив.
       Під час роботи над цим проектом я познайомився зі згадуваним Конопльовим Б.М., який проявляв велику цікавість до нашого колективу - як не як, колеги. Майже щодня він навідувався до мене, цікавився як просувається мій проект, давав деякі слушні поради, та частенько, забувши про мій проект ми дискутували на інші технічні теми. Якби не втручання Колі Алєксєєва, що нагадував про наші основні обов'язки, коли в нього уривався терпець, мабуть не став би я того року інженером. З цих бесід почалося моє знайомство з Борисом Михайловичем - талановитою, непересічною людиною. За два роки по тому наші життєві шляхи зійшлися, згодом розійшлися, знову зійшлися, а по 11 роках трагічна загибель Б.М.Конопльова перервала наше знайомство... та про це далі.
       Після захисту дипломного проекту повстало питання про подальшу долю молодого подружжя де працювати, де жити? Ми, як і всі молоді спеціалісти, мусили працювати за призначенням, але призначення, яке нам надали, не зважаючи на наші побажання, називалося "резерв Міністерства Вищої Освіти". Насправді це означало призначення у Перше Головне Управління (ПГУ) Ради Міністрів СРСР, що працювало над створенням бойових ядерних засобів, в подальшому - Міністерство Середнього Машинобудування. Коли ж ми з дружиною звернулись у відділ кадрів ПГУ для влаштування на роботу, то нас відправили у розпорядження Міністерства Внутрішніх Справ для роботи у таборах далекої півночі. Це мабуть тому, що я півроку перебував на окупованій території (у віці 16 років). Але ж світ не без добрих людей - співробітник МВС до якого нас направили, майор Гузеєв  виявився людиною порядною, доброзичливою та ще й земляком моєї дружини - в'ятичем. Він зразу пояснив, що ні на яку північ посилати нас не буде, знайде місце у Москві, але після кільканадцяти телефонних розмов виявив, що житлом у столиці ніхто з його контрагентів нас не забезпечить. Коли ж я сповістив його про свою роботу у НДІ-885 і що кращої мені не треба, там і дружині робота є і житло обіцяють, він спитав - "А твоє начальство чи ж робить щось, аби ти в них залишився?" Я відповів, що щось робить, але наслідків поки немає, то ж я змушений був йти за призначенням, бо згідно з тодішніми законами мені могли дати за неявку до п'ятьох (саме так!) років ув'язнення. Тоді, каже, поки папери ходять, я вас з дружиною не чіпатиму, якщо ж у твого керівництва нічого не вийде тоді приходь, може до того часу знайду вам щось у Москві, відпустити вас просто так я не можу, бо як довідаються ті, хто тебе надіслав, то вже більше не даватимуть мені спеціалістів, що їх чомусь не влаштовують а у плановому порядку нашій службі молодих спеціалістів не дають.
       Знаючи, що керівництво НДІ-885 порушило перед своїм міністерством клопотання у моїй справі, я спробував довідатись у міністерстві, чи можна сподіватись на якісь результати. Прийняв мене дуже симпатичний поважний чоловік  замісник начальника відділу керівних кадрів і пояснив, що нічого не знає,  "був "входящий" від НДІ, ми написали й відіслали "ісходящий" у міністерство вищої освіти, воно ж мовчить. Кажуть, що вас направили у ПГУ, а звідти дуже трудно когось забрати..." На це я сказав що я знаю зміст того "входящого" - у ньому просять, аргументовано просять, посилаючись на інтереси виробництва вчинити дії, які б задовольнили прохання Інституту, якщо ж адресат "ісходящого" мовчить, то треба його якось активізувати може писати вище чи йти до когось. Дядечко уважно вислухав мою думку, наморщив лоба та спитав: тобто ви хочете, щоби ми надіслали ще один "ісходящий"? Тоді надсилайте ще один "входящий", ми не можемо писати по два "ісходящих" на один "входящий". Я очманів, почувши таке, досі я думав, що подібні висловлювання видумують всякі-там сатирики, аби дошкульніше вразити наших бюрократів. Оговтавшись за хвилину і закривши рота, що сам собою розкрився від почутого, я вибачився і пішов геть. У своїй розповіді я передав слова поважного урядовця без перекручень тільки в перекладі. Доповівши начальству про свій перший в житті візит до міністерства я попрохав відпустку - треба ж і відпочити і познайомити батьків з своєю дружиною. За два дні я одержав відпустку з умовою, що до від'їзду зателефоную одному урядовцю з апарату Ради Міністрів. Цей урядовець попрохав назвати прізвища, імена та по-батькові моєї дружини та мої і ще деякі дані, записав їх, подякував і порадив не хвилюватись. По розмові ми з жінкою викинули з геть з голови всі турботи, побігли прожогом на Київський вокзал та сіли у перший-ліпший потяг що йшов через Київ. Через день прибули до моїх батьків у Житомир. Тижнів зо три гуляли ми Житомиром та його мальовничими околицями, дружина моя милувалася незнайомими їй пейзажами скелями, шумлячим Тетеревом ( ця річка тоді в межах міста проривалася через кілька кам'яних гребель), багатим базаром, прекрасними колекціями краєзнавчого музею, архітектурними пам'ятками. Мама моя і дружина сподобались одна одній і всі подальші роки до маминої смерті були вони близькими подругами.
       Повернувшись до Москви, ми довідались, що клопотання керівництва НДІ-885 щодо нашого устрою задоволене, переночували одну ніч у студентському гуртожитку і поїхали до підмосковного селища Малаховки шукати помешкання,  ближче його знайти було практично неможливо. Там ми знайшли кімнатку розміром 4 кв. м. за два кілометри від електрички і мали сплачувати за неї 200 рублів щомісяця, а підчас дачного сезону по 600, або ж за ті самі 200 жити з господарями у сараї. Крім того ми повинні були придбати і завезти свою частку пального. Ще й на дорогу до роботи і з роботи треба було витратити 100 рублів на місяць - особам без відповідної прописки сезонний квиток не продавали, прописуватись теж було недоцільно, бо, як мене попередили, можуть виникнути складнощі у поселенні в Москві, коли з'явиться така можливість. Мій заробіток складав тоді 1100 рублів на місяць, дружина ще не одержувала зарплатні, бо до роботи її два місяці не допускали -  карантин тепер треба було відбувати поза підприємством.
       Так що, хоч і допомагали нам батьки, жінчині і мої, було невесело, зважаючи на тодішню дорожнечу, тим паче, що вагітна дружина дуже переживала перебування без допуску до роботи навіть була впевнена у неможливості його отримання, позаяк її батько у 1937 році був засуджений "за шкідництво", щоправда, у 1939 році його реабілітовано.
       За два місяці прийшов допуск дружині, вона стала до роботи, одержала зарплатню за вимушений прогул, мені підвищили оклад, вдалося купити сезонний залізничний квиток на чуже ім'я з моєю фотографією, господарі наші - літній хорват Микола Душанович Новакович та його дружина виявилися дуже симпатичними людьми та й друга пара квартирантів теж. Щовечора вітальня Новаковичів була своєрідним клубом, де збиралися квартиранти з господарями побалакати "за життя" а то й пограти у карти хто грав, хто дивився на гру, хто читав книжку. Таким чином життя потихеньку налагоджувалося.
       На превеликий жаль для Новаковичів, ця ідилія тривала  недовго - у листопаді ми з жінкою одержали кімнату у новому будинку у Новогиреєві, значно ближче до роботи і, звичайно, набагато дешевше. Та й другі квартиранти невдовзі теж одержали казенне житло.
       Всі ці побутові справи відбувалися на тлі інтенсивної праці у лабораторії, що протягом серпня у повному складі повернулася до рідного НДІ, та на виробництві.
       Тоді ж, восени 1949 року, я вперше я зустрівся з Сергієм Павловичем Корольовим під час чергування в приймальні керівництва нашого НДІ. Сталося це пізно ввечері. Коли я почав чергування, у кабінеті головного інженера Михайла Сергійовича Рязанського тривала нарада з представниками Науково-дослідного Інституту №88, який на той час об'єднував всіх розробників ракет та ракетних двигунів.
       Десь о 22 годині розчинилися двері і з них вийшов середнього росту кремезний чоловік у супроводі головного інженера, який звелів мені підписати гостю перепустку. Підписуючи її, я звернув увагу на прізвище: Корольов. У той час я знав про нього небагато:
- що він головний конструктор ракети, для якої наш інститут розробляє систему керування,
- що він був учасником групи "ГИРД" - групи вивчення реактивного руху,
-  що був в'язнем ГУЛАГу, звідки його на прохання А.Н.Туполєва направили до туполєвського колективу в'язнів спеціалістів так званої "шараги" в Москві,
- що був у складі керівництва групи інженерів, відрядженої в переможену Німеччину для вивчення німецької ракетної техніки,
- що був технічним керівником підготовки та пуску трофейних ракет "V2" в 1947 році,
- що його назначено урядом головним конструктором нашого варіанту цієї ракети під назвою Р1 та ракети з радіокеруванням на удвоє більшу відстань до цілі Р2.
       Пізніше я довідався, що у Сергія Павловича в той самий час були і інші роботи, що стали основою для розвитку інших типів ракет зенітних, для підводних човнів, з самоходною стартовою позицією, тощо.
       Після відпустки ми з Алексєєвим склали та змонтували згаданий випробувальний генератор і налагодили його начерно, одержали експериментальний матеріал для доробок та остаточного налагодження. Але подальшу роботу з генератором довелося припинити - випускний цех потребував безпосередньої участі авторів апаратури БРК у її складанні та монтажу. Наприкінці жовтня виробництво почало видавати нам для налагодження та відпрацювання окремі блоки першого комплекту наземної станції БРК. А тижнів за три перший екземпляр наземного комплекту було прискорено (сяк-так) відрегульовано і вивезено для комплексного відпрацювання з бортовим приймачем у чисте поле - летовище льотно - випробувальної станції НДІ-88, що у ньому працював С.П.Корольов.
       За днів десять комплексне відпрацювання було завершено, прилади зняли з автомобіля та взяли на доробку за результатами польових робіт. Поки тривала ця доробка, мені доводилося працювати у складальному цеху з восьмої до двадцять другої години. Коли ж я вертався додому, мене очікував накритий стіл і жінка з гостями, що прибули з Іжевська у якихось постачальницьких справах і відмовлялись вечеряти та лягати спати без мене. З собою вони привезли чимало спирту - найефективнішого хабаря для урядових чиновників. Тож за вечерею і мені перепадало аж по склянці, причому гості ще й навчили, як випивати склянку за один прийом, щоб раніше вкластися спати. Отож випивши та закусивши я засинав одразу, спав напрочуд міцно і прокидався о шостій годині з ясною головою це й допомогло витримати 14-годинну працю в цеху. Коли гості від'їхали додому, залишений ними спирт я допив днів за п'ять, але, на щастя, мій робочий режим полегшився і можна було працювати без допінгу, бо основні роботи з виготовлення двох комплектів було завершено і почалась загальна перевірка якості виготовлення бюром технічного контролю та усунення помічених недоліків, було це у березні місяці, що у ньому очікувалась поява третього члена сім'ї. Якось так вийшло, що ми були впевнені, що це буде синок, хоч ми були б раді і дочці. Я запропонував назвати сина Тарасом, жінці це спочатку не подобалось, але згодом говорячи про майбутнього синочка з ніжністю називала його Тарасиком. Все ж, коли до пологів залишилось кілька днів, я зняв свою пропозицію, бо поєднання синового імені з моїм Тарас Германович, звучало неприродно і, з огляду на більшовицьку брехню про існування "українсько-німецьких націоналістів", могло завдати немалих прикростей у житті. Тож вирішили ми назвати свого первістка Олексою, на честь обох дідів.
       Очікування збільшення нашої сім'ї також спричиняло деяку тривогу, бо жилось нам не дуже заможно на харчування вистачало, але ж довелось витратитись на придбання меблів, на переїзд, включаючи розрахунки з Новаковичами. Тож заради купівлі найдешевшої (450 рублів) машинки для пошиття найнеобхідніших дитячих речей та матеріалу для цього, ми і не думали про купівлю зимового одягу та взуття і прожили жорстоку московську зиму 49-50 років у демісезонному вбранні. Та уряд СРСР зарядив нас оптимізмом, оголосивши істотне зниження цін на харчові товари за два тижні до народження першого сина.
       І ось о 4-й годині ранку 17-го березня дружина збудила мене і сповістила про початок очікуваної події. Ми вже давно підшукали пологовий дім для цього прямо по маршруту трамваю №2, що йшов від нас до центру, ця установа носила ім'я Клари Цеткін. Ми зібралися і потихеньку пішли на кінцеву зупинку трамваю, спокійно доїхали до Шелапутинського провулку і за 50 метрів увійшли до цього будинку. Дружину взяли до прийомного покою, та за хвилин десять вона вийшла з нього плачущою виявилось, що оскільки пологи очікуються за годин 15-20, її переправляють до іншого будинку, бо пологовий дім ім. Клари Цеткін існує для кремлівської еліти а не для плебеїв. Щоправда, переправили культурно - дали санітарну машину, що завезла нас аж на Павелецьку набережну. Там я й залишив дружину. Коли ж я з'явився на роботі, виявилося, що всі співробітники здогадались, чому я запізнився і бажали нашому подружжю щасливої розв'язки. Наступного дня зателефонувавши до пологового дому №10, я довідався про народження сина, приїхавши ж туди на дошці об'яв прочитав "Барановская А.А.  мальчик 51 см 4000,0", останні цифри означали вагу в грамах.
       На роботі почалось чистове регулювання двох комплектів станції, для чого їх перевезли у щойно відбудоване приміщення надане нашій лабораторії. Було сформовано дві бригади регулювальників, які заходились доводити до пуття своє дітище - одна бригада під проводом замісника Борисенка, Зикова Костянтина Костянтиновича, регулювала високочастотну апаратуру передавача, друга, під проводом автора - низькочастотну апаратуру, блок живлення та високочастотний осцилограф. Спочатку "виловили" брак виробництва помилки монтажу, в основному, потім грубі конструкторські прорахунки хибні конструкції механічних вузлів, перш за все рухомих, і, на закуску, хибні електро-радіотехнічні рішення, неузгодженість їх з конструкцією або навпаки. Цього "добра" було так багато, що М.І.Борисенко за два роки по тому, аналізуючи всі неприємності, що спіткали наш колектив, з притаманною йому дотепністю висловив резюме: подібну систему можна зробити лише раз в житті, другого разу не простять. Причин такого стану було багато, але насамперед це вкрай погана конструкторська та технологічна підготовка тодішніх інженерів радистів та електриків стосовно суто механічних робіт та практична відсутність конструкторів радистів на той час. Тодішні випускники ВНЗів були навчені розробці принципових електричних схем апаратури та конструюванню чисто електро- та радіотехнічних напівфабрикатів таких як різноманітні трансформатори, дроселі, фільтри проміжних частот, котушки преселекторів, щодо ж монтажних плат, комутаційних пристроїв, перемикачів, засобів безпеки, високовольтних конструкцій, спеціальних механізмів, компоновки радіоапаратури, каркасних конструкцій та ергономіки то цьому нас ніхто не вчив. Тому кожен творив своє, користуючись своїм власним досвідом, який на той час мав. Що не автор то свої деталі, свої джерела живлення, свої фільтри проміжної частоти, свої лінії затримки,  ніякої уніфікації, одні амбіції хай гірше, аби інше. До речі це українське прислів'я тоді було відоме всій московській інженерії.
       Значною мірою цьому сприяли і об'єктивні обставини - у нашу радіотехніку накотилось багато нового, чого досі не було - передавачі та приймачі імпульсні, частотно-модульовані, на ультракоротких, дециметрових та сантиметрових хвилях, апаратура для радіолокації, радіонавігації, дистанційного керування тощо. Ніякої усталеної елементної, як тепер кажуть, бази не було, чекати її створення було ніколи, бо все що створювалось в радіотехніці у перші повоєнні роки швидко застарівало і спроби створити цю базу навздогін розвитку радіотехніки провалювались. Було в Ленінграді в ті часи таке собі Проектно-конструкторське Бюро ПКБ-170, яке намагалось створити подібну базу вищого рівня - уніфіковані конструкції вузлів спеціальних радіоприймачів та систем обробітку інформації і створило багато такого, чому у сорокові роки ціни не було б, але ж у п'ятдесятих, коли вже на черзі були нові, напівпровідникові технології, ці роботи залишились без використання. На превеликий жаль, подолати зазначені негативні явища радянська промисловість практично не змогла до кінця 60-х років, коли дещо було зроблено - створені спеціалізовані підприємства, які розгорнули випуск широкого набору малопотужних трансформаторів, феритів, штекерів для наземної апаратури, деяких електромеханічних приладів але ж в умовах радянського суспільства і це не стало на краще, бо деякі з цих підприємств стали диктувати свою волю розробникам апаратури - беріть вироби, які легко нам зробити, а не те, що треба для діла. Звичайно, за хабарі та за добрячі випивки все можна було добути... Треба також зазначити, що і закордонна, у тому числі американська, радіотехніка після війни теж зазнала подібних хвороб ( щоправда, не відаю, як там було з хабарами та випивками, про це американські технічні часописи не сповіщали.).
       Повертаючись до подій 1950 року мушу зазначити, що автор цих мемуарів, хоч і був навчений конструювати трансформатори, усе ж припустився серйозної помилки у модуляційному трансформаторі для системи БРК не врахував особливостей двохтактного підсилювача у режимі "В". Довелося перемотувати, а при проектуванні нової обмотки я переплутав з'єднання секцій - довелось перепаювати. Подібні помилки були і у інших інженерів.
       Низькочастотні блоки передавачів та блоки живлення досить скоро були налагоджені, залишились високочастотні частини власне передавачі і ВЧ-блоки, і високочастотні осцилографи, що теж входили до компетенції моєї бригади. Ведучий передавача Зиков К.К. був занадто загружений всякою адміністративною роботою, обов'язком просиджувати на всіляких "оперативних" нарадах замість Борисенка, що серйозно захворів, та розбирати чвари між виробництвом, технологами, конструкторами та розробниками бо на тих нарадах всякий винуватець зриву встановлених строків та виробничого браку ніколи не визнавав своєї провини, але завжди "котив бочку" на товариша. Це призвело до того, що на допомогу бригаді Зикова кинули і мою бригаду, доручивши їй відрегулювати один з передавачів. Мені ж тоді було не до того, бо розроблений мною високочастотний осцилограф відмовлявся працювати як слід і я не тямив, чим тому зарадити. Начальство, бажаючи мені допомогти, запрошувало до мене різних консультантів, серйозних та поважних фахівців, які надавали велику силу тривіальних порад, але ж ні один з них не спромігся засукати рукава, та попрацювати з тим самим приладом. Вже не пам'ятаю як я надибав на те, що осцилограф працює як слід, але на нього попадає не лише частина йдучого в антени сигналу, але й сигнали з попередніх каскадів, що мають частоти у два, чотири та вісім разів нижчі, бо вся високочастотна частина не мала так званих розв'язок - електричних фільтрів з дроселів, резисторів та конденсаторів, що забезпечують проходження сигналів найкоротшими та найпростішими шляхами. Крім того, конструкція не давала змоги працювати і тим розв'язкам, що існували але ж макет передавача працював нормально. Справа виявилася у тому, що наші конструктори знехтували макетом, що являв собою суцільний алюмінієвий ящик, і зробили "інше" - зекономили алюміній - високочастотний блок запроектували на сталевій рамі з сталевою передньою панеллю, на яку було виведено органи контролю та управління. А елементи передавача монтувались на латунних "містках" що опиралися на раму і, подекуди, один на одного. Через це побічні кола високочастотних струмів не могли замкнутися і створювали високочастотні потенціали у самих несподіваних місцях. Доходило до того, що дотик до ручки настройки викликав високочастотний опік. Що ж коїлось на проводах, з'єднуючих ВЧ-блок з іншими частинами передавача, зокрема з осцилографом годі й казати.
       Коли це виявилось, було проведено доробку ВЧ-блоку найпростішим методом - з'єднали всі оті містки широкою стрічкою латунної фольги, подбавши про добрий електроконтакт стрічки з кожним містком і всі негаразди зникли, потенціали на ручках і на проводах не проявлялись та й осцилограф став показувати вихідний сигнал як слід.
       З радіоприймачем системи, що мусить встановлюватись на борту ракети, особливих проблем у виробництві не було мабуть тому, що він проектувався самим досвідченим з нас - Д.Я.Летичевським. Антенні комутатори і антени також пройшли спокійно, хоч і довелося переробляти станки антен для досягнення потрібної міцності.
       Поки тривали оті мої технічні пригоди, моя Анфіса доглядала нашого синочка поки не закінчилась її "декретна" відпустка, на щастя до того часу     я вже упорався з своїми виробничими справами, одержав відпустку і якоюсь мірою замінив її вдома. На допомогу нам теща надіслала до нас наймолодшу з своїх дочок  12-річну Риту, бо довгий час ми не могли знайти няньки,           а по приїзді Рити і знайшлась непогана няня 17-літня симпатична дівчина       з Мценського повіту. Отак утрьох ми поралися тиждень без Анфіси,                а у неділю вона відпускала нас всіх на прогулянку по околицям а це були садиба  Шереметьєвих  Кусково  та великий  лісовий масив вздовж колишньої
Владимірки каторжного тракту, а тоді Горьківського шосе. Нам дуже пощастило - тоді неділі були теплі та сонячні, хоч будні були прохолодні та з дощами. Один з тижнів я використав для ознайомлення жінчиної сестрички з Москвою, куди вона потрапила вперше в своєму житті. Екскурсія наша почалась з трамвайної мандрівки з нашого Новогиреєва до Політехнічного Музею з показом у вікна трамваю місць де ми вчились, мились, розважались, працювали, намагались народити дитину і інших історичних місць, що були нам по дорозі, далі ми з Ритою пішли до Олександрівського саду, що під кремлівськими стінами, і стали там у чергу до мавзолею Леніна, бо наша дітвора була так вихована, що не мислила перебування у столиці без оглядин мумії Леніна як і я за 14 років перед тим. Перед нами у черзі стояв гурток молодих людей віком під тридцять років з веселою дівчинкою років чотирьох-п'яти, що бігала по саду, час од часу підбігаючи до мами аби щось розказати чи запитати. Її мама і всі в гуртку були гарно одягнені, краще пересічного москвича, весело та досить гучно розмовляли проміж себе і виглядали добре влаштованими і життєрадісними людьми. Аж раптом підбігла дівчинка і спитала, "Мама, а почему дедушка Ленин в мавзолее?". Мама спокійно пояснила, - коли Ленін помер, то народ дуже горював і вирішив зберегти його образ для нащадків, щоб всі могли побачити великого вождя. "А он был хороший?" спитала дівчинка, коли ж мама відповіла, що так, дівчинка своїм дзвінким голоском спитала: "А дедушка Сталин хороший?" "Хороший, дочечка, хороший.". Дівчинка на секунду-дві замислилась і ще дзвінкіше запитала: "А почему же дедушка Сталин не в мавзолее?". Коли пролунало це запитання, у гуртку знайомих дівчинки одразу запанувала тиша, втім і серед всіх, що почули цю розмову. Лише мама продовжила розмову з дівчинкою, злякано озираючись по боках вона поясняла, що мавзолей то для мертвих, а "дедушка Сталін" живий і дай боже йому жити якнайдовше "на благо всего человечества". Дівчинка мабуть відчула, що щось не так скоїлось і наморщивши чоло замислилась і за деякий час запитала: "А когда дедушка Сталин умрет, его в мавзолей положат?". Проте відповіді не одержала, лише повторення побажань довголіття Сталіну і наказ перестати бігати та базікати. Після розмови обидві приєдналися до свого гуртка, у якому вже не повторювалися голосні розмови та сміх протягом тих двох годин, що тривали поки ми не загубили цей гурток з виду після проходу через мавзолей...
       Коли наше місце в черзі опинилось під стінами Історичного музею, до нас підійшла жінка що продавала брошурки професора Збарського -доглядача мумії Леніна. Купивши цю книжицю ми з Ритою довідались про історію муміфікації тіла Леніна та про те, що мумія невідворотно псується, але  до кінця століття ще зможе бути придатна для показу публіці.
       Після мавзолею ми з Ритою десь пообідали і відвідали зоопарк та планетарій. Таким чином мінімальну програму ознайомлення школярки з Москвою було виконано.
       Непомітно промайнув місяць і я знову опинився на роботі, тим часом там відрегульовану та відпрацьовану апаратуру системи БРК було передано у відповідний цех для монтажу у кузовах автомашин ЗІС-151. Цим цехом керував колишній дипломатичний кур'єр, що під час перекурів у його кабінеті розказував багато чого про свої пригоди у багатьох країнах під час очікування диппочти. По закінченні монтажу було проведено транспортні випробування, за їх результатами зроблено деякі доробки і після цього один комплект, десь вже наприкінці жовтня одну станцію БРК було вивезено на згадуване підмосковне летовище для перевірки пеленгаційних характеристик. За тиждень-півтора перевірку завершили з очікуваними результатами та почали підготовку до виїзду на льотні випробування у складі ракетного комплексу Р2. Для забезпечення перевірки бортового приймача БПУ на технічній та стартових позиціях у військових частинах виникла потреба у імітаторі тих радіосигналів, що приймаються ним у польоті, тобто копія сигналу передавача, доповнена модуляцією, що імітує відхилення від рівносигнальної зони. Через недостатню кількість працівників лабораторії та ще й у тих складних умовах, цей імітатор, що одержав назву ЕПУ, розроблявся нашвидку, шляхом використання в ньому вже існуючих елементів наземної апаратури, де це було можливо, а тому вийшов завеликим - вагою кілограмів з тридцять. Це не дуже нас бентежило, бо ми не мали тоді чіткого уявлення про те, які умови роботи будуть на тих позиціях чи то через надмірну секретність, чи то замовники військові та організація С.П.Корольова, самі недостатньо знали які мусять бути ті умови, чи наш головний конструктор на щось не зважив. У всякому разі тактико-технічні умови замовників на імітатор не існували.
       Взимку 1950-1951 років група працівників лабораторії на чолі з Борисенком перебувала на льотних випробуваннях ракети Р2, ці випробування щодо нашої БРК пройшли без істотних зауважень від державної комісії з випробувань. Але неістотних зауважень було досить багато вони стосувалися редакції експлуатаційних документів, взаємодії персоналу станції з стартовою позицією, апаратури зв'язку, допоміжних засобів, шанцевого інструменту, обігрівальних приладів, меблів тощо. Таким чином, знову добавилося роботи, та й ще не радіотехнічної у основному. Крім того, оскільки ракетний комплекс Р2 було прийнято на озброєння армії, належало спроектувати декілька нестандартних пристроїв для перевірок приладів системи під час зберігання її на армійських базах. Також належало переробити всю документацію і виробничу і експлуатаційну, згідно з вимогами Міністерства Оборони до документації на серійну продукцію, перевипустити  на літеру "0" - так це називалося. Ця остання робота на думку працівників промисловості не мала ніякого сенсу бо всім, крім військових, було зрозуміло, що ніколи не буде потреби у тривалому протягом десятків років серійному випуску ракетного комплексу, або відновлення його випуску після тривалої перерви. Але військове відомство не хотіло відмовлятись від порядку встановленого для стрілецької зброї та ствольної артилерії ще у минулому столітті. Це ще один зразок того, як у нас недоцільно витрачають людську працю.
       Наш молодий технік Батагов привіз з полігону істотне зауваження про надмірну вагу імітатора ЕПУ та палке бажання її максимально полегшити та зменшити. Це пояснялося дуже просто - він був оператором цього приладу і мусив тягати його до ракети та від неї чи не кожен день по кілька разів, бо цикл випробувань ракети часто повторювався.
       Аналогічне палке бажання було і в автора - від німецького оригіналу нашому НЧ-блоку дістався модулятор на лампі ГУ800, копії німецької RS384, завеликої та незручної для нашого передавача, у той час, коли була радянська лампа Г483 що мала потужність, достатню для нашого модулятора. Здобувши за два роки роботи деякий авторитет, я вже одержав змогу зробити модулятор по-своєму, без оглядки на німецький аналог. Та у цілому напруженість в роботі лабораторії значно зменшилась. Навіть з'явилась можливість піти у відпустку без сварки з начальством. Цю відпустку моя дружина використала, аби показати своїм батькам, що вона придбала за останні три - роки чоловіка і однорічного синка. Жили мої теща та тесть, на той час на селі у Кіровській області. Для мене тут все було незвідане, бо я вперше у житті потрапив у справжню Росію та вперше почув "в'ятську" говірку. З батьками дружини я добре порозумівся ніколи не було в мене ніяких підстав нарікати ні на тещу, ні на тестя.
       Проходячи у перший день відпустки через нашу прохідну, я помітив біля неї групу співробітників того інституту, куди нас тимчасово переводили два роки тому тепер, кажуть вони, їх відділ переводять у наш погорілий інститут, що вже відбудувався і почав нове будівництво. Коли ж я повернувся з відпустки, то виявилось, що наш відділ реорганізували у відділ радіокерування балістичними ракетами, об'єднавши нас з більшою частиною переведених та вилучивши від нас одну лабораторію, що розробляла телеметричні системи. Крім того було створено загальноінститутський спеціалізований антенний відділ з антенщиків, розпорошених по тематичним відділам та переведених. Все це було зроблено аби створити найбільш сприятливі умови для термінової розробки систем радіокерування необхідних, як тоді вважали, для ракет на відстань стрільби понад 1000 кілометрів, поява яких очікувалась у найближчі роки. Керівником нового нашого відділу було призначено вже згадуваного Конопльова Б.М.
       Переведений до нас колектив невдовзі вирушив під проводом нового начальника на Капустино-Ярський ракетний полігон для заключних льотних експериментів щодо використання дециметрових радіохвиль для систем радіокерування. Тим часом ми, аборигени НДІ-885, залучені до нової тематики, розпочали знайомство з доробком "конопльовців", згідно з розподілом робіт, оголошеним перед виїздом керівництва на полігон. За цим розподілом мене було призначено провідним інженером підсистеми радіовимірювання швидкості ракети, що мала складатися з наземного передавача, бортового (встановленого на ракеті) приймача-передавача (ретранслятора), наземного приймача ретрансльованого та переданого на ракету сигналів з детектором допплерівського зсуву частоти і допоміжної апаратури для експлуатаційного контролю, регулювання та випробувань вказаних основних приладів. Роботу я розпочав сам-один, бо за групою, у складі якої я був, залишилось ще немало роботи над БРК. Я повинен був усвідомити нове завдання, зібрати необхідну інформацію, розробити блок-схему та почати розробляння діючих макетів апаратури. Керівництво відповідно зростанню з часом обсягу робіт добавляло кадрів, так що трохи згодом було створено дієздатну групу.
       "Конопльовський" колектив привіз собою солідний доробок у вигляді макетів апаратури дециметрового діапазону радіохвиль, що мали використовуватися у системах радіокерування задля зменшення іоносферних похибок радіовимірів швидкості ракет, активна ділянка траєкторії яких закінчується в іоносфері - міжконтинентальних та міжпланетних.
       У очікуванні повернення керівництва і конкретизації завдань ми почали вивчати доробок прийшлого колективу. На жаль виявилося, що з апаратурного доробку не можна було використати нічого, бо його конструктивні та елементні рішення застаріли. Нагадаю, що повоєнні часи були роками дуже динамічного розвитку радіопромисловості, тому все швидко застарівало. Вихідна апаратура - електронний обчислювальний прилад була тільки на папері у вигляді структурної схеми і вражала величезною кількістю радіоламп - десятками тисяч. Все це готувалося для вирішення багаточленного диференціального рівняння з змінними коефіцієнтами для міжконтинентальних ракет, без будь яких намагань спростити математичний апарат, виходячи з можливих реальних апріорних знань та з можливості розподілу вирішення проблеми між наземною радіотехнічною та бортовою апаратурою інерціального керування. Можливість побудови пропонованої системи викликала величезні сумніви, особливо з огляду на потужність нашого дослідного виробництва. Після повернення Конопльова, провідними фахівцями відділу було поставлено перед ним питання про очевидну неможливість створення системи радіокерування у тому вигляді, що передбачався за результатами вищезгаданих науково-дослідних робіт та й висловлювалися думки про недоцільність проектування радіокерування ракет на відстань 1200 кілометрів як окрему модифікацію системи для МКБР, які ще колись-то будуть.
       Саме в цей час в організації Корольова починалась розробка ракети Р5 на відстань до цілі до 1200 км., що потребувала радіокерування дальністю, бо тодішні автономні (інерціальні) системи не могли забезпечити необхідну точність стрільби. Тому саме для неї наш інститут мав створити першу радянську систему радіокерування дальністю. Така робота була суттєво простіша за створення радіокерування для МКБР, бо керування Р5 зводилось до фіксації моменту настання рівності нулю двочленного лінійного рівняння у яке з певними коефіцієнтами входять величини відстані ракети від наземного пункту радіосистеми та її похідної - радіальної швидкості, а також передачі у цей момент команди на вимкнення двигуна ракети. Звичайно, все трохи складніше, бо це вимкнення провадиться у два етапи - перехід двигуна на зменшену в кілька разів тягу та по кількох секундах остаточне вимкнення. Такий режим вимкнення двигуна різко зменшує похибки влучання, що виникають внаслідок неконтрольованого догоряння залишків компонент палива у камері згоряння двигуна. Оскільки кінець активної ділянки польоту, коли саме відбуваються вказані події, знаходиться значно нижче іоносфери, для такої системи можна було застосовувати будь-які радіохвилі, без огляду на іоносферні похибки. Щоправда, залишалось не зовсім з'ясоване питання щодо можливості уникнення затухання радіосигналів при їх проході через струмінь вихлопних газів ракетного двигуна, що виявилося при застосуванні системи БРК для керування напрямом польоту ракети Р2. Але існувала надія уникнути цього, розташувавши наземний пункт радіокерування трохи осторонь площини траєкторії, бо досвід роботи системи радіотелеметрії при стрільбах ракет Р1 та Р2 виявив, що такий захід гарантує нормальне функціонування ліній радіозв'язку з ракетою. Крім того, тоді існувала надія зменшити екрануючий ефект струменя домішкою в ко