і тато сфотографував мене убраного в них, не зваживши та побоювання матері, що я упрію, бо день був дуже теплий. Наприкінці цього ж року мені поставили новорічну ялинку, що справила на мене незабутнє враження як і одержана тоді ж з Сталінграду посилка з іграшковим поїздом. Кілька років по тому я згадував цю ялинку і жалів, що більше її мені не ставлять настали часи коли новорічна ялинка у родині сприймалася радянською владою, як ознака нелояльності до неї, про це я довідався пізніше, вже коли зняли заборону з ялинок. А поки я був малий, мені батьки роз'яснювали, що треба жаліти ялинки і не вирубувати, бо так і ліси пропадуть. Для боротьби зі звичаєм ставити новорічну ялинку навіть було створено дитячу організацію ЮДЛ - юні друзі лісу, що її діяльність активізували перед кожним Новим роком, про що мені читали з московського дитячого часопису "Мурзилка".
       Напровесні наступного року контроль наді мною з боку мами та бабусі значно зменшився, мені дозволялося гуляти по садибі та навколо її, тільки мусив не забігати так далеко, де не чути маминих закликів на обід та вечерю. Це дозволило мені детально обслідувати садибу та будинок у якому ми жили. Я нишпорив по всіх закутках саду, знаходив там цікаві квіти, всякі викинуті речі, що я приносив додому та розпитував батьків про їх призначення. Одного разу я знайшов у нашому домі пусту закриту веранду, і через вікно побачив стоячий посеред неї якийсь чорний ящик на фігурних ніжках, що своїм чорним кольором та тими ж ніжками був схожий на піаніно, музикою якого супроводжували демонстрацію тодішніх кінофільмів. Розпитавшись батьків я довідався що то труна у якій понесуть нашу домовласницю Гіллершу на цвинтар, коли вона помре. Вже значно пізніше я довідався про обряд єврейського поховання і що наша хазяйка, яка вважала себе визначною особою, не бажала лежати у труні, що в ній перенесено безліч простих євреїв, тому зробила собі персональну труну, що чекає свого часу на веранді. Це я вперше почув про смерть та про поховання і мене страшенно зацікавило, як почувається померлому у труні, тому я знайшов спосіб залізти до тої веранди, підняв віко , ліг у труну та закрився. Через щілини у моє сховище попадало світло, тож страшно не було, але мені не сподобався запах дощок, я виліз, обтрусив з себе тирсу і пішов. Коли я повідав про свою пригоду батькам, вони вирішили якось обмежити мою свободу, мені добряче виговорили і попередили, щоб нікому про це не розказував, бо ображена Гіллерша може відмовити нам у наймі помешкання і нам ніде буде жити. Довелось мовчати.
       У 1930 році з весни і до початку зими , наша сім'я мешкала у слободі Велика Мукша (тепер село Велика Слобідка), за кільканадцять кілометрів від Кам'янця, на Дністрі, по якому тоді пролягав кордон з Румунією. Там мій тато працював головним агрономом радгоспу "Наддністрянський інтенсивник".
       Саме там я побачив як росте хліб наш насущний, що у тому радгоспі складався з пшениці, жита, вівса, гречки, кукурудзи, сої. Вирощували там і тютюн. Я навчився відрізняти зернові різних видів, познайомився з деякими характерними технологічними процесами збирання та обробки цих культур --- жнивами серпом, косінням самоскидкою, в'язанням снопів, укладкою копиць, обмолотом, віянням, збиранням та пров'ялюванням тютюнового листя. Мама розпитувала тата про сою, що, мабуть була їй незнайома,  чого про неї багато говорять та намагаються всюди сіяти. Тато ж розказував про величезну кормову та харчову цінність сої. Опісля і в школі нам про неї немало розказували і у якомусь підручнику вона згадувалась, як "рослинна корова". Мабуть, це і закріпило в моїй пам'яті розмову батьків, тим паче, що і у селах і в Кам'янці підсмажене зерно сої використовували тоді як ласощі нарівні з соняшником та підсмаженою кукурудзою. У Мукші мама моя поралась на кухні та активно діяла у драматичному гуртку місцевого сільбуду, блискавично опанувавши українську мову, а я, поки не заприятелював з місцевими дітлахами, частенько супроводжував батька у його польових поїздках на фаетоні, розпитував його про побачене і він роз'ясняв мені все що мене цікавило.
       Підчас однієї вранішньої поїздки, я прокинувся від сну у фаетоні, почувши розмову батька з кимсь. Як виявилось це був прикордонник, що вартував дорогу, розпитував батька хто він та куди їде. Задовольнивши цікавість москаля, як тоді у нашому селі називали солдатів, ми рушили далі і виїхали на пагорб, з якого побачили Дністровську долину покриту ранковим туманом, з якого стримів зруйнований залізничний міст, дві частини якого з паротягом та вагонами на них лежали кінцями у річці - сумна пам'ятка громадянської війни. Праворуч з танувшого туману проглядало село - те саме до якого у революційні свята з Кам'янця приїздив поїзд з демонстрантами, що мітингували біля в'їзду на зруйнований міст, посилаючи прокляття "боярській Румунії", про що я по кількох роках вичитав у "Старій фортеці" В.Беляєва.
       Через деякий час я перезнайомився з місцевою дітворою і вже не потребував батьківської опіки, став бавитися з новими приятелями,  перш за все дітьми з сусідської сім'ї Юр'євих  - їхня старша дочка була мого віку і стала мені найбільшою приятелькою. Позбавившись мене як супутника, батько став їздити по ланах верхи, що викликало незадоволення матері через псування одягу від тої їзди.
       Радгосп у якому ми жили було засновано на місці маєтку з панським будинком, що мав терасу та портик грецького стилю по коротшій стінці будівлі. Перед портиком був партер невеликого парку, за парком Дністер. У ті часи в будівлі була прикордонна застава, на терасі було робоче місце днювального, до якого дітвора частенько бігала подивитись на його вбрання, зброю та побалакати. Оскільки днювальні не знали української мови, то я виконував роль перекладача у необхідних випадках і, як тепер кажуть, сприяв цим міжнаціональним контактам. Коли ж з'являлось начальство, нам доводилося іти геть з тераси, проте коли начальство зникало ми знову спілкувалися з днювальним. Щоправда, по радгоспу ходив поголос про погану вдачу начальника застави та його жінки, але на наших візитах це не відбивалося. У начальника був син, років на три старший за мене, який не спілкувався з місцевою дітворою, мабуть теж через мовний бар'єр, та зо мною він законтактував, водив до себе додому, у службові приміщення застави, показував зброю, набої. Проте сердечності у наших взаєминах не було - цей панич (мене теж називали паничем, але не у Мукші) не приставав до наших сільських забав, не ходив босим, не вживав "не прийнятих у Версалі" виразів, що ми їх набрались від радгоспних конюхів, наших улюбленців.
       Трохи осторонь від застави на схилі стояв будинок у якому містились наша квартира та контора радгоспу. З боку застави це був перший поверх, а з протилежного другий, бо там був ще й перший поверх на якому була квартира Юр'євих та одна з радгоспних комор. Цей бік нашого будинку виглядав на господарський двір, з лівого боку якого були стайні, з правого кузня та стодола. Двір використовувався то як тік, то як майданчик для всіляких кінських справ, тощо. А ще на ньому побудували за нашого там перебування "холодну" для порушників кордону - будівлю на 10-12 квадратних метрів. Порушники ж самі і будували.
       Одного дня все село загомоніло про незвичайну пригоду -напередодні вечором, до одної хати нашої Мукші зайшли два румунські унтер-офіцери і спитали в хазяїна, де у цьому селі міститься радянська влада. Той розказав їм як дістатись до сільбуду (клубу), а коли вони рушили у тому напрямку, побіг на заставу сповістити про порушників кордону. Коли ж прикордонники наблизились крадькома до сільбуду, який цього дня не працював і був замкнений, вони почули як румуни грюкають у ставні та лаються на адресу і радянської влади і того дядька, що обманув їх. На вигук "Стой, руки ввєрх!" вони виконали цю вимогу та сказали "Ну ось і влада." Протягом наступного дня стало відомо, що це українські хлопці з нашої ж губернії, які у громадянську війну працювали у Бессарабії та там і залишились по війні, потрапили до румунського війська, відслуживши найнялись у прикордонники та врешті решт вирішили дістатись рідних країв. Через день їх відправили пішки до Кам'янця, під конвоєм, звичайно. Проводжало їх все село, мабуть крім мене, бо мама побігши на те видовисько замкнула двері під моїм носом, як то кажуть. Прийшовши з цих проводів мама все бідкалася жаль хлопців, такий дощ був учора, грязюка страшна, як бідні "румуни" намучаться. Батько ж спитав, а чого ж ти пожаліла румунів, а не конвоїрів, що мусять ще й зброю нести на собі.
       Це літо залишило у моїй душі і страшні спогади... Якось компанія малечі, до якої я належав, впіймала кошеня та почала його мордувати. Спочатку кинули його у бочку з водою, аби втопити, але кошеня спритно видобулось з бочки та кинулося втікати, тоді його загнали у кут між двома стінами і почали жбурляти у нього камінням. Я відчув, що робимо ми щось погане, але згадав про те як мама проганяла це саме кошеня з нашої кухні, називаючи його злодіюкою, і ця згадка упевнила мене, що нічого поганого у вбивстві кошеняти не буде, тож і став жбурляти каміння намагаючись краще влучити в нещасне кошеня. Але, коли за деякий час я побачив його всього у крові, з перебитими задніми ногами, що спинаючись з останніх сил на передні, з незвичайно широко розкритим ротом, з якого виходило ледь чутне шипіння, дивилось на своїх вбивць широко ж розкритими очами у яких вгадувалась невимовна туга, в мене опустились руки, я весь затремтів і побіг подалі від цієї страшної картини... Через деякий час я вирішив - піду до мами, сповіщу її про загибель кошеняти злодіюки, вона мене похвалить і я заспокоюсь... Мати ж на мої слова розплакалась, пожаліла нещасну тварину і сказала, що якби знала, до чого спричиняться її слова, то ніколи б їх не сказала... Так що розмова з мамою не принесла спокою моїй совісті і спогад про вбивство кошеняти мучає мене і досі...
       Довелося мені стати свідком ще одного вбивства. Якось, підчас моїх відвідин днювального, до нього підійшла розгнівана дружина начальника застави і попрохала перестріляти цуценят службової собаки, бо вони з'їли(саме так було сказано) кілька носовичків, що сохли після прання на вірьовці. На час цієї розмови цуценята були коло своєї матері, що була прив'язана у парку навпроти поста днювального. Пані начальниця дала солдату пачку малокаліберних набоїв. Одержавши набої солдат спохмурнів, взяв гвинтівку й прогнав мене додому. Ще не дійшовши до нашої оселі я почув постріл і за ним одразу жалібне скавучання, на ці звуки вискочила моя мама та забрала мене до кімнати, позачиняла вікна, аби не так чути постріли та скавучання, що було чутно з усіх сторін, бо конаючі цуцики розбіглись у різні боки. Але за хвилину-другу мені вдалося вислизнути на ґанок, з якого я побачив одного з підстрелених цуценят, що бігло з скавучанням припадаючи час від часу до землі і цівка крові текла з його рота ... За мить мати втягнула мене до кімнати, а я поривався до цуценят, аби чимось полегшити їх страждання, хоч приголубити...
       Там же у Мукші один дядечко з Кам'янця подарував мені справжній револьвер з розбитою пластмасовою рукояткою. Даріння відбулося у присутності кількох чоловік, яким дядечко пояснив, що цю зброю він колись купив щоб відганяти собак, та не користувався нею, а до того ж ще й рукоятку розбив і тепер зброя йому ні до чого. Я з радістю схопив револьвер, побіг додому, розклав на табуретці його та уламки рукоятки і став мудрувати, як їх об'єднати. За цим заняттям і застав мене батько, роздивившись, що то переді мною лежить та розпитавши де я це взяв, батько забрав усе і кудись поніс, більше я того револьвера не бачив.
       Якось вийшло так, що десь серед літа, у пору поспівання всякої городини я залишився без компанії - чи то діти роз'їхались, чи ще щось. І ось блукаючи по окрузі, я додумався до крадіжок на радгоспному городі. Спочатку я крав молоду кукурудзу, яку я дуже полюбляв вареною, але потім дещо поширив асортимент краденого. Справа у тому, що на запитання мами, де я беру оту кукурудзу, я відповідав, що то Лукаш дає. Насправді ж я того діда Лукаша, що наглядав за городом, боявся як вогню і побачивши його на городі кидав всю награбовану кукурудзу і тікав притьмом. Але мама, повіривши мені, раз по раз просила переказати Лукашу, що як він такий добрий, то дав би і ще дечого - моркви, часнику, тощо. Отак і довелося розширити асортимент крадіжок. Через деякий час мама сповістила тата про джерело постачання її городиною. Тато здивувався, сказав що ніколи не думав, що той відлюдько Лукаш може бути таким підлабузником. Одного дня, коли я був при батькові, повз нас проходив Лукаш, тато зупинив його, та спитав, чого це він дає мені городину. Лукаш глянув на мене так, що я й досі пам'ятаю та пояснив, що то я сам беру, тільки він не хотів жалітися. Отож зі мною провели виховну роботу і я виправився настільки, що і тепер не дозволяю собі і не даю іншим зламати качана кукурудзи чи голівку соняшника у полі, як це робить більшість городян.
       Одного разу мій тато з якимсь начальством з Кам'янця поїхали машиною подивитись сади місцевих селян і взяли мене з собою. У одному з цих садів хазяїн показував приїжджим свої яблуні та давав необхідні пояснення. Дорослі слухали та на запрошення хазяїна куштували яблука, а про мене забули, я ж підстрибував, аби й собі зірвати яблуко, та не доставав. Коли ж це побачив хазяїн, він виламав чималу гілку з кількома яблуками та віддав мені. Батька збентежило таке поводження з деревом і він зробив зауваження господарю, а той махнув рукою і сказав чого його берегти, все одно відберуть. Чого відберуть, коли і куди я довідався набагато пізніше, але тоді мене вразив скрушний вигляд моїх батьків після того як тато повідав мамі про цю розмову.
       Багато було і інших явищ та подій того Мукшанського літа - і купання у Дністрі, і великі човни, що до радянських часів служили транспортними засобами для населення, а коли державний кордон проліг по Дністру, залишились сохнути на березі, і знайомство з трактором, і дружба з кіньми, і мандри з татом і мамою до Кам'янця, а поки тато справляв справи у місті - з мамою на радгоспному фаетоні до Адамівки і Ріпинців - сіл,  де живуть наші родичі, і втручання озброєних прикордонників у сільське весілля і багато чого іншого.
       Пізньої осени 1930 року батько з сім'єю був змушений вернутися до Кам'янця бо його звільнили з роботи, звинувативши у безгосподарності, або у чомусь подібному, бо зіпсувався американський трактор, з якого у мороз не злили воду.
       Виїхали з Мукші ми поночі, батько був озброєний позиченим пістолем, бо побоювались якихось банд, що нібито полюють на подорожніх. Але доїхали без неприємностей, тільки я дуже мерз у цій мандрівці. Батька збирались судити за того трактора, але все обійшлося.
       Помешкання мої батьки зняли на Московській вулиці (тоді вул. Затонського) у великому будинку родини Погранічних (бувають і такі прізвища). Частина будинку була зайнята якоюсь сільськогосподарською конторою, у якій став працювати батько. За деякий час він вступив до аспірантури у місцевий сільськогосподарський інститут, та став працювати викладачем, спочатку за сумісництвом, а у 1933 році перейшов на штатну посаду. Мама у 1931 році стала студенткою робітничого факультету - так тоді звалися підготовчі відділення ВНЗ'ів, що по первісному задуму радянських органів мали готувати до них недостатньо освічену робітничо-селянську молодь.
       Наша сім'я вже колись мешкала у цьому кварталі Московської вулиці і навіть у цьому ж будинку, коли я себе ще не пам'ятав, тож нас, і мене у тому числі, сусіди сприйняли за своїх і я зразу заприятелював з тутешніми дітьми. Крім сім'ї власників дому, мене радо сприйняли і мешканці сусідніх будинків родина лікаря Тарасюка, у якого мене лікували і раніше, коли ми жили у Мукші, у нього було два сина підлітка, що влітку залучали мене до своїх ігор, і бездітне подружжя галичан Щиголів, що раніше мешкало з нами у одному домі на Шевченківській, і польська родина, з якою Щиголі приятелювали, з дочками  - вже великою, років 15-ти, Ципою та років на два молодшою за мене Зоєю. Щиголі до світової війни жили і працювали у Відні, по війні Щиголі не захотіли жити у Польщі, провінцією якої стала їх рідна Галичина, після поразки Червоної Армії у радянсько-польській війні. Щиголь під час світової війни був офіцером австро-угорської армії, а у нас став викладачем радянсько партійної школи (Совпартшколи), що готувала керівні кадри для Кам'янець-Подільської округи, був ідейним комуністом, як я довідався згодом.
       Дочка щиголівських сусідів Ципа давала уроки музики і палко бажала навчити грати на піаніно і мене, але це їй не вдалося через мою немузичну вдачу. Глава цієї сім'ї, колишній червоний партизан, був напрочуд веселою людиною, частенько організовував всякі ігрища зо мною та своїми дочками.
       Навесні наступного року мене віддали у приватний дитячий садок з нашими харчами, що організувала одна сусідка, здається таких організаторш називали "фребеличками". Це була дуже лагідна тьотя, що водила нас по Кам'янецьким паркам, садам, до Смотричу, де у ті часи був красивий водоспад у який і влітку і взимку стрибали з мосту деякі сміливці, розказувала та читала багато казок. Одного разу її спіткало велике горе - дочка загубила продуктові картки, добра тьотя цілий день плакала, а ми жаліли її та не знали, як їй допомогти.
       Вечорами ж і по вихідних днях я спілкувався з своїми сусідами, про яких згадано вище, але самим близьким моїм приятелем був Ківка Гусман, з яким я спілкувався у теплу пору року щодня. Проте сталося так, що я ж цього Ківку і образив так, що він заплакав, затрясся від обурення і трясучимися губами вимовив "Ты знаешь, что ты сказал? Если я сообщу в НКВД о том, что ты обозвал меня жидом, то твоего папу арестуют и сошлют в очень далекие края.". Я злякався не на жарт, хоч і не міг нічого зрозуміти, бо я ж назвав його жидом лише тому, що знав одного чоловіка, що чимось не догодив моїй бабусі і вона згадуючи про це назвала його "жид", я ж був впевнений, що то просто його ім'я і назвав так Ківку, бо той теж чимось мені не догодив і зовнішністю нагадував бабусиного знайомого.
       Підібгавши, як то кажуть, хвоста, я поплентався до мами та спитав її чи правду каже Ківка про можливе покарання за мій вчинок. На мій подив, вона це підтвердила і повідала мені, що Ківка належить до євреїв - народу, що колись втратив батьківщину і з якого знущався царат, а тепер ми повинні ставитися до них, як до рівних і не обзивати їх жидами, бо це дуже образливо. Ось таким чином я довідався, що крім німців є ще й нація євреїв. Щодо ж до поляків, росіян та українців я їх довго сприймав, як один народ, а мови вважав чимось сімейним, бо розумів їх всі, хоч вільно говорити по-польському не вмів. Після маминого роз'яснення національного питання я довідався, що і у євреїв є своя мова, якою вони спілкуються між собою.
       Крім згаданих вище подій і обставин, на новому місці мене спіткало багато цікавого. Перш за все книжки, у Мукші їх з нами не було, десь зберігались у Кам'янці, до того ж раніше я ними не цікавився. Але тепер, взимку 1930-1931 років, книжки, що повернулися у сім'ю, дуже мене зацікавили, особливо два річні комплекти журналу "Всемирный Следопыт" своїми яскравими палітурками місячних номерів, та "Кобзар" 1927 року видання червоною палітуркою, кольоровим портретом задумливого юнака і незвичним текстом з короткими рядками, ще одна книга привернула мою увагу малюнками якихось чудернацьких приладів. З мого зацікавлення малюнками і виникло бажання дізнатися, що ж на них зображено, що за люди, які події та прилади. Своїми запитаннями  про це я зовсім замучив батьків і мого дядька Івана, що намагався взимку трохи відпочити у нашій сім'ї від селянської праці. В наслідок цього дядько за два-три дні втік від мене на село, а батьки стали вчити мене грамоті, аби я менше чіплявся до дорослих. Коли ж я навчився читати, найулюбленішою моєю книжкою стала книжка зовсім без малюнків "Байки" Глібова, яку я читав і перечитував безліч разів аж до 1937 року, коли цю книжку відібрала вчителька, мотивуючи це тим, що книжку видано у Києві 1918 року за панування там націоналістів, тому вона шкідлива(!). А взагалі, навчившись читати, я став читати все без розбору: підручник фізики, твори Джека Лондона, агрономічну літературу, газети, вивіски, а це породило нову зливу запитань до дорослих, з чого тато весело сміявся навчили грамоті, на свою голову. Більшість з того, що читав була мені незрозумілою, крім байок, звичайно, але значну частину свого життя я потім повертався до прочитаного, після набуття нових знань, що на мою думку стосувались незрозумілого. На жаль, таке безсистемне читання сприяло тому, що у моїй свідомості довго існували і хибні уявлення про деякі речі, а може і зараз ще вони є. Мабуть "Кобзар" особливо полюбився мені через коментарі, що сприяли дещо кращому розумінню читаного, хоч і тут не обійшлося без батька та без перечитування протягом багатьох років. Крім того, я відчував, що за цими коментарями криється ще щось, вельми цікаве і про це я допитувався у батька.
       Коли і як я навчився писати зовсім не пригадую, зате пам'ятаю, як тато приніс додому друкарську машинку і, коли я виявив цікавість до неї, пояснив що до чого та допоміг мені надрукувати кілька слів на листі до родичів. До речі, те що я навчився писати самотужки, за мінімальної участі в процесі навчання старших, призвело до того, що у мене виробився поганючий почерк, що у подальшому виправити не вдалось, хоч і пробували.
       Мама принесла додому посібник з німецької мови - читанку з назвою "Unser Aufbau", що привернула мою увагу незвичними шрифтами і прийшлося батькам задовольняти мою цікавість щодо і алфавітів і правил читання німецьких текстів, а також і навчити кільканадцяти німецьким словам. Синова зацікавленість німецькою мовою дуже батькам імпонувала, тому вони не шкодували часу на сякі-такі заняття зо мною. Тоді ж і польська дитяча книжка мені трапилася. Чи то вона, чи то перше оповідання у ній звалося "Przegody Petrusja", але читати по-польському я не став, бо дуже обурився на поляків, що вони пишуть латиницею та ще й так, що важко запам'ятати їхні  правила  читання.  Тому  читати по-польському я навчився вже підлітком.
       Знайомство моє з латинським алфавітом та мій потяг до німецької мови, мабуть, подали батькові ідею подарувати мені на шестиріччя альбомчик з двома-трьома десятками закордонних поштових марок, знятих з листів іноземних ботанічних садів до Сільгоспінституту (СГІ), що мав дослідну ділянку з статусом ботанічного саду і листувався з закордоном. З того часу я став колекціонувати марки, проте у війну пропала моя колекція і з того часу я перестав бути колекціонером, але й дотепер маю звичку прибирати цікаві марки, що випадково попадають до рук. Одержавши батьків подарунок, я знову засипав тата запитаннями про країни, з яких мої марки, про те, що на них написано, та що зображено. Батько старався якомога повніше відповісти на ці запитання, хоч бувало, що одразу не міг цього зробити, а потім, мабуть проконсультувавшись десь, відповідав.
       Моє перше знайомство з радіотехнікою, фахівцем з якої мені судилось стати згодом, також відбулось у 1932 році - сімнадцятирічний син господарів дому завів собі радіоприймач,  таку собі лаковану чорну круглу скриньку з блискучими детальками, від якої відходив шнур з навушниками у яких чувся якийсь шелест. Мені пояснили, що це передача з Варшави. Коли ж я сказав, що нічого не розберу, що говорять, мені пояснили, що це тому, що антену недостатньо високо підвішено. Особливого враження цей прилад на мене не справив, може тому, що я вже був знайомий з телефоном, що був у батьковій конторі.
       Восени 1931 року мене віддали у дитячий садок, бо мама й тато були зайняті цілоденно, а бабуся Надія Вериньовська, хоч мешкала поряд, мусила підробляти десь далеко. Раніше, коли вона підробляла у наших сусідів поляків, зо мною проблем не було, але потім все змінилось. У дитячому садку я прийшовся не до двору - одягали мене по-міському, а всі інші діти були одягнені простіше та й ще, як на гріх вихователька, що привела мене у групу, спілкувалась зо мною російською мовою. Отож мене було сприйнято за чужинця і наді мною почали збиткуватись всі хто хотів, навіть моє володіння українською мовою не допомогло. Особливо мені дошкуляли за те, що ходив у в'язаній шапочці з помпоном - "дівчачій", як вважали мої кривдники, її викрадали з гардеробної, грали нею у футбол та волейбол, наряжалися дівчатами, одягали мою шапку та викривлялися у такому наряді. Мама ж моя ніяк не хотіла зрозуміти моє небажання ходити у цій шапчині і замінити її на щось інше, та мабуть і не було на що часи, були важкі.
       Проте за місяць-другий настав час, коли ставлення до мене докорінно змінилось, коли я показав своє вміння робити з паперу надувних чортиків, бантиків та інших іграшок. Я зразу став героєм дитсадку і знущання над моєю шапкою припинились, до мене стали звертатись у всяких справах за порадою чи за довідкою і я став одним з лідерів.
       Наступного літа (1932 р.) я у садок не ходив, бавився з іншими дітьми, ходив з батьками на купання до Смотричу, ходив з татом на дослідну ділянку Сільгоспінституту (СГІ), на город, відвідував з батьками Кам'янецьку фортецю та інші пам'ятки старовини, побували ми й у краєзнавчому музеї, де бачили мощі якогось дуже праведного ксьондза та дуже грішного когось з графів Потоцьких, старовинну зброю та бойову одіж. Виїжджали і до татового рідного села  Адамівки. Восени збирали кукурудзу та кавуни на городі. Тоді ж я вперше у житті побачив похорон - поряд з городом був цвинтар і я, скориставшись зайнятістю батьків на городі побіг подивитись, що то за натовп рухається. Зустрінуті знайомі хлопчаки повідомили, що то ховають померлого. Хлопці удавали , що їм дуже страшно та моторошно бути поблизу покійника, але ж пильнували, коли роздаватимуть коливо. Я теж підбіг з ними за коливом, але побачивши, що піп роздає щось сіре і неапетитне на вигляд, вирішив не тлумитись заради такої їжі.
       Зиму 1932-1933 року я не ходив до дитсадка. Чому, не знаю. Може вже восени з'явились ознаки майбутнього голоду. Батьки часто розмовляли про скруту з продуктами харчування, я ж вичитав у прийшовшій газеті про постанову уряду щодо заготівель сільгосппродуктів з метою забезпечення ними населення, чи щось у цьому дусі. Коли прийшла додому мама я радісно повідомив її, що уряд подбав про нас і прийнято відповідну постанову. Мати подивилась у газету та сказала, що я ще мало чого розумію, бо ця постанова означає, що стане ще скрутніше. Скоро так і сталось... Не пригадую, щоб я дуже голодував, але був день, коли чогось попоївши мої батьки пішли до своїх занять, залишивши у хлібниці дві невеликих скоринки хліба, при чому мама попередила мене, щоб я їх не з'їв, бо тоді всім нам ввечері не буде чого їсти. Я ж з'їв ці скоринки хоч і жаль було батьків та їсти хотілося. Коли ж прийшов додому тато, я попрохав пробачення за цю провину. Результат вибачення був бентежливий, щоб не сказати більше - батько розплакався... Одного разу слухаючи розмови батьків, що партійцям дають добрі продовольчі пайки, я спитав батька, а чого він не вступить у партію тоді ж матимемо добрий пайок? Досі пам'ятаю, як тато подивився на мене, вислухавши цю пропозицію... Адже, як я довідався згодом, син середняка, брат двох царських унтер-офіцерів не міг тоді і мріяти про вступ у "партію трудового народу", хоч за документами батько вважався сином бідняка. Більш того, якщо у процесі вступу до партії виявиться, що насправді дід Левон був середняком, то неприємностей було б дуже багато... Та, мабуть, батько і не бажав вступати до партії, що неспроможна нагодувати народ.
       Десь у ті ж дні ми з татом бачили на головній вулиці Старого міста голодуючих дітей, що просили кавалок хліба, а люди похмуро йшли повз них ніби не помічаючи... Другого дня проходячи у тому ж місці ми побачили юрбу, що оточила вітрину, під якою сиділи голодуючі. Батько спитав у чому справа, йому відповіли  хлопчик жебрак помер...
       Одного дня, коли ми з мамою були вдома, раптом у наш двір заїхала підвода і до нас зайшов дядько Іван, що, як виявилося, привіз нам харчі:  чорні лискучі хлібини, мабуть ще щось було. Поки дядько з мамою розвантажували віз, я не тямлячи нічого від радощів побіг у контору, де у цей час знаходився батько і сповістив, що дядя Ваня хліба привіз. За цей вибрик мені опісля добре виговорили, роз'яснивши небезпеку похвалятися хлібом серед голодуючих...
       Чого ціла низка сіл на Поділлі не голодувала не знаю, але голодувало місто. Може справа у близькості кордону? Тільки через вісім років я довідався, що по решті України та по Донським степам голод буквально нищив села, міста жили дещо краще.
       Цієї ж зими стало відомо, що уряд прийняв рішення про злиття нашого сільськогосподарського інституту з Житомирським з переселенням до Житомира більшості викладачів. Багато про це розмовляли між собою мої батьки. Мати казала, що не виживемо там, бо на Житомирщині кукурудза не родить, батько ж казав, що якщо буде так як тепер, то і у Кам'янці люди не виживуть майбутню зиму, а як поверне на краще, то і у Житомирі проживем, а роботи для нього у Кам'янці не знайти, бо на виробництві він більше працювати не згоден, та й мамі треба вивчитись. Переїзд людей мав відбутися у серпні.
       По Великодніх святах 1933 року мене відправили до Адамівки у сім'ю дядька Івана на відгодівлю. Там тьотя Маня, Іванова жінка, відправляючи мене з сестрою Вандою на прогулянку після снідання чи по обіді, давала мені з собою на додаток добрячий окраєць житнього хліба, посипаного сіллю, який я з'їдав за кілька хвилин та вертався по новий. Сусідки та родички бачили це і тільки зітхали  - от як виснажився хлопець.
       В Адамівці мене радо прийняла у свій гурт семи-дев'ятирічна малеча, мої нові друзі вже планували, що я лишуся з ними, восени підемо до школи, розстріляємо з пукалок (це така дитяча зброя) портрет Леніна, що напевне повісять замість розстріляного школярами торік, святкуватимемо Різдво, новий рік, ходитимемо з зіркою, колядуватимемо. Я вже трошки знався на політиці і був певен того, що Ленін - то був великий, безгрішний та добрий дідусь, що прогнав царя та білогвардійців, навчив трудівників як боротись з експлуататорами - так було написано у всіх дитячих книжках, що мені купували, крім того я щось чув про Сталіна, що нерозумно виконує ленінські настанови. Тож я наважився переконувати своїх друзів, що у Леніна стріляти не слід. Мене засміяли і виклали мені, що саме Ленін головний ворог людям, а Сталін людина доброзичлива. Багато разів потому я допитував батька чим можна пояснити такі політичні переконання адамівців. Батько до початку війни відмовчувався і тільки восени 1941 року сказав мені, що, мабуть, наші земляки просто перенесли на Леніна провину за сталінські викривлення економічної політики, адже Сталін відмився від них своїм "Ответом товарищам колхозникам" де засудив деякі явища, що супроводжували колективізацію.
       Після першого знайомства зо мною, більшість моїх нових друзів якось відійшла від мене, чи я від них, залишились кузина Ванда та сусід Стасьо Валяровський з якими я провів все літо, гуляючи по окрузі то з Вандою то з Стасьом. З Вандою ми гуляли вздовж нашої річечки, збирали польові квіти, плели вінки з них, спостерігали пташок, вишукували незвичайні (для мене) рослини, щось розказували одне одному. Одного разу Ванда показала мені глину сірого кольору, назвала її глеєм та пояснила, що нею можна користуватись замість мила для відмивання бруду. Вона також навчила мене добувати придатну для пиття воду замість річкової, викопуючи ямки у вологому ґрунті. Може ще чомусь вчила але ці дві речі закарбувались в пам'яті тому, що про них я згодом вичитав у "Маленьких дикунах" Сетон-Томпсона і тому, що довелося під час війни користуватися і глеєм і "індіанською криницею". З Стасьом ми гуляли по полях, городах, він показував мені як переробляють коноплі, навчив мене робити сопілки, свистки та інші музичні інструменти з квітконосів кульбаби, стручків акації та черешків гарбузового листя, гілок бузини та каштану і кльону, плести нагайки з клоччя, роз'яснив при нагоді, що лайка на адресу хлібних злаків, навіть на їхні остюки то величезний гріх, так само як і на адресу сонця. Валяровські вважались поляками, бо були хрещені в костьолі і замість хрестиків носили натільні образки, інколи ходили до костьолу, але польською мовою не користувались навіть вдома. Тепер ця родина споріднена з нами через Вандину дочку, що вийшла заміж за Стасевого небожа. Стасьо ж загинув там де згинула більша частина друзів мого дитинства - під Тернополем у 1944 році.
       Ванда та молодша на три роки її сестричка Зоя виховувались у релігійному дусі, вважали "Бозю", що образ його був у куточку, найвищою силою та суддею всіх людських вчинків, з серйозними личками молились на ніч, боялись блискавки та грому, бо то кара божа комусь за гріхи, хоч вважали можливим уникнути її сховавшись під ліжко. Але крім вечірньої молитви всі інші - перед та після їжі, виконувались поспіх, або й ніяк, коли дідусь не бачить. Власне вся релігійність у родині трималась на дідусеві, він пильно слідкував за обрядністю у сім'ї, проте за угодою з моїм батьком терпів онука безбожника і не намагався його перевиховати. У вільний час дідусь (дзяд, як звали дідів у нашому селі) читав якусь малогабаритну книжечку надруковану слов'янським шрифтом. Щоправда вільного часу у дідуся було замало, бо він цілоденно щось робив - порав худобу,  город і  ділянку засіяну пшеницею та житом, косив траву і збіжжя косою, молотив ціпом та віяв, молов на жорнах зерно, ткав. Тьотя Маня теж поралась вдома, вона порала корову, птицю, полола на городі, переробляла молоко на сметану, сир та масло, готувала їжу на всіх, пряла. Дядько ж працював у ТСОЗ'і - товаристві спільного обробітку землі і удень вдома бував лише на обіді і то не завжди. Був у дядька і кінь, що ходив до ТСОЗ'у разом з хазяїном. Був також і сепаратор, що приховувалось, бо наявність його у господарстві вже була ознакою куркульства. Саме тому, коли одної неділі дядько перевіряв сепаратор, а Ванда покликала троюрідну нашу сестричку з сусіднього двору "Галю, ади, до нас ходь тут машинка гуде", дядько вискочив до нас з хати мов несамовитий, схопив дочку за коси, але за мить по тому, випустив її з рук і наказав мовчати. Більше у цей день машинка не гула...
       Під час мого перебування у селі я був свідком ще трьох подій, що справили на мене величезне враження.
       По-перше, це зелені свята, коли всю дядькову садибу і хату, як і всі інші в селі, було прикрашено різноманітною зеленню на додаток до тої густої рослинності, що була у садибі, долівку у хаті було прикрашено листям півників, що нібито було створено для того, таке воно плескате.
       По-друге, гуртовий виїзд села на сіножать, коли дорослі косили гуртом сіно, а діти сиділи у затінку під возами та бавилися з зайчатами, ховрашками, гніздечками перепілок та інших пташок, з пташенятами, а інколи і з їхніми батьками. Все це до нас зносили підлітки, що рухались слідом за косарями, підбираючи цю живність, очманілу від людського наступу.
       По-третє, толока, що була вчинена задля зруйнування старої та побудови нової хати дядькові Михайлу, коли за один день розвалили й розтягли стару хату та надвечір вже стояли стіни нової. І на сіножаті і на толоці нас дуже смачно годували молоком, сиром, квасним молоком.
       На другий тиждень серпня по мене прийшла з міста мама. Тьотя Маня, що знала про день маминого приходу з листа, в цей день одягла та взула мене так тепло, що мама зразу заходилась мене роздягати та розувати і подивувалась, як я не захворів від такого укутування, зніяковіла тьотя Маня вимушена була признатись, що мене так вдягнено з нагоди зустрічі з матір'ю, а взагалі я бігав з ранку до вечора босий і майже голий. Назавтра ми з мамою рушили до міста, йшли найкоротшим шляхом, через Кадієвці до дороги, що мама назвала "шосе" і далі по ній до Кам'янця. Шосе мені не сподобалось стрічка жовтого щебеню, що по ньому не можна йти босоніж, доводилося   йти збоку, де росла трава та пильно дивитися під ноги, бо у тій траві було багато камінців. Осторонь шосе стриміли тонюсінькі деревця, ніде не було затінку, а сонечко припікало добряче. На камінцях я позбивав у кров пальці на ногах, мама і жаліла мене і лаяла за те, що я погано дивлюсь під ноги. За кілька годин ми з мамою пройшовши Підзамче та Кам'янецьку фортецю спустились у каньйон Смотричу, перейшли його та через Руські Фільварки дістались додому.
       15 серпня на другий чи третій день по цьому анабазису, був мій день народження, з цієї нагоди вся сім'я всілась за стіл у майже пустій, з огляду на переїзд, кімнаті, мене батьки привітали, попередили, що мають намір віддати мене у Житомирі до школи, якщо візьмуть семилітнього. За день-другий виїхали за новим призначенням. Приїхавши вранці до Козятина ми всілися у пасажирському залі, у очікуванні "скорого" поїзда Одеса-Ленінград, що йшов через Житомир. Зал справив на мене неприємне враження своїм виглядом і специфічним запахом. За деякий час вийшли ми на перон, побачили паротяг, що відсапувався та гудів як навіжений, потому замовк і підтягнув вагони до перону. Ми сіли у вагон, що видом та запахом нагадував пасажирський зал і після кількох сильних струсів рушили.
       У Житомирі ми зразу розмістилися у студентському гуртожитку, де я затоваришував з братами Чабанівськими, що приїхали водночас з нами з Кам'янця ж. Ми лазили по деревах, спостерігали літаки, що весь час літали над містом поки наші батьки вирішували житлові проблеми. За день-два Чабанівські влаштувались десь та виїхали, а ще за день виїхали й ми, оселившись у приватному будинку, що належав самотній вдові. Вона нам здала дві кімнати загальною площею 30 кв. метрів за 15 рублів на місяць. У нашій половині дому ще дві кімнати займав військовий - полковий комісар з родиною. Кухня була спільна.
       У Адамівці мене таки добряче відгодували, бо мені житомирські хлопчаки зразу приліпили прізвисько "кабан" й майже усерйоз радили вечорами сидіти вдома, бо торгівці людським м'ясом, що з'явились голодною зимою, можуть спокуситись мною. Не знаю, як у Житомирі було з канібалізмом, але котів в місті не було тоді видно, всіх взимку поїли.
       Ще за день-два мати відвела мене до школи-семирічки, що була неподалік і скінчилось моє особисте життя, я став членом суспільства...
       На першому уроці в школі вчителька Катерина Григорівна обійшла нас, першокласників, показуючи всім по черзі малюнок на першій сторінці букваря та пропонуючи розказати, що на ньому зображено. Коли вона дійшла до мене, я показав та назвав крім предметів, помічених моїми попередниками ще й шпаківницю, чим заслужив першу вчительську похвалу. На подальших уроках нас вчили лічити та виводити у зошитах елементи літер, а що я вже вмів лічити, рахувати і писати, то мені дозволялось писати що заманеться. Внаслідок цього мої співучні наступного року надбали красиві почерки, а я і досі пишу каракулями. Такий мій вільний режим спричинився ще й до того, що я став на уроках неуважним та весь час вертівся, відволікаючи на себе учнівську увагу, за що одержав одного разу зауваження від вчительки. Я дуже боляче це переживав і прийшовши додому, так гірко розплакався перед мамою, що вона не на жарт перелякалась, а коли дізналась про причину мого горя і зміст зауваження (Барановський, не вертись!), то заусміхалась і сказала, що нічого горювати, не страшне це зауваження, але я мушу поводити себе на уроках спокійніше і не заважати вчительці та своїм товаришам. Учні ж у нашому класі, як і у всій школі були в основному з одного з тодішніх передмість Житомира, що звалось "хутір Леніна", і досі не знаю чи це назва офіційна, чи народна. Це було звичайне приміське сільце з традиційними хатами поліського зразку, садками, переважно вишневими. Городян у нашій школі було небагато, бо неподалік було ще кілька шкіл-десятирічок, навчання у яких вважалось більш престижним, але була у класі і одна дівчинка єврейка, хоч євреї віддавали своїх дітей переважно у російські школи. До речі ця дівчинка була улюбленицею і учнів і учителів така була вона гарненька, та й вчилась добре. Завдяки їй ми в класі вперше почули слово "сіоніст". Справа у тому, що напередодні роковин жовтневої революції, вчителька попрохала учнів зробити з картону червону зірку для прикрашення класу. Звичайно ніхто нічого не зробив, але наша Іда принесла темно-червону шестикутну зірку, коли ж вона подала її вчительці, та спитала: " Твій тато сіоніст?". Іда відповіла ствердно. Я ж запам'ятав це слово і вдома довідався від батьків, що то означає прихильника ідеї переселення євреїв до своєї колишньої батьківщини. Вчителька застромила цю шестикутну зірку одним кутом за якийсь плакат і стала зірка п'ятикутною, хоч і не схожою на звичну. Так і провчилися ми у першому класі з цією зіркою.
       У школі нас годували непоганим сніданком за двадцять копійок по талонах, що на уроці продавали вчителі. Але згодом, за рік чи два, замість шкільної їдальні зробили буфет, у якому можна було купити щось поїсти, але вже і гірше і дорожче. Саме тому мати стала давати мені сніданок з собою, а що цей сніданок був не з традиційних продуктів, як сніданки інших учнів, то я потрапив у розряд паничів - класового ворога, і мене почали лупцювати при нагоді деякі школярі з інших класів, ті, яким я не давав відкусити від мого сніданку. Сприяло образу "класового ворога" і те, що батько мій став завідувачем ботанічного саду, розташованого між хутором Леніна та містом і в нього, бувало, виникали "прикордонні" конфлікти з батьками наших школярів. Я ж був у першому, другому та третьому класі одним з найменших - стояв на уроках фізкультури четвертим з лівого флангу. За літо ж 1936 року я несподівано виріс до четвертого місця з правого флангу тобто випередив у рості більше двадцяти учнів. Ще може рік пройшов, поки я усвідомив свої нові можливості і при нагоді став віддавати своїм кривдникам борги за минуле. Щоправда, більшість їх не встигши ще одержати цей борг, стала до мене цілком лояльна, а декотрі навіть стали шитися у друзі.
       В Житомирі багато хлопців займалося колекціонуванням марок і паперових грошей, цьому мабуть сприяло те, що багато житомирських сімей листувалося з своїми родичами, що після війни 1920-21 року стали громадянами Польщі в наслідок загарбання нею західної Волині, а також те, що під час громадянської війни у Житомирі деякий час друкувалися гроші  як загальноукраїнські гривні УНР, так і місцеві житомирські. Тому, продовжуючи збирати марки, я прилучився і до збирання грошей  майже виключно дореволюційних російських та грошей громадянської війни від малогабаритних керенок Тимчасового уряду Росії до широкоформатних асигнатів англійської окупаційної влади на російській Півночі. Дуже полюбилося мені перебирати ці мої паперові "скарби". Як не дивно, але гроші держав і державок, на які розпалась імперія, були відмінної якості і у технічному і у мистецькому плані, тож їх перебирання давало не тільки пізнавальну, але і естетичну насолоду (може з огляду на мою невибагливість?). Більш за все мені подобалося передивлятися українські гроші - приваблювала незвична назва грошової одиниці, тризуб, малюнки робітника з молотом, селянки з серпом, голівка українки у віночку, витиснена на банкноті і назва держави "Українська Народня Республіка", що, на мій погляд, дуже гарно звучало. Напевне, саме розглядання цих грошей та марок УНР і УРСР і зафіксувало усвідомленість України моєю вітчизною. Тим більш, що одного разу батько мого приятеля привіз з села кілька срібних монеток княжої доби, що він знайшов у якомусь розкопі. Монети були тонесенькі, потерті, але дещо з зображеного на них можна було розібрати, зокрема тризуб такий самий, як і на українських банкнотах, що викликало у мене подив та бажання скоріше розпитати батька про причини цього явища. Коли ж тато пояснив мені що до чого, я, як кажуть на Поділлі, запишався, що я українець. До речі і в українську школу мене віддали за моїм власним бажанням, хоч це сталося значно раніше описуваних подій.
       Звичайно, мій тато у розмовах на національну тему намагався виховувати мене у більшовицькому дусі, виставляв і Петлюру і Скоропадського як агентів імперіалізму та як українських шовіністів. Щоправда, більшовицька преса називала їх буржуазними націоналістами, бо вживала назву "шовіністи" виключно для російських шовіністів, мабуть і більшовики розуміли, що шовінізму серед українців ніколи не було. Але попри всьому, відчувалося, що батьківська "політграмота" йде не від душі, а що він повторює те, що мусить, бо він ніколи не пропагував проти згаданих діячів, говорив про них лише відповідаючи на мої запитання.  Коли ж я, у 11-річному віці довідався, що був такий гетьман Мазепа, то у розмові з батьком я подивувався чого це його вважають зрадником, адже він свій народ не зраджував, батько змушений був погодитися, що Мазепа зрадив лише особисто царя Петра і вартий не осуду, а співчуття.
       У ті часи намагалися зробити школу політехнічною, для чого існувала відповідна програма навчання школярів обробітку дерева та металів. Уроки "Праці" провадилися з другого року навчання у майстернях, що до них водили учнів. Але, мабуть, існували якісь труднощі з цими майстернями, бо нам у другому класі вже довелося займатися "працею" за своєю партою. З огляду на це і темою уроків стало шитво, вишивання, плетіння та в'язання. Дівчатка просто стали приносити свою домашню роботу до школи і продовжувати її на уроках, хлопці ж вигадували собі найрізноманітніші зайняття хто теж намагався шити щось, хто щось вирізував з шматків деревини, я ж зайнявся в'язанням з шпагату, клубок якого мені дав тато. Було як у раю за "Енеїдою" кожен робив, що заманеться. На наступний учбовий рік уроки праці було всюди скасовано. Натомість з'явилися дитячі технічні станції та палаци піонерів та жовтенят з різноманітними гуртками як з технічними, так і з музичними, літературними, спортивними. Організації цих закладів багато посприяв секретар ЦК КП(б)У П.П.Постишев. Може саме через цю сторону його діяльності, цей кат України залишив по собі у багатьох людей добрі спогади? Десь в цей же час було скасовано вивчення у школах суспільствознавства, що провадилося з першого(!) класу, але ми вже стали досить політизовані і вже у другому класі знали, що головний ворог нашої держави і всього прогресивного людства - гітлеризм. І з тих часів ми, малюки, вже знали, що ще до світової революції станеться двобій між Радянським Союзом та гітлерівською Німеччиною, ми мусимо перемогти і безперечно переможемо, бо німецькі трудящі будуть з нами, а після цього можна готувати світову революцію на зразок жовтневої. Так нас вчили, готували до цього.
       Вчився я непогано, вважався найздібнішим учнем в класі. До мене тягнулися багато більш слабких учнів, приходили готувати разом уроки до мене додому, або до школи, за годину-півтори до занять, що починаючи з четвертого класу в нас були у другу зміну. Але щодо поведінки вчителі все ж мали до мене серйозні претензії - на уроках слухав неуважно, дивився у вікна, читав художню літературу, стріляв з трубки горохом, пережованим папером, пускав  "голубів",  розв'язував стрічки на косах дівчинки, що сиділа переді мною, тощо. Проте це не заважало мені бути першим учнем з усіх дисциплін, крім чистописання, співів та фізкультури. Коли у третьому класі до нас прийшов вчитель співів Євстахій Неофітович, високий, красивий старий чоловік з лев'ячою гривою та з баяном, він запрошував підійти до себе по черзі всіх нас, казав: "Тягни аааа..." та коли учень починав "тягти" грав гаму на баяні, всі учні виявилися тямущими і узгоджували своє "аааа..." з тоном баяна. Я ж виявився нетямущим і затяг своє у незмінній тональності. Старий щось обурено сказав і я для нього більше не існував. Фізкультурні вправи теж мені чомусь не вдавались, наприклад, я ніколи не міг торкнутись пальцями рук підлоги не згинаючи коліна.
       Успіхи ж з інших дисциплін я мав завдяки тому, що, придбавши на початку літніх канікул підручники на наступний учбовий рік, я їх ще до початку занять всі прочитував і маючи прекрасну пам'ять весь учбовий рік міг не вчитись. Звичайно ж, всі письмові роботи, класні та домашні, я виконував і, як вказано вище, ще й друзям допомагав.
       Багато моїх однокласників на літо роз'їжджались хто у село до родичів, хто до піонерських таборів та на літні дитячі майданчики. Наше ж село було далеченько, а за табір чи майданчик треба було платити, хоч і небагато, але за скрутні часи мої батьки навчились економити де тільки можна. Тому я літні канікули проводив вдома і у згадуваному ботанічному саду Житомирського Сільгоспінституту, разом з батьком, який там порався з ранку до ночі, якщо в нього не було занять в інституті.
       Раз у три-чотири дні я, йдучи додому з ботсаду, ніс додому зібраний татом букет чудових квітів. Ці букети викликали таке захоплення у мешканців Східної та Шевченківської вулиць, якими я йшов, що мене прохали постояти та дати помилуватися тим букетом. Були і прохання подарувати квіточку-другу, але я ніколи не робив цього, не від жадібності, а усвідомлюючи, що мої букети так підібрано, що без навіть одної квітки вони втратять свою красу.
       У ботанічному саду щорічно висівалась велика колекція помідорів найрізноманітніших сортів, що мали плоди розміром від ягідки пасльону до грейпфруту, з кольорами від світло-жовтого та блідо-рожевого до темно малинового, з формами яйцеподібними, грушовидними, кулястими, гранчастими. Я ж дуже полюбляв помідори і батько дозволив мені рвати достиглі плоди та їсти, не зачіпаючи лише два останніх рядки на грядці. Якогось літа я так наївся тих помідорів, що заробив кривавий пронос, а після того, як вилікували мене, довго, багато років відчував відразу до будь-яких помідорів, хоч і доводилось деколи у голодні воєнні роки годуватись самими помідорами.
       Вечорами ж я багато читав не тільки щойно придбані підручники для наступного класу а й іншу літературу, переважно твори Жюля Верна, Луї Жаколіо, Майн Ріда, Генріка Сенкевича у додатках до дореволюційної "