Tanya Terra
Осіннє чудо
Жовкнуть трави... Жовкнуть дерева... Жовкне час... І обличчя Миколине теж пожовкло. Уже не віддзеркалюються в його очах іскристі промінці молодості. Фігура його вдягла рамку монументальності. Десь у літі згубилась сопілка фантазерства, і на горизонті далекої весни ледь жевріє світанкова зоря юнацького кохання. А серце, мов павук, усе пряде й пряде одну й ту саму мелодію. "За що ти мене, Миколо, так не любиш і не слухаєшся мого голосу?" І раптом - один розчерк у книзі життя, і на небі душі знову з'являється ранкова зоря. Що це?! Стареча хвороба? Чи бажання вхопитися за літо? Чи, може, серце завжди казало правду, а він його не слухав?.. У тій далекій весні він покинув Її... І покинув зорю, що вказувала на неї. А тепер змучене серце саме? пішло за зорею. І знайшло Її. Як же воно впізнало голос іншого серця за цегляними стінами душі, що збудували роки?? Його маленька Галочка пропливла бурхливою рікою часу і стала зів'ялою жінкою. Не йому судилося проплисти з нею... А може, він того не схотів? Марнославство, грошолюбство, малодушність - стали колись стіною між ними. Він обрав ІНШУ. А тепер, коли пилюгою припали всі почуття, світанкова зоря опинилася раптово поруч. І спустився з неба біль і впав йому в серце: "Пробач, що залишив тебе одну в тій далекій дорозі. Пробач, що не садив з тобою сад. Пробач, що хотів стерти сліди Любові на піску своєї пам'яті." І вона простила. Але повернутися не змогла - роки збудували занадто високі стіни... Тепер у Миколи в очах виблискують промінці занебесної надії. І фігура його вже не скута рамкою монументальності. Віднайшлася сопілка фантазерства. І світить, світить зоря. Жовкнуть трави... Жовкнуть дерева... Жовкне час... А Миколине обличчя цвіте. Любов творить чудеса! Київ, 28.09.2005
|