Діти війни. Скільки випало на їхню долю! Поневіряння, голод, холод, втрата близьких і рідних. І все це вони змушені були витримати, перенести, всім переболіти, передчасно розлучившись із найкращою порою життя —— дитинством. Війна зробила їх дорослими. Страшним вогняним смерчем прокотилася Друга світова війна по Україні. Сотні знищених міст і сіл, зруйнованих заводів і фабрик, шахт, мільйони загиблих. Поля, засіяні замість жита й пшениці залишками снарядів і бомб.
Після звільнення України від німецько-фашистських загарбників потроху оживала, відроджувалась українська земля. І хоч кровопролитна війна ще не закінчилася, хоч на Заході ще гриміли бої, життя на звільненій від ворога території України потроху налагоджувалось. Оповідання Миколи Вінграновського "Первінка" переносить нас у той далекий останній рік війни. У старенькій напівзруйнованій хаті жила жінка Марія та її троє дітей, найстаршому з яких — Миколці — було всього дванадцять років. Життя цих дітей війни було надзвичайно тяжким: доводилося терпіти і голод, і холод. Чоловік Марії Максим Миколайович присилав трохи грошей з фронту. Але Марія не витрачала їх, збирала потроху, сподіваючись купити корову, щоб легше було прогодувати дітей. Проте гроші в кінці війни дуже знецінились, і придбати корову за невеликі гроші було важко. Ще й до того Марія захворіла, сама піти на базар не могла і доручила це зробити Миколці.
Хлопчик був не за роками серйозний, кмітливий: адже він був старшеньким у сім'ї. Війна одразу зробила його ніби дорослішим. Він розумів, яка відповідальність на нього покладена. Зі схованими за пазухою грошима він прийшов до напівзруйнованого міста. Було вже нерано, і базар знелюднів. І корів було небагато — усього чотири. А грошей — обмаль. Проте Миколці пощастило-таки купити чорненьку корівку — худу, аж ребра світили, з маленьким, як яблучко, вим'ям. Тітонька, яка продавала корову, сказала, що звуть її Первінкою і дає вона три склянки молока. Розрахувавшись із тітонькою, Миколка взяв налигача і повів корівку додому. Він був дуже задоволений: адже і корову купив, і гроші заощадив. П'ятдесят тисяч у нього ще залишилось.
Та шлях додому був важкий і небезпечний. Тікаючи, німці так покалічили землю, що йти було неможливо, — самі вибоїни та болота. Дорога розгрузла. А скрізь лежали трупи вбитих німцями коней та корів. Та ще навколо було все заміноване. Скоро й смеркло. Хлопчик дуже стомився і, підгодувавши корівку, сів відпочити у полі, та й заснув. А вранці, коли прокинувся, потрапив під обстріл: йшов повітряний бій між нашими і німецькими літаками, і хлопчик разом із коровою переховувався у воронці від бомб. Та все-таки йому вдалося цілим і неушкодженим дістатися додому, де чекала його схвильована мати, а назустріч пішов розшукувати Миколку дід Рятушняк. Привівши додому разом із дідом Пер-вінку, Миколка замислився: а чим же вони будуть її годувати? Вирішили, що годуватимуть соломою з хатніх стріх. Зате радості було!
Своя-таки корівка!
Самі харчувалися теж абичим: то лободою, то щавлем, іноді Миколці вдавалося розшукати трохи магара, і він варив кашу для хворої матері. Допомагав як міг і дід Рятушняк. І таки вижили вони, вистояли. Дочекалися тата, який повернувся з фронту. А тато з дідом Рятушняком відкопали зерно, що заховали перед тим, як німці вступили у село. І почалася сівба. Найкраще свято для хлібороба.
Попереду було мирне життя. А в тому, що дожили до цього, неабияку роль відіграв хлопчик, ще дитина, але дитина, яку дорослою зробила війна.