З давніх-давен на нашу Вкраїну нападали іноземні загарбники. Вони спустошували міста і села, вбивали, катували, забирали в полон людей. Життя полонених було нестерпним.
В "Думі про Марусю Богуславку" зображено життя "бідних невільників" у Туреччині:
... у тій-то темниці пробувало сімсот козаків...
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
Полонені живуть у нестерпних умовах. Але понад усе інше їх примушує страждати сум за Батьківщиною, а також те, що вони повністю втратили з нею зв'язок:
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за
день тепер?
Але в думі підіймається ще одна проблема — доля жінки-полонянки. Маруся Богуславка вийшла заміж за султана і навіть стала мусульманкою. Чоловік довіряє їй ключі. Але жінка не може бути щасливо на чужині, бо надзвичайно сумує за батьком та матір"ю, за рідним містом Богуславом, за християнською Україною. Однак і повернутися додому вона не може, бо в Туреччині живе її чоловік, якого вона, мабуть, вже полюбила.
Мені здається, що в "Думі про Марусю Богуславку" народ висловив щире співчуття всім полоненим, які змушені страждати на чужині, і осудив насильство людини над людиною.