У давнину, ще в первісному суспільстві, наші предки намагалися пояснити різні явища навколишнього світу. Люди вважали, що дощ, грім, вітер, сонце та інші сили природи є живими істотами, від яких залежить їх життя і добробут. Вони створювали різні пісні, котрі виконували підчас певних обрядів, свят. Найважливішими серед них були колядки, щедрівки, веснянки, обжинкові пісні.
Під час зимових свят люди співали колядки та щедрівки, в яких прославляли працю господарів, висловлювали побажання щастя та здоров'я:
Заколядуймо ми цему ґаздові,
Цему ґаздови й єго столові. ...
Віншуємо вас щастям, здоров'ям,
Щастям, здоров'ям та й святим
Різдвом.
А за цим словом будь, ґаздо, здоров!
Коли надходила весна, весело пригрівало сонечко, наставала тепла пора, люди зустрічали цю пору року веснянками:
— Ой весна, весна — днем красна!
Що ж ти нам, весно, принесла?
— Принесла я вам літечко,
Ще й рожевую квіточку,
Ще й зеленеє житечко...
Дуже урочисто люди відзначали завершення жнив. І в полі, і дорогою додому, і за святковим столом співали різних обжинкових пісень. У них селяни прославляли добрий урожай, щедру ниву, хліборобську працю, висловлювали свою радість з приводу закінчення жнив:
Наше село весело —
Ми віночок несемо.
Не з золота — з яриці,
З озимої пшениці!
Через обрядову пісню сучасна людина може не тільки дізнатись про життя своїх предків, а й ближче відчути навколишній світ природи. Адже дуже важливо пам'ятати, звідки ми походимо, і що нам дає наснаги в цьому житті.
"Ой, співанко-коломийко, як тебе не знати!" (за українськими коломийками)
Із сивої давнини пісня виражала мрії, сподівання, смуток, радість народу. Одним з її жанрових різновидів є коломийки, найбільш поширені на Гуцульщині. У цих невеличких піснях не тільки оспівувалося тяжке життя селян, їх страждання, а й вимальовувалися образи захисників народу:
Ой, підемо, панібрате, панів розбивати,
Або будемо висіти, або панувати.
У кінці XIX — на початку XX століття багато мешканців Закарпаття виїхало на чужину в пошуках кращого життя. Ця драматична сторінка історії нашого народу знайшла своє зображення в коломийках:
Ой, Канадо, чужий краю, знайдеш, де нас діти?
Бо ми в себе на рідному не маєм чим жити.
Найбільш визначальною рисою коломийок є їхній патріотизм. Прийшли героїчні часи, і в коломийках заспівали про Велику Вітчизняну війну. У коломийках воєнного періоду переважають образи орла, грому, які символізують нескореність та волелюбність українського народу. Фашистська навала пробудила давні спогади про турецьких завойовників та про народних месників:
То не терен тіло ранить злими колючками,
То невільників фашисти крають канчуками.
То не турки-яничари піднялись з могили,
То фашистські людолови село обступили.
Нерідко у коломийках оспівуються картини природи. Слухач ніби бачить сині гори, темні полонини, смерекові ліси, чує щебетання солов'їв, перегук зозуль, дзюрчання гірських струмків. Це не випадково, бо ж саме природа — найголовніше багатство Карпат. Гуцули ставляться до неї з великим трепетом, майже побожно.
Найчисленнішими й найпоширенішими є колоритні й глибоко поетичні коломийки про кохання. Коломийки відображають найскладніші відтінки людських почуттів — від простої симпатії до нестямного кохання. Створені досить давно, коломийки про кохання й сьогодні сприймаються як хвилююча жива поезія.
Існує багато коломийок, у яких висміюються різні людські вади, а також негативні явища життя.
Гуцульські коломийки люблять і співають по всіх куточках України. Ці народні твори, дійшовши до нас із глибини віків, не старішають, а, навпаки, оновлюються новим змістом, щоб ще довго жити серед нових поколінь українців.