Романтичною прикрасою "Слова про похід Ігорів" став образ Ярославни — дружини князя Ігоря. Цей образ створений автором з пошаною і любов'ю. Донька Ярослава Осмомисла, дізнавшись про поразку Ігоревого війська і перебування її чоловіка у половецькому полоні, піднялася на стіни міста Путивля. І розлігся довкола голос великої жіночої туги. Плач Ярославни — один із сильних епізодів "Слова". "Полечу, — каже, зозулею по Дунаю, омочу бобровий рукав у Каялі, отру криваві рани на хоробрім тілі моєго лада".
У своїй великій тузі Ярославна звертається до сил природи. У вітра вона з розпачем запитує: "Чому, господине, так нагально вієш, пощо кидаєш ханові стріли на військо моєго мужа? Мало тобі простору віяти попід небосхилом, колихати кораблі на синьому морі? Чому мої радощі розвіяв ти по шовковій тирсі".
Потім любляча дружина звертається до Дніпра-Славутича, що пробив собі дорогу крізь кам'яні гори у степ половецький, що носив на своїх хвилях човни Святослава: "Принеси — молить, — мого мужа до мене, щоб я не слала сліз на море рано". Нарешті засмучена жінка звертається до сонця, що для всіх є миле і ласкаве. Воно тільки їй одній завдає горя, бо спекою томить українське військо, замикає лицарям сагайдаки, згинає луки. Плач Ярославни, яким розпочинається третя частина поеми, неначе на відстані спонукає Ігоря до втечі з полону. Але Ярославну не слід сприймати як жінку, що переймається тільки поверненням свого любого лада додому. Адже вона у своєму невтішному горі благає сили природи зменшити муки не лише свого мужа, вона вболіває і за інших воїнів-русичів. І це так благородно! Це означає, що Ярославна не лише вірна дружина, а й свідома громадянка своєї держави, полум'яна патріотка, яка виступає від імені жон руських (за Б. Степанішиним).
Гуманна княгиня Ярославна — заступниця всіх воїнів Київської Русі. І саме ця людяність і сила почуттів, краса вірності в коханні возвеличують її в наших очах, від чого плач Ярославни є незабутнім епізодом "Слова про похід Ігорів".