До Сонця завжди була прикута увага наших пращурів. Без сонця погано, сумно, прохолодно. Сходу сонця чекали, раділи його появі на небі. Образ Сонця наділяли людськими рисами і людськими звичками.
У деяких легендах Сонце, Місяць і зірки були однією великою родиною. Ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — дружина його, дрібні зірки — діточки. Про це ще й досі можна почути в різдвяних колядках. Інші легенди розповідають про Сонце і Місяць як про сестру і брата.
Наші пращури вірили, що вранці Сонце прокидалося, вмивалося, виходило з-за обрію, по високих драбинах вилазило на небо, пливло у блакитному просторі. Вдень воно не спало, прискіпливо оглядало свої володіння.
Одна з давніх легенд розповідає про те, як Сонце викрало собі за дружину земну дівчину. Брат пішов шукати свою сестру. Він довго блукав і нарешті дійшов до помешкання Сонця. Сестра боялася, що Сонце спалить її брата. Господар, повернувшись додому, навіть не розгнівався. Він поскаржився на свою долю і запропонував гостеві замінити його на небі наступного дня. Юнак погодився. Вранці Одягнув золоті ризи й поліз на небо. Однак він виявився таким незграбним, що заподіяв Сонцю багато шкоди. Довго потім господар неба лагодив розтрощену драбину і порався у своєму господарстві. Засумувало Сонце, тиждень не з'являлося на небі.
Цією легендою наші пращури підкреслювали значущість Сонця. Його роботу не може виконати звичайна смертна людина.