Кобзарство в Україні сприймається не лише як мистецтво гри на кобзі. Це перш за все — окреме явище традиційної народної культури, що втілює і філософські, і мистецькі надбання, це характерний спосіб життя співців. Кобзарі були відгороджені від активного життя своїм фізичним станом (зокрема, незрячістю) і найнижчим із суспільних щаблів — положенням жебраків. Але вони створили культуру, глибину й значущість якої і досі важко осягнути.
Відомий бандурист і дослідник кобзарства Гнат Хоткевич відзначив, що український народ створив собі інструмент для своєї пісні так вдало і гармонійно, що бандура не мала суперниць. На жодному інструменті не можна було так акомпанувати українській пісні, як це можна було зробити на бандурі.
Я живу на Харківщині, багато чула про кобзарів і лірників. Колись тут існувала своя, харківська школа гри на бандурі. Харківщина дала світові багатьох талановитих бандуристів, серед яких Гнат Гончаренко, Іван Кучугура-Кучеренко, Василь Ємець та багато інших зрячих і незрячих співців України. Саме у Харкові вперше на початку XX сторіччя заговорили про кобзарство як унікальне явище української культури. За клопотанням Гната Хоткевича це питання було винесено на XII Археологічному з'їзді 1902 року. На ньому були представлені і харківські кобзарі та лірники.
Народні співці з'явилися на цих теренах від початку заселення Дикого Поля. Кожен кобзар чи лірник мав Свою долю і свій шлях до оволодіння інструментом. Цікавою є біографія кобзаря і виконавця дум та народних пісень Гната Гончаренка. Народився 1835 року в селі Ріпки під Харковом. Його батьки були кріпаками. Осліп у дитинстві після довгої хвороби очей. Змалку чув спів мандрівних кобзарів. Гнатові й самому хотілося навчитися так гарно грати і співати. Однак лише у двадцятирічному віці він став учнем кобзаря Кульбаби, а той свого часу навчався гри на кобзі у знаменитого Остапа Вересая. Гнат Гончаренко виявився талановитим учнем. Швидко освоїв кобзу і вже незабаром ходив від села до села, збираючи юрби охочих послухати славну історію України. Творчість Гната Гончаренка високо цінили Гнат Хоткевич, Василь Ємець. Вражена зустріччю з кобзарем була і Леся Українка: "...В ньому справді нічого жебрацького немає, починаючи з одежі, пристойної чумарки, яку носять пригородні селяни в Харківщині, і смушевої шапки і кінчаючи поведенням, повним гідності без запобігання... все в ньому повне благородної простоти, особливо кидаються у вічі його руки з тонкими артистичними пальцями і велична поза високої, стрункої, зовсім не згорбленої постаті". Леся Українка разом із чоловіком записували на фонограф гру і спів Гната Гончаренка.
Про іншого кобзаря з Харківщині Івана Кучугуру-Кучеренка добрі відгуки залишили історик Дмитро Яворницький, художник і бандурист Опанас Сластьон, композитор Микола Лисенко. Харківський бандурист упродовж двох років викладав у музично-драматичній школі Лисенка. Подальша доля Івана Кучугури-Кучеренка склалася трагічно. У 30-х роках минулого сторіччя він загинув у сталінських таборах.
Ще один харківський бандурист Василь Ємець прославив на весь світ українське кобзарство. З гімназійного віку почав виступати публічно. Ніколи не розставався з бандурою. Він створив першу в Україні капелу бандуристів, брав участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 років на боці січових стрільців. Опинившись в еміграції, не полишив бандуру. Об'їздив з нею майже по всьому світу. Виконував українські пісні та думи. Працював над удосконаленням бандури. 1930 року Володимир Малевич писав про Василя Ємця: "І власне нашому Орфеєві Ємцеві дарувала кобзу українська традиція. Гра його краща від гри Орфея, вища над десять симфоній Бетховена тим, що в його грі відроджується українська душа в цілій своїй красі".
З Харковом, на жаль, пов'язана і найтрагічніша сторінка в історії кобзарства. Саме сюди сталінська влада на початку 30-х років минулого століття заманила кобзарів з усієї України на сумнозвісний кобзарський з'їзд і знищила усіх, щоб навіки поховати волелюбну українську пісню. Не вийшло! Пісню, як і пам'ять, — знищити неможливо. Інтерес до кобзарства весь час зростає, і нові імена самовідданих співців України виходять із небуття. Я пишаюся своїми земляками.