У новелі є декілька образів, що пов'язують усі частини твору. Один із них — образ сонця. Він народжується з пітьми: "Погашу лампу і сам потону в чорній пітьмі". — "Розплющую очі". — "Ах, як багато всього: неба, сонця, веселої зелені". Але поки що образ сонця не входить у настрої героя, навіть протиставляється їм: "На небі сонце — серед нив я". Поступово сонце витісняє з душі морок (втому, знесилення) і стає об'єктом звернень ліричного героя, схожих до язичницьких молитов: "Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів..." Сонце в новелі осмислюється як джерело енергії та сили, й жайворонки "б'ють дзьобами в золото сонця, сіють пісню". Фраза "Погаси сонце й засвіти друге на небі" означає остаточне звільнення людської душі від старого, минулого.
Іще один наскрізний образ новели — образ зозулі (образ часу). Спочатку голос зозулі позначає відлік нового періоду в житті героя: "Як тільки бричка вкотилася на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу". Далі образ розвивається: "Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін: ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах". Герой енергійно відгукується на зміни. Його лікує час: "Я зіскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!"
Пізніше зозуля вже найближча приятелька героя, бо чітко, розмірено та спокійно відраховує час — час, який заліковує душевні рани. Про час, який заліковує душевні рани, сказано в новелі так: "Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому".