— була зрозуміла слухачам...
— Ну, й ловка книжка! — киваючи головами, повторювали юнаки, коли розходились додому" [там само, 113-114].
Та справедливості ради слід сказати, що педагог не була ні революціонеркою, ні навіть радикально налаштованою людиною. Порівняння життя українців по обидва боки кордону в Х.Алчевської не передбачало формування ненависті читачів до "самодержавного режиму в Росії", а лише знайомило сільських читачів із умовами життя українського люду в різних країнах, з різним адміністративним улаштуванням, що само собою носило просвітницький характер в освіті дорослих.
Хоч яким обмеженим було культурне життя українців у царській Росії, все ж їм вдавалося мати свої періодичні видання, в яких питанням народної освіти приділялось певна увага.
Протягом кількох десятиліть (1882-1906 рр.) важливу роль для консолідації і розвитку українських наукових сил у відігравав журнал "Киевская Старина". На його сторінках поруч із матеріалами про розвиток російської освіти в Російській імперії висвітлювались окремі проблеми навчання в Україні в попередніх століттях зокрема. Ставились питання про відкриття українських шкіл у "підросійській" Україні, подавалася інформація про стан української школи і видання навчальних книжок у Галичині, а з кінця ХІХ ст. — про українські школи в українських поселеннях в Канаді, США та Бразилії.
Журнал виходив у Києві і став неофіційним органом "Старої Громади". Його співробітниками були відомі вчені Т.Лебединцев, В.Антонович, О.Лазаревський, П. Житецький та ін. І.Франко високо цінував заслуги цього періодичного видання, зараховуючи його наукові досягнення "до головних підвалин нової української науки".
Не обминав журнал і проблем навчальної книжки як у минулі історичні епохи, так і в ХІХ ст. Так, зокрема, цікавим у цьому відношенні є матеріал кореспондента журналу Лупулеску про потреби українців в освіті рідною мовою у "Добруджській Україні" — території між Дунаєм і Чорним морем, яка стала заселятись українцями після зруйнування російськими військами Запорізької Січі. Ці землі належали Румунії і Болгарії.
Лупулеску повідомляв читачам "Киевской Старины" про відкриття українцями в Добруджі шкіл з рідною мовою навчання. На 1880 р. у цьому районі нараховувалось кілька тисяч українців. Вони мали Чілікський монастир, 20 церков, 3 школи (в Тульчі, Катерлизі і в Добруджі). Батьки-українці віддавали дітей до своїх шкіл, в яких вимагали, "... щоб їхні діти вчились по церковно-слов'янськи, з метою як можна швидше читати у церкві Псалтирі, а інколи навіть обов'язково по принесеній ними книзі, яка була часословцем" [70, 699].
Автор допису відзначає і спроби добруджських українців провадити навчання у школах рідною мовою: "Цікаво відзначити, — писав він, — що деякі спроби навчання на руснацькій мові (українській — В.О.) мали дуже великий успіх, але до сих пір прищеплюється туго, частково унаслідок відсутності підручників і вчителів, які знають нові методик навчання" [там само, 699].
Українці в Добруджі мали велику повагу до книжок, що свідчило про рівень їхньої освіченості та допомагало їм зберігати національну ідентичність, історичну та культурну пам'ять. У цьому зв'язку про книжки українською мовою Лупулеску писав: "Книги руснацькою мовою, особливо невеликі народні видання, що потрапляли сюди випадково, зустрічаються тут з великим задоволенням, а твори Шевченка з не меншим захопленням і ентузіазмом, ніж на Україні. Мандрівники натрапляли тут на невеликі зібрання руснацьких книжок не тільки в келіях Килійських монастирів та в деяких священиків, але навіть у селян" [там само, 700].
Українська інтелігенція добре розуміла трагізм становища українства під російським ярмом, навіть робила відчайдушні спроби боротись за українські права хоча б у межах дозволеного, зокрема в виступах у Думі. Так, зокрема, депутат Третьої Думи від України В.І.Дзюбинський гостро критикував у своєму виступі антиукраїнську політику Російської держави, протиставляючи їй розвиток української освіти в Австро-Угорській імперії. Член Думи В.І.Дзюбинсь-кий говорив перед депутатами:
"Министерство народного просвещения, как известно, исключает могущественнейший фактор образования и просвещения всякаго народа — его народный язык. Многомиллионное украинское население не имеет не только своей высшей или средней школы, но не имеет ни одной низшей школы с правом свободного преподавания на родном украинском языке. Нет родной украинской народной школы. Не является ли это, гг., оскорблением и даже глумлением над национальным чувством и гордостью всякого украинца? Но здесь говорили, что и украинского языка нет, что он не существует. Так позвольте же, гг., взоры этих господ обратить именно на ту, ненавистную им, зарубежную Украину, на соседнюю нам страну, в состав которой включена и значительная часть украинского населения. И что же, в этой зарубежной стране, так нелюбимой националистами Австрии, которая подвергается стольким нападкам, и эти зарубежные украинцы, о которых проливають такия крокодиловыя слезы гр. Бобринский и Ко и другие националисты, что же имеют там? Мы видим, что в австрийской Украине украинское население не только имеет нисшие школы, но оно имеет и среднюю и высшую школы на своем родном украинском языке, — значит, украинский язык существует. В австрийской Украине имеется широкая сеть просветительных и культурных учреждений для украинцев; их там не боятся, гг., их там не закрывают" [71,103].
Але в умовах російської імперії парламентська боротьба не могла принести жодних позитивних результатів, тим паче у відстоюванні українських національних інтересів.