Прикладом критики заборон є стаття М.Костомарова в одному з наукових збірників 1871 р. "Малорусская література" [45].
Короткотривалий сплеск і занепад української освіти та підручникотвірного процесу на початку 60-х рр. зображено автором публіцистично яскраво у всій сутності цього процесу. Письменник переконливо вказав на закономірності виникнення художньої літератури українською мовою та на природну появу освіти цією достатньо розвиненою мовою. Він також зачепив деякі причини заборон українського слова російською владою.
Про початки недільних шкіл і перебіг подій з українською освітою і підручникотворенням М.Костомаров писав: "...малорусы, соображаясь с господствующим в те годы стремлением распространять всеми возможными средствами просвещение, находили, что выработанный до известной степени народный малорусский язык может послужить превосходным двигателем общенародного образования, и принялись писать по-малорусски элементарные научные книги с целью ознакомления народа с плодами образованности. Таким образом написана была книга, где давались элементарные понятия о природе, под названием "Дещо про світ Божий", издан был первый выпуск Священной истории и арифметики. Изготовлено было в разных местах два перевода святого Евангелия. Были и другие работы. Мысль эта нашла великое сочувствие во всех концах малорусского мира. Выпуск Священной истории, менее чем в продолжение полугодия, разошелся более шести тысяч экземпляров" [46, 323-324].
Та чи могла якась інша школа, освіта іншого народу, тим паче "меншого брата" розвиватись у Російській імперії? Звичайно, що ні! Захисники московської влади та й сама влада знайшли і відповідні аргументи, щоб заперечити ростки нового явища. М.Костомаров перераховує ці шовіністичні аргументи: "И вот — найдено было уместным преградить всякий дальнейший ход этому делу (українській освіті — В.О.). То было в 1863 году; с тех пор малорусская литература перестала существовать в России. В глазах ревнителей государственной целости и народности единства России все, писанное по-малорусски, стало представляться признаком измены, мятежа, попыток к разложению отечества" [там само, 324].
Інший український вчений — видатний вчений і публіцист М.Драгоманов — відносив російський деспотизм до найжорстокіших і антилюдяніших в цивілізованому світі, протиставляючи його більш-менш демократичним умовам українського життя в Австро-Угорщині. У "Передньому слові до "Громади" 1878 р. він писав: "В таких же державах, як Росія, не можна й говорити ні про яку сталість праці, ні про який закон. Там всякий час треба бути готовим боронити не то свою працю, а й думку й шкуру просто револьвером од царських беззаконників. Австрія далека навіть од такої волі державної, яка єсть і в других царствах, напр. в Англії або в Бельгії, а все-таки там наші люди можуть виступати відверто і як порода людська, і як партія громадська, навіть і як громадівська, серед самих робітницьких товариств і серед сільських громад на зборах (мітингах)" [47, 305].
І все ж у таких несприятливих умовах переосмислювалися здобутки попередніх епох, закладалися основи нової української освіти, розроблялися її концепції і створювалися підручники для української школи.
Щирим відгуком на заклик української громади плекати рідну школу була підготовка видатним мовознавцем О.Потебнею на початку 60-х рр. "Букваря" [48], побудованого на оригінальній на той час методиці опрацювання дітьми не окремих складів, а цілих слів, поділених на склади. На жаль, сам підручник не зберігся.
Редакція "Киевской Старины" так прокоментувала значення для навчання цього "Букваря": "... мы считаем, что особенную цену может иметь печатаемая нами рукопись, дающая богатый материал современным составителям учебников в подборе чисто народных поговорок, загадок и изречений, приуроченных к изучаемому новому звуку, а также дающих повод учащемуся сделать самое обучение не сухим, безжизненным, а исполненным тех осмысляющих начал, без которых немыслима школа ни высшая, ни средняя, ни низшая" [там само, 1-2].
Як приклад такого нового підходу до упорядкування навчальної книжки, побудованої на народномовній основі, подаємо кілька прикладів із Букваря О.Потебні, розташованих на букву "Ш":
"На зло-дію шап-ка го-рить", "Дай Бо-же на-шо-му те-ля-ті вов-ка пійма-ти".
Патріотичну позицію займав вчений щодо дискримінації української мови в Російській імперії. Хоча він не виступав з відкритими публіцистичними статтями на захист мови, все ж його точка зору була відома багатьом навіть із виключно наукових праць, зокрема із рецензії на збірку фольклорних творів Я.Головацького "Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я.Ф.Головацьким" (СПб, 1878 р.) [49].
Вчений, відштовхуючись від мовних фактів, зафіксованих у збірці Я.Головацького, переходить до з'ясування суспільних причин втрати українцями рідної мови, до денаціоналізіції, яка, на думку О.Потебні є найстрашнішим злом суспільства, що позбавляє рідної мови інший підкорений народ. Учений писав: "Вообще денационализация сводится на дурное воспитание, на нравственную болезнь: на неполное пользование наличными средствами восприятия, усвоения, воздействия, на ослабление энергии мысли; на мерзость запустения на месте вытесненных, но ничем незамененных форм сознания; на ослабление связи подрастающих поколений со взрослыми, заменяемой лишь слабой связью с чужими; на дезорганизацию общества, безнравственность, оподление" [50, 73].
І, мовби попереджаючи імперії, під владою яких опинились у ХІХ ст. кривджені українці, вчений робить ще один висновок-застереження: "Народность, поглощаемая другою, после безмерной траты своих сил, все-таки в конце концов, приводит эту другую к распадению." І далі про російську державну мову: "Нынешний русский литературный язык может сохранить свое относительное единство лишь до тех пор, пока он есть орган незначительного меньшинства. Становясь действительно общерусским, а тем более общеславянским, он в то же время распался бы на наречия. Таким образом, по этому взгляду, нет выхода из круга взаимодействия и весь вопрос в том, будут ли сберегаемы при этом народные силы или растрачиваемы в угоду недостежимым целям" [там само, 74-75].
Тут необхідно додати, що не всі імперії вчасно зрозуміли цю закономірність, а Російській же потрібно було пережити кілька руйнівних революцій, щоб зрозуміти безперспективність власних імперських "недостежимых целей".
Науково обґрунтовані висновки О.Потебні щодо права українського народу мати свою національну школу були відомі багатьом українським інтелігентам Східної України. Ці ідеї разом із ідеями інших передових діячів української культури будили історичну і національну свідомість українців, сприяли розвитку ідей української освіти, наближали час, коли рідна школа буде вільно розвиватись у незалежній Україні.
Ю.Шевельов, видатний мовознавець новітньої доби, високо оцінював роль вченого не тільки в науці, але й у суспільному житті України. "У післяшевченківські часи, — писав він, — Потебня фактично був провідним на Україні теоретиком національного питання у зв'язку з філософією мови" [51, 6].
Та на цьому не обмежувався творчий і громадський потенціал мовознавця. Його мовознавчі теорії сягали безпосередньо школи, підручникотвірного процесу.
О.Потебня виявив свої наукові пристрасті у багатьох галузях мовної науки: у філософії мовознавства, в етнографії, фольклористиці, теорії літератури, психології творчості. Він став основоположником психологічного методу в літературознавстві. Вчення Вільгельма Гумбольта про розуміння мови як діяльності, своєрідної роботи духу знаходить у концепції О.Потебні дальше осмислення на психолого-лінгвістичному ґрунті. Вчений виділяє два змісти у слові: перший — об'єктивний, що являє собою народне, етимологічне значення; другий — суб'єктивний, з віддаленим значенням і характеризується багатьма ознаками.
Саме з такою внутрішньою формою, як уявлення (коли на основі найближчого етимологічного значення слова маємо спрямування думки в суб'єктно-особистісне русло), пов'язує вчений сутність творчого пізнання.
На основі теорії слова О.Потебня побудував вчення про сприймання художнього твору, в якому, як і в слові, криються зовнішня і внутрішня форми. Він був переконаний, що художній твір є синтезом мовних стихій. Художньому образу у теорії О.Потебні відведено особливе місце: він зданий слугувати динаміці, психологізації творчого процесу. "Висловивши погляд, що за допомогою слова не передається, а лише пробуджується думка у реципієнта, аналогічно в художньому творі — думка митця видозмінюється й розширюється у свідомості читача, слухача. О.Потебня робить значний крок у напрямі з'ясування психології сприймання, образного пізнання мистецької дійсності" [52, 249].
Обґрунтовуючи сутність творчого процесу у художній літературі, О.Потебня зробив ряд важливих висновків щодо шляхів її вивчення (аналізу). Так, зокрема, для методики літератури став продуктивним такий прийом вивчення художнього твору, як необхідність учнів пережити ті ж психічні процеси, ті душевні стани, які пронизували творчий пошук автора.
Психолінгвістична теорія художнього процесу О.Потебні вимагала від методики переглянути прийоми і засоби використання підручників під час вивчення художнього твору. У цих умовах навчання підручник сприймається як надбанням чужого для учня досвіду. Хоча навчальна книжка, здається, прискорює процес засвоєння знань, та вони не є органічними для школяра, вони не здобуті ним у процесі активного пізнання, а нав'язані йому ззовні.
Послідовну методику вивчення художнього твору на ґрунті теорії О.Потебні розробив на початку 20-х рр. ХХ ст. відомий український літературознавець і вчений-методист Олександр Дорошкевич. У своєму виданні — першій узагальненій теоретичній праці "Українська література в школі" (1921 р.) — він виклав методично інтерпретовані ідеї О.Потебні у зв'язку з вивченням української літератури. О.Дорошкевич застосовував психолінгвістичні підходи О.Потебні до аналізу художнього твору і в підручниках для вузів.
На Східній Україні у зв'язку з відсутністю рідної школи аж до самих революційних подій 1917 р.