Творчий і життєвий шлях Арона Копштейна

Реферат

Сторінка 2 з 3

Він переконаний, що в оточуючій реальності темні фарби можуть поширюватися лише від темних сил, які ще зустрічаються в житті, проте, на думку ліричного персонажа, вже не спроможні змінити хід історії. Він не має сумнівів, що мешкає у великій сонячній країні, як не має їх і в тому, що сонцедайність – основний і найбільший здобуток того суспільства, яке він та чимало таких, як він, будують.

У другій половині 30-их років ХХ століття ліричний герой Арона Копштейна навколо себе, навколо таких, як він, бачить переможну державу сонця, і зовсім не замислюється над тим, а чи є ця держава насправді, чи вона – романтичний фантом його наснажених уявлень. Невипадково в останній прижиттєвій збірці Копштейна уславлюється образ Сталіна і його значення для "держави сонця".

Ліричний персонаж захоплюється масштабністю дій, організованістю й упорядкованістю суспільства, у якому проходить його життя:

Пахнуть сосни в блакитних іголках,

Коні в таборах тепло сопуть.

І спортсмени в строкатих футболках

Стадіонами вулиць ідуть.

("Як і завжди, цвітіння врочисто...")

Ліричний герой – це емоційний фотограф побуденності. Він кожну дрібницю, кожен штрих своєї доби прагне опоетизувати, подати у романтичному світлі власних безпосередніх переживань. Він неначе ходить із фотоапаратом власних вражень і робить знімки дійсності у своїй образній пам’яті.

Ліричний персонаж – юна за віком особистість. Звідси його невимушений максималізм, простота висновків, органічна експресивність, самодостатня впевненість. Молодість – рушійна сила його натури. Вона надихає його на піднесені, весняні почуття, що домінують над усіма іншими, хоча й не притлумлюють їх.

Ліричний герой А.Копштейна проживає кожну секунду як першу та єдину. Він живе сьогоденною миттю і миттю майбутнього. Його переповнюють радісні емоції, почуття, що надають персонажеві певної екзальтованості. У збірці "Джерело", випущеній пам’ятного тридцять сьомого року, знаходимо такі характерні рядки:

Весно!

Квітень!

Юність – весно!

Рясний цвіте України!

Я пізнав твої прикмети,

Що сини твої пронесли:

Переконаність і щирість.

Повний прагнень, повний віри, —

Буду вашим я поетом,

Город, гори та долини!

("Весна" (з М.Талалаєвського))

Поет і вчений Степан Крижанівський у розвідці 1955 року писав: "Арон Копштейн був поетом-ліриком" ( 5 , 4). Ця теза потребує уточнення: А.Копштейн був поетом експресій, акцентованих емоційних виявів і станів, різноманітних настроєвих візерунків.

У наведеній фразі С.Крижанівського з передмови до вибраних творів Копштейна цілком раційною є думка, що основний хист поета висловив себе у суто ліричних інтонаціях. Це абсолютно слушно, оскільки художньо найсильніші вірші А.Копштейна переважно є елегійними, мінорними, тендітно-сумними. До них належать поезії "Лист", "В середині місяця квітня…", "Винограду сині грона…", "Осінь" та інші, у яких життя поетового серця переплітається з нюансуванням душі природи.

Риси вічного мистецтва притаманні тим творам Арона Копштейна, де поет і його ліричний герой перебувають на відстані від ейфорійного соціуму, де вони живуть трепетними порухами серця, ніжними спогадами, відчуттям єдності кохання й природи.

Любов для ліричного героя пов’язана з мінорними інтонаціями. Ностальгійність почуттів до коханої, до її уявного образу, до тих місць, з якими переплетені спогади, виразно звучать у поезії "Лист". У ній відбито найвагоміші якості Копштейнової музи – органічна задушевність, елегійна сповідальність, тремтлива мінорність, ніжна збентеженість, поетична легкість рядка.

Як живеш у розлуці, Клаво?

Я давно на Дніпрі не бував.

Від Каховки до Станіслава

Обертається пароплав.

Під кормою вода солона –

Починається вже Лиман.

Ми не їли давно пасльону,

Вже й оскоми дитинства нема.

А згадаю Широку Балку,

Сірий вечір, тужавий сніг…

Може й хороше, може й не жалко,

Що не бачились навесні.

У поезіях "Лист", "В середині місяця квітня…", "Винограду сині грона…" ліричний герой А.Копштейна живе не зовнішнім, не соціумним життям, а внутрішнім, одвічним, у якому поєднуються романтичні хвилювання серця, неповторна аурність природи, асоціативність і особистісність картин-споминів. У них виражено красу інтимних стосунків – красу неголосну, якщо не тиху, то притишену, лагідну й не гучну. Ці поезії входять до класичної спадщини української інтимної лірики, тому, розвиваючи вислів-характеристику С.Крижанівського щодо Арона Копштейна як "поета-лірика", доречно підкреслити: він був майстром інтимної поезії.

А.Копштейн – мандрівний поет і романтик мандрів. Він багато подорожував Україною, іншими республіками та краями тодішньої держави. Він не міг писати, поетично мислити без мандрів і подорожування. Вони будили його творчу натуру, підказували йому поетичні теми й мотиви. Мандрівний пафос відбито у багатьох віршах А.Копштейна. Це простежується навіть у назвах – "Місто Коростень", "Спогади про дощ у районі Садового Кільця", "Вірш про Миколаїв і Херсон", "Пісні про Одещину", "Джанкой", "За Байкалом", "Тендра", "Дніпро", "Владивосток" тощо.

Арон Копштейн любив насичувати свої твори географічною конкретикою, що була для нього одним з джерел натхнення й художності. Його поетичне світобачення було невід’ємним від місцевих і регіональних назв – селищ, річок, населених пунктів, їхніх характерних прикмет. Він гранично конкретизовував місця поетичної дії, співвідносив із ними почуття ліричного персонажа.

При цьому поетична реальність не ставала обезвоженішою, не набувала рис сухої документалізованості, не переростала у неяскраву заземленість, а навпаки, збагачувалася тональністю одухотвореності, ліричною виразністю оповідної манери.

А.Копштейн опоетизовував Україну, Грузію, Далекий Схід. Він чітко, зримо вимальовував поетичну країну, в якій жив та якою мандрував його ліричний персонаж. У цій країні були свій інтонаційний клімат, своя географічна романтика, свої благородні етичні норми, власні максималістські канони життя.

Як у художньому просторі Олександра Гріна існувала Грінландія, так у поетичному уявленні Арона Копштейна – країна романтичних сподівань і таких же романтичних дій. Красива й гармонійна країна А.Копштейна, створена ним у поезіях 30-х років ХХ століття, так само співвідносилася з оточуючою реальністю, як оповіді братів Грімм, як поетичні фантазії Гумільова, як казкові феєрії Метерлінка.

Копштейн писав захоплено, пристрасно. Він і не помітив, як його поетично-казковий світ став емоційною альтернативою реальності 30-х років. Свою музу він вбачав інтонаційно-образним продовженням, поетичною тезою оточуючої дійсності, а вона фактично стала (несподівано й несвідомо для митця) художньо-світлою антитезою драматичних 30-их років.

Створений А.Копштейном поетичний світ є певною мірою утопічним, фантастичним у своїй правильності й логічній досконалості. Поет усе своє стрімке життя шукав ідеальне місце для життя свого героя. І знайшов його – у власній романтичній поезії.

Арон Копштейн був художником легкого слова. "В нього було величезне природне чуття ритму, мелодії, — писав про нього С.Крижанівський. – Вірші поетові давались легко – він думав віршами" ( 5 , 6 ).

Ось це "думання віршами" миттєво відчувається в усьому, що і як А.Копштейн написав, — у ліричних фотознімках "з натури", пейзажних ескізах, патетичних закликах, романтичних гаслах, елегійній ритміці, невимушеній зміні ритмостилю. Кожна поетична форма була для нього органічною. Він легко переходив від традиційної елегійною тональності до аритмічної "драбинки" в стилі Маяковського.

Приснилося,

що досі ти зі мною,

Обпалюєш мене

тифозним зноєм.

Був вечір.

Сморід.

Ніч.

Вмирала мати.

Навіщо згадувати?

Не згадати…

("Я на землі осяяній лечу…")

А.Копштейн неодноразово звертався до культурної минувшини. Життя митців і мистецтва ставало часткою його художнього розвитку. Так, він змалював портрет Пушкінових останніх років (поезія "Пушкін"), створив свій парафраз на один з мотивів знаменитого "Слова про похід Ігорів" (вірш "Плач Ярославни").

Арон Копштейн прагнув установити свій духовний зв’язок з етапними творами, з подіями мистецтва минулого. Як сумлінний поет, він вбачав у ньому еталонність і намагався до неї піднестися. Діалог мистецьких культур, традицій чимало значив для його художнього розвою.

Від народження А.Копштейн був надзвичайно обдарованою поетичною особистістю. Проте він відчував, що йому не вистачає ґрунтовної літературної освіти, розумів, що вроджена талановитість не може повною мірою компенсувати відсутність глибокої версифікаційної культури, замінити потребу у вивченні секретів поетичної техніки.

Восени 1939 року молодий і вже досить резонансний поет (загалом вісім збірок у двадцять три роки; митець, твори якого перекладав класик російської поезії М.Асєєв) виїжджає до Москви навчатися у Літературному інституті ім.О.М.Горького, де разом з ним секрети письменницької справи студіювали такі у майбутньому відомі поети, як С.Наровчатов, М.Луконін, Є.Долматовський.

Проголошене А.Копштейном гасло "хочемо, прагнемо, можемо" було для нього програмою власного розвою. Він хотів, прагнув, міг робити зміни на шляху власного творчого зростання.

Нині, крізь призму ідей самоцінності особистості, мистецької неповторності, на початку ХХI століття непросто зрозуміти, чому Арон Копштейн та інші студенти-письменники елітарного Літературного інституту добровільно вирушили на радянсько-фінську війну в складі лижного батальйону. Чи була в цьому необхідність? Для А.Копштейна, очевидно, була. Це стало для нього продовженням мандрів і романтики – необхідних умов та якостей його поетичного життя.

Чим живе поет на війні?

Розмірковує над власним художнім розвоєм, оцінює свою творчість, хоче й прагне більшого від себе як від творця. У листі, що датований 28 лютого 1940 року, А.Копштейн осмислює свою попередню поезію — як лише передстартовий період. На його думку, і літературний старт, і справжні художні здобутки ще попереду, і він пише: "Передумав багато, зрозумів теж багато. Багато вже написав, але це все — заготовки, підготовка до розбігу. А будуть і розбіг й стрибок" ( 1, 8).

Трохи менше ніж чверть століття прожив Арон Копштейн. Він загинув у бою 4 березня 1940 року, на Суо-Ярві, Петрозаводськом напрямку.

1 2 3