Формування артистичного типу поведінки в поезії Миколи Вороного

Реферат

Сторінка 6 з 6

Український світ – вільний, москальський – невільний. Осмислення власного життя у перекладі на долю України. Міфологема руїни. Образи сонця і місяця як незмінний кругообіг природи. Леся використовує світові образи і сюжети. Вічні образи характеризуються тим, що в них відображені здобутки людства. Завжди здатні до акумуляції. "Дон Жуан": донна Анна — владна, Долорес – жертовна. Амбівалентна природа каменю. Міфологема печери. Танець як художня універсалія. "Народження трагедії з духу музики": філософія радісного танцю-гри. Танець Перелісника – діонісійський танець, вогневий і спіралеподібний. До популярної теми танцю зверталися і Коб, і Коц. Мавка у "Лісовій пісні" – це духовна природа, Килина – фізична.

С. Єфремов: Надзвичайно тонкої організації, інтелігентна, чула душа поетеси однаково озивається як на громадянські мотиви, з великою силою оспіваючи болі рідного краю та надії на перемогу в громадській боротьбі, так і на інтимні почування душі інтелігента-сучасника, що перетворюються під її рукою у мереживо чистої лірики. Леся стоїть у центрі укр поезії, з одного боку – близька до старого покоління, для якого превалювали гром мотиви, з іншого – творячи індивідуалістичну, на неоромантичній основі поезію. Леся не однакова в ліричних і громадянських поезіях. У гром – самі бадьорі ноти, невпокорена і неподужана сила, не розвіяні надії (найліпший зразок – "Контра спем сперо"), у ліриці перевагу беруть "думи сумні". У перших своїх поезіях Леся кидала гіркі докори та запитання землякам, знаючи, однако, що одними докорами сумління не пробудити, шлях для земляків не є ясним, але розуміє, шо необхідно казати правду у вічі. "Так, ми раби, немає гірших в світі!"("Товаришці на спомин"). Бачимо справжні муки слова, страждання від усвідомлення всіх кривд москальського панування і неможливості рятунку. Вона знає, що її покоління не спроможеться на живий, діяльний поступ. Тому Леся то закликає до слова, як єдиної зброї, то страждає, що немає сильних рук, вогняних сердець. Леся була найсучасніша і найліпше відбила ознаки свого часу (високі заміри і малі вчинки – "ми паралітики з блискучими очима"). Громадська і особиста трагедія сформувала Лесину поезію самотності: її герой – самотня людина, її думки і переживання у неї переважають інші мотиви. Леся все шукає, кому б віддати своє почуття, віддає, але нічого з того не має, її власні переживання лишаються нерозділеними, вона сама – самотня. Потроху громадянська лірика почала вщухати, Леся дедалі частіше втікає вглиб віків, в світ романтичних подій і настроїв. В останні роки життя тільки в тому світі вона і творила. Оригінальний світ і погляди відбилися у тих творах на екзотичні сюжети, Леся зуміла розгадати чужих і далеких людей і оживити їх правдою глибоко відчутої психології. Але і тут – ті самі проблеми правди і краси, природи творчості, протиставлення індивіда і мас, самотність. Тривоги і страждання сучасного інтелігента чути в усіх її творах, зате екзотичні обставини останніх творів дозволили абстрагувати образи від суч дійсності і висловлювати думки в чистій, нічим не затемненій формі.

12. Трансформація біблійних сюжетів у поемах Франка ("Мойсей", "Смерть Каїна").

13. Збірка "Зів'яле листя" Франка як зразок інтимної лірики.

Франка надзвичайно хвилювала проблема оновлення української поезії. У першій збірці (1887) "З вершин і низин", в якій ще було чимало традиційних мотивів та віршованих декларацій, здійснив радикальне дисциплінування поетичного мовлення. Однак і в цій досить різноплановій та контрастній книжці, і в наступних поет постійно відчуває внутрішнє протиборство свободи творчості і громадського обов'язку, який він трактував як "не сантимент, не національну гордість, а тяжке ярмо". Митця, переобтяженого соціально зумовленою поліфункціональністю його покликань та зобов'язань, переймала думка про дорогу ціну такої пожертви, що постійно сковувала можливості саморозкриття таланту. І. Франкові належить сумний образ – символ українського поета, запряженого "у тачку життєву, як наймит той похилий", який "з корінням рвав із серця всі ілюзії, всі грішні почування". Йшлося не лише про особисту драму Франка, змушеного виступати Каменярем, фігачити скелю, боротися і тамувати свої інтимні, сердечні переживання, а й про долю всього нац письменства. Щодалі невідворотніше поставала проблема пошуку іншого шляху. І першим на нього вступив сам Ф. Попри свої теоретичні погляди раціоналістського і соц спрямування, митець означав нові художні орієнтири, що відкривали дорогу новій генерації. Першою ластівкою на здебільшого однотонному небокраї тогочасної української поезії стала виповнена духом краси і тонкого артистизму збірка "Зів'яле листя" (1896), що засвідчила з'яву нової естетичної свідомості в нац письменстві. Животворна енергія цієї перлини української літератури позначилась і на наступних збірках Франка: "Мій Ізмарагд" (1898), "Із днів журби" (1900), "Semрer tiro"(1906), але жодна з них не мала такої внутрішньої цілісності (композиційної, жанрової, стильової).

"L.V.:Франко – уособлення народництва і водночас перехід до модернізму. Закріпилася ідея жертовності, боротьби проти любові. Український письменник і мученик – синоніми. Народництво стало ідеологією. Шлях був вірний, але напрямок – хибний. Франко для укр літ уособлює ratio. Має ґрунтовну академічну освіту: Львівський університет, історико-філософський факультет. Знав купу мов: англійську, французьку, іспанську, литовську, польську, німецьку. Лишив 50 томів творчого спадку. Перший започаткував школу перекладу. Але – НЕ КАМЕНЯР!!! Центральною для Ф є постать людини-універсуму. Гасло Ніцше "Бог помер" започатковує у 1882 році нову епоху, що руйнує позитивістську картину світу. Для України заспоєння цієї тези передбачало крах народництва, яке було як політичною, так і культурною ідеологією. Народництво з його ідеалом народу, ходінням в народ, прагненням писати доступно витіснило з української літ можливі напрями натуралізму та психологізму. Перехід до модерністської парадігми означав вихід на особистісний рівень буття людини в світі, він вивільняє емоційну енергію суб'єкта і дає процес народження самоцінності. Життя і творчість Ф охоплюють ці два періоди. Ф розглядається з одного боку як просвітник, ідеолог народництва, а з іншого – як митець, який вперше чітко, на відміну від поетів-модерністів, формулював модерністичний закон. Його зріла творчість вимальовується у контексті філософії життя, особливо філ Ніцше, з основним ідеалом надлюдини ("Вічний революціонер"), а також вказівка на цю філ є в улюблених Ф – дух, сміх. Для Ф властиве осмислення дійсності у метафоричній формі, за образами якої є широка філософська, культурна і художня традиція. Збірка "ЗЛ" знаменує перехід від народницької до модерністичної парадигми, що формується в "Третьому жмутку" в поетичній тезі "Я сам собі закон". Критики відзначають, що до "ЗЛ" в українській поезії був відсутній інтимний дискурс, але він не міг відбутися повністю, бо Ф як поет боротьби намагався говорити про свої суб'єктивні інтимні почуття об'єктивною мовою, тому в його поезіях так багато соціальних елементів (ліричний герої постійно пам'ятає, що він – син мужика). Основним принципом побудови збірки є принцип театральності (трьохактна п'єса). По суті перед нами гра в почуття, театралізація поведінки, яка в процесі збірки перестає сприйматися як така. Герой не розмежовує гру та реальність. Функція гри, умовності – стилізація, підкреслена в повідомленні, що автор уподібнює історію життя свого героя до ліричної драми, тобто моделлю сприйняття стає не реальність, а літературний жанр. Уподібнення героя до юного Вертера зумовлене соціокультурними реакціями, означає не повторення цієї можелі, а прагнення поета говорити про почуття загальнозрозумілими образами. "Вівісекція" хворої душі сучасника дається серез розщеплення душі і тіла, вічного і минущого, верху і низу. У "Третьому жмутку" здійснюється перехід до буддизму, з'являється образ нірвани, яка є бажаною для героя. В збірці свідомо вик деякі поняття буддизму, створюється естетична структура, подібна до нового культурного синтезу. Вихідна ідея збірки – класичні уявлення для гармонії вселюдського буття, у якому індивідуальте страждання випадкове та одиничне. Цій ідеї підпорядкована і циклічність, закладена у членуванні розділів ("Весняний" – "Літній" – "Осінній" – "Зимовий"). Зміст такого членування – сакральний, але прагнення ліричного героя вийти з природного коловороту свідчить про те, що він виходить на особистісний рівень життя. Всі жмутки збірки позначені народженням і завмиранням почуття творчості. Необхідний фінал "смерті" можна розглядати як аналогію смерті зовнішньої людини і народження людини внутрішньої (філ Сковороди). Момент вибору героя – самогубство – поданий раціонально (євр елемент), а не емоційно. Ця збірка є своєрідним відображенням руйнації позитивістської картини світу. Франка також цікавить проблема поета як пророка, яку він розвиває у поемі "Мойсей". Традиційна проблема "митець" і "народ", "пророк і маси", що, як правило, трактувалася з позиції народу, у Франка переосмислена. Він ставить акцент на першій складовій. Він наголошує на творчій силі слова, за допомогою якого можна формувати суспільні настрої. Поема "Смерть Каїна" ніби є продовденням Байронівської поеми "Каїн". Ф цікавить проблема життя і смерті, проблема пізнання. Грішник Каїн стає втіленням людства на шляхах. Фінальна сцена поеми – Каїн помирає з посмішкою дитини – є втіленням Франкової думки про нескінченність цього шляху окремої людини. Звільнення від страждань досягається героями Ф через страждання. Те, що Ф іде в руслі модерністичних течій, є доказом того, що письменник у повісті "Основи суспільності" в образі Антося Горського дає відчужену особистість, а в образі його матері – ще одну модифікацію надлюдини Ніцше.

1 2 3 4 5 6