Вічна загадка любові (за оповіданням Григора Тютюнника "Зав'язь")

Реферат

Сторінка 2 з 2

Але талановите перо письменника прорвало завісу страхів та заборон цензури і показало всьому світові: є такий український народ! Зі своєю особливою ментальністю, чудовою мовою, з віковічними предківськими звичаями, традиціями та народною мораллю.

Герої Григора Михайловича працьовиті й закохані в красу природи як Михайло ("Три зозулі з поклоном"), Миколка ("Зав'язь"), Данило ("Лісова сторожка") та багато інших. Вони мрійники й оптимісти, "диваки", хоча належать до покоління, обпаленого войною, сирітством та повоєнною розрухою, вірні друзі, милосердні й відповідальні за долю інших (Павло з товаришами з повісті "Вогник далеко в степу", Климко з однойменної повісті, Олесь з оповідання "Дивак" та інші).

Прикметною рисою українців завжди було вміння посміятися над собою, по-доброму пожартувати над іншими, дотепність. Такими є дід Лаврін і Микола з оповідання "Зав'язь", оповідач з "Обнови" та інші герої.

Особливо дивним і зворушливим є те, що ніякі злигодні й нещастя не вбили одвічну народну рису — пошану до старших, до батька й матері. Скрізь ми бачимо звертання дітей до батьків, родичів на "Ви", навіть подумки. І до сімдесятих років збереглася традиція родинних і сусідських посиденьок та обрядових співів (колядок), відзначення великих християнських свят.

Для Тютюнникових героїв любов до ближнього, милосердя і всепрощення здебільшого визначальні. Згадаймо Соню ("Три зозулі з поклоном"), тітку Ялосовету ("Вогник далеко в степу"), Миколку

("Зав'язь"), того ж Климка, які жили за принципом: "Буде в людей — буде і в нас..." (бо діди так учили).

Але не замовчує письменник і те негативне, що є у нашого народу — покірність, довірливість, пристосовництво і легка здатність до асиміляції, як мовної, так і духовної. Багато українців стали вважати себе меншовартісною нацією (в цьому їх біда, здебільшого, а не вина!), тому брали з "вищої" на їх погляд, нації все, навіть далеко не найкраще.

У вчених є такий термін — "генетична пам'ять". Тобто пам'ять, яка дається людині в спадщину вже при її народженні. Григір Тютюнник свято вірив у генетичну пам'ять свого народу, яка і дозволяє йому бути саме народом, а не населенням певного географічного регіону. І вважав, що в тій пам'яті поряд з чуттям свого первокореня "записані" любов і доброта. Саме цією вірою і пронизані його книги.

ВИКРИТТЯ ГР. ТЮТЮННИКОМ СОЦІАЛЬНИХ І МОРАЛЬНИХ

ДЕФОРМАЦІЙ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ 70-Х РОКІВ

(на прикладі оповідання "Син приїхав")

Сільські трудівники завжди були близькими й рідними людьми для Григора Тютюнника. Він захоплювався їхньою любов'ю до землі й до праці, тонким розумінням краси, благородством і щирістю почуттів. Так історично склалося, що саме село стало оберегом українських звичаїв і традицій, української мови і ментальності. Але розвиток техніки, нові економічні умови привели до безробіття в селі. Тому багато молоді стало виїжджати в міста на роботу, там і осідати. Офіційно підтримувана думка про переваги "пролетаріату"-"гегемона" над селянами утверджувалася і в свідомості недалеких громадян.

Григора Тютюнника хвилювали ці процеси соціальної і моральної деформації на селі. Він з болем спостерігав, як духовне в житті відступає на задній план, як калічиться мова, як на зміну високоморальним поняттям честі, гідності, порядності приходять пристосовництво, кар'єризм, зверхність у ставленні до селянства, родинних стосунків, мовне яничарство.

Отакі й молоді ковбишівці з оповідання "Син приїхав", які після війни "подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного", а, приїхавши додому, вже й говорити стали по-іншому: "Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?" А батьки, намагаючись у всьому догодити дітям, одказують: "Та как? Отако грядками і йди. ...Хіба ти забув?"; або: "Мамо, як у вас нащот стіраль-ного порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду". І сміх, і сум викликає отака "мова" дітей, як і прагнення батьків наслідувати своїх "городських" та "учених" чад.

Головний герой твору Павло Дзякун — працьовитий і скромний, пам'ятає про батьків і приїжджає до них з дорогими подарунками, по-своєму піклується про їхній добробут (радить запросити на гулянку корисних для них людей). Він закінчив сім класів (хоч і важкувато!), ремісниче училище, став майстром, начальником зміни, але знає, що завдячує цим директору школи, який умовив його таки закінчити школу. З одруженням не поспішав, бо мріяв спочатку придбати машину. Нарешті ця мрія здійснилася. "Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією — і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно". Письменник недаремно ставить в один ряд такі поняття як квартира, жінка, машина, син. Бо для героя вони якраз одного порядку, є однаково важливими складниками щастя. А якщо придивитись, то "Москвич" у нього, вважай, на першому місці. Адже Павло через нього й не одружувався, "бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть гроші на меблі, одяг та всякі дрібниці, що придумаються жінці, бо жінки всі такі". Все, що потрібно для автомобіля — килимки, фіранки, брезентові фартушки — молодий Дзякун придбав тоді, коли деталі для його машини ще тільки одливалися. Це — предмет його гордості, і, як йому здавалося, він дає право ставитися до односельців, які не мають автомобілів, дещо зневажливо. Коли якийсь цікавий дядько питав, скільки "це добро" коштує, Павло" з холодною посмішкою, що й не схожа була на посмішку" відповідав: "Всі гроші". Люди проходили "мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками", "здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись над їхніми головами на річку: "С-с-тє!"; "Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових своїх черевиків..."

А як герой жалкує за тією щукою, що зірвалася! Одним з потрібних людей, запрошених у гості, виявився його колишній однокласник, лісник Митро Лобода. Коли Павло приїхав за ним машиною (на знак поваги!), Митро почав комизитися, набивати собі ціну.

Та молодий Дзякун не образився: він "знав, що "полєзні люди" люблять поноровитися", і "звик терпіти потрібних людей". Так він витерпів приниження від лісника й на самій гулянці.

Хоч Павло зневажливо ставився до людей, їхня думка була йому не байдужа: "Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепіт, від якого приємно замлоїло в грудях:

— Хто ж то воно?

— Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?

— Ти ди, яким козирем став.

— Видно, ж, і грошви!.."

Йому хотілося вразити односельців і блискучою новенькою машиною, і дорогим костюмом, і подарунками батькам, і грошима в крамниці (він взяв дві пляшки коньяку і дві шампанського попри над свою надощадливість).

До пари Павлові і його дружина Рита. Вона із захопленням розповідає свекрусі, що у них є в квартирі, якої марки меблі, холодильник, телевізор. І ні слова про своє подружнє життя, інтереси, захоплення. Видно, що між Ритою і Павлом немає не тільки любові, а й щирих, дружніх стосунків, їх об'єднує спільна мета — покращання власного добробуту на заздрість сусідам і родичам.

Письменника, очевидно, дуже тривожить ослаблення у молоді почуття родини, родинних зв'язків. Павло вважає, що "жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово... Ті нашепчуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, ссори..." Про свою дружину він думає: "Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде..." Стара Дзякунка хоч рада невістці, та все ж думає: "Для такої треба добру вуздечку..."

Взагалі-то, перші "уроки життя" молодий Дзякун одержав саме від батьків. Мати хвалиться: "Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, і старшого послухає". Батько навчає: "Ти дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'їдять". Він підтримує сина у його поведінці з людьми, радіє, що той здогадався поставити "Москвича" на видному місці, що не взяв товаришів на риболовлю, що не хоче їхати до жінчиних батьків — машину бити. Бо й сам такий. Згадаймо епізод, коли "промазав і Дзякун, підпоївши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалівку" та багато інших деталей.

Бацила користолюбства, пристосовництва, мовного нігілізму, на жаль, охопила усі верстви населення. Священик, не соромлячись, бере з людей подвійну плату за послуги, лісник збагачується за рахунок різних "послуг" і величається цим, сержант-надстроковик говорить такою скаліченою мовою, що стає не тільки смішно, а й дуже сумно.

Проблема духовного збідніння людей залишається актуальною " і зараз. Такі твори, як оповідання Григора Тютюнника "Син приїхав", дають змогу ніби подивитися молодим людям на себе збоку — посміятися, замислитися і стривожитися.

1 2