Його палкі промови можна було почути в найвіддаленіших куточках краю, з-під його пера виходили статті, з яких увесь світ дізнавався про боротьбу українців за свою державу.
"Тепер хай цілий світ знає, що український народ на всіх своїх землях дозрів, щоб переняти керму своєї державності у власні руки... Раз і назавжди ствердив наш народ свою дійсну волю, і держава, що її наш народ створив, буде тією волею керуватися" ("Сталося").
Потрапивши до угорської в'язниці і чудом вирвавшись з неї, письменник врешті знову опиняється в Празі.
Безробітний. Згодом тимчасова праця світлометником, рахівником, міряльником високо в горах. Удень — теодоліт, ввечері — книги Клемансо, Бісмарка, Бюлова. Час спогадів і політики. Знову Прага... Знову будні.
Поряд з ним дружина — Марія Василівна Зоц. Вони були різні за вдачами, інтересами, фахом. Але доля примхливо звела його одного разу з "молоденькою дівчиною з сірими схвильованими очима, з наснажливою, пристрасною мовою", яка приїхала з УРСР до брата-емігранта.
Вразлива, а заразом раціональна натура, людина надзвичайної сили волі, ініціативи, працездатності, вона здійснить свою мрію — вивчатиме фармацевтику, працюватиме в аптеці, здобуде чеське громадянство (річ на ті часи абсолютно неймовірна).
Але, пов'язавши, освятивши і скріпивши два серця "майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любові, пристрасти", ця ж доля і розведе їх, заповівши йому довгі роки чужих доріг, а їй — повернення на Україну. Але тепло цього почуття залишиться з ними впродовж усього життя.
Їй він присвятив перші видання "Волині": "Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила,— Марії Зоц з пошаною присвячую. Автор".
Марія Василівна залишила цікаві свідчення про цей період життя Уласа Самчука:
"Улас виїжджав (подорожував — А.Ф.) майже у кожне місто: і по Європі — у Париж, до Риму, і, особливо, на Закарпаття. Я не могла покинути роботу, з ним була тільки раз, коли захворіла на запалення легенів, в 1932 році на Закарпатті... Ми зійшли на самий верх Говерли... далеко-далеко видно... і на Вкраїну, і кругом. Постояли так, а в серці щось аж щемить — хочеться на Україну. Як сильно хотілось на Україну!.. Але куди ти підеш?..";
"... (з родиною) рідко переписувались. Як правило, обмінювались вітаннями — на Різдво, на Великдень. То вислали фотографію, він їм теж. Федот, Василина — не пам'ятаю, щоб писали. По-моєму, найбільше листувався з Григорієм (двоюрідний брат, замучений НКВС за зв'язки з ОУН — А.Ф.)";
"Уласа всього забирало писання. То була його основна праця, яка не давала ніякого прибутку";
"Працював не регулярно. Коли на нього находив екстаз роботи, натхнення, то він не вставав днями, був просто упитий, п'яний тією роботою. А коли все проходило, — кудись ішов, з кимось розмовляв";
"Перші книги Уласа наше оточення, літератори, мистецькі кола сприйняли гарно, особливо молодь. Хоча було і упередження, от хоч би з боку Олеся".
За свідченням Марії Василівни, Улас Самчук любив славу, "тішився тим, що став популярним". Хоча працював, звичайно, не тільки заради слави, рухало ним "щось більше". Марія Василівна згадує, як "сходилися друзі, говорили, що потрібно виплекати такий тип української людини, як от Матвій у "Волині". Щоб вона боролася, дерлася за своє, щоб це не були люди, які б корилися чужому ярму і хилили голову. І ще. Напевне, все життя ним рухала ідея обов'язку, усвідомлення того, що він мав талант і мусить його посвятити своєму народові". Вона любила всі його твори. В дитинстві Марії з однойменного роману впізнавала своє дитинство, але від присвяти цієї книги собі відмовилась, і тоді з'явилась відома нам присвята: "Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933".
ЗАХІД: ПІДСУМКИ
Що ж дав Самчукові Захід? "Передусім я виразно зрозумів, що свобода — це творення вищих і найвищих форм життя, це моральна незалежність духа... Вільний тільки той, що перемагає хаос. В дусі, в мисленні, в діянні..." Захід допоміг йому виразніше побачити своє місце на землі, порівняти бачене і чуте в Україні з тим, що довелося побачити й почути в Німеччині, Чехословаччині. Найбільше тому імпонували дві речі: повага до людини і дух неспокою, дерзання, притаманні окцидентальній Європі, "...люблю Захід, Європу, її світ, її культуру і засадничо перебуваю в її атмосфері, дарма що в плоті й крові належу до її сходу. Сковородинське "не шукай щастя за морем" чи навіть "а ви претеся на чужину шукати доброго добра" (хай Тарас вибачить) мене не переконують, бо мені більше імпонують пристрасті Марка Польо, Колюмба..., ніж пристрасті "ставка, млинка, вишневого садка",., моїм ідеалом є клясичні греки, вчорашні брити і сьогоднішні американці. Хотів би, щоб Україна вирвалася з мінімалістично-пасивного, солодко-елегійного, невтрально-споглядального наставления і набула трохи динаміки драматизму, шорсткості прози, тверезості математики...".
Захід їх не чекав, Захід прихід їхній не вітав, він їх майже не помічає. Але це не бентежило: "Ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу... Ми готувалися до "великого зриву", жили "духом героїчного минулого" — історичного козацтва, античної Греції, клясичного Риму, Європи окциденту... У нас не було приватних інтересів, невтральних розваг, побутових проблем, навіть справжніх мешкань, ми перебували мов би на двірці і чекали, коли виб'є" наша година і заграє сурма", щоб "рушити у похід і перемогти". У них була "МЕТА, у них була ВОЛЯ, у них була ВІРА". Вони хотіли і вміли вчитися.
НА УКРАЇНУ
І вони рушили. З початком війни у 1941 році похідні групи ОУН (як бандерівців, так і мельниківців) прийшли на Україну, "...та земля — наша земля, там нас хочуть бачити, і Ми там хочемо бути, і ми там будемо... нікого не питаючи",— передасть пізніше Улас Самчук настрої тих днів.
Разом з Оленою Телігою, нелегально, вбрід через річку перейшовши кордон, ступає він на українську землю. "Ми... спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!"
У серпні 1941 року Улас Самчук прибуває до Рівного, де стає редактором газети "Волинь", ініціатором видання якої був Степан Скрипник (згодом патріарх Мстислав).
ГАЗЕТА
"...насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії світу часу. Біля нас і в нас руїни... Ми розбиті, розкидані, приголомшені... Хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, але й змістом, щоб вона щось казала, за щось змагалася, відстоювала якісь інтереси".
У місті знайшлася частина довоєнної друкарні, чималі запаси паперу, потрібної кваліфікації кадри, приміщення. "Перша справжня газета на території окупованої України, видана незалежними силами і засобами", почала свій шлях до людей 1 вересня 1941 року. "...Ми мали в руках важливий, справді живий орган друку, безпосередній контакт з найширшими масами, які горіли бажанням почути від нас слово. Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирої патетики. І раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Все, що ми писали,— писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це відразу відчував".
Звичайно, віддавалося "кесареві — кесареве": вміщувалася офіційна німецька хроніка, німці забороняли писати про українську державність, міжпартійні (між ОУН-мельниківцями і ОУН-бандерівцями) справи, газета не могла проводити незалежну від окупаційної влади лінію, але залишалися ще теми налагодження господарського, культурного життя, а головне — "піднесення рівня свідомості — інтелектуальної, культурної, політичної". Потрібно було перш за все позбутися інфантилізму, почуття меншовартості, вихованих роками радянської влади.
Перший номер "Волині": передовиця "За мужню дійсність", автором якої був Улас Самчук, його ж стаття "Завойовуймо міста" і репортаж "Сян", ілюстроване есе Ніла Хосевича "Про графіку", розвідка о. Юрія Шумовського про охорону мистецтва й пам'яток, відділ Демо-Довгопільського "Фізичне виховання", огляд преси, дописи, інформація з місць, хроніка. Тираж — 12 тисяч, їх буквально розхапали тут же на вулицях. Редакція заповнилася замовниками з інших міст, сіл. Протягом 29 місяців існування було випущено більше 7 млн. примірників з періодичністю один, а з жовтня 1941 року — два рази на тиждень. Середній тираж газети — 30 тис. примірників, максимальний (у січні 1942 року) — 60 тисяч. На її сторінках друкувалися Євген Маланюк, Юрій Горліс-Горський, Олена Теліга, Олег Штуль.
Щоб зрозуміти значення "Волині" для окупованої України, досить прочитати назви статей, які друкувалися на сторінках газети ("Більше ініціативи", "Свідомо жити", "Наше село", "Наша школа", "Ясно й одверто", "Шевченко", "Київ", "Війна і ми") та кілька уривків з них:
"Розбудова України й організація українського народу — ось основне гасло нашого часу... І не отаманщина. А праця, солідарна, творча, будуюча і організуюча праця. Праця всього народу, праця кожної творчої одиниці" ("За мужню дійсність"); "Наша ціль дуже виразна. Витримати морально, не випустити з рук ініціативи у справах, які торкаються нас безпосередньо..." ("Ясно і виразно").
"Сьогодні кожен народ хоче жити... Пристрасно, сильно жити. Жити за всяку ціну. Хто тепер цього не розуміє, той рано чи пізно вийде жертвою власної .недалекоглядності. Всі мусять чутися дійсно ковалями власного життя, бо інакше рано чи пізно повернеться те саме, що вже не раз диктувалося історією і "Хто підніме меч, від меча і згине" ("Піднятий меч").
У "Волині" з'являються репортажі У.Самчука, написані на основі вражень від поїздок по Україні: "Крізь бурю й сніг (Репортаж з поїздки до Києва)" (1941 р.), "У світі приблизних вартостей" (1942 р.), "У світі упадку та руїни" (1942 р.).
"... ще ніколи не сталося так, щоб нас хтось скреслив... Народ України був, є і вічно буде...",— звучало в статті "Так було, так є і так буде", за яку в березні 1942 року Уласа Самчука було заарештовано. Умовою звільнення, завдячуючи заступництву впливових німецьких друзів, стала співпраця в Німецькому Пресовому Бюро (ДНБ) — щотижневе не менше двох дописів неполітичного змісту за самостійно обраними темами. Вибирати або відмовлятись не випадало.
І досі звучать докори на адресу письменника за співпрацю з окупантами.