Свій родовід В. Підмогильний як письменник веде, безперечно, від Володимира Вянниченка, що особливо помітно в оповіданнях його першої книжки. Пильна увага до людей міста, зокрема міського дна, до проблем "статі", як тоді казали, інтерес до найдокладнішого й найвідвертішого психологічного аналізу — все це йде безпосередньо від В. Винниченка, хоч ніде в своїх творах молодий прозаїк його не згадує. Близький йому був, крім французьких письменників, і Михайло Коцюбинський. Про М, Коцюбинського недарма він умістив цілий пасаж у своєму романі "Місто*. Відчуваються в творчості В. Підмогильного сліди студій творів Григорія Сковороди, про що докладніше скажемо далі.
Блискуче знаючи французьку мову й переклавши кілька десятків творів французького письменства на українську, Валер'ян Підмогвдьний не міг не перейнятися й поетикою цієї літератури, тим більше, що перекладав неабшцо, а твори тих письменників, які були йому близькі, особливо Гі де Мопасана й Анатоля Фраиса. Уроки французької літератури позначилися на стилі В. Підмогильного: він ощадно будує фразу, його образ не квітчастий, імпульсивний, як, приміром, у Миколи Хвильового, а точний, строгий, вивірений, я б сказав, окультурений. У розробці психології героя він глибший Мопасана, але Й залюбки вживав мопасанів-ський імпресіоністичний мазок і не цурається спокійної мисля-тельної розважності Анатоля Фраиса чи Дені Дідро.
Загалом кажучи, В. Підмогильний — один із найінтелігентні-ших І найтоншях українських письменників із доброю літературною школою, що свого часу відзначив критик Михайло Доленго: "Валер'ян Підмогильний дає класично яскраві зразки зовсім іншого емоціонального тону творчості — тону типового не для буржуазної й яе для трудової групи, а специфічно властивого для Інтелігенції, як міжкласової групи І т. ін. Якщо кожна класа висуває свою інтелігенцію... так і сама "інтелігенція, в звичайному розумінні слова, може висунути для задоволення своїх інтелектуальних інтересів теж свою інтелігенцію" (А. Лейтес, М. Яшек. Вказана праця, с. 280). Тобто це був продовжувач того річища української літератури, що його репрезентували Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Володимир Винниченко чи Галина Журба,— річища літератури для інтелігенції, літератури, я б сказав, тонкого письма. Не можна також не відзначити, що в творах В. Підмогильного відчувається обізнаність автора у філософії: чи не тим пояснюється його надзвичайна близькість до ідей та естетики екзистенціалізму, зокрема в тій добі, коли ця естетика в Європі тільки започатковувалася.
Валер'ян Підмогильний заявив про себе як письменник у вельми
ранньому віці. Перта його книжка, власне, книжечка під голосною назвою "Твори, том 1", позначена на титулі двома ровами — 1919 і 1920, а самі оповідання цієї цікавої публікації підписані 1917 і 1918 роками — письменникові тоді було їв—17 літ. Можна напевне сказати, що серед українських вундеркіндів, хіба що Леся Українка могла б перевершити його зрілістю своєї творчості. Отже, вже в 16—17 років Валер'ян заявив себе письменником, створивши ряд оповідань таки непересічного рівня, хоч його перо ще лишалося учнівським. Історикам літератури ще доведеться дослідити, хто впливав на талановитого юнака і в якому колі він обертався. Факт той, що ота тоненька, друкована на поганому папері книжечка в сірій обкладинці може по праву вважатися однією з найцікавіших книжок, що вийшли в роки революції і громадянської війни. Тут наявна свіжість письма, небуденність ситуацій, слово дихав енергією І своєрідним "ароматом" — дебют, скажемо, був багатообіцяючий. Книжечка вийшла в Катеринославі чи, як тоді його звали, Січеславі, а юний письменник незабаром переїжджав, як ми вже казали, до Києва. В журналі "Шлях мистецтва" (1921.— № 2) уже побачила світ повість "Остап Шептала". Його ім'я з'являється у збірниках "Вир революції" та "Жовтень" (1921), а в 1922 ропі згадана нами повість "Остап Шавтала" виходять у Харкові. Вона стала нібм рубіконом між ранньою, хоч якою цікавою, а все-таки учнівською прозою, що зібрана в першій книжці, і майстерними, блискучими оповіданнями "В епідемічному бараці", "Собака", "Проблема хліба", які датуються 1920—1921 роками..
Повість годі назвати бездоганною: почасти схематичні обравм, ще невправні діалоги, власне, не так невправні, як штучні, але попри те — це вже нове слово в творчості письменника. Всі згадані твори цього часу можна б назвати класичними зразками екзистенціалізму — течії сучасної філософії та літератури, що особливо яскраво оформилася в 20-ті роки І набула поширення у Франції та Німеччині.
Нагадаємо коротко П постулати, бо без того важко зрозуміти творчість В. Підмогильного. Основною категорією у філософії екзистенціалізму (термін походить від латинського ехяіяіепйа — існування) є поняття існування, яке ототожнюється з індивідуальним переживанням людини, що в первинним. Людина створює світ, яким хоче його бачити. Зовнішній світ без людини — абсолютне ніщо, людина ж у світі перебував зі своїм буттям. Закинута у вир Ірраціонального, недоступного розумові буття, вона шукає в ньому свою сутність. ЦІ шукання викликають жах, відчай, відчуття трагедії буття, які й становлять головний зміст особистого життя людини. Суспільство для екзистенціалістів — щось
чуже, яке руйнує внутрішній світ індивіда. В поглядах на мистецтво екзистенціалісти наголошують на ірраціональності змісту художніх обравів; мистецтво, зрештою, мав впливати на почуття. Значну увагу екзистенціалісти приділяли так званому "пафосу смерті", бо вважали, що смерть — центр розумових спрямувань. Вони заперечували релігійну ідеологію в ортодоксальній формі — тут класичними зразками є "Добрий Вог" та "Іван Босий" В. Підмогильного,— але саму релігію не заперечували. Вони вважали Богом ірраціональну, иезбагнену роаумом надприродну Й над-реальиу силу, ту^аап, що такий погляд на Бога зустрічаємо і в Григорія Сковороди.
Загалом, у повісті "Остап Шаптала" можна віднайти ряд ре-мінісценцій іа Сковороди, творчість якого В. Підмогильннй напевне добре знав. Аби переконатися, що це справді так, досить пригадати "Сон" Г. Сковороди — те місце, де мислитель уявляв собі простолюддя, яке йде вулице", гомонячи й веселячись: "В один ряд поставили жіночу, а в другий — чоловічу стать. Хто гарний, хто на кого схожий І кому гідний бути чоловіком чи жінкою — солодко вони те справляли". Приблизно таке саме видіння бачить Галай в "Остапі Шапталі", коли згадує маніфестацію, на яку потрапив. Запитуємо це місце: "З незграбного тупотіння він виловив ритм і од себе вклав гармонійність у рухи людей. Перед замкненими очима йому була вже не різнобарвна юрба з гострими рухами, а величевний к&зкрвнй балет, люди в убраннях... жінки Й мужчини наближалися одні до одних і, як хвилі, зливались, шалено крутились буйним виром і враз, як бризки, розсипалися знов — жінки з блудливими посмішками, Й мужчини з полум'ям незадоволення на обличчях. І знову починалося повільне, жагуче наближення".
Певна неприродність образів повісті зумовлена їхньою символічною заданістю, використанням поетики притчі, яку, до речі, так любив Г. Сковорода, тобто це не живі образи з життя, а образи-символи з притчі. Найцікавіший з образів-символів повісті, він же центральний — це сестра Олюся. Зв'язок брата з сестрою майже неприродний. Сестра всю себе віддає братові, зрештою, вона вмирає. Сестра — це мрія, що вселилась у душу і все скорила. І герой доходить разючого одкровення: "Чуєш мене, далека сестро? Я дізнався, що ти смерть. Смерть, що запалила в душі моїй смолоскип, то ти, сестро. Як чудово мати смерть за сестру". Образ сестри-смерті відтак став наскрізний у цій цікавій філософічній повісті. Відчувати присутність смерті для героя — це відчувати сестру. "Це коливання, як оманливі хвилі невидимої води, змивало з нього тіло, і він відчував себе вільним як ніколи. Він почув, що з'єднується з повітрям і лише в обіймах смерті
серед кімнати, напахченої квітами і воском. "Сестро кохана,— шепотів він,— я піду до тебе, бо в тебе воля, а тут в'язниця..." Виразна декларація ідей екзистенціалізму.
І тут спадав на думку запитання. Чи справді двадцятилітній юнак у провінційному Катеринославі міг ознайомитися з філософією екзистенціалізму? Французьку літературу він знав добре, але філософія ця стала особливо популярна аж після другої світової війни, в двадцяті роки вона тільки зачиналася, хоч її предтечні течії відходять аж у середньовіччя. Окрім того, в час революції й громадянської війни або невдовзі після них навряд чи нова європейська література доходила в Україну. Здається, розгадка тут простіша: ідеї екзистенціалізму, як то кажуть, "витали тоді в повітрі", з'яві їхній передували певні морально-суспільні обставини. Коли так, то перед нами знову-таки унікальне явище: майже геніальне прочуття одного з мислительських комплексів людини XX століття. Зрештою, екзистенціальні мотиви відчутні в усій творчості В. Підмогильного, в вони Й у "Третій революції", й у "Військовому літуні", Й у "Проблемі хліба", а особливо "В епідемічному бараці". Очевидно, такий тип мислення був органічно властивий письменникові. Цікаво й те, що В. Шдмогиль-ний зі своїм екзистенціалізмом був неодинокий в тодішній українській літературі; може, через особливий зв'язок екзистенціалізму із символізмом, у ті часи модним. Ці мотиви фіксуємо в Євгена Плужника, Михайла Івченка, Миколи Хвильового та інших, але загалом поширення він на Україні не дістав — удержавлення й політизадДя літератури Й мистецтва швидко вбила ці проблиски вільного естетичного мислення. Культура загнана була в прокру-стове ложе офіційної заангажованості.
Усі екзистенціалісти за своєю природою були моралістами. Французи Сент-Екзюпері, Мальро, Сартр, Камю виходили з моралістичної практики Монтеня, Паскаля, Вольтера, Дідро та Руссо. Валер'ян Підмогильний також класичний мораліст, який виходив не тільки з моралістичного досвіду французької літератури, а й моралізму Григорія Сковороди. Всі його твори — це своєрідні морально-етичні трактати. Зрештою, про В. Підмогильного можна сказати так, як сказав у нотатці на смерть А. Камю Жан Поль Сартр: "Його впертий гуманізм, вузький і чистий, суворий і чуттєвий, вів сумнівну щодо своїх наслідків битву супроти руїнницьких і огидних віянь епохи".