Наче б переливи гумору, сатири, перехід від сумного до смішного й навпаки, але все нарочите, показне.
Перебуваючи на Кубі, поет ніколи й ніде не забуває, що він син Радянської України. Навіть гори Сьєрра-Маестра здаються йоту рідними Карпатами, де "булані мули, як гуцульські коні, несуть бесаги на хребтах горбатих", де леґінь — саме леґінь, а не юнак, не хлопець — "нагадує йому довбу-щука, що "не носить зайвих кобур, а три пістолі — за тугим ременем", де навіть хата над потоком — наче його рідна домівка і в ній поетова родина…
Збірки Д. Павличка "Моя земля" (1955), "Бистрина" (1959), "На чатах" (1961) завоювали неабияку популярність серед молоді, бо в центрі багатьох з них стояла жива людина, і почуття цієї людини були реальні, невигадані, а інтонації творів — щирі й природні, особистий світ ліричного героя включав у себе клопоти людей, був сповнений громадянськими турботами.
Згодом з'являться вірші В. Симоненка про доярок та буряківниць, у яких ноги ввечері болять від цілоденної нелегкої праці, його анафеми печі, яка з'їдає жіночі літа. Голова колгоспу з поеми І. Драча "Ніж у сонці" буде "прощатися" з волами, полями, односельцями та Бетховеном, просячи в нього прощення за те, що знає він тільки симфонію полів, а от жодної його, Бетховена, симфонії не знає. А Б. Олійник у вірші "Про хоробрість" стверджуватиме, що невідомо, кому треба більше хоробрості — космонавту чи хліборобові...
У 1955 р. з'явилася збірка Д. Павличка "Земля", а в ній цикл "Любов", що згодом дістане назву "Пахощі хвої". Це любовна драма ліричного героя поета, аналоги якій треба шукати у "Зів'ялому листі" І. Франка (до речі, чи в пізнішій назві не криється вже натяк на перегук?). До того ж один вірш з циклу "Чого ти мною так гордуєш..." є прямим наслідуванням вірша — "Чого являєшся мені..." із "Зів'ялого листя". І все ж... На відміну від циклу І. Франка, що є наскрізь філософським, ліричний цикл "Пахощі хвої" соціальний. Точніше морально-соціальний, антиміщанський.
Розглянутими творами не обмежується доробок Д. Павличка в жанрі поеми. Є в нього ще поема для дітей — "Золоторогий олень", написана в дусі карпатських народних казок. Ідея благородства і сміливості, що здатні здолати скнарість, підлість і зраду, пронизує цей твір. В ній багато надзвичайно точних психологічних характеристик, колоритних описів. Моральна основа "Золоторогого оленя" спирається на принципи народної етики, в яких єдність людини і природи виступає передумовою людського життя й поведінки, виміром людини. Мудра повчальність розказаної автором історії корисна не тільки для дітей, яким безпосередньо адресована, а й для дорослих, особливо в наш час, коли часто в поведінці людей переважає споживацьке ставлення до природи, коли прагнення здобути "золоті роги" оленя веде за собою невиправдане знищення тваринного і рослинного світу, і ой як потрібна безкорисливість Василька, його дружба з оленем для збереження краси і самої ж людини від духовного очерствіння. У цьому зв'язку "Золоторогого оленя" треба відносити до серйозних творів поета, до його високих ідейно-естетичних здобутків. Якщо порівнювати поему Д. Павличка з "маленькою поемою" Б. Олійника "Крило", сповненою внутрішнього драматизму (перебите крило птаха обернулося повислою рукою хлопчини), то поема "Золоторогий олень" сповнена світлого оптимізму, вирішена в дусі фольклорної традиції, перемоги добра над злом. Водночас у творах обох поетів порушуються надзвичайно актуальні й болючі проблеми захисту природи, бо ж від того, які моральні принципи в ставленні до навколишнього оточення будуть прищеплені молодому поколінню, буде залежати майбутнє Землі.
Сучасна людина має жити повноцінним життям, має сприйняти від своїх предків і передати своїм нащадкам духовні надбання народу, серед яких — високі моральні поняття про добро, справедливість, честь,, повагу до праці і пісні. Пісня в народній свідомості нерозривно пов'язана з працею, вона не тільки дає розраду у важкій і виснажливій праці, полегшує її, а й одухотворює труд. Франкова формула "Пісня і праця — великі дві сили" виражає розуміння поетом пісні як вираження самосвідомості народу, його історичного мислення. Невипадково поетична творчість так часто ототожнюється з пісенністю, поети вбачають найбільшим щастям створити пісню, яка б пішла в народ, стала краплиною в його невичерпному пісенному морі. Таке розуміння пісні — в творчості Д. Павличка, який вбачає, що душа людини бере з пісні напій для віків, і прагне своєю поезією це розуміння втілити, висловити, здійснити. Кількісно пісенний жанр у поезії Павличка невеликий, розділ "Пісні" в його двотомнику налічує чотирнадцять творів. Але такий поділ на вірші пісенні і непісенні відносний.
Як багато віршів, писаних з приспівами і за всіма зовнішніми ознаками пісенного жанру, вмирають, часом навіть зблиснувши короткочасною популярністю завдяки то екзотиці (зокрема, карпатській з неодмінними "плаями" та "легінями"), то музично-вокальним ефектам, що приворожують невибагливий смак, в'януть і всихають назавжди. А тим часом із непісенних, здавалося б, творів у пісенний жанр переходять вірші, сповнені глибини почуття, майстерності слова, як то сталося і стається з поезіями Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, Б. Олійника. Та й у самого Д. Павличка вірш "Клен" переріс у пісню після того, як був написаний (1958), як зазвучали пісенно "Цвітуть осінні тихі небеса..." А. Малишка або ж "Лебеді материнства" В. Симоненка, вже після смерті поетів.
Саме як "звичайний вірш", самостійний художній твір сприймається одна з найпопулярніших пісень Д. Павличка, що стала вже народною піснею,— "Два кольори", музику до якої написав О. Білаш. Текст цієї пісні міг би існувати й без мелодії в поетичному доробку Павличка. Задум поезії спирається на драматизм, такий властивий фольклорній баладності, в ній за конкретним образом деталлю відкривається безконечність життя драма буття. Самі основи асоціацій, на яких будується задум, мають глибоко народну фольклорну традицію, тому так просто й природно сприймаються, так глибоко хвилюють:
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Червоне й чорне в українській народній вишивці — не лише найдавніше й найпоширеніше поєднання кольорів, воно має свою сталу символіку, яка усвідомлювалася народом як вираження самої суті людського буття, поєднання радості й туги, а ширше — життя і смерті. Саме тому на всій Україні у вишиванні сорочок (і не тільки сорочок) мотиви орнаментів, композиції, кольори передавалися з покоління в покоління, і у всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним.
Д. Павличко в побудові сюжету йде за принципом образотворення, характерним для народної пісенності:
Два кольори мої, два кольори —
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Спорідненість вірша "Гаптує дівчина..." з "Двома кольорами" могла бути результатом безпосереднього впливу або спільного джерела. Однак ні перше, ні друге не знижує оригінальності твору Д. Павличка.
Отже, червоне й чорне вишивання виступає у творі П. Тичини як один із рівнозначних компонентів загального задуму, руху ідеї — осягнення складності, драматизму людського життя і людського пізнання. Натомість герой Д. Павличка уже збагнув переплетіння "двох кольорів" материнської вишивки — любові і журби на власному досвіді:
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Мотив вишитої матір'ю сорочки червоним і чорним вплітається у мотив дороги. Дорога виступає тут як модифікація здійсненого, один з її образних, можна сказати, символізованих виявів. У поезії, особливо двадцятого століття, — це один з найпоширеніших мотивів.
"Два кольори" типологічне прилягають до цього магістрального мотиву великої подорожі життя, хоч автор не підкреслює метафоричність самого образу подорожі. Постійна націленість в трансцедентне не властива Д. Павличкові, проекція на сферу універсального проходить глибоким підтекстом, скоріше вгадується, аніж свідомо акцентується, поет підкреслює всю привабливість земних доріг, радості й суму життя, бо це, власне, й становить вищий сенс людського буття, його велику доцільність. У цьому плані "Два кольори" споріднені скоріше з відомою піснею "Рушничок" А. Малишка. Тут мотив дороги, в яку проводжала мати сина, й мотив вишиваного рушника як долі —отже, дві акцентовані образні деталі: "дитинство, й розлука, і вірна любов". Правда, А. Малишко не виражає ці поняття через мову символів, як це згодом зробив Д. Павличко, але ця символіка малася на увазі як щось само собою зрозуміле. Сам поет з цього приводу писав: "Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги".
Як бачимо, вірш Д. Павличка "Два кольори", який став популярною піснею, вводить нас у коло поширених мотивів поезії, опосередкувань і типологічних спорідненостей, які включають твір у коло складної життєвої і філософської проблематики. Але попри все це "Два кольори" містять у собі ту первозданну свіжість одкровення, первісність, яка не може бути повторенням і не може бути повтореною, ту цілісність художньої структури, яка відзначається єдністю змісту і форми, проблематики, поетики, враження і вираження. Твір хвилює, зворушує до глибини душі, і це є найпереконливішим свідченням неповторності поетичного таланту, його глибини і сили. Поет розповідає про власну життєву дорогу, власне життя, вишите матір'ю на шматку полотна, а читач упізнає в усьому цьому свої дороги, радощі і болі.
Вірш "Два кольори" і без музики є яскравим оригінальним художнім твором, музика тільки відкрила його потенціальний заряд, зробила потаємне реальним.
Жанрові видозміни в творах Д. Павличка дійсно були спричинені вимогами змісту, який шукав відповідності формотворчих елементів. Та норма відхилень теж має свої межі. За жанром стоїть традиція, він опирається "перебудові". Цей консерватизм не зовнішній, кожен автор сам відчуває допустимість відхилень і час від часу знову повертається до вихідної точки.
Характер жанру і його видозмін значною мірою залежить від конкретного художнього задуму, а також від загальної художньої атмосфери певного періоду розвитку літератури.