Та й брехати добре не вмієш. У тебе до того розуму та хисту нема".
За стилем "Кайдашева сім'я " належить до кращих гумористично-сатиричних творів.
Під гумором ми розуміємо такий прийом у художньому творі, чи спосіб розповіді, коли окремі явища, вчинки, поведінка людей зображується в смішному, жартівливому тоні. Засобом гумору часто викриваються окремі вади і недоліки в житті.
Сатира — це гнівне осудження в творі явищ суспільного і особистого життя. Сатиричні образи, як правило, викликають у читача почуття обурення і огиди до негативних явищ життя, зображених у творі.
В повісті "Кайдашева сім'я" Нечуй-Левицький виявив себе майстерним гумористом і визначним сатириком, викривачем негативних явищ життя селянства за капіталізму.
Розкриваючи трагедію цього життя в умовах темноти і безкультурності, в цареві нікчемної боротьби за дрібну власність, Нечуй-Левицький зумів показати оновний конфлікт повісті, використавши сміх.
Але це сміх не заради сміху. Ніде нема глузування з героїв. Навпаки, автор співчуває своїм персонажам, серед негативного хоче підкреслите і щось позитивне. Сміхом крізь сльози звучать окремі місця твору.
У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: "В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, піднімаючи затужавілий вершок угору..."
Але не завжди "смішні" картини в повісті здаються смішними. Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатиричне викриває дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках з свекрухою.
Повість "Кайдашева сім'я "увійшла в історію української літератури, як соціально-побутовий твір, в якому автор змалював реалістичні образи селян 2 пол. XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.
Живучи у межах царської Росії, перебуваючи під тиском драконівських Валуєвського циркуляру (1863) і Енського акту (1867), які зводили роль української мови до "наречія" і юридичне давали підстави навіть національне —культурні змагання трактувати як злочинний політичний сепаратизм, Нечуй —Левицький вважав конче необхідним розвивати національну самосвідомість народу. Фольклор та історія України для письменника на все життя лишилися невичерпним джерелом роздумів, невипадково у його творах зустрічаємось з історичними рефлексіями героїв.
Немалий інтерес становить історична проза Нечуя-Левицького. Письменник вважав, що саме художні твори на теми з історичного минулого здатні викликати живий, непідробний інтерес ширших верств до свого минулого.
В історичному романі "Князь Єремія Вишнивецький "і "Гетьман Іван Виговський" письменник пробував осмислити на матеріалі з життя української інтелігенції проблему духовного комформізму людини, соціальної нівеляції особистості.
Нечуй-Левицький у своїй творчості неодноразово згадував про покатоличених нащадків колишніх українських родів, які вміють тільки дбать про свої достатки та розкоті життя й знають тільки культуру... розкоші та блиску великопанського світового життя, та й годі". Письменник серцем і розумом відчував обездуховлюючу сутність існування людини, яка, не засвоївши культурних, духовних традицій власного народу, і в культурі панівної нації бачить лише ті пласти, які захоплюють її своєю позірною ефективністю і розвивають егоїстичні устремління.
У центрі роману "Князь Єремія Вишнивецький" історичні події сер. XVII ст., коли досі могутня Річ Посполита, поширюючи соціальний і національне) релігійний гніт на східних окраїнах, передусімна Україні, Викликала там рішучий спротив народних мас. Повстання Северина Наливайка, Якова Остряниці віщували наближення всенародної Визвольної війни 1648 р., яка захитала підвалини Польської держави. Численні магнати: Вишнивецькі, Потоцькі, Радзивілли, Занойські своєрідні "королята", як їх називали родові шляхтичі, прагнули вогнем і мечем закріпити своє панування, колонізаційну політику полонізації і покатоличення українського і білоруського народу. Що рухало ними — спрага влади, бажання бути на вершечку слави чи прагнення будь-що довести свою відданість Коропі, реабілітувати свою корінну непольськість. Потреба в акціях історичного масштабу чи владний інстинкт самозбереження? Якусь однозначну відповідь дати на ці питання важко, особливо коли згадати, що Україна XVI— XVII ст. була осереддям стратегічних інтересів різних держав, своєрідним містком між Сходом і Заходом. Нечуя-Левицького вабили не стільки історіософські проблеми, скільки створення образу людини, яку він іменував "одступником", "перевертнем".
Звернувшись до відтворення історичних подій за королювання польської династії Вазів, Нечуй-Левицький веде читача в єзуїтську колегію у Львові і в магнатський палац над Сулою, у варшавські замки і в міщанську оселю, на политі безневинною кров'ю майдани Немярова і на поле битви над Пилявкою... Широке тло роману дає можливість уявити собі настрої різних соціальних верств Польщі і України, відчути ту прірву, яку поступово виконував Єремія Вишнивецький між собою і власним народом.
Сюжетна лінія роману досить uрocra. Вона символізує поступове входження внука знаменитого Байди Вишнивецького у великосвітське коло і долі безпосередньо його війну із сіромою та козацькими повстанцями, що сприймається ним як можливість утвердити себе на важливих ролях у Польській державі. Уже на перших сторінках твору юний Єремія постає людиною, яка не терпить чужої опіки, вищих за себе і яка у зовні привітній поведінці з челядниками десь на споді приховує потайне глузування з ниі Навчання у єзуїтській колегії ще дужче розвинуто гордовитість і пиху молодого князя, переконавши його у власній месіанській місії навіть силою навертати "темну українську масу", ''тих темних товаряк" до католицизму, до Польщі і польської мови. Пізніше перебування за кордоном, у Європі, "без міри вищої в усьому і за Польщу, і за Україну" заставило його гостро критичним поглядом придивитись до способу життя своїх уславлених і багатих предків, київський палац яких тепер видався йому чистісінькою конурою. Відтоді Єремія намагався у всіх своїх заходах, в тому числі і найжорстокіших, зужить славу на всю Україну: руйнував і палив, неначе татарська або давня монгольська орда".
Честолюбні плани Вишнивецького найвиразніше виступають у його внутрішніх монологах, тут виявляється його цілковита згода з оцінкою Польщі як "раю для дворян, пекла для селян".
Навіть у виборі майбутньої дружини Гризельди Замойської Вишнивецький керується думкою, наскільки та пара сприятиме його славі. А одружившись з нею, прагне зробити її своїм спільником, щоб витравити навколо "той дурний хлопський давній саморід", правда, десь інтуїтивно Гризельда відчуває відсутність у чоловіка гарячого почуття, його любов вона порівнює з холодним залізом, можна було б гадати, що захопившись удовою Тодозею Світайлихою, князь переживатиме своєрідне випробування щасливим почуттям. Та й воно має явний відтінок егоцентрризму. "Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нікому не досталась вовіки вічні" — така настирність Єремії принципово різниться від самозреченого кохання молодої козачки, яка у цій складній ситуації, люблячи, прагне зберегти гідність вільної людини, а не перетворитись на відому всім панську коханку.
Історія нерівного і трудного кохання Вишнивецького і Тодозі є художнім здобутком автора. Вона дозволила рельєфніше змалювати головного героя, ширше ввести тему народу у художню оповідь. Внутрішня драма жінки, яка мимоволі полюбила відвертого ворога козаків і мучиться в пошуках виходу між жагучим почуттям кохання і обов'язком патріотки, змальована переконливо. Тодозя знає про реальну дату нападу козаків на місто, вона жде його і водночас на може допустити загибелі Гризельди Вишнивецької із сином, її вчинок служить підтвердженням ідеї незнищенності, гуманної сутності народу, його великодушності.
Написаний на історичну тему, роман виявляв суперечності давньоукраїнської дійсності і водночас був проекцією реальних польсько-українських взаємин 2 пол. XIX ст.
Досі все, що не робив "великодушний "Єремія, сходило йому з рук і приносило приємну для нього поголоску: загарбання маєтності сусіда, кепкування з навколишньої знаті чи дивовижна поїздка саньми улітку по дорозі, суціль усипаній сіллю. Незважаючи на всю свою заповзятливість і пиху, Вишневецький своїм гострим розумом відчуває силу козацької ненависті до панства. Чутки про нове повстання і рішучу перемогу козаків під Жовтими Водами вивело його з рівноваги і по-справжньому налякали. Кидаючись кожного разу в новий бій проти повстанців, Єремія Вишнивецький відчував, що його дорога до тріумфу перепинена не стільки королем чи вельможними магнатами-суперниками, скільки страшною народною й козацькою силою, котру він ненавидів більш за все на світі. Талановитий воєначальник, він, однак, не може вплинути на хід подій, бо правда не за ним і не за його військом, яке йшло у битву, як на банкет, а за простими українськими козаками і селянами, здатними битись з ворогом на смерть за свободу. Не випадково у сновидіннях— мареннях постають перед Єремією картини власного розбою, хворе сумління каменем лягає на його душу.
У заключному розділі роману головна роль належить не Єремії, а повсталому народові. Виразник прогресивних переконань Богдан Хмельницький надсилає до ворожого табору лист з пропозицією миру, з побажанням не проливати братньої крові. Багато хто із шляхти згоден був зробити крок на зустріч.